Типи соціальних відносин

Соціальні відносини в суспільстві характеризуються більшою розмаїтістю, тому важливого значення набуває типологізація, тобто диференціація їх за типами. Така типологізація може провадитися за різними підставами.

За суб’єктом (носієм) соціальних відносин соціальні відносини поділяються на наступні типи: 1) індивідуальні (особистісні); 2) міжособистісні; 3) внутрішньогрупові; 4) міжгрупові; 5) міжнародні.

За об’єктом соціальних відносин останні можна класифікувати як 1) економічні, 2) політичні, 3) соціокультурні, 4) релігійні, 5) сімейно-побутові.

За своєю модальністю, тобто за характером взаємозв’язків між індивідами та їхніми групами, соціальні відносини поділяються на відносини: 1) співробітництва; 2) взаємодопомоги; 3) суперництва; 4) конфлікту; 5) субординації (начальник-підлеглий).

Залежно від наявності або відсутності елементів стандартизації й формалізації в соціальних відносинах, останні поділяються на 1) офіційні та 2) неофіційні.

Оскільки кожному з нас у повсякденній життєдіяльності доводиться вступати в безліч неофіційних й офіційних міжособистісних відносин, розглянемо їхні особливості й відмінності докладніше:

1) наявність або відсутність у них певної нормативності.

Наприклад, відносини між студентами й викладачами регламентуються певними нормами – правовими, моральними й ін. У силу цього студент зобов’язаний виконати певний розпорядок життя ВНЗ, вчасно бути на лекції, готуватися до семінарських і практичних занять, виконувати курсові й дипломні роботи, складати заліки та іспити тощо.

2) офіційні відносини стандартизовані й знеособлені, тобто права й обов’язки керівника й підлеглого в певній організації залишаються тими ж, самими, незалежно від того, хто ці ролі виконує.

На відміну від цього, права та обов’язки, які складаються в неофіційних міжособистісних відносинах, цілком залежать від індивідуальних особистісних особливостей учасників, від їх глибоко індивідуалізованих почуттів і переваг.

3) Офіційні відносини розвиваються в певних нормативних рамках, а тому вимагають певного навчання, міжособистісні відносини неофіційного характеру не мають потреби в якому-небудь навчанні. У таких відносинах кожен індивід розвиває свій власний, тільки йому притаманний тип поводження з партнером, що відповідає очікуванням, вимогам, запропонованим йому конкретним індивідом, з яким той вступає в контакти;

4) у випадку офіційних відносин рідко доводиться вибирати, хто, з ким та в які за змістом комунікації, контакти має вступати.

Наприклад, хто в університеті ректор, декан, викладач, а хто – студент, найчастіше залежить не від нашого вибору, а від сформованої в даному нав­чальному закладі ситуації, рівня освіти, кваліфікації, досвіду, авторитету й багатьох інших характеристик працюючих у ньому людей.

А у неофіційних відносинах вирішальну роль відіграє мабуть особистісний вибір. Такий вибір здійснюється партнерами зі спілкування залежно від властивої кожному з них потреби в спілкуванні й взаємодії із певними за своїми особистими якостями людьми.

Офіційні й неофіційні відносини, в які вступають люди один з одним, надзвичайно різноманітні. Вони можуть бути короткочасними (попутники в потязі), довгостроковими (друзі, товариші по службі), постійними (батьки та їхні діти), причинно-наслідковими (злочинець і його жертва), функціональними (замовник та кравець), навчальними (викладач і студент), субординаційнними (начальник й підлеглий).

Соціологічна теорія соціального управління виявляє певні закономірності, що визначають важливі складові компоненти процесу управління. Їх можна поділити на дві групи. Перша група − це закономірності функціонування і розвитку суб’єкта соціального управління, друга − суттєві зв’язки між суб’єктом та об’єктом соціального управління. До проблем першої групи належать взаємовплив особистих інтересів суб’єктів соціального управління; інтереси різних управлінських груп; соціальна відповідальність суб’єктів управління. До проблем другої групи належать відповідність інтересів суб’єкта соціального управління інтересам об’єкта соціального управління; цілісність впливу суб’єкта на об’єкт; рівні розвитку об’єкта та суб’єкта соціального управління; відповідальність носіїв і виразників інтересів об’єкта соціального управління тощо.

Структура об’єкта управління, його соціальна природа визначають побудову суб’єкта управління та структуру управлінських відносин, що виникають при цьому. Суб’єктами управлінських відносин стають усі співучасники управління незалежно від їхнього місця в структурі соціальної керуючої системи. Основними видами управлінських відносин є відносини централізму й самостійності, субординації та координації, керівництва і підлеглості, відповідальності, конкурентності, змагання тощо. Окремі види управлінських відносин органічно пов’язані між собою і лише в сукупності забезпечують функціонування й розвиток соціального управління.

Управлінські відносини – це особливий тип відносин, які не можна звести до базисних або надбудовних чи техніко-економічних. У них містяться елементи і того, і другого, і третього. Бути зайнятим у сфері управління ще не означає бути керуючим, бо є суто управлінська діяльність, є виконання і є діяльність фахівців, технічного та допоміжного управлінського персоналу. В цьому контексті управління може розглядатися як 1) компонент будь-якої діяльності; 2) суто управлінська діяльність; 3) діяльність у сфері управління.

Соціальне управління як певна форма соціальних відносин має низку важливих функцій. Під функцією управління розуміють особливий вид управлінської діяльності, продукт спеціалізації праці у сфері управління, елемент системи управління, який має відносно самостійне значення. Насамперед виокремлюють соціально-прогностичну, соціально-цільову, соціально-планувальну, соціально-організаційну, соціально-мотиваційну та соціально-контрольну функції. Управління забезпечує в суспільстві економічні, політичні, ідеологічні, духовні та соціальні зв’язки між людьми. Тому за конкретним змістом вирізняють соціально-економічну, соціально-політичну, соціально-духовну та власне соціальну функції.

Професійний розподіл праці людей зумовлює також виділення самостійних функцій управління, тобто функцій його апарату, які, звичайно, об’єднуються поняттям «управлінська праця». При цьому управлінська праця пов’язана з реалізацією певної сукупності функцій управління (прогнозування, планування, організація, мотивація, контроль); діяльністю з підготовки рішень чи оцінки їх наслідків; діяльністю з ухвалення управлінських рішень.

В управлінському рішенні здійснюються функції, цілі та принципи соціології управління. Воно постає засобом управлінського впливу, організованої взаємодії суб’єкта та об’єкта соціального управління, яка забезпечується за допомогою відповідних методів управління. Можна виділити соціологічні методи вироблення рішень (імітаційні моделі, «мозкова атака», дискусія, ділова гра та ін.), методи організації виконання рішень (адміністративні, економічні, соціально-психологічні, або власне мотивація). Всі вони застосовуються в конкретній ситуації. Ухвалення і здійснення рішень містить вибір мети, способів її досягнення, рішення та його виконання. Рішення завжди має часову характеристику, яка складається зі швидкості ухвалення рішення, часу від ухвалення рішення до його виконання, а також часу від початку вивчення ситуації до вироблення остаточного варіанта рішення. Від якості управлінських рішень залежить, врешті-решт, спроможність системи соціального управління мобілізувати свої ресурси та можливості.

Дата добавления: 2014-10-22