Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів

План

1. Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів

2. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів

3. Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності

Література

Основна

1. Ботвина Н. В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови [Текст]: навч. посіб. / Н. В. Ботвина. – К.: Артек, 1999. – 264 с.

2. Глущик С. В., Дияк О. В., Шевчук С. В. Сучасні ділові папери [Текст]: навч. посіб. для вищ. та серед. спец. навч. закладів / С. В. Глущик, О. В. Дияк, С. В. Шевчук. – К.: Атака, 2005. – 544 с.

3. Гриценко Т. Б. Українська мова та культура мовлення [Текст]: навч. посіб. для студ. аграр. вищ. навч. закладів та коледжів / Т. Б. Гриценко. – К.: Центр навч. літ., 2003. – 536 с.

4. Кацавець Г. М., Паламар Л. М. Мова ділових паперів [Текст]: підручник /
Г. М. Кацавець, Л. М. Паламар. – 2-е вид., К.: Алерта, 2005. – 328 с.

5. Мамрак А. В. Українське документування: мова та стиль [Текст]: навч. посіб. / А. В. Мамрак. – 3-е вид. – К.: Центр навч. літ., 2004. – 364 с.

6. Мозговий В. І. Українська мова у професійному спілкуванні: модульний курс [Текст]: навч. посіб. / В. І. Мозговий. – К.: Центр навч. літ., 2006. – 592 с.

Додаткова

7. Белянин В. П. Психолингвистика [Текст]: учеб. для студ. вузов /
В. П. Белянин. – М.: Флинта, 2005. – 228 с.

8. Мацюк З. О. Українська мова професійного спрямування [Текст]: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / З. О. Мацюк, Н. І. Станкевич. –
2-е вид. – К.: Каравела, 2008. – 352 с.

9. Дудик П. С. Стилістика української мови [Текст]: навч. посіб. для студ. вузів / П. С. Дудик. – К.: Академія, 2005. – 368 с.

10. Культура фахового мовлення [Текст]: навч. посіб. / за ред. Н. Д. Бабич. – Чернівці: Книги – XXI, 2005. – 572 с.

11. Михайлик В. О. Українська мова професійного спрямування [Текст]: навч. посіб. / В. О. Михайлик. – К.: Професіонал, 2005. – 496 с.

12. Радзієвська Т. В. Текст як засіб комунікації [Текст] / Т. В. Радзієвська;
ред. М. М. Пещак; НАН України, Інститут української мови. – 2-е вид., стер. – К.: Наук. думка, 1998. – 191 с.

13. Українська мова. Енциклопедія [Текст] / ред. В. М. Русанівський [та ін.]; НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови – К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2000. – 752 с.

Основною одиницею усного мовлення є висловлювання, а писемного – текст, який реалізується в одній з форм – розповіді, описі чи роздумі або є поєднанням різних форм із перевагою однієї з них.

Текст як цілісне й зв’язне висловлювання, що має змістову завершеність і структуру, реалізується у відповідному стилі мовлення. Лінгвістичне вчення про закономірності, функціонування мови, її структурних частин (фонетичної, лексичної, фразеологічної, граматичної), усіх мовних одиниць, а також учення про мовні стилі, жанри, форми мови називають стилістикою. Основним поняттям стилістики є стилі – це функціональні різновиди загальнонаціональної мови, які різняться типовими мовними засобами залежно від сфери людського спілкування.

Кожний стиль має:

· сферу поширення й уживання (коло мовців);

· функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

· характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

· систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо);

· підстилі;

· жанри реалізації

Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою регламентують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та реалізації конкретних завдань.

Кожен зі стилів має свої характерні особливості й реалізується у властивих йому жанрах. Жанри – різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Проте функціональні стилі існують не окремо один від одного, у будь-якому з них переважають загальномовні, міжстильові засоби, незважаючи на те, що кожен вирізняється специфічними елементами, властивими тільки йому.

Усі стилі мовлення об’єднуються в поняття стилістична система. Стилістична система – сукупність функціональних та експресивних стилів у їх взаємозв’язках. Характер стилістичної системи (кількість функціональних стилів, жанрово-стильових різновидів мови) залежить від зовнішньо- та внутрішньомовних чинників. Перші пов’язані з історичними умовами функціонування літературної мови, соціально-психологічними основами витворення мовних типів спілкування. Внутрішньомовні чинники також зумовлюють певні ознаки стилістичної системи, напр., вільний порядок слів в українській мові впливає на різноманітність динамічно-інтонаційних синтаксичних структур. У стилістичній системі української мови виокремлюють основні функціональні стилі, що витворилися у зв’язку з найважливішими суспільними функціями мови, а також ті стилі, що перебувають на периферії стилістичної системи (напр., епістолярний, ораторський). В історії української літературної мови засвідчується змінність стилістичної системи, напр., у давній літературній мові сучасному публіцистичному стилеві відповідав полемічний; інший характер мали науковий та офіційно-діловий стилі. У сучасній літературній мові, що побутує в Україні, тривалий час не був реалізований відомий з попередньої історичної доби конфесійний стиль. Через недержавне становище української літературної мови штучно стримувався розвиток усіх нехудожніх стилів, а художній стиль однобічно впливав на стильову систему мови. Незначну диференціацію щодо жанрів і мовних форм має через зазначені причини розмовний стиль.

В усній формі мовлення виокремлюють розмовно-побутовий та ораторський стилі, у писемній – публіцистичний, художній, науковий, офіційно-діловий. Інколи ще говорять про виробничо-технічний стиль. Деякі дослідники виокремлюють також епістолярний та ораторський стилі, однак диференціальні ознаки цих стилів перекриваються ознаками більш узагальнених структурно-функціональних стилів (офіційно-ділового, публіцистичного, розмовного). Окрім названих стилів мовлення, як ми вже зазначали, науковці виокремлюють експресивні стилі, в яких використовуються такі засоби мови, які або викликають у співрозмовників почуття піднесеності, урочистості, співвідносне з високим стилем, або становлять нейтральну інформацію, звичне спілкування (нейтральний стиль) чи орієнтовані на досягнення ефекту іронії, зневаги (низький стиль). Різні емоції передаються лексичними синонімами типу говорити, балакати, казати, промовляти, ректи, гомоніти, цокотіти, лебедіти, щебетати та ін. Три експресивні стилі властиві кожній національній мові, але на кожному відтинку історичного розвитку вони набувають характерних ознак, змінюючи свою природу. Колишні експресивні стилі, що були власне структурно-функціональними стилями, перестали існувати у XVIII ст. По-різному відбувалася взаємодія функціональних та експресивних стилів в історії української літературної мови. На відміну від давньої традиції, коли з поняттями високого, середнього і низького стилів співвідносилися відповідні теми, у новій українській літературній мові для висвітлення будь-якої теми придатні засоби всіх експресивних стилів. Старослов’янізми, первісно належачи до високого стилю, активно використовуються як засіб створення зниженої, іронічної мови. Контрастне звучання старослов’янізмів характерне для поезії Т. Шевченка. Книжна лексика в розмовній мові часто надає їй гумористичного забарвлення.

В основі функціонально-стильової диференціації мови лежать як позамовні, так і власне мовні структурні ознаки. Функціональні стилі розрізняються кількісними показниками вживаних мовно-структурних одиниць, а також функціями, які вони виконують у конкретних текстах.

Кількість і структура стилів мовлення залежить від ваги літературної мови в державному, політичному, науковому, культурному житті нації. Староукраїнська книжна мова послуговувалася конфесійним, епістолярним, діловим та літописним стилями. Нова українська літературна мова була започаткована на народній основі в кінці XVIII ст. художньою творчістю
І. Котляревського. Сучасний науковий і публіцистичний стилі сформувалися наприкінці XIX – на початку XX ст.

Віднести той чи інший текст до певного функціонального стилю можна на основі глибокого аналізу, урахування всіх його ознак:

· мети й завдання спілкування;

· сфери спілкування;

· використання мовних одиниць, що є діагностуючими для стилю (слова протокол, акт, заява, довідка є діагностуючими для офіційно-ділового стилю; слова-терміни є діагностуючими для наукового стилю);

· співвідношення мовних одиниць стилістично забарвлених і стилістично нейтральних, визначення їх ролі й місця в загальній структурі тексту.

Детальніше зупинимося на мовних та позамовних особливостях публіцистичного та художнього стилів, а також звернемося до діагностуючих ознак експресивного, конфесійного та індивідуального стилів.

Публіцистичний стиль реалізує інформативну й волюнтативну (спонукання, прохання, запрошення) функції мови. З-поміж інших стилів вирізняється пропагандистським характером. Його мета – формування громадської думки, спонукання до активних дій і прийняття рішень. Основною одиницею публіцистичного стилю є текст, який має вирізнятися вдалим поєднанням логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням. Якщо тексти офіційно-ділового та наукового стилів прагнуть до найбільшої інформативності, а деякі розмовні та поетичні тексти відзначаються дуже високим ступенем емоційності, то публіцистичні тексти мусять бути і впливовими, і інформативними. Їм властиве чергування експресивних та інформативних уривків. Образність у публіцистиці призначена не для художньо-мовленнєвої конкретизації, як у белетристиці, а для стилетвірного протиставлення стандарту й експресії. Цьому стилеві притаманні чіткі політичні оцінки, присутність автора, широкий вияв авторської індивідуальності. Як і науковий текст, публіцистичний має чітку структуру: вступ, основна частина, висновки. Сфера використання –
громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання. Основне призначення:

· інформативно-пропагандистськими методами розв’язувати актуальні суспільно-політичні проблеми;

· активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

· пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

· доступність мови та формулювань (орієнтація на широкий загал);

· поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

· перелік точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, виклад наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю;

· наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

· широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т.ін.).

Основні мовні засоби:

· синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

· лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

· використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта; голубі магістралі – ріки; легені планети – ліси та ін.);

· уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та ін. термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, парламентський хор, правофланговий змагання й под.);

· з морфологічних засобів часто використовуються іншомовні суфікси
-іст (-ист), -атор, -ація та ін. (полеміст, реваншист, провокатор, ратифікація); префікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- та ін. (псевдотерапія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

· синтаксисові публіцистичного стилю властиві різноманітні речення – питальні, окличні та спонукальні; зворотний порядок слів; складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та ін.;

· ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.

Публіцистичний стиль існує в різних формах, поділяючись на підстилі. З інформативним підстилем пов’язані жанри випуску новин, інтерв’ю, репортажу. Дієва впливовість тут реалізується в суб’єктивному доборі інформації та способах її мовної передачі. Аналітичний підстиль відрізняється від інформативного тим, що в ньому обов’язково присутні елементи прогнозного аналізу й суб’єктивного передбачення наступних подій та явищ. Як правило, він реалізується в аналітичній статті або аналітичній передачі. Урочисто-деклоративний підстиль реалізується у привітаннях і побажаннях з приводу ювілеїв, днів народження, важливих подій у житті окремих осіб і колективів. Він насичений загальною піднесеністю та позитивними емоціями. Агітаційний підстиль характеризується насиченістю спонукальних речень, наказових конструкцій і використовується в оголошеннях і рекламах. У цьому випадку він наближається до ділового. Художньо-публіцистичний підстиль функціонує в жанрах нарису, фейлетону і, таким чином, використовує образність і зображувально-виражальні засоби художнього стилю (див. Зразок публіцистичного стилю).

Художній стиль виконує естетично-інформативну, комунікативну функції й може включати в себе елементи будь-якого стилю. Метою художнього стилю є формування загальнолюдських й національно-свідомих естетичних, культурних і психологічних смаків окремої людини й нації у цілому. Інформативність тут здійснюється не шляхом простого повідомлення фактів, а через художній образ, у якому відтворюється і певна ситуація, і сприйняття її автором, і реакція інших людей. Об’єктивна дійсність зображена в текстах художнього стилю за допомогою художніх образів. Характерною рисою цього стилю є незамкненість. Це породжує надзвичайно широку жанрову різноманітність із використанням усього фонетичного, лексичного, граматичного та стилістичного багатства національної мови, її зображувально-виражальних засобів. Повною мірою у текстах художнього стилю виявляється творча індивідуальність автора, його авторський індивідуальний стиль, про який піде мова далі. Основна одиниця художнього стилю – текст. Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вводять ті чи інші елементи стилів до творів, надаючи їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій (див. Зразок художнього стилю).

Основні ознаки:

· найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ-персонаж, образ-колектив, словесний образ, зоровий образ);

· поетичний опис словом навіть у прозових і драматичних творах;

· естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

· експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

· зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійсності;

· відсутня певна регламентація на використання засобів, про які йтиметься далі, і способів їх поєднання, будь-яких нормувань;

· визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і світовідтворення автора, спрямоване на індивідуальне світосприйняття й інтелект читача).

Основні мовні засоби:

· наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак);

· використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів);

· запровадження авторських новотворів (слів, значень, виразів), формування індивідуального стилю митця;

· уведення до творів зі стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів, навіть жаргонізмів;

· поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі: Якби ми знали, то б вас не питали (Н.тв); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу: Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко ); у наказовому способі: В квітах всі улиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

· широке використовування речень різноманітних типів, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

· повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпсис, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають особливості мовної організації тексту:

· епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

· ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма);

· драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

· ліро-епічні (ода, художня публіцистика, документально-біографічні твори, драма-феєрія, усмішка).

Сфера використання епістолярного стилю – приватне листування. Цей стиль може бути складовою інших стилів, напр., художньої літератури, публіцистики («Посланія» І. Вишенського, «Листи з хутора» П. Куліша, «Листи до сина» Ф. Честерфілда та ін.).

Основні ознаки – наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби: поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Упродовж століть він, як і всі зазначені вище стилі, зазнавав змін. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формулювань увічливості.

Сфера використанняконфесійного стилю – релігія та церква.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється (реалізується) в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у Біблії та ін. церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні мовні засоби:

· суто церковна термінологія і слова-символи (дар праведності, гріховність тіла, усі люди – Божий храм);

· непрямий порядок слів у реченнях та словосполученнях (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити);

· значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, – і за три дні збудую інший, нерукотворний);

· наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність зазначених вище виражальних засобів і поділ на такі підстилі: публіцистичний, науковий, художній. Повернення до загально­людських та давньонаціональних цінностей зобов’язує нас уважніше ставитися до конфесійного стилю як до складової частини загальнонаціональної культурно-духовної скарбниці та складової частини нашої історії.

Індивідуальний стиль. Д. Свіфт колись сказав мудрі слова: «Стиль може бути визначений так: власні слова на власному місці». Мудра людина знає що, коли, де і як сказати. «Біда, коли у людини не вистачає розуму, щоб добре сказати, або здорового глузду, щоб обережно промовчати...»
(Ж. Лабрюйєр).

Зрозуміло, що мова людини допомагає сказати про людину все: яка вона, наскільки вихована й культурна, освічена.

Які ж фактори визначають індивідуальний стиль мовлення?

Учені визначають такі риси індивідуального стилю мовлення:

· темп викладу (швидкий, помірний, повільний);

· небагатослівність, або, навпаки, ускладненість викладу додатковими подробицями;

· образність або сухувата логічність;

· словниковий запас.

Коли ж виробляється індивідуальний стиль мовлення? Лише тоді, коли людина:

· постійно працює над собою (їй доводиться часто публічно усно чи писемно виступати, що вимагає праці з літературою, а, отже, – зі словом);

· поступово виробляє власну манеру викладу, свій підхід до відбору й упорядкування фактів, свої засоби впливу на аудиторію – свій індивідуальний стиль;

· уміє ховати своє «акторство»;

· володіє голосом, інтонацією, її жести й міміка гармонійні.

Підсумовуючи вище сказане, зазначимо, що природа стилів – соціальна. Правильне їх використання є невід’ємною ознакою сучасної людини. Знання про мовні та позамовні особливості функціональних різновидів мови забезпечують надійний фундамент доречного, ощадливого використання різноманітних засобів мови у процесі мовленнєвої діяльності.

Дата добавления: 2014-10-23