Право власності на землю

Право приватної власності на землю.

Теоретичний матеріал для вивчення:

Особливим об'єктом права власності в Україні є земля, яка є найціннішим природним ресурсом, основним компонентом довкілля і, водночас, основним засобом виробництва в сільському та лісовому господарстві, місцем розташування виробничої та соціальної інфраструктури, нерухомим майном в цивільно-правових відносинах.

Законами, які визначають особливості здійснення права власності на землю в Україні, є Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. (далі - ЗКУ), Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. (далі - ЦКУ), Лісовий кодекс України в редакції Закону України від 8 лютого 2006 р. Водний кодекс України від 6 червня 1995 р., Кодекс України про надра від 27 липня 1994 р.5, Закони України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 5 червня 2003 р., "Про фермерське господарство" від 19 червня 2003 р., "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р., "Про захист конституційних прав громадян на землю" від 20 січня 2005 р., "Про оцінку земель" від 11 грудня 2003 р., "Про плату за землю" в редакції Закону України від 19 вересня 1996 р., "Про розмежування земель державної та комунальної власності" від 5 лютого 2004 р., "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" від 17 листопада 2009 р. та ін. Законодавчі положення щодо набуття та реалізації права власності на землю розвиваються у підзаконних нормативно-правових актах.

В юридичній літературі наголошується, що земля - це не звичайне майно, товар.

Об'єктами права власності є земля та окремі земельні ділянки, які суттєво розрізняються між собою та мають різний правовий режим. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про охорону земель" від 19 червня 2003 р. земля - це поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею. Як особливий об'єкт вся земля в межах території України визнається власністю Українського народу відповідно до ст. 13 Конституції України та ст. 324 ЦКУ. Інші суб'єкти набувають право власності на окрему земельну ділянку - частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 ЗКУ). Кожна земельна ділянка належить до певної категорії земель (сільськогосподарського чи лісогосподарського призначення, водного чи природно-заповідного фонду, промисловості, транспорту, зв'язку, житлової чи громадської забудови тощо) і має певне цільове призначення (для будівництва та обслуговування житлового будинку, для садівництва, для фермерського господарства тощо), що зумовлює особливості суб'єктного складу права власності на неї, підстав набуття та припинення зазначеного права.

У земельному та цивільному законодавстві визначено суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку), якими є: Український народ, фізичні та юридичні особи, держава та територіальні громади.

Фізичні та юридичні особи визнаються суб'єктами права власності на земельні ділянки за умови наявності у них загальної та спеціальної правосуб'єктності. В земельному законодавстві не встановлені загальні умови набуття земельної право-і дієздатності, що зумовлює застосування відповідних положень цивільного законодавства про правосуб'єктність фізичних та юридичних осіб. Водночас, для набуття права власності на земельні ділянки окремих категорій особа повинна мати спеціальну земельну дієздатність. Так, відповідно до ч. 4 ст. 22 ЗКУ лише громадяни України та юридичні особи України можуть набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Виключно громадяни України можуть отримати земельні ділянки у власність шляхом приватизації та розпаювання земель. Лише громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, та юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва, можуть бути покупцями земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ст. 130 ЗКУ). Умовою набуття права власності на земельну ділянку для ведення фермерського господарства є проходження громадянином України професійного відбору на право створення фермерського господарства (статті 5 - 7 Закону України "Про фермерське господарство").

Держава набуває і реалізує право власності на землю в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону. У ст. 85 ЗКУ передбачено, що іноземні держави також можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Територіальні громади здійснюють право власності на земельні ділянки безпосередньо (через місцевий референдум, загальні збори громадян тощо) або через органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради - щодо земель територіальних громад; районні, обласні та Верховну Раду Автономної Республіки Крим - щодо земель спільної власності територіальних громад).

Зміст права власності на землю (земельну ділянку) становлять повноваження з володіння, користування і розпорядження землею (земельною ділянкою) (ст. 78 ЗКУ, ст. 317 ЦКУ). Легальне визначення повноважень, які становлять зміст права власності на землю, відсутнє. Такі ознаки землі як нерухомість, локальність, обмеженість зумовлюють особливості здійснення повноважень, що становлять зміст права власності на землю.

Право володіння - гарантована нормами чинного законодавства можливість уповноваженої особи фактично володіти землею (земельною ділянкою), тобто здійснювати межування земельної ділянки, мати доступ до земельної ділянки та вчинювати будь-які інші дії з господарського панування над нею у встановлених законом, адміністративним актом чи договором межах.

Право користування землею (земельною ділянкою) полягає в юридично забезпеченій можливості уповноважених суб'єктів здобувати корисні властивості землі (земельної ділянки) шляхом присвоєння диференційної ренти державою та територіальними громадами, одержання сільськогосподарської продукції та продукції лісового господарства фізичними та юридичними особами, спорудження будівель та споруд, розташування об'єктів природно-заповідного фонду, рекреаційного та історико-культурного призначення тощо у встановлених законом, адміністративним актом чи договором межах. Обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим, що зумовлено її цільовим призначенням.

Цільове призначення земельної ділянки - це використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку (ст. 1 Закону України "Про землеустрій" від 22 травня 2003 р.2). Відповідно до ст. 91 ЗКУ та ч. 4 ст. 373 ЦКУ власник має право та водночас зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.

Право розпорядження землею (земельною ділянкою) - це гарантована нормами чинного законодавства можливість уповноваженого суб'єкта визначати юридичну долю землі (земельної ділянки) шляхом її відчуження, добровільної відмови, надання в користування іншим особам тощо в межах, встановлених законом, адміністративним актом або договором. Нормами земельного права суттєво обмежено право розпорядження землями сільськогосподарського призначення. Відповідно до п. 15 Перехідних положень ЗКУ до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 р., не допускається купівля - продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб, а також купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

До земельних прав власників земельних ділянок належить право продавати та іншим способом відчужувати земельну ділянку, право передавати її в оренду, заставу, спадщину тощо. Об'єктом вказаних прав є саме земельна ділянка, яка перебуває у власності певної особи.

На відміну від земельних прав, земельно-майнові права спрямовані на задоволення певних майнових інтересів, які водночас можуть бути реалізовані лише за наявності в особи права власності на землю. До вказаної групи прав власників земельних ділянок можна віднести право самостійно господарювати на землі, право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію, право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом, право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди та ін.

Момент виникнення права власності на землю.

Відповідно до ст. 125 ЗКУ право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 1 липня 2004 р.

Право власності на земельну ділянку посвідчується:

а) державним актом на право власності на землю;

б) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою;

в) свідоцтвом про право на спадщину.

Цивільно-правова угода та свідоцтво про право на спадщину посвідчують право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж та цільового призначення (ст. 126 ЗКУ).

До створення єдиної системи органів реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень відмітку про відчуження земельної ділянки на державному акті на право власності на земельну ділянку, що відчужується, здійснює нотаріус та орган, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок. Право власності або право користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації земельної ділянки.

У випадках, передбачених ЗКУ та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки в порядку, встановленому Законом України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" від 17 листопада 2009 р. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість. Колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних із викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

Дата добавления: 2014-10-23