Тема 7. Основи адміністративного права України

1. Поняття, предмет, метод і структура адміністративного права України

2. Джерела адміністративного права. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення

3. Поняття і сутність державного управління та його співвідношення з виконавчою владою.

4. Адміністративно-правові норми та адміністративно-правові відносини

5. Адміністративно-деліктне право

1. Адміністративне право – це галузь права, сукупність правових корм, що регулюють суспільні відносини у сфері державно-управлінської діяльності органів виконавчої влади всіх рівнів, а також органів місцевого самоврядування.

Адміністративне право має свій предмет і метод правового регулювання. Предметом адміністративного правового регулювання є суспільні відносини, що виникають, змінюються й припиняються у сфері державного управління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права є такі:вони виникають у результаті державної владно-управлінської діяльності;суб'єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової, цілеспрямованої діяльності;вони захищені правовими засобами, в тому числі й примусовими.

Поряд з предметом, важливу роль у здійснені адміністративним правом регулятивної функції відіграє метод регулювання суспільних відносин або метод адміністративного права.

Метод адміністративного права – це засоби, способи та прийоми, з допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права.

Регулювання відносин у сфері державного управління проводиться за допомогою адміністративно-правового методу.

Адміністративно-правовий метод – це сукупність прийомів впливу, що містяться в адміністративно-правових нормах, за допомогою яких встановлюється юридично владне і юридично підвладне становище сторін у правовідносинах.

Зміст адміністративно-правового методу регулювання складається з трьох компонентів:

– приписи – покладання прямого юридичного зобов'язання чинити ті чи інші дії за умов, передбачених правовою нормою;

– заборони – покладання прямих юридичних обов'язків не чинити тих чи інших дій за умов, передбачених правовою нормою;

– дозволи – юридичний дозвіл чинити ті чи інші дії або утриматися від їх вчинення за своїм бажанням за умов, передбачених правовою нормою.

Отже, наявність власного предмета й методу правового регулювання дає змогу відокремлювати адміністративне право від інших галузей права.

Структура адміністративного права – це внутрішня будова галузі. Існує щонайменше два варіанта визначення структурних складових адміністративного права.

По-перше, структурні складові виділяють за таким критерієм, як масштабність дії норми. У даному випадку в адміністративному праві виділяють:

– загальну частину, яка розкриває поняття адміністративного права; зміст адміністративно-правових норм і адміністративно-правових відносин; адміністративно-правовий статус суб'єктів адміністративного права; сутність методів і норм управління; склад адміністративного правопорушення й сутність відповідальності за його вчинення; зміст адміністративного процесу;

– особливу частину, яка розкриває сутність і зміст регулюючого впливу на економіку, соціально-культурну, адміністративно-політичну та міжгалузеві сфери;

– спеціальну частину, яка регулює адміністративно-правову діяльність суб'єктів управління.

По-друге, структурні складові розрізняють за таким критерієм, як правова природа норм. У цьому разі в адміністративному праві виділяють такі правові інститути:інститут державної служби; інститут адміністративної відповідальності; інститут місцевого самоврядування; інститут адміністративної деліктології; адміністративно-процесуальний інститут; дозвільний інститут; інститут ліцензування тощо.

2. Під джерелом адміністративного права розуміють зовнішню форму вираження його норм. Джерела адміністративного права - це нормативно-правові акти, що містять адміністративно-правові норми. Існують різні критерії для класифікації нормативно-правових актів, що являють собою джерела адміністративного права. За юридичною силою найдоцільнішою є така класифікація:

1) Конституція України;

2) закони України;

3) постанови Верховної Ради України;

4) укази й розпорядження Президента України;

5) нормативні акти органів виконавчої влади:

– постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України;

– накази й інструкції керівників центральних органів виконавчої влади;

– акти урядових органів управління;

– розпорядження місцевих державних адміністрацій (їх голів);

6)нормативні акти місцевих рад, їх виконавчих органів:

7) нормативні накази керівників державних підприємств, установ, організацій;

8) міжнародно-правові договори, ратифіковані та визнані державою;

9) акти судових органів.

Важливим джерелом адміністративного права є Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП), який було прийнято 7 грудня 1984 року і введено в дію 1 червня 1985 року. У ньому зосереджені норми, що регулюють і охороняють матеріальні і процесуальні суспільні відносини в сфері адміністративних правопорушень і адміністративної відповідальності.

Структура КУпАП складається з 5 розділів:

Розділ І. «Загальні положення» містять завдання та систему законодавства про адміністративні правопорушення, компетенцію й повноваження державних органів і органів місцевого самоврядування щодо вирішення питань про адміністративні порушення, їх запобігання, виявлення та усунення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, чинність законодавства та забезпечення режиму законності при провадженні в справах про адміністративні правопорушення.

Розділ II. «Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність» складається із Загальної та Особливої частин. У Загальній частині закріплюється поняття адміністративного правопорушення, окремі елементи об'єктивних і суб'єктивних ознак складу адміністративного проступку, поняття та види адміністративних стягнень, загальні правила їх накладання.

В Особливій частині закріплюються види адміністративних проступків у різних галузях і визначенні стягнення за їх здійснення, а саме: охорони праці й здоров'я населення; ті, що посягають на власність; охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури; в промисловості, будівництві та в сфері використання паливно-енергетичних ресурсів; у сільському господарстві, порушення ветеринарно-санітарних норм; на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку; в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою; в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності; в галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації; ті, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку; ті, що посягають на встановлений порядок управління.

Розділ III. «Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративне правопорушення» містить перелік державних органів і їхніх посадових осіб, до компетенції яких належить розгляд справ про адміністративне правопорушення. До них належать адміністративні комісії при виконавчих комітетах органів місцевого самоврядування, виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад, комісії в справах неповнолітніх, районі (міські) суди (судді), органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші.

Розділ IV. «Провадження в справах про адміністративне правопорушення» містить завдання і принципи провадження в справах про адміністративні правопорушення, порядок складання протоколів, затримання правопорушників, їх особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів. Визначається коло осіб, які беруть участь у провадженні в справі про адміністративне правопорушення, порядок внесення на розгляд справ, оскарження і опротестування постанов відносно справ про адміністративне правопорушення.

Розділ V. «Виконання постанов про накладання адміністративних стягнень» закріплює основні положення та порядок провадження щодо виконання постанов про: винесення попередження; накладання штрафу; о платне вилучення предмета; конфіскацію предмета, грошей; позбавлення спеціального права; застосування виправних робіт; застосування адміністративного арешту; відшкодування майнової шкоди.

Отже, чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення врегульовує матеріально-правові та матеріально-процесуальні адміністративні деліктні правовідносини.

3. Управління слід розгляддати як цілісну систему, яка складається із взаємодіючих компонентів. І головною ланкою і носієм усіх складових і ознак управління є управлінська система. Управлінська система – це єдине ціле, що існує і розвивається внаслідок взаємодії його компонентів.

До основних компонентів управлінської системи належать: суб'єкт управління, тобто джерело управлінського впливу, той, хто управляє, виконує функції керівництва і впливає на об'єкт з метою переведення його у новий стан; об'єкт управління, тобто те, на що спрямовано управлінський вплив суб'єкта, що функціонує під цим впливом; управлінський вплив, тобто комплекс цілеспрямованих і організуючих команд, заходів, прийомів, методів, за допомогою яких здійснюється вплив на об'єкт і досягаються реальні зміни в ньому; зворотні зв'язки, тобто інформація для суб'єкта щодо результативності управлінського впливу та змін в об'єкті.

Управлінський процес як багатоманітне явище здійснюється у природі (біологічне управління), техніці (технократичне управління) та суспільстві (соціальне управління). За змістом структурних елементів, управлінських взаємозв'язків та взаємозумовленостей найскладнішим визнається соціальне управління, тобто управління людьми та їх колективами. Одним з видів соціального управління є державне управління.

Державне управління – це діяльність органів усіх гілок державної влади та органів місцевого самоврядування щодо реалізації ними делегованих державою повноважень з метою вдосконалення суспільної системи відповідно до публічних інтересів.

Види державного управління: законодавча; виконавчо-розпорядча (власне управлінське); судова; контрольно-наглядова.

Причому, в кожному із зазначених видів державного управління існує внутрішня та зовнішня сторони. Внутрішня сторона характеризується управлінською діяльністю всередині системи, а зовнішня – спрямована на структурні елементи громадянського суспільства.

Державне управління здійснюється спеціально уповноваженими на те виконавчо-розпорядчими органами держави (суб'єктами управління), до яких відносяться: Кабінет Міністрів України; міністерства, державні комітети, інші органи виконавчої влади зі спеціальним статусом; місцеві державні адміністрації.

Державному управлінню властиві такі риси: діяльність з реалізації завдань і функцій держави; воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами; останні діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження; форми та методи роботи управлінських органів регламентуються нормативно-правовими актами.

Організація державної влади в Україні законодавчу, виконавчу та судову. Всі ці гілки влади повинні співробітничати між собою й доповнювати одна одну, залишаючись при цьому певною мірою незалежними, а також мати можливість впливати одна на одну.

Виконавча влада є органічною складовою державної влади і її повними функціями є: регулювання зв'язків між структурними утвореннями; перетворення політичних проблем на організаційно-правові завдання, плани, програми; практична реалізація законів у загальнодержавному масштабі.

Виконавча влада – це єдина система виконавчо-розпорядчих державних органів, які здійснюють безпосереднє управління державними справами, відповідальна перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольна та підзвітна Верховній Раді України.

Оскільки виконавча влада, як і будь-який інший вияв владних повноважень, відзначається здатністю підкоряти інших своїй волі і с специфічною складовою влади взагалі, а державне управління – це невід'ємна частина управлінської діяльності в цілому, співвідношення між ними випливає із співвідношення між владою й управлінням.

Активне використання законодавцем терміна «орган виконавчої влади» зумовлює необхідність розглянути питання про співвідношення понять «орган виконавчої влади» і «орган державного управління». Під останнім, як правило, розуміють структуру, яка реалізує управлінські функції держави. Звідси випливає, що органи виконавчої влади водночас є й органами державного управління. Проте не всі органи державного управління с органами виконавчої влади. Нині найбільш чітким критерієм їх розмежування є нормативне закріплення за останніми статусу органів виконавчої влади. Так, міністерства, державні комітети, місцеві державні адміністрації у відповідних документах визначені як органи виконавчої влади. Однак цього не можна сказати про адміністрації державних підприємств, установ, організацій. Вони є лише органами державного управління.

На підставі викладеного можна стверджувати, що органом виконавчої влади є орган державного управління, офіційно визнаний органом виконавчої влади.

4. Адміністративно-правова норма – це обов'язкове правило поведінки, що встановлене і охороняється державою, спрямоване на регулювання суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються у сфері публічного управління. Норми адміністративного права конкретизують управлінську волю держави, перетворюють її на обов'язкове правило поведінки для керованих суб'єктів. Адміністративно-правові норми мають відповідні цілі та певні функції. До цілей відносяться: інформаційні, які забезпечують необхідний зв'язок суб'єкта й об'єкта управління; охоронні, які спрямовані на забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні;заохочувальні, які забезпечують творчу активність учасників адміністративно-правових відносин; соціально-моральні, які забезпечують формування відповідної правосвідомості та ставлення до праці, громадського порядку, громадянської безпеки, правил співіснування.

До функцій адміністративно-правових норм належать:забезпечення ефективної діяльності органів державного управління; забезпечення честі, гідності, прав, свобод і здоров'я особи;охорона системи суспільних відносин матеріальної та нематеріальної сфер;виховна;взаємодія з нормами інших галузей права;взаємодія з іншими соціальними нормами.

Структура адміністративно-правової норми складається з трьох компонентів: гіпотези, диспозиції і санкції. Разом з тим норми.адміністративного права як третій компонент можуть містити заохочення або зовсім його не мати.

Гіпотеза вказує на фактичні умови, обставини, з настанням яких слід: керуватися цією правовою нормою.

Диспозиція – це сформульоване у вигляді приписів; заборон, дозволів, тобто правило поведінки суб'єкта. Диспозиція часто формулюється у вигляді вказівок або опису діяння, що тягне за собою накладання стягнення.

Санкція вказує на зміст реагування держави в разі порушення тих чи піших правил поведінки, передбачених правовою нормою. Слід зазначити, що всі норми адміністративного права містять санкції.

Адміністративні правовідносини – це суспільні відносини, врегульовані нормами адміністративного права, що впливають на поведінку суб'єктів у сфері державного управління та призводять до виникнення між такими суб'єктами правових зв'язків державно-владного характеру.

Основні ознаки адміністративних правовідносин: вони виникають на основі адміністративно-правових норм; характеризуються наявністю сторін, що іменуються суб'єктами адміністративного права;за змістом включають в себе адміністративні права владного характеру й юридичні обов'язки;є видом суспільних відносин державних органів, фізичних або юридичних осіб, спільностей;здійснення суб'єктивних прав або додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Існує кілька критеріїв класифікації адміністративних право­відносин:залежно від кількості суб'єктів – прості та складні; залежно від дії в часі – довготривалі та короткотривалі;за змістом поведінки зобов'язаної сторони – пасивні та активні дії чи бездіяльність;залежно від функціонального призначення – регулятивні та охоронні;за галузевою належністю – матеріальні та процесуальні;за сферами управління окремими галузями – соціально-культурні, адміністративно-політичні, економічні та інші.

Структуру адміністративних правовідносин складають: суб'єкти, об'єкти, зміст правовідносин.

Суб'єктами адміністративних правовідносин називають державні органи, фізичних та юридичних осіб, які наділяються адміністративно-правовими нормами, певним обсягом повноважень у сфері державного управління.

До суб'єктів адміністративних правовідносин слід віднести:

– Президента України, який згідно ст. 102 Конституції України главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина;

– органи виконавчої влади, які є основними функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі та поділяються на вищі, центральні та місцеві;

– державних службовців, які будучи співробітниками державного органу, перебувають на службі у держави й виконують її завдання та функції.

Чинне законодавство передбачає, що держава забезпечує додержання їх прав і законних інтересів, а втручання державних органів та службових осіб у діяльність об'єднання громадян, як і втручання об'єднань громадян у діяльність державних органів, не допускається, крім випадків, передбачених законом;

– органи самоорганізації громадян, які входять до системи
місцевого самоврядування. До них належать: громадські селищні, сільські, вуличні, квартальні комітети; батьківські комітети в школах; різноманітні громадські ради при установах культури і охорони здоров'я; ради громадськості мікрорайонів; ради громадськості пунктів охорони порядку.

5. Адміністративне правопорушення (проступок) – це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встанов­лений порядок управління й за яку законом передбачено адміністратив­ну відповідальність.

Ознаками адміністративного правопорушення с:

– суспільна небезпечність діяння, тобто адміністративні правопорушення посягають на конкретні правовідносини, що охороняються адміністративним законом і спричиняють їм шкоду, а водночас і шкоду правопорядку;

– протиправність, тобто правопорушення характеризується як дія чи бездіяльність, заборонена адміністративним законодавством. Відсутність протиправності свідчить про відсутність адміністративного правопорушення;

– винність, тобто наявність у особи відповідного власного психічного ставлення до свого діяння і його наслідків. Вина існує у формах умислу і необережності. Відсутність вини виключає наявність адміністративного проступку;

– караність, тобто за вчинення конкретного порушення настає адміністративна відповідальність, що полягає в покладенні на винного у вчиненні адміністративного проступку певного виду й міри адміністративного стягнення.

Адміністративне правопорушення слід відрізняти від злочину та дисциплінарного проступку. Основними ознаками, за якими здійснюються розмежування адміністративних правопорушень і злочинів є такі:

1) включення складу правопорушення або в Кодекс України про адміністративні правопорушення, або в Кримінальний кодекс України. Підставою для включення складу в той чи іншій кодекс є ступінь суспільної небезпеки (ст. 9 КУпАП, ст.ст. 1, 11 КК України);

2) склад будь-якого злочину може бути встановлений тільки законом, а склад адміністративного проступку – як законами, так і підзаконними актами;

3) джерело кримінальної відповідальності єдине – це Кримінальний кодекс України, а джерел адміністративної відповідальності безліч – це Кодекс України про адміністративні правопорушення та інші закони;

4) за вчинення злочинів передбачені покарання, вичерпний перелік яких міститься у ст. 51 КК України, а за здійснення адміністративних правопорушень передбачені стягнення, перелік яких містить ст.24 КУпАП і який не є вичерпним;

5) адміністративне стягнення застосовується з метою виховання правопорушника, а покарання – це насамперед кара за вчинення злочину;

6) кримінальні справи розглядаються тільки судами, і тільки суд визначає і призначає те чи інше покарання за злочин, а адміністративні справи розглядають більш як 40 суб'єктів (державні органи та органи місцевого самоврядування);

7)чинним законодавством встановлено пріоритет кримінальної відповідальності перед адміністративною відповідальністю, тобто адміністративна відповідальність настає лише в тому разі, якщо діяння не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Структура складу адміністративного правопорушення включає:

– об'єкт адміністративного правопорушення – це те, на що спрямовано посягання.

Об'єкт адміністративного правопорушення є суспільні відносини, які виникають у сфері адміністративно-організаційної діяльності та порядку управління, і які охороняються адміністративними санкціями. Об'єктом правопорушення можуть бути права і свободи людини, її здоров'я, честь і гідність тощо;

1)об'єктивна сторона адміністративного правопорушення – це сукупність зовнішніх ознак суспільно небезпечного посягання на об'єкт, що включає саме протиправне діяння (дія чи бездіяльність), його наслідки, причинний зв'язок між діянням та наслідками, місце, час, обстановку, обставини, спосіб скоєння адміністративного правопорушення;

2)суб'єкт адміністративного правопорушення – це осудна особа, яка досягла 16-річного віку і вчинила описаний у законі склад адміністративного проступку. Серед суб'єктів особливо виділяють посадових осіб, які несуть відповідальність не тільки за порушення певних правил своїми діями, але і за незабезпечення їх виконання іншими особами, насамперед підлеглими:

3) суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення полягає у психічному ставленні суб'єкта до вчиненого протиправного діяння. Основною ознакою суб'єктивної сторони складу є вина, яка виступає в формі умислу або необережності. Мета та мотив є факультативними (необов'язковими) ознаками суб'єктивної сторони.

Адміністративна відповідальність – це вид юридичної відповідальності громадян і посадових осіб, що полягає в застосуванні до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення (проступок), певного примусового заходу адміністративного впливу.

Адміністративна відповідальність настає з досягненням 16-річного віку (ст.12 КУпАП). Не підлягають адміністративній відповідальності особи, які діяли:у стані крайньої необхідності;у стані необхідної оборони;у стані неосудності.

Щодо особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, застосовується примусовий захід, що полягає в осуді її поведінки, обмежені особистих немайнових та майнових інтересів.

Адміністративне стягнення – це примусовий захід державного впливу, що застосовується до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, з метою її виховання, додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Види адміністративних стягнень закріплені в ст. 24 КУпАП. До них належать:

– попередження – виноситься в письмовій формі;

– штраф – грошове стягнення на користь держави;

– оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення – за рішенням суду примусово вилучений предмет підлягає наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власнику з відрахуванням витрат по реалізації даного предмета;

– конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення – за рішенням суду примусова безоплатна передача цього предмета у власність держави. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України;

– позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину – на строк до трьох років, за грубе або систематичне порушення порядку користування правом керування транспортними засобами та правом полювання;

– виправні роботи – на строк до двох місяців, з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, з утриманням до 20% її заробітку в доход держави;

– адміністративний арешт – призначається тільки судом у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб;

– видворення за межи України – за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України іноземних громадян і осіб без громадянства.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – через два місяці з дня його виявлення. Ст.213 КУпАП встановлює органи (посадові особи), які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. До них належать:адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад; виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад;районі, міські суди (судді);органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші уповноважені органи (їхні посадові особи).

Підставою для порушення справи про адміністративне правопорушення є протокол, який складається уповноваженою особою, підписується нею та порушником, а при наявності потерпілих та свідків також і ними. Протокол направляється органу чи посадовій особі, що розглядає справу про адміністративне правопорушення.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається, як правило, за місцем його вчинення в 15-денний строк з дня одержання протоколу. Справа розглядається відкрито у присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. По справі видається постанова, яка оголошується одразу після закінчення розгляду справи, а її копія протягом трьох днів надсилається особі, щодо якої винесено постанову. Постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена в суді, рішення якого є кінцеве. Чинним законодавством встановлено також порядок виконання постанов.

Дата добавления: 2014-10-31