Культурологічний підхід у дослідженні розвитку соціальної педагогіки

Культурологічний підхід як комплекс методів пізнання соціальної дійсності є відносно новим. З другої половини XX століття він активно починає застосовуватися фахівцями різних галузей соціально-гуманітарного знання, а саме в наукових дослідженнях філософів, соціологів, культурологів, педагогів тощо. Використання культурологічного підходу в нашій роботі зумовлюється потребою визначення культурної сутності та цінності самої соціальної педагогіки. В умовах трансформації культури людства, коли реформуванню підлягає і сама соціальна педагогіка (щоб прискорити та пом’якшити вступ людини і країни в інформаційну добу), маємо визначити її теоретико-методологічні основи, грунтуючись не на ствердженні переваги власних уподобань або авторитетних фахівців щодо предмета соціальної галузі педагогіки, а на її філогенетичної суті.

Підгрунтям розробки моделі культурологічного підходу, що враховує специфіку вивчення теоретико-методологічних засад розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті, були: створена культурологами загальна структура культурологічного підходу, положення закону співвіднесення рівнів буття (М.Гартман), теорія соціокультурної динаміки (П.Сорокін, А.Тойнбі, О.Шпенглер), теорія системи соціокультурних механізмів динаміки суспільства (О.Ахієзер), концепція культурного ядра (А.Ракітов), а також результати аналізу специфіки застосування культурологічного підходу в педагогіці (В.Бєляєв, О.Столяренко, В.Болгаріна), в соціальній педагогіці (А.Арнольдов, І.Ліпський, Л.Штефан).

Кожна наука[2] виникає як відповідь на потребу соціуму в розробці, узагальненні об’єктивних знань про певну складову буття, що дозволяє передбачати та перетворювати дійсність. Завданням соціальної педагогіки як прикладної галузі є “застосування результатів фундаментальних наук для розв’язання пізнавальних і соціально-практичних проблем”[487, 258]. Щоб передбачити майбутнє соціальної педагогіки, маємо проаналізувати становлення та розвиток соціального виховання як частини соціального буття і з’ясувати культурні причини виникнення на певному етапі розвитку людства необхідності узагальнити об’єктивні знання про соціальне виховання з метою його перетворення в інтересах суспільства. Отже, становлення та розвиток соціальної педагогіки залежить від динаміки соціального виховання, яка у свою чергу зумовлена соціокультурним вдосконаленням. Тому аналіз розвитку соціальної педагогіки потребує соціокультурного контексту як у період її донаукового існування, так і на сучасному етапі, що пояснює обрані нами хронологічні рамки дослідження від виникнення соціального виховання в родовій общині (Homo sapiens – приблизно 40 тис. років тому) до сучасного періоду формування культури інформаційного суспільства. Без вивчення соціокультурних умов виникнення ідеї соціальної педагогіки вперше в історії людства, не з’ясувати сутнісних причин виокремлення в самостійну педагогічну галузь в індустріальному суспільстві та перспектив її розвитку за інформаційної доби.

Стосовно поняття “соціокультурний контекст”, то провідне його слово “контекст” пояснюється культурологами таким чином: “від лат. contextus – щільний зв’язок, поєднання, узгодження. Загальний сенс соціально-історичних і культурних умов, які дозволяють уточнити смислове значення результатів діяльності людини”[224,195;560,216]. Термін “соціокультура” був введений в науковий обіг П.Сорокіним. “У широкому розумінні він називав ним увесь суперорганічний світ, увесь той новий всесвіт, які були створені людиною”[248,453]. П.Сорокін (як і О.Шпенглер, А.Тойнбі та інші) розробляв теорію соціокультурної динаміки, вважаючи суспільство і культуру єдиним феноменом, а соціокультурну взаємодію – своєрідною матрицею, будь-яка чарунка котрої є водночас і визначальною, і визначуваною[253А,216-217]. Отже, словосполучення “соціокультурний контекст” повністю відображає специфіку нашого дослідження соціальної педагогіки, розкриту вище.

Нині формування методології соціокультурних наук, наприклад у Росії, відбувається у двох напрямах. Першою методологічною концепцією є теорія системи соціокультурних механізмів динаміки суспільства, яку розробив О.Ахієзер[25;492]. Він розглядає культурологію під кутом мотивації людської діяльності, оскільки людська історія відрізняється від біологічних процесів тим, що вона рефлективна. Зростання рефлексії приводить до зміцнення здатності людини, суспільства творити свою історію, культуру, себе. Суспільний суб’єкт, тобто людина – носій визначеної культури і соціальних відносин, не може бути специфічним предметом окремої науки соціології, економіки, філософії, культурології. Дослідження людини може бути ефективним за умови синтетичного підходу, а в рамках цього підходу з’являється необхідність вивчати культуру як специфічну сферу реальності, що має першорядне значення для розуміння механізмів історичної діяльності – від відтворення суспільства і державності до тих, що формують повсякденність [492,3-4].

За О.Ахієзером, в основу соціокультурного аналізу покладено тезу про те, що культура розуміється як текст, у якому зафіксована мотивація людей (усвідомлена і ні; описана у термінах будь-якої науки), при цьому самі люди цього можуть і не рефлексувати. Соціокультурний аналіз не відкидає економічний, психологічний та інші фактори, але пріоритетним залишається аналіз культури, що розуміється як програма діяльності. Специфіка даного підходу полягає в тому, що про культуру йдеться завжди як про чиюсь культуру [492,5]. Якщо соціальні суб’єкти – людина, група, суспільство – не мають культурної програми, то суспільство руйнується і зникає. Культурна програма, за О.Ахієзером, може бути ефективною (дає можливість відтворювати себе, суспільство без значного зростання дезорганізації, що не перевищує критичного рівня) або неефективною (дезорганізація зростає і може перейти у некерований процес та загрожувати суспільству катастрофою). Суспільство як система відносин, як організація може існувати, якщо воно відповідає рівню культури. Розвиток культури не гарантує, що люди цю культуру можуть перетворювати на систему соціальних відносин, тобто суспільство як культурний текст і суспільство як текст системи відносин, за ствердженням вченого, можуть не збігатися. Проте розбіжність між цими двома текстами суспільства пролигає через кожну особистість [492,7].

Другою методологічною концепцією є доробок А.Ракітова [434;492], автора концепції культурного ядра. На думку вченого, культуру треба розглядати як складову з двох частин – ядро культури та її захисний пояс. Ядро культури вміщує норми, стандарти, правила діяльності, систему цінностей. Структурами, в яких реалізується ядро культури, є фольклор, міфологія, забобони, національні і соціальні звичаї, правила побутової поведінки, історичні традиції, обряди, основні мовні структури. Головна функція ядра – збереження і самоідентифікація соціуму, тобто, за А.Ракітовим, ядро виконує функцію своєрідної соціальної ДНК, що зберігає інформацію про історію, етапи формування, умови життя та діяльності і етнічного потенціалу. Інформація, що акумулюється в ядрі культури через систему виховання і освіти, транслюється від покоління до покоління [492].

Захисний пояс, як зазначає вчений, виникає впродовж історичного розвитку для збереження ядра культури. Він фільтрує інформацію: пропускає директивну від ядра у всі структури соціального механізму та активно поглинає ту інформацію, що йде у соціум від інших культур. Зрозуміло, що ядро культури змінюється, але воно трансформується, за ствердженням А.Ракітова, набагато повільніше, ніж захисний пояс, і тим більше, ніж реальне навколишнє соціально-технологічне середовище життєдіяльності соціуму. Стабільність ядра може визначатися як негативне явище, коли в житті соціуму відбулися глибинні трансформації, а сталість ядра заважає його адаптації до нових умов життєдіяльності і навіть може штовхати себе до самознищення [492].

Механізмами адаптації ядра культури до нового середовища слугують суспільна свідомість та самосвідомість. Перша складається з вироблення знань, адекватних поза культурної реальності, друга – це система знань, орієнтованих на усвідомлення внутрішньокультурних процесів з метою їх оцінки на адекватність дійсності. Самосвідомість, таким чином, є механізмом прориву нової інформації до ядра культури з метою інформаційної трансформації. Модернізація, за А.Ракітовим, є єдино можливим способом збереження культури в цілому при переході від одної цивілізації до іншої [492], що є особливо важливим за умови трансформації сучасної індустріальної культури в культуру інформаційного суспільства.

Крім того, в основу історико-культурного аналізу духовності людства, зокрема соціальних його цінностей, нами покладено закон співвіднесення рівнів буття М.Гартмана (1882-1950), думка якого, що “будь-яка історія – це також і за суттю історія духовного буття”[100,646], є цілком слушною. Цей філософ визначає сутність і можливість духовного буття через зіставлення його з фізичним, органічним, душевним існуванням, а крім того виводить закон їх співвідношення.

Без природи немає ніякого життя, без життя – свідомості, без свідомості не існує духовного світу. Тому духовність залежить від фізичного, біологічного, душевного буття, оскільки грунтується на них. Проте ця залежність не є тотальною. Змістовна повнота духовного буття далеко перевищує змістовну повноту нижчих шарів. М.Гартман так пише про неідентичність духовності сфері душевного: “Ні логічні закони, ні самобутність пізнання і знання не зводяться до психології, ще меншою мірою сфера волі і дії, ціннісні відносини, право, етноси, релігії, мистецтво. Ці галузі здіймаються хоч би вже зі свого феноменологічного змісту над цариною психічних феноменів. Як духовне буття вони складають особливий буттійний шар більш високого рівня, з багатством і різноманітністю якого нижчі шари буття навіть не можуть рівнятися”[100,614]. Отже, за законом співвідношення рівнів буття, нижчі – “сильніші”, а вищі – “вільніші” від перших. “Закон сили і закон свободи створює разом нерозривну єдність, синтез залежності й автономії”[100,624]. Автономність духовності є підставою можливості перебудування, перетворення цього ланцюга залежності, обмеження дії нижчих сил у природній мірі, спрямування казуальної детермінації нижчих шарів. На тлі оволодіння людством цими шарами буття ми аналізуємо виникнення та розвиток соціального виховання та соціальної педагогіки.

При розробці моделі культурологічного підходу саме для вивчення теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті, ми зважатиме не лише на теоретичні положення філософів і культурологів [489;490;491,492], але й на досвід педагогів.

В.Бєляєв [39] розглядає культурологічний підхід як один із сучасних підходів, що використовується в історико-педагогічних дослідженнях. Він вбачає особливість цього підходу в тому, що культура розглядається як соціально-антропологічне та власне педагогічне явище. Це дозволяє вивчати педагогічну діяльність на загальнокультурному тлі, досліджувати її факти та явища у руслі інтеграції педагогіки і культури. “Людина стає спадкоємцем культури у процесі освіти і виховання: осягаючи її феноменологію, засвоюючи субкультурний феномен народу, вона набуває статус особистості – соціальної одиниці суспільства з характеристиками національного менталітету”[39,20].

Справді, культурологічний підхід до педагогічних явищ, що спирається на пріоритет загальнолюдських характеристик, відкриває шлях для глибокого розглядання явищ в їх історичній ретроспективі, допомагаючи виявляти зв’язки цих явищ із сучасним та майбутнім і таким чином здійснювати прогностичну функцію дослідження. Це піднімає рівень об’єктивності здобутих даних, оскільки педагогічне процес, вивчений в контексті соціокультурних характеристик, на широкому тлі культурного життя, дозволяє виявити і простежити тенденції в динаміці його цілей, зумовлених розвитком ціннісних орієнтирів соціуму.

Проте, розкриваючи значення культурологічного підходу, його перевагу у розгляданні діалектичної взаємодії і взаємовпливу культури і педагогіки, характеристику результатів дослідження при його застосуванні, В.Бєляєв не структурує цей підхід, не виділяє складові, незважаючи на те, що підхід, як відомо, є сукупністю прийомів, способів, методів у вивченні будь-якого предмета. Більш того, вчений розглядає аксіологічний, цивілізаційний, інноваційний підходи, як близькі, але самостійні щодо культурологічного, з чим, на наш погляд, не можна погодитися.

О.Столяренко називає культурологічний підхід одним із специфічних, відносно самостійних підходів педагогіки, який становить собою її методологічний принцип. Автор цілком слушно вважає культурологічний підхід конкретно-науковою методологією пізнання і перетворення педагогічної реальності, стверджує, що він зумовлений об’єктивним зв’язком людини з культурою як системою цінностей [495,18].

Культурологічний підхід до освітньо-виховного процесу розглядає як раціональний В.Болгаріна, оскільки “навчання, учення, виховання” відносить до видів соціокультурної діяльності, характер яких зумовлений значною мірою культурологічними закономірностями. Вважаючи залучення до культури, “культуризацію” синонімом соціалізації – суспільного феномена, що має забезпечити культурогенез особистості[51;44], В.Болгаріна наполягає на “необхідності вдосконалення соціально-педагогічних механізмів включення людини в світ Культури”[51,28]. Серед елементів соціокультурного середовища кожної соціально-педагогічної системи вона називає цінності, культуру педагогічної взаємодії, психологічний клімат. Цілком зваженою є думка науковця, що відсутність належної духовності заважає досягненню гармонії з іншими людьми, а отже – зміцненню соціальності.

Щодо використання культурологічного підходу в соціальній педагогіці, то А.Арнольдов стоїть на позиції, що “соціальна педагогіка ніби самовиявляється через своє ставлення до культури, розкривається через самоототожнення з нею, яке неминуче передбачає і критичне дистанціювання між ними. Так, соціальна педагогіка по-своєму розкриває картину духовного світу людини, проте її гуманістичне звучання, за А.Арнольдовим, визначається досягненням культури, “яка є базою цієї науки, можливо, у більшій мірі, чим багатьох інших”[21,26]. Соціальна педагогіка, яка взаємопов’язана з культурологією, має можливість звертатися до основних форм культурного життя, оскільки людську культуру в її цілісності можна назвати процесом самозвільнення людини, а саме в цьому і є надзавдання соціальної педагогіки стосовно всіх соціальних суб’єктів. Проте, аналізуючи соціокультурні ситуації, системи культурних феноменів, соціальна педагогіка акцентує свою головну увагу на конкретних соціально-педагогічних механізмах.

Дослідниця історії вітчизняної соціальної педагогіки – Л.Штефан, з’ясовуючи методологічні підходи, називає культурологічний поряд із системним, особистісним, діяльнісним, етнопедагогічним, креативним, гуманістичним. На погляд науковця, культурологічний підхід спрямований на те, “щоб виховати творчу особистість шляхом засвоєння нею накопичених людством і створення нових цінностей культури”, він вимагає від фахівців “спеціальних знань про внутрішні процеси духовного світу людини, про закономірності соціокультурного побуту особистості” [598,24].

Здійснюючи теоретичний аналіз методологічних основ соціальної педагогіки, ІЛіпський відносить культурологічний підхід до загальнонаукових основ цієї галузі педагогіки, а саме до її світоглядних основ. Здається раціональною його точка зору на культурологічний підхід, що дає змогу виокремити такі структурні елементи знання соціальної педагогіки, як соціокультурні цінності [271,71].

Застосовуючи культурологічний підхід щодо аналізу розвитку соціальної педагогіки, ми зважаємо також на характеристики, дані йому культурологами, які ставляться до нього, як до “інтегративно–цілісного розглядання об’єкта пізнання в його історичній динаміці, виокремлення і врахування таких його аспектів, як комунікативний та ціннісно–смисловий, традиціоналістський та інноваційний, груповий та особистісний тощо”[253].

Проте, враховуючи специфіку предмета дослідження, ми вважаємо за доцільне переакцентувати увагу з одних методів на інші, розширити кількість принципів, переглянути запропоновані аспекти і розробити модель культурологічного підходу саме для дослідження теоретико-методологічних засад розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті.

Цю модель культурологічного підходу ми розглядаємо як ієрархічну систему принципів, аспектів, підходів до аналізу соціального виховання і соціальної педагогіки. Ієрархічність і багатошаровість моделі зумовлена ієрархічністю, багатошаровістю і суперечливістю як соціуму, так і його культури. Об’єднання принципів, підходів і аспектів пояснюється багатовимірною цілісністю предмета дослідження – взаємовплив розвитку культури і соціальної педагогіки. Принципи є системою особливих вимог до вивчення предмета, серед них такі: культуровідповідності, інтегративно-цілісності, динамічності, гуманізації, наступності, інноваційності. Перелічені принципи культурологічного підходу відображають сутнісні характеристики культури соціуму. Головним у цій вертикалі об’єктивно є принцип інтегративності як основної ознаки культури, що підтверджується і результатами аналізу соціокультурного бачення соціальної педагогіки, і з’ясуванням сутності культурологічного підходу. Проте у його застосуванні до вивчення розвитку соціальної педагогіки провідним вважаємо принцип культуровідповідності, який полягає в дослідженні залежності не тільки процесу соціального виховання від рівня розвитку культури, але і структури соціально–виховної системи, рефлексії соціального виховання та управління ним – від потреб культурної перспективи як світової культури, так і національної. Провідним цей принцип є саме в культурологічному дослідженні теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті, оскільки існує і зворотна залежність культури від наслідків культивування через соціальне виховання соціальних суб’єктів – людини, групи, суспільства – творців культури.

Система аспектів розкриває сутність інтегративності культурологічного підходу, а саме: об’єднання різноманітних точок зору при дослідженні соціального виховання та соціальної педагогіки у соціокультурному контексті. Низка аспектів складається з антропологічної, соціологічної, філософської, психологічної, економічної, педагогічної точок зору. Провідним аспектом культурологічного підходу в дослідженні теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки, на нашу думку, є антропологічний, оскільки саме людина є провідним творцем культури і водночас її продуктом. Антропологічний аспект дослідження соціальної педагогіки полягає у вивченні взаємозв’язків соціальної педагогіки, культури і людини, виходячи з того, що індивід стає людиною в процесі засвоєння культури через цілеспрямоване соціальне виховання. Отже, соціальне виховання організує процес перетворення зовнішньої для індивіда соціальної культури на зміст свідомості людини, її особистісної культури, зокрема соціальної самосвідомості[3]. Соціальне виховання розглядається як цілеспрямоване, отже, кероване, культивування людини і, врешті-решт, – її відтворювальної діяльності стосовно культури, суспільства, себе, тобто через соціальне виховання людина відтворює себе як соціальний суб’єкт, свої соціальні цінності. Тому при культурологічному аналізі соціального виховання ми зосереджуємо увагу на місці людини в ціннісних орієнтаціях культури того чи іншого суспільства, на ідеальному образі людини, вимогах до людини-вихователя і впливі цих антропологічних параметрів на розвиток соціального виховання і соціальної педагогіки.

Низка підходів відображає знаряддя дослідження (систему способів, прийомів пізнання) означеного вище предмета вглиб. Ми використовуємо аксіологічний, історичний, діалектичний, особистісний, системний, діяльнісний підходи. Провідним у означеній вертикалі підходів є аксіологічний, оскільки саме цінності є інтегруючим елементом будь-якої культури і водночас основою формування мети і змісту соціального виховання. Тому аналіз взаєморозвитку соціального виховання, соціальної педагогіки і культури здійснено відповідно до динаміки потреб, цінностей людства та зворотного впливу соціального виховання, соціальної педагогіки на розвиток духовності, зокрема соціальних цінностей.

Таким чином, вимальовується модель культурологічного дослідження теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті. Даній моделі притаманна не тільки ієрархія принципів, методів, аспектів по вертикалі, але і – принципу, методу (або підходу), аспекту по горизонталі, і провідними у цьому сенсі є принцип культуровідповідності, аксіологічний метод і антропологічний аспект (див. табл.1.)

Модель культурологічного підходу для дослідження теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки

Рівні	Принцип	Підхід	Аспект
Про-від-ний	Культуровідповідості Залежність соціального виховання і соціальної педагогіки від рівня і потреб розвитку культури	Аксіологічний Дослідження розвитку соціаль-ного виховання, соціальної пе-дагогіки відповідно до дина-міки потреб, цінностей людства і зворотний вплив соціального виховання на розвиток соціаль-ності	Антропологічний Вивчення соціального виховання, соціальної пе-дагогіки з точки зору взає-мозв’язків культури і людини, місця останньої у ціннісних орієнтаціях того чи іншого суспільства
	▼	▼	▼
	Інтегративно–цілісності Аналіз зовнішньо–внутрішніх зв’язків між природою і соціумом, соціумом і культурою, культурою і соціальним вихованням, соціальною педагогікою, які дозво-ляють розглядати соціа-льну педагогіку як ціліс-не історичне і культурне явище	Історичний Вивчення генезису соціального виховання, соціальної педагогі-ки на фоні всесвітнього істори-чного процесу та роль соціального виховання, соціаль-ної педагогіки в історії різних соціумів	Соціологічний Дослідження соціального виховання, соціальної пе-дагогіки з точки зору розвитку соціуму людства, відповідно до різнома-нітних соціальних угрупо-вань
	▼	▼	▼
	Динамічності Дослідження соціального виховання та соціальної педагогіки у стані розвитку їх цілей, структури, змісту тощо під впливом куль-турних змін	Діалектичний Вивчення соціального вихо-вання, соціальної педагогіки відповідно до протиріч в існуванні людини, які віддзер-калюються в соціальному вихо-ванні, та роль соціальної педагогіки в їх подоланні	Філософський Врахування при дослід-женні соціального вихо-вання, соціальної педа-гогіки провідного світо-глядного аспекту, домі-нуючої системи поглядів на природу, суспільство, свідомість людини у різних соціумах, аналіз соціальної педагогіки з точки зору філософських законів
	▼	▼	▼
	Гуманізації Спрямованість ку-льтурного розвитку, а значить, і соціального виховання, соціальної педагогіки на поступове утвердження людини як найвищої цінності со-ціуму, її права на вільний розвиток своїх творчих сил, людяності у міжособових стосун-ках	Особистісний Виявлення соціальних рис особистості, формуванню яких сприяло соціальне виховання на різних етапах розвитку людства, та ролі людини в науково обґрунтованому регулюванні соціального виховання	Психологічний Дослідження соціального виховання, соціальної пе-дагогіки з точки зору розвитку людської свідо-мості (колективної, сус-пільної, індивідуальної) та акцентування уваги на різних психічних утво-реннях (емоції, воля тощо)
	▼	▼	▼
	Наступності Відповідна до куль-турної динаміки посту-повість розвитку соціальної педагогіки, збереження нею куль-турних надбань мину-лого (зокрема видів соціального виховання) у сьогоденні та майбут-ньому	Системний Виявлення структурних елемен-тів та зв’язків системи соціаль-ного виховання, соціальної педагогіки на різних етапах їх генезису	Економічний Дослідження впливу на соціальне виховання, соціальну педагогіку еко-номічного життя людства, змін в організації трудової діяльності
	▼	▼	▼
	Інноваційності Аналіз новоутворень у соціальному вихованні, соціальній педагогіці, які забезпечують їх розвиток	Діяльнісний Вивчення цілей, мотивів, дій і засобів регулювання та корегування, контролю та аналізу результатів соціального виховання відповідно до потреб розвитку культури людини, окремих соціальних груп, краї-ни, людства	Педагогічний Погляд на соціальне вихо-вання як на процес цілеспрямованого створен-ня умов для розвитку соціальності соціальних суб’єктів у всіх сферах соціуму, а на соціальну педагогіку як на науку, що досліджує та обґрунтовує регулювання соціального виховання відповідно до потреб розвитку культури людини, окремих соціаль- них груп, країни, людства

Вивчення соціальної педагогіки як продукту культури складається з історико-культурного аналізу розвитку соціального виховання, із пошуку відповідей на низку питань: чим зумовлено виникнення первинних форм соціального виховання у первісному суспільстві, який біологічний механізм був основою культурної трансляції соціального досвіду, які культурні фактори зумовили виокремлення соціально-виховної діяльності із синкретичної суспільної життєдіяльності, ускладнення процесу соціального виховання, появу його перших носіїв, формування соціально-виховної системи первісних соціумів, накопичення способів трансляції соціального досвіду і як все це відбилося на розвитку культури первісного суспільства, забезпечило перспективи для становлення архаїчної культури. Історико-культурне дослідження соціальної педагогіки дає можливість вивчити становлення механізму соціального виховання у давньосхідних цивілізаціях; проаналізувати першу культурнозначущу рефлексію соціального виховання, а отже соціально-педагогічну ідею, якої людство завдячує Античності; дослідити причини нереалізації цієї ідеї в культурі Середньовіччя; з’ясувати ті чинники, що зумовили усвідомлення необхідності науково обгрунтованого управління соціальним вихованням, тобто виокремлення соціальної педагогіки у самостійну науково-педагогічну галузь в індустріальному суспільстві. Отже, завдяки цьому напряму можна простежити формування соціально-виховної системи у філогенезі від первісного до сучасного суспільства залежно від динаміки потреб і цінностей соціумів, які визначали прогрес культури людства та зворотний вплив соціально-педагогічної системи на культуру цих суспільств. Дослідження соціального виховання як “продукту” культури дасть можливість зрозуміти корені, пояснити сучасний стан, прогнозувати функціонування соціальної педагогіки майбутнього та нині закласти і зміцнити її теоретико-методологічні підвалини.

Вивчення соціального виховання та соціальної педагогіки як відносно самостійної частини культури – вимагає аналізу культивування як контексту соціального виховання і соціального виховання – як компонента культивування. Здобуті знання дадуть можливість визначити тенденції управління процесом культивування людини, групи, суспільства, отже, розвитку соціальної педагогіки, а через неї – зміцнення соціально-виховних процесів культури, підсилення її позитивних впливів на людину та заміщення, компенсації негативних. Керування механізмами культивування людини, у свою чергу, може стати підгрунтям інтенсифікації процесу оволодіння культурою, що значною мірою прискорить її розвиток, зокрема, перетворення ядра культури відповідно до змін у соціальних відносинах.

Культурологічний підхід за означеною вище методологічною концепцією, структурою і змістом складових, на нашу думку, дає можливість розглянути соціальне виховання як специфічний культурний механізм, який знаходиться у взаємодії з іншими процесами регуляції суспільства, його культури. Крім того, дослідити мету, зміст, принципи і структуру соціального виховання з позиції соціодуховної діяльності, виявити та прискорити вплив культурних факторів на виховну активність суспільства, на типи соціально-педагогічних систем, місце різних соціальних інституцій, шарів та класів у соціальному вихованні, вплив останнього на духовне життя суспільства. Як і Г.Філонов та В.Бочарова, ми вважаємо, що культурологічний підхід дозволяє “вписати її (соціальну педагогіку) у загальну систему суспільного знання, визначити “вузлові точки”, орієнтири та напрями її розвитку”[544].

Таким чином, комплексне застосування означених вище принципів, аспектів, підходів запропонованої моделі культурологічного підходу дасть змогу з’ясувати причини виникнення соціальної педагогіки у XIX ст., тенденції її розвитку в XXI ст., забезпечуючи такі характеристики дослідження, як об’єктивність, цілісність, прогностичність, глобальність тощо. Саме культурологічний підхід уможливить об’єктивне визначення предметно-сутнісних основ соціальної педагогіки з позиції культурологічної парадигми і на цих засадах прогнозування перспектив розвитку соціальної галузі педагогіки на перехідному етапі сучасної культури України.

Вивчення теоретичних основ соціальної педагогіки, а саме аналіз сучасного рівня її розвитку в Україні, зв’язків з педагогікою, соціологією та культурологією, уточнення особливостей застосування культурологічного підходу для дослідження теоретико-методологічних засад виникнення та розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті дозволяє сформулювати певні висновки.

Соціальна педагогіка в Україні перебуває у процесі становлення. Відсутність чіткого уявлення науковців про її об’єкт та предмет дослідження, термінологічний апарат, об’єкти практичної діяльності гальмує процес виокремлення соціальної педагогіки в педагогіці та остаточного відокремлення від соціології, зокрема таких її галузей як соціальна робота, педагогічна соціологія та соціологія виховання. Це у свою чергу заважає використанню соціально-педагогічного потенціалу в соціокультурному трансформуванні нашої країни у посттоталітарний період.

Традиційне застосування соціологічних або педагогічних методологічних основ дослідження соціальної педагогіки сприяє виокремленню соціологічної та педагогічної її парадигми, проте стає перепоною визначення специфіки соціальної галузі педагогіки в умовах глобалізації, формування культури інформаційного суспільства. Подоланню цієї методологічної обмеженості сприяє виявлення культурних детермінантів розвитку соціальної педагогіки, що уможливлює становлення її культурологічної парадигми, зумовлює зміцненням зв’язків соціальної галузі педагогіки з культурологічними науками, зокрема з соціальною культурологією, стосовно якої соціальне виховання – предмет дослідження соціальної педагогіки – розглядається як один з процесів регуляції саме соціального розвитку соціальних суб’єктів, а соціальна педагогіка – як науковий засіб дослідження та регулювання (через розробку соціально-педагогічних технологій) соціального виховання з метою розвитку соціальності (соціальні цінності, соціальні якості, просоціальна поведінка) людини, групи, суспільства.

Дослідженню теоретико-методологічних основ виникнення та розвитку соціальної педагогіки у соціокультурному контексті сприяє модель культурологічного підходу, яка побудована, зважаючи на специфіку дисертаційного предмета. Модель представляє собою ієрархічну систему принципів (культуровідповідності, інтегративно-цілісності, динамічності, гуманізації, наступності, інноваційності), аспектів (антропологічний, соціологічний, філософський, психологічний, економічний, педагогічний), підходів (аксіологічний, історичний, діалектичний, особистісний, системний, діяльнісний). Комплексність застосування цих принципів, підходів і аспектів забезпечує об’єктивне визначення соціокультурних умов виникнення та розвитку соціального виховання як предметного поля соціальної педагогіки, причин формування ідеї соціальної педагогіки в античній культурі, предметної сутності соціальної педагогіки за часів її виокремлення як педагогічної галузі в індустріальній культурі, перспектив вдосконалення соціальної галузі педагогіки згідно з потребами становлення культури інформаційного суспільства.

Викладене у першому розділі надруковано в науково-педагогічних виданнях, що належать до списку ВАК України, а саме у статтях автора дисертації: “Предметно-сутнісні засади соціальної педагогіки”[299], “Методологічні засади соціальної педагогіки: соціокультурний аспект”[297], “Культурологічні основи соціальної педагогіки”[294], “Формування методологічних основ соціальної педагогіки: культурологічний підхід”[315]. Крім того, в публікації “Соціальна педагогіка і соціальна робота”[311].