Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Виникнення соціального виховання і становлення його системи в первісній та архаїчній культурі людства 2 страница




Державна система соціального виховання допомогла персам усвідомити себе як народ і протиставити іншим. Особливістю соціального виховання давніх персів було намагання досягти усвідомленого і добровільного дотримання закону країни – обов’язкового для всіх. До складу системи соціального виховання входили: релігійне (зороастризм), сімейне (розвинення сором’язливості до 7 років), шкільне (державні навчальні заклади – “школи справедливості) виховання та виховний вплив соціальної життєдіяльності. Соціальне виховання в Давній Персії, за свідченням істориків педагогіки, не закінчувалося юнацьким віком, а тривало впродовж життя. Після ініціації у 15 років колишні учні до 25 років ставали повністю власністю держави, готувалися до війни і полювання, виконуючи моральні і фізичні вправи. З 25 до 50 років перс підвищував свою соціальну вихованість через виконання громадських обов’язків відповідно до закону, а в 50 років ставав вихователем нового покоління, живим зразком для наслідування [109]. Заради досягнення стану “правової” держави, спостерігачі, за Л.Модзалевським, були над всіма: над хлопцями – 12 (відповідно до колін) наставників, які мали здібності до навчання, наставники для юнацтва мали бути здатними вести юнака за собою до доброчинності. Керівники дорослих чоловіків особливо спостерігали за додержанням у всій силі законів і головних настанов. За старими теж спостерігали, щоб вони не ухилялися від своїх обов’язків щодо закону[341].

У давньоперському суспільстві індивідуальність не придушувалася ні властолюбством жерців, ні сім’єю, ні відчуженістю від впливу інших культур, але вона повністю підкорялася державі. Цьому ж сприяло індивідуальне виховання царя. І все ж така передова для тих часів система соціального виховання, яка охоплювала всіх персів, складалася з фізичного і морального аспектів, не врятувала перську культуру. Соціальне виховання Давньої Персії, ефективно сприяючи об’єднанню персів, зміцненню держави, не змогло трансформуватися відповідно до виключно загарбницької спрямованості соціуму. Благоговіння до царя і влади, повага до закону і любов до вітчизни, відчуття справедливості і вдячності – ці високі завдання перського виховання розповсюджувалися лише на персів. Соціальне виховання застосовувало до переможених тільки деспотичну владу грубої сили в досягненні покори, що не сприяло об’єднанню народів навколо Персії. Крім того, переможених було набагато більше, це призвело до розпорошеності нації, неможливості ефективно здійснювати державне виховання. Соціальне виховання не змогло зробити "щеплення" персам від страшних хвороб переможців – неробства і розкоші. Вони поглинули державницькі почуття, прагнення до високої мети в суспільному житті і в соціальному вихованні. Як наслідок, перська культура, маючи височенний потенціал, розчинилася серед інших, не досягнувши навіть своєї зрілості (О.Шпенглер).

Провідними носіями соціального виховання архаїчних часів у всіх країнах були священнослужителі, осередками – різноманітні храми. За служителями культів фактично закріпилася функція контролю за соціальною, духовною складовою всіх інших видів виховання і суспільного життя загалом. Священнослужителі формували і розвивали ідеологію соціуму, сприяючи таким чином становленню нового рівня суспільної свідомості, зокрема державної. Різноманітні вірування давньосхідних народів концентрували світоглядні орієнтації соціуму, його правові норми, сутність соціальних відносин, тому саме вони визначали ідеали соціального виховання загальні для всього суспільства і для кожної соціальної групи. З їх допомогою жерці намагалися об’єднати народ, роз’яснюючи-нав’язуючи існування неприродних соціальних відносин їх надприродними витоками. Все це об’єктивно зміцнювало роль священиків у житті суспільства, що відбивалося і на їх соціальному статусі, майновому положенні. Вони мали величезний вплив на державних правителів, а іноді і фактично керували соціумом, зміцнюючи свою владу через релігійне виховання всього населення. Основним засобом окультурювання-культивування жерців залишалася суспільна організація життєдіяльності – перший і найвпливовіший засіб соціального виховання ще за первісної доби. Форми теж ті самі – включення у різноманітні традиційні обряди і ритуали, культові свята, але вони вже значно розвинуті щодо мистецького оформлення і психологічного впливу на індивіда. Найяскравішим прикладом системи релігійного виховання держави є Давній Єгипет.

Символом того, що всі ідеали давнього єгиптянина знаходяться не в майбутньому, а в минулому, були піраміда і мумія. Останню навіть безпосередньо використовували як засіб виховання. Л.Модзолевський зазначає, що її проносили у розпалі бенкету біля гостей, щоб вони пригадали про поміркованість [341]. Вірування у безліч різноманітних богів, традиції їх шанування визначали все життя давньоєгипетської людини, сім’ї, соціуму. Хоча країною правив фараон, проте реальна влада знаходилася у жерців. Лише вони володіли всіма таємницями релігії, езотеричними і науковими знаннями, тонкощами мистецтва. Саме вони спрямовували все суспільне життя, зокрема, визначали цінності соціального виховання. Навіть родина в Давньому Єгипті була не тільки осередком підтримання економічного життя подружньої пари, а й через відповідне виховання дітей забезпечувала щасливе життя душі у потойбічному світі. Тому у давніх єгиптян було особливе в порівнянні з іншими архаїчними народами ставлення до дітей, від яких залежало дати батькам нове життя після смерті через похоронний обряд. Родина залучала до вірувань, традицій, маату – кодексу поведінки. Жінка мала однакові з чоловіком права, вона могла стати жрицею (з родини фараона або жерця), навіть приклади багатоженства були поодинокі. Тому вихованню дітей обох статей надавалося однакової уваги, що є специфічною рисою давньоєгипетського соціального виховання і чим воно значною мірою відрізнялося від інших архаїчних народів [341].

За архаїчних часів осередком, де виховувалася кожна людина, була сім’я. Виховна функція її полягала в окультуренні індивіда, озброєнні знаннями, вміннями, навичками, необхідними для біологічного виживання в природі і суспільстві. Крім того, родина була посередником держави, священиків у соціальному, духовному становленні, засвоєнні існуючих соціальних цінностей і відносин як норми. Саме сім’я на рівні родинного побуту залучала дітей до певних звичок, обрядів, ритуалів, свят, традицій, що підкріплювалися практичною участю в загальних проявах соціальної життєдіяльності, організацією якої керували жерці. У цілому сімейне виховання було ближче до природного первісного, оскільки йому притаманними була та ж рання залученість дітей до господарської життєдіяльності, той самий метод наслідування дії. Зрозуміло, що ставлення до дітей було різним у сім’ях давньосхідних держав, воно визначалося віруваннями, традиціями соціуму, але безперечно в рамках сім’ї дітям приділялося більше адресної уваги, спрямованої на конкретну дитину, а не на дітей взагалі, як це було в первісному суспільстві. Проте, як і загальне протистояння дорослі-діти, так і протистояння батьки-діти значно посилилися. Індивідуальність батьків повністю підкорялася потребам соціуму, різним його групам, а індивідуальність дитини, крім того, мала повністю розчинитися в сім’ї. Сім’я була другим соціальним інститутом, який тиснув на людину, змушуючи підкорятися зовнішнім – соціальним та сімейним потребам, і першим – найсприятливішим для розвитку сутнісних сил людини. Державне сімейне виховання було притаманне Давньому Китаю.

Зовнішнім авторитетом, який підкоряв соціальних суб’єктів, тут була родина. Домінування сімейних цінностей у соціальному вихованні сприяло переборенню притаманних їм відцентрових тенденцій. Все давньокитайське суспільство розглядалося як велика родина, тому статус імператора-батька і батька родини були найвищими. За мету китайське архаїчне соціальне виховання мало забезпечення внутрішньої сталості соціальної свідомості через повернення до минулого: "Повторення минулого, примушення окремої людини засвоїти наслідки життя предків для того, щоб залишитися вірним йому, не відступаючи від нього, не випереджаючи; вироблення навичок думки і дії, тотожних відповідним в минулому"[342,46]. Соціальна мета виховання вважалася реалізованою, коли “країною керувала особистість найбільш занурена в минуле життя, з витравленою здатністю до ухилення від традиційних норм і форм”[342]. Головним завданням цього виховання були: навчання правителів давньої мудрості стосовно соціального ладу і всього населення країни – належної поведінки в усіх видах діяльності і життєвих ситуаціях [342]. Виховний ідеал – начитана, зовні ввічлива людина, яка мала внутрішню самовладу, вміла "заглянути в глиб себе і встановити мир і гармонію в своїй душі"[127,35]. Основою виховних стосунків у соціумі була повага молодших до старших. Батьківська любов не забороняла продавати дітей, утім не в рабство, а в іншу родину [341,17]. Методом китайського виховання залишається первісне безпосереднє наслідування, але воно стає особливо точним і формальним. Наприклад, існували дуже детальні розпорядження щодо того, як вранці вставати, зачісуватися, як одягатися, до того ж в чіткій послідовності окремо для хлопця і дівчини. До речі, вміння користуватися ієрогліфікою передавалося у спадок в родині [342]. Суспільна життєдіяльність давніх китайців багато в чому наслідувала принципи сімейної організації. Притаманний сім’ї контроль та регламентування діяльності відбивалися і на освіті. Л.Модзолевський писав про її цілковиту залежність від уряду, який точно визначав предмет і засіб його викладання [341,16].

Новим засобом соціального виховання майже всіх архаїчних держав стала книга, як засіб письмового фіксування культурного досвіду. Наприклад, таку соціальну функцію надавав письмовому слову Конфуцій (551-479 рр.до н.е.). Специфікою китайських священних текстів, за свідченням П.Монро, є те, що в них відсутня негативна поведінка богів, аморальна людей, чого не позбавлені міфічні книги більшості народів світу. Давньокитайська література цілеспрямовано сприяла вкоріненню міцних чеснот у суспільство, що жило на незмінних і непрогресуючих засадах. У цих книгах немає вчень, які б надихали людину на суспільний розвиток, навпаки, вони, як і все соціальне виховання Давнього Китаю, сприяли соціальній сталості.

Інновації у трансляції соціального досвіду з розвитком писемності привели до якісних, глибинних змін у практиці соціального виховання – появи та розповсюдження формального навчання і освітніх структур, зокрема – школи. Виокремлення теоретичного знання, розвиток його і теоретичної свідомості суспільства, становлення її у окремого індивіда – усе це сприяло перетворенню провідного методу соціального виховання з наслідування дії до наслідування способу життя, культури попередніх поколінь. За архаїчної доби значно розширився внесок служителів культів у інтелектуальний розвиток населення. Оскільки саме вони займалися розумовою працею, священики не тільки зберігали, але і значною мірою нарощували знання, а розповсюджуючи дещо серед населення через релігійне соціальне виховання, сприяли закріпленню наукового знання в культурі. Зрозуміло, що перші школи могли бути відкриті лише служителями культів. Ці школи впроваджувалися передусім для потреб підготовки самих священиків, а з відкриттям писемності – для збереження культурного доробку (школи писарів). Однак школи для підготовки священнослужителів були не стільки професійними, скільки загальноосвітніми. Професія вимагала високоосвіченої, з широкою загальною культурою індивідуальності, яка була здатна сприймати і зберігати езотеричні цінності, знання і вміння.

За свідченням О.Джуринського, перші державні освітні заклади виникли приблизно у 3 тисячолітті до н.е. у шумерів (едубби), єгиптян, дравидських племен (корінного населення індійського півострову), китайців (сян та сюй) [127]. За цих часів ідеї людської особистості, її індивідуальності не існувало, тому перші школи були не загальноосвітніми, а професійними. Їх створення зумовлено не стільки потребами трансляції культури, розвитку індивідуальності людини, скільки потребою держави. Управління державною життєдіяльністю вимагало штату досвідчених чиновників, якими сім’я забезпечити суспільство була не в змозі. Тому світська влада, наслідуючи служителів культів, а в деяких країнах і за допомогою останніх, була вимушена створювати і поширювати навчальні заклади для підготовки потрібної кількості людей, які розумілися на читанні, писанні, знанні законів тощо. Отже, держава не заради розвитку індивідуальності, а у своїх прагматичних (зміцнення державної влади) цілях поширювала освіту. На відміну від священиків, які сприяли загалом духовно-емоційному розвиткові населення, держава вболівала більше за інтелектуальний розвиток деякої його частки, а саме: урядовців та чиновників.

Наприклад, першими школами в Єгипті були школи при храмах для подальшого культивування дітей жерців, але поступово з’явилися школи для писарів, військових, пізніше лікарів. Вчителями в Давньому Єгипті були тільки жерці, оскільки мали монополію на знання. Навчалися у школі з п’яти років мови, математики, геометрії, астрономії, природознавства, музики, вірувань. У царських школах виховувалися діти фараонів разом з їхніми родичами і дітьми вельможного панства. Навчання дітей було дуже важкою справою, бар’єром для сприйняття накопиченої культури був ієрогліф, проте завдяки йому культурне надбання і зберігалося. Дитина мала запам’ятати 700 письмових знаків, розрізняти швидке, спрощене і класичне написання їх. Окрім того, ідеал єгиптянина – небагатомовної, покірної людини – часто-густо досягався за допомогою надто розповсюдженого методу навчання – фізичних покарань. О.Джуринський наводить вислів одного з давніх папірусів, який був шкільним девізом: "Дитина несе вухо на своїй спині, потрібно бити її, щоб вона почула"[127,26]. Звісно, що в царських школах навчали інакше і за змістом, і за методами, тут головну увагу приділяли перекладу давніх текстів на живу мову.

Школа в Давньому Китаї теж не роз’яснювала індивідові значення суспільних звичаїв, головним залишалося "що робити", "як діяти", проте вже з’являються "як думати і відчувати" при цьому [342]. Шкільний наставник шанувався тут за другого батька. Жорстке (по-сімейному) контролювання будь-якої життєдіяльності в Давньому Китаї у шкільній справі реалізувалося в системі іспитів. За П.Монро, походження іспитів веде свій початок з 17 ст. до н.е. У цій частині світу вважалося, що складення чудової письмової роботи є однією з благородних справ, на який здатен розум людський. "Людина, що знає всі збережені мудрощі давніх і яка здатна в будь-який момент скласти твір, домірний у частинах, піднесений у почуттях, високий у стилі, що відкриває широку обізнаність, знайомство не лише з даною темою, але і з порідненими предметами – така людина гідна стояти не тільки перед королями світу, але і перед "сином Неба"[342,22].

Специфічною була школа в Давній Персії. Незважаючи на стратифікацію суспільства на "коліна", кожен перс за законом держави міг послати до школи своїх дітей тому, що кожному відкритий був шлях до вищих соціальних посад і почестей. Отже, хоча б теоретично, перси мали стимул до активної суспільної діяльності заради підвищення соціального статусу, особистого благополуччя, а не лише згідно з релігійним вченням. Проте відсилали до школи дітей лише ті батьки, хто мав можливість утримувати їх, не примушуючи заробляти на життя [109,31]. Школи були в усіх значних містах держави, про специфіку їх освіти Ксенофонт писав: “Відвідуючи цю школу, хлопці проводять там час у вивченні справедливості, і за цим ходять туди також, як в нас, за читанням та писанням”[109,26]. Войовничість давньої перської держави сприяла тому, що тут уперше фізичне виховання було поряд з душевним. У цілому шкільна освіта у персів мало походила на професійну, але якщо і так, то радше на військову: провідне завдання – загартування тіла фізичними вправами, розвинення душі до моральної чистоти завдяки правдивості. Особливо суворо в школі карали за невдячність. У суспільстві вважалося, що невдячні люди не в змозі любити ні богів, ні батьків, ні батьківщину, ні друзів; що з невдячністю завжди поєднується безсоромність, а вона є головним джерелом всіх інших соціальних вад. Крім того, керівники шкіл судили хлопців за крадіжку, лайку, брехню, насильство. Зазвичай хлопці приносили скарги один на одного, проте покарані були і за фальшиві звинувачення. Отже, перси з дитинства навчалися контролювати поведінку один одного заради дотримання закону всіма. Це свідчить про спрямованість школи на виховання передусім соціальних рис людини.

Окремо виховувалися нащадки знатних персів. У царському палаці разом зі спадкоємцем престолу вони, наслідуючи дорослих, могли привчити себе до самовладання, брати приклад з того, хто заслуговує на увагу царя, а що він не поважає, не робити. Діти вельможного панства звикали до етикету палацу, вчилися підкорятися і керувати, до того ж вони були віддалені від всього непристойного[341]. Для давньоперського царя створювалася індивідуальна освітньо-виховна програм. На відміну від інших, хлопець виховувався не матір’ю (оскільки це було державною справою), а євнухами. Вони опікувалися головним чином фізичним розвитком майбутнього царя, оскільки відповідали за його красу. Після семи років дитина навчалася їздити верхи і полювати, а з 14 років його виховували чотири царських вихователі, які вибиралися з найвельможних персів. Наймудріший викладав магію Бога світу і мистецтво керувати, найсправедливіший – навіював правдивість на все життя, найстриманіший – навчав не підкорюватися пристрастям, наймужніший – робив його вільним і царем за суттю, оскільки він був би рабом, якби був боягузом [341,31].

Таким чином, шкільна освіта стала специфічним засобом державної системи соціального виховання, притаманним всім архаїчним суспільствам, особливості яких відбивалися і на шкільному вихованні.

Високий рівень давньосхідної культури в цілому, зокрема системи соціального виховання, особливо в Давньому Китаї, були підставою для перших спроб теоретичного осмислення соціального відтворення людини. Лао-цзи (579-499 рр. до н.е.), мабуть, був одним із перших, хто звернув увагу на те, що освіта є посередником, чимось штучним на шляху до гармонії людини з небом. Він вважав, що наближення до природи, а отже, і до себе, має бути спрощено, через безпосередній контакт з нею (за допомогою мовчання і без дії). До речі, Лао-цзи належать вислови, які спонукали до людяності і терпимості, до самопізнання ще в VI ст.до н.е.: "На ненависть потрібно відповідати добром", "По собі можливо дізнатися про інших"[504,14].

На відміну від Лао-цзи, Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) розглядав виховання як суттєвий чинник саме людського буття, основи морального самовдосконалення. Однак він не ідеалізував виховання, оскільки наслідки правильного виховання пов’язував передусім з вихідним матеріалом – природою людини, і можливості в засвоєнні знань у різних людей від природи бачив неоднакові. Конфуцій надавав перевагу моральному началу в людині, а звідси – і моральному вихованню перед освіченістю: "Молодь вдома має бути шаноблива до батьків, поза домом - поважна до старших, відзначатися обережністю та щирістю, любов’ю до всіх і зближуватися з людинолюбними людьми. Якщо по виконанні цього залишається вільний час, тоді присвячувати його вченню"[188,18]. Про тісний зв’язок людини з природою за тих часів свідчить можливе перше в філогенезі визначення виховання: "Усе дароване Небом зветься природою, і покора природі є шлях обов’язку, і підтримання цього шляху в належному вигляді зветься освітою і вихованням"[342,45]. Конфуцій надавав вихованню соціального значення та сімейно-станового характеру, що простежується в його відповіді царю держави Ці Цзик-чуну на запитання, як керувати державою. Філософ відповів, що треба виховувати згідно з соціальним призначенням: "Государ має бути государем, вельможа – вельможею, батько – батьком, син – сином"[188,19]. Мабуть, одним із перших Конфуцій звернув увагу на соціальне ставлення до нової генерації, на те, що молодь потрібно поважати, а не кожен дорослий заслуговує на шану: "На молодь треба дивитися з повагою. Хто знає, що майбутнє покоління не буде рівнятися з сучасним. Але той, хто в 40-50 років не став відомою людиною, не заслуговує на повагу" [188,20].

Конфуцій висував вимоги до майстерності Вчителя, запропонував методику виховання та освіти, яку нині назвали би "педагогікою співтворчості”: "Коли благородна людина вчить і виховує, вона веде, але не тягне за собою, спонукає, але не примушує, вказує шлях, але не дозволяє учню йти самому. Оскільки вона веде, а не тягне, вона перебуває у згоді з учнем. Оскільки вона спонукає, а не примушує, навчання дається учневі легко. Оскільки вона лише відкриває шлях, вона надає можливість учневі розмірковувати. Згода між вчителем і учнем, легкість навчання і можливість для учня думати саме те, що зветься вмілим наставництвом" [188,21].

У давньосхідних країнах як соціальну цінність вже було усвідомлено потребу засвоєння душевного рівня буття та керування ним з боку людини, що відбилося на усвідомленні соціальних цінностей та цілей соціального розвитку. Так, за Конфуцієм, основою життя і виховання мав бути принцип "середини" – повна рівновага емоцій і афектів приводить до доброчинності. Це набуло відображення в ідеї етичних взаємин людей. Саме Конфуцію його учні приписують вислів: "Не роби іншому того, чого не хочеш для себе"[504,108]. Пасивність цієї моральної парадигми можна пояснити не тільки особливістю східної психології, але й загальним рівнем духовного розвитку людства, яке тоді поки ще вчилося не робити зла.

Отже, архаїчна система соціального виховання спрямовувала населення до належного не заради індивіда, а в ім’я мирного непохитного існування держави. Через керування сімейних, релігійних, освітніх, – загалом державних впливів вона свідомо заглушала індивідуальність через традиції, закон, морально-філософську або релігійну систему світосприйняття, навчання, організацію суспільної життєдіяльності. Слушною є думка П.Монро, що наслідком такого виховання є терпіння і точність, воно сприяє розвиткові майстерності, але – і відсутності особистої гідності, відповідальності, соціальної активності. Однак завдяки державній системі керування соціального розвитку суспільних суб’єктів людина засвоювала душевний рівень буття в соціумі, забезпечивши своє біологічне існування в природі і соціумі.

Таким чином, соціальне виховання, маючи підгрунтям інстинкт наслідування, поступово розвиваючись у культурі первісного суспільства, у свою чергу впливало на збереження цієї культури, зміцнення природної соціальності людини штучною – культурно зумовленою соціальністю. Воно сприяло виживанню людини як біологічного виду[4] в несприятливому природному (первісність) та соціальному (архаїка) середовищі, зокрема допомагаючи долати природну недовіру до “чужих”: роду та общини – на первісному етапі, племені – за архаїчної доби. Соціальне виховання, розвиваючи соціальні риси людини, уможливлювало поступову централізацію людського соціуму. Як складова культури воно, з одного боку, звільнювало людину від тиску природи (захист від тварин, їжа тощо), з іншого – зміцнювало соціальний тиск – повну залежність індивіда від роду, общини, сім’ї, держави. Проте соціокультурна динаміка впливала і на розвиток соціального виховання. Якщо узагальнено порівняти зміни соціального виховання архаїки стосовно первісного суспільства, то вони рухалися щодо: мети – від зміцнення природно зумовленої соціальності людини заради біологічної сталості роду до формування культурно зумовленої соціальності для збереження стабільності держави в несприятливих умовах соціального оточення; об’єкта – від всіх членів роду до вільної людини чоловічої статі протягом життя; суб’єкта – від всіх членів роду (з певною перевагою шамана) до племені, сім’ї, держави (з провідною роллю служителів культів); методу – від наслідування жорстко визначеної соціокультурної життєдіяльності роду до наслідування соціально позитивного зразка минулого; засобів – від звичаїв, обрядів, ритуалів, свят, традицій до закону, а також книги, школи (лише для обраних); видів виховання – від виокремлення племінного, релігійного, сімейного, виховательства до формування єдиної системи соціального виховання з державним на чолі. Соціальне виховання трансформувалося від однакового для всіх (зважали тільки на природні ознаки – статеві та вікові) членів первісного соціуму до чітко визначеного станового соціального розвитку людини в архаїчному суспільстві. Проте все виховання означеного періоду було соціальним за метою, об’єктом виховної дії, методом, засобами, результатом, оскільки індивідуального виховання як такого ще не існувало. Винятком були окремі індивідуальні програми виховання правителів архаїчних держав (наприклад, Кира в Давній Персії), але ці програми передбачали домінування соціальної спрямованості особи давнього володаря. Накопичений первісною та архаїчною культурою досвід соціального виховання дозволив зробити перші його теоретичні узагальнення. Спрямованість соціального виховання на реалізацію цінностей минулого призвела до “консервування” культури архаїчних соціумів, які зберігалися в нестабільному соціальному оточенні, але не розвивалися. У свою чергу, притаманне архаїчній культурі ствердження минулого в сучасності, зміцнювало культурний тиску на виховання “змушеної” соціальності людини та різних соціальних груп, що не сприяло виникненню науково обгрунтованої теорії розвитку соціального виховання соціуму, вдосконалення “добровільної” соціальності індивіда і групи. Отже, соціальна педагогіка не могла виникнути в архаїчній культурі, оскільки соціальність суб’єктів соціуму зміцнювалася примусово, зокрема через соціальне виховання, що мало авторитарний характер.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-10-31; Просмотров: 575; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.02 сек.