В культурі доіндустріального суспільства

ДОНАУКОВИЙ РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ

РОЗДІЛ II

Хронологічні рамки доіндустріального (або традиційного) суспільства охоплюють найдовший період філогенезу, а саме від приходу кроманьйонця (Homo sapiens) приблизно 40 тис. років тому у верхньому палеоліті – до великих географічних відкриттів наприкінці XV cт. н.е. [85]. Саме 40 тис. років тому формуванням людини сучасного типа та організацією родової общини завершився процес антропогенезу. Становлення соціуму, його розвиток супроводжувалися формуванням соціальних якостей, соціальності людини в цілому, їх закріпленням культурою та розробкою соціальних механізмів поширення. Не останню роль в трансляції та трансформації соціальності людини відігравало соціальне виховання. За ствердженням культурологів[143], доіндустріальному суспільству притаманна специфічна соціальність – “комунократична”. Особа майже повністю залежала від соціуму, її суспільна роль визначалася через співвіднесення з групою – рід, сім’я, плем’я, клан, етнос, релігійна община, стан тому, що продукт праці не стільки продавався, скільки перерозподілявся, зокрема обмінювався на стосунки (подарунок, викуп, посаг, нагорода, привілеї тощо). Від соціальної структури, членом якої був індивід, залежали його життєзабезпечення, соціалізація та продовження роду. Основою підтримання традиційної соціальності та умовою належності особи до певної групи були вірування, мова, звичаї, норми поведінки тощо, які набували ознак ядра духовного життя, ставали критерієм ідентичності соціуму та індивіда. На психічному рівні підкореність людини соціуму забезпечувалася через культивування відчуття сорому, який існував лише у стосунках зі “своїми”. “Культура сорому” орієнтувала свідомість індивіда на зовнішні (а не на внутрішні) форми контролю соціальної поведінки. “Комунократична” соціальність, на думку соціальних культурологів, породжувала конфліктність у міжгрупових відносинах, а серед “своїх” створювала жорстко визначену ієрархію стосунків між “великою” людиною (жрець, вождь, король, феодал, чиновник) та “маленькою”, що стимулює покору, раболепство, лестивість до вищих і домінування, презирство до нижчих [143,333-339]. Отже, доіндустріальна соціальність авторитарна за своєю природою, є вимушеною, викликаною потребою біологічного виживання в природних, а потім і в соціальних умовах. Проте соціальність традиційного суспільства має внутрішню динаміку, яка не в останню чергу пов’язана з виникненням та розвитком соціального виховання як соціокультурного механізму гарантованого забезпечення соціальності індивіда та групи, зміцнення доцентрових спрямувань соціуму, а значить і можливості збереження та вдосконалення його культури.

Дата добавления: 2014-10-31