Феофан Прокопович 6 страница

Каллгкл. Не знаю, що й відповісти.

Сократ. Але якщо добре постаратися, то відповідь знайдеш. Чи був хтось із них таким, побачимо, коли спокійно розміркуємо. Отож гідний муж, про­мовляючи задля добра, не говоритиме будь-що і будь-як, а матиме перед со­бою певну мету. Так само, як і всі інші майстри, беручись за свою справу, діють не наосліп, безтямно приєднуючи все, що до справи приєднується, а дбають про те, щоб діло, за яке вони взялися, мало належний вигляд. На­приклад, поглянь, якщо хочеш, на живописців, на будівничих, на корабелів і всіх інших майстрів, хоч би кого ти взяв, то побачиш, як кожний із них до­тримується певного порядку у своїй роботі, припасовує одну її частину до іншої, щоб усе взаємовідповідало й гармонувало, аж поки вся справа укла­деться до ладу й постане в усій своїй красі. Тож й інші майстри, про яких ми недавно вели мову, тобто ті, що мають справу з тілом — учителі гімнас­тики й лікарі, — так само роблять тіло гарним і приводять його до поряд­ку. Погодилися ми, що це так, чи ні?

Каллгкл. Нехай буде так.

Сократ. Отже, будинок, у якому лад і порядок, був би добрим, а той, що не має порядку, — поганим?

Каллгкл. Так.

Сократ. І корабель так само?

Каллгкл. Так.

Сократ. І тіла наші, про які ми говорили?

Каллгкл. Звичайно.

Сократ. А що ж душа? Буде доброю, охоплена безладом, чи коли в ній лад і гармонія?

Каллгкл. Без сумніву, з того, в чому ми дійшли згоди, випливає, що ос­таннє.

Сократ. Тож як називається стан тіла, яке перебуває в порядку й гармонії?

Каллгкл. Можливо, ідеться тут про здоров'я і силу.

Сократ. Так. А як тоді назвати стан душі, у якій панує лад і гармонія? Постарайся підібрати назву й скажи, як уже це щойно зробив.

Каллгкл. Чом же ти сам не скажеш, Сократе?

Сократ. Ну, що ж, якщо тобі це більш до вподоби, то й скажу. А ти, ко­ли вважатимеш, що я маю слушність, підтакуй. А коли ні, то заперечуй і не попускай. На мою думку, порядок тіла називається «здоровістю», з чого

виникає і саме здоров'я та інші речі, які зумовлюють добрий стан тіла. Це так чи ні?

Каллгкл. Так.

Сократ. Порядкові й гармонії душі відповідають назви «право» й «за­кон», через що вони стають справедливі й моральні. А це і є справедливістю й поміркованістю. Так чи ні?

Каллгкл. Так.

Сократ. Отже, зважаючи на це, зугарний і добрий красномовець, хоч би які промови виголошував, звертаючись до людської душі, хоч би які вчинки здійснював і дарунки їй підносив (коли вже дає, то дає, коли відбирає, то відбирає), так ось цей красномовець завжди турбуватиметься, щоб у його громадян воскресла в душах справедливість, а несправедливість звідти від­ступилася, щоб гору взяла поміркованість, а розпусність щезла, щоб прижи­лися там усі чесноти, а зло розвіялося. Погоджуєшся з цим чи ні?

Каллгкл. Погоджуюсь.

Сократ. Яка ж бо користь, Каллікле, змученому й хворому тілові давати багато їжі, і то найсмачнішої, чи напої, чи будь-що інше, яке йому більш не допоможе, а навпаки, коли справедливо розміркувати, тільки зашкодить? Хіба не так?

Каллгкл. Скажімо, що так.

Сократ. Та й не варто, на мою думку, жити людині з недугою тіла. Це ж очевидно, що жити так дуже погано. Хіба ні?

Каллгкл. Згоден.

Сократ. Вдовольняти ж бажання — наприклад, голодному їсти те, що хочеться, а спраглому — пити, — лікарі, звичайно, здоровому не забороня­ють, а хворому, сказати коротко, до того всього зась. Ти згоден із цим?

Каллгкл. Так.

Сократ. А з душею, мій дорогий, хіба ж не те саме? Доки вона погана — нерозумна й розпусна, несправедлива та безбожна, то не треба йти на повід­ці в її бажань, потурати у всьому; дозволяти ж можна лише те, що зробить її кращою. Так чи ні?

Каллгкл. Так.

Сократ. Бо ж так буде краще для самої душі?

Каллгкл. Авжеж.

Сократ. Отже, стримувати її від того, до чого вона прагне, означає ка­рати її, тобто приборкувати?

Каллгкл. Так.

Сократ. Виходить, покара є для душі кращою від безкарності, хоч ти не­давно стверджував протилежне?

Ка-ллікл. Я не розумію, про що ти ведеш мову, Сократе. Запитай-но ко гось іншого.

Сократ. Що за людина: уникає користі для себе й сам не хоче одержа­ти те, про що йдеться, тобто про покарання!

Каллікл. Усе, хоч би про що ти говорив, мені байдуже, і тільки заради ГоргіЯ я давав тобі відповіді.

Сократ. Нехай і так. Але що далі? Так посередині й закінчимо нашу роз­мову?

Каллїкл. Тобі видніше.

Сократ. Але ж це недобре, уривати розмову посередині, їй потрібно да­ти голову, щоб не тинялася безголовою. Тому відповідай і далі, аби і наше розмірковування не зосталося без голови.

Каллікл. Який-бо ти причепа, Сократе! Послухай-но мене, дай уже тій розмові спокій або з кимось іншим продовжуй її.

Сократ. А є бажаючі серед інших? Не полишати ж розмови, не довівше її до кінця!

Каллікл. Може, ти сам завершив би її або виголошенням промови, абс відповідаючи на власні запитання?

Сократ. Щоб для мене справдились слова Епіхарма: «Що раніше двоб людей говорили, на те мене одного досить»? Однак ризикну, оскільки є до­конечна потреба. І якщо так зробимо, то, я гадаю, нам усім до одного тре­ба намагатися зрозуміти, що в наших розмірковуваннях правда, а що брех­ня. Адже це спільне добро для нас усіх, це ж очевидно. Тож я говоритиму про все так, як, на мій погляд, воно і є. Якщо ж комусь із вас буде здавати­ся, ніби я сам собі суперечу, коли йдеться про правду, то спростовуйте ме­не, не погоджуйтесь. Бо ж я говоритиму, достеменно не знаючи про що, —

щось правдивого, то я перший із ним погоджусь. Однак я промовлятиму ли­ше тс>ДІ> коли ви вважаєте, що розмову треба довести до кінця. Коли ж не хочете цього, попрощаймось і розійдімось.

Горггй. Але ж мені не здається, Сократе, що нам треба розійтися; навпа­ки, я хочу, щоб ти продовжив своє розмірковування. І, як я бачу, цього ж чекають і всі інші. Бо мені, наприклад, страшенно хочеться почути, як ти по­ведені свої роздуми далі.

Сократ. Бачиш, Горгію, я і сам залюбки продовжив би розмову з Каллік-лом, аж поки віддав би йому слова Амфіона замість слів Зета. Якщо ж ти, Каллікле, не хочеш разом зі мною завершити бесіду, то хоч слухай і запере­чуй мені, коли, на твою думку, я щось не так скажу. І якщо ти мене спрос­туєш, я не гніватимусь на тебе, як ти на мене, а навпаки — будеш ти в ме­не записаний як найбільший добродійник.

Каллгкл. Та ні, мій друже, промовляй уже сам, сам і закінчуй.

Сократ. Тоді слухай, бо я все повторю спочатку. Отже, насолода й доб­ро — це одне й те саме? — Ні, як ми вже з Калліклом погодились, не одне й те саме. — Чи потрібно прагнути насолоди заради добра чи добра заради насолоди? — Насолоди заради добра — Насолода — це те, наявність чого дарує нам радість, а доброта — те що своєю присутністю робить нас добри­ми? — Дійсно, так є. — Але ж добрими стаємо і ми, і все інше, що буває до­брим, через наявність якогось достоїнства? — Вважаю, що це обов'язково, Каллікле. — А достоїнство кожного творіння — знаряддя, й тіла, й душі, і якої завгодно живої істоти не набувається будь-як, а за допомогою впоряд­кованості, приналежності й мистецького вміння, яке кожному з них відпо­відне. Хіба не так? — Гадаю, що так. — Отже, достоїнство кожного облаш-товане й прикрашене завдяки порядку? — Я сказав би, що так. — А порядок, притаманний кожному з творінь і для кожного з них окремий, робить доб­рим кожне створіння? — Мені здається, що так. —■ Так і душа, яка має свій порядок, краща від тієї, що без порядку? — Безперечно. — Але ж душа, що має порядок, — це поміркована душа? — Чом же ні? — А коли поміркована, то й стримана? — Звичайно. — Стримана не душа є доброю? До цього я не можу додати нічого іншого, мій любий Каллікле. Ти ж, коли можеш, додай.

Каллікл. Говори далі, чоловіче добрий.

Сократ. Отож я й кажу, що коли поміркована душа добра, то та, що на­ділена протилежними якостями, — погана. А саме такою виявилась душа не­стримана й розпусна. — Не заперечую. — Поміркована ж людина порядно поводиться і з богами, і з людьми. Бо не була б вона поміркованою, якби чинила інакше. — Це, без сумніву, так. — А той, хто порядно поводиться з людьми, робить справедливо, а коли з богами — побожно. І хто дотриму­ється справедливості й побожності, той, безперечно, справедливий і побож­ний? — Авжеж. — Він же, без сумніву, й відважний. Бо не властиво помірко­ваному мужеві ані гнатися за тим, що непорядне, ані ухилятися від того, що порядне, а навпаки, і добиваючись чогось, і чогось уникаючи, він виходити­ме з найвищої потреби, хай справа торкатиметься людей чи речей, втіх чи

печалей, і, де належить, чинитиме спротив, залишатиметься мужнім, як ве­лить обов'язок. Отже, Каллікле, як ми вже з'ясували, поміркована людина, бувши справедливою, відважною і побожною — це справді добра людина, а добра завжди добре й гідне чинить, хоч би за що взялася, і, здійснюючи доб­рі вчинки, вона щаслива й блаженна, тоді як погана людина, чинячи мерзенні справи, нещаслива... І противагою порядній людині якраз і є вона, розпусна, що ти її вихваляв. Так я це собі уявляю і стверджую, що це — правда. А ко­ли це правда, то необхідно, щоб той, хто, як годиться, мріє бути щасливим, привчав себе до стриманості, прагнув до неї, а від розпусти втікав щодуху і взагалі так влаштовував своє життя, щоб не було ніякої потреби улягати по­каранню, але коли така потреба з'явиться чи для нього самого, чи для ко­гось із його близьких, чи для окремого громадянина, чи для всього міста, то треба визначити покару і прийняти її, якщо, звичайно, винний хоче бути щасливим. Це і є, як мені здається, тією метою, дивлячись на яку, треба жи­ти й співвідносити з нею всі свої та державні справи, аби справедливість і поміркованість утвердилися в кожному, хто прагне щастя; і потрібно так спрямовувати свої діяння, щоб не давати розпусним пристрастям волі, при­боркувати ті з них, які породжують зло, змушують людину вести життя роз­бійника. Бо такий не був би милий ані людям, ані Богові, адже він не здат­ний до спілкування. У кому немає товариськості, в тому не знайти й друж­би. А мудреці кажуть, Каллікле, що небо й землю, богів і людей пов'язують спілкування й дружба, порядність і поміркованість і, звичайно, справедли­вість — через це наш Всесвіт і називають порядком (космосом), а не хаосом чи розпустою. Ти ж, як мені здається, на те, попри всю свою мудрість, не зважаєш, цілковито випускаючи з уваги, що геометрична рівність і між бо­гами, й між людьми має велику владу. Чомусь ти гадаєш, ніби вправлятися належить у користолюбстві, а про геометрію не турбуєшся. Ну, та гаразд. Треба або спростувати ту нашу думку, що завдяки справедливості й помірко­ваності щасливі є щасливими, а через розпусність нещасливці стають неща­сними, або, коли ця думка правдива, поглянути, що з неї випливає. А вип­ливає, Каллікле, усе попереднє з того, про що ти мене запитував: чи серйозні мої слова, коли я кажу, що у випадку скоєння несправедливості треба зви­нувачувати кожного причетного до неї, хоч би хто він був, — і себе самого, й сина, і товариша, якраз і використовуючи при цьому риторику. Істиною виявилось і те, у чому Пол, як ти гадав, погодився зі мною, недоречно за­соромившись: що творити несправедливість гірше, ніж несправедливо терпі­ти, і настільки гірше, наскільки й ганебніше. А хто хоче стати гарним крас-

номовцем, то повинен бути справедливим і добре знати, що таке справед­ливість, — на що уже Пол заявив, що й Горгій погодився зі мною через не­доречну засоромленість.

Коли це так, то погляньмо, що ж є тим, чим ти мені дорікаєш? Чи спра­ведливо сказано, чи ні, що я нібито ні собі самому не можу допомогти, ні будь-кому з друзів і близьких, ані вирятувати з найбільшої небезпеки, а пе­ребуваю, немов засуджений, у чиїхось руках, під владою першого-ліпшого, котрий, коли захоче, може вліпити мені ляпаса, як ти різко висловився, або відібрати майно, або вигнати з міста, або, зрештою, вбити. І немає нічого га­небнішого, як перебувати в такому становищі, — це ж твої слова. А яка моя думка, я казав уже не раз, але не шкодить повторити її ще раз. Я не погод­жуюсь, Каллікле, що з усього найганебнішим є несправедливо дістати ляпа­са або зазнати тілесної чи майнової кривди. Навпаки, бити мене, піддавати несправедливій нарузі — грабувати, забирати в неволю, руйнувати мій дім — є гіршим і ганебнішим для того, хто кривду чинить, аніж для мене, хто тер­пить несправедливість. Як з'ясувалося в попередній розмові, те, про що я ка­жу, спирається на міцні підвалини, бо пов'язане, якщо можна для більшої пе­реконливості так висловитись, залізними й непохитними доказами, принаймні так мені видається, і коли ти їх не спростуєш, або хтось інший, завзятіший від тебе, цього не зробить, то неможливо, щоб той, хто з цього приводу інак­ше міркує, ніж я, мав слушність. Моя ж думка завжди одна й та сама: як усе є насправді, я не знаю, але ніхто з тих, кого я зустрічав, у тому числі й сьо­годні, не міг би сказати супротивного, не опинившись у смішному становищі. Тому я вважаю, що правда за мною. І якщо це так, якщо несправедливість — найбільше лихо для того, хто її творить, і якщо це найбільше лихо стає ще більшим, коли можна, коячи несправедливість, уникати покарання, то яку ж допомогу має подати собі людина, аби не потрапити у смішне становище? Чи ж не ту, яка відвертає від неї найбільшу шкоду? Але, поза всяким сумнівом, найганебнішою є неспроможність допомогти, коли ти не можеш подати до­помоги ні собі самому, ні своїм друзям і близьким; услід за цією неспромо­гою піде безсилля порятуватися від другого лиха, потім — від третього... і пішло-поїхало. Якої величини кожне лихо, відповідно така сама й слава, як­що в тому чи тому випадку ти здатен захиститися від нього, коли ж ні, то й відповідна ганьба. Чи то інакше виглядає, ніж я кажу, Каллікле?

Каллікл. Не інакше.

Сократ. Отож із двох лих, які є: творити несправедливість і несправед­ливо терпіти, більшим лихом ми назвали творення несправедливості, а мен-

шим — терпіння несправедливості. То що ж повинна набути людина, щоб так собі допомогти, аби обидві користі мати — від незаподіяння несправедли­вості і від нетерпіння несправедливості? Сила їй потрібна чи добра воля? Я ось про що запитую: якщо хтось не хоче, то не буде несправедливо тер­піти, чи аж коли збереться на силі, щоб несправедливо не терпіти, то не тер­пітиме несправедливості?

Каллікл. Зрозуміло, що потрібна сила.

Сократ. А що ти скажеш про того, хто сіє несправедливість? Чи якщо хтось не хоче чинити несправедливо, то цього достатньо? І він уже не тво­ритиме зла? Чи й тут необхідні сила і якесь уміння, якого слід навчитися і яке треба розвивати, аби не скотитися до несправедливих діянь? Може, да­си на це відповідь, Каллікле? Як, на твій погляд, ми з Полом добре зробили чи ні, коли раніше змушені були погодитися з тим, що ніхто добровільно не­справедливості не чинить, а той, хто коїть несправедливі вчинки, робить це супроти власної волі?

Каллікл. Нехай уже буде, як ти кажеш, Сократе, лишень доводь до кінця цю розмову.

Сократ. Отже, саме для того, очевидно, й слід здобутися на якусь силу і вміння, щоб стримати себе від несправедливого вчинку?

Каллікл. Справді так.

Сократ. Тож за допомогою якого вміння ми будемо в змозі або взагалі не зазнавати несправедливості, або терпіти від неї якомога менше? Дивись-но, чи такої ж ти думки про це, як і я. А думка моя така: потрібно або са­мому керувати державою, ба навіть стати тираном, або бути прибічником того ладу, який у державі склався.

Каллікл. Ось бачиш, Сократе, що я ладен і похвалити, якщо слова твої мудрі: те, що ти щойно сказав, на мій погляд, заперечень не викликає.

Сократ. Тоді, якщо тобі здається, що я не помиляюсь, послухай, що далі скажу. Я вважаю, що кожний іншому може бути щирим другом лише тоді, як говорили давні мудреці, коли йдеться про рівного з рівним. Ти поділяєш таку думку?

Каллікл. Поділяю.

Сократ. Таким чином, якщо де-небудь тираном є володар дикий і неосві-чений, і якщо в тій державі живе людина, набагато краща від нього, то ти­ран, мабуть, боявся б її і щирого приятелювання між ними ніколи не скла­лося б?

Каллікл. Безперечно.

Сократ. I так само не склалося б, якщо хтось був набагато гірший від нього. Бо таку людину тиран зневажав би і навряд чи ставився б до неї, як до приятеля.

Каллікл. І це правда.

Сократ. Лишається лиш один, вартий уваги друг, який має однакові з ти­раном погляди, те саме гудить чи вихваляє, а тому охоче кориться своєму володарю. Очевидно, він матиме в тій державі велику владу, його ніхто не зможе безкарно скривдити. Хіба не так?

Каллікл. Так.

Сократ. А якщо хтось із молодих людей тієї держави ставить собі запи­тання: «Яким чином я міг би здобути велику владу, щоб не зазнавати ніяких кривд?», —■ для нього, з усього судячи, зостається лише одна дорога: від ранньої молодості звикати до тих самих радощів і гризот, що й деспот їх має, і поводитись так, щоб якомога більше бути до нього подібним. Хіба ні?

Каллікл. Звичайно, так.

Сократ. Отже, саме йому і вдалося б стати недосяжним для несправед­ливості і, як ви вважаєте, здобути в державі великий вплив? Каллікл. Безпе­речно.

Сократ. І так само не чинити несправедливості самому? Чи на це годі й сподіватися, якщо він буде схожий на несправедливого можновладця і ма­тиме біля нього велику силу? Якраз навпаки, бо всі його намагання, я пере­конаний, будуть скеровані на те, щоб мати якнайбільше можливостей для несправедливих учинків, а коячи їх, уникати покарання. Хіба не так?

Каллікл. Можливо.

Сократ. Отже, його спіткає найбільше лихо — він сам спаскудиться ду­шею і стане негідником через наслідування деспота й власну силу.

Каллікл. Ніяк не зрозумію, Сократе, як ти щоразу ставиш розмову з ніг на голову. Хіба тобі невтямки, що той, хто наслідує тирана, коли захоче, позбавить життя того, хто цього не робить, і привласнить його майно?

Сократ. Це я знаю, дорогий Каллікле, бо ж я не глухий і часто чув щось подібне не тільки від тебе, а й від Пола та від інших людей, ледве не від усьо­го міста. Але ж і ти послухай мене: убити він уб'є, коли захоче, але ж лю­дину справді гарну й добру, а сам усе одно зостанеться негідником.

Каллікл. І це викликає обурення?

Сократ. Ні, як на здоровий глузд, що й доводить наша бесіда. Чи ти га­даєш, що людина повинна дбати, аби чим більше часу прожити й досягти до­сконалості в тих мистецтвах, які нас завжди порятують від небезпеки, зок-

рема, як ти мені радиш, вдосконалитися у риториці, що приходить на допо­могу в судах?

Каллікл. І присягаюсь Зевсом, даю добру пораду!

Сократ. Гаразд, шановний. А ось уміння плавати, на твою думку, — важ­лива справа?

Каллікл. Присягаюсь Зевсом, ні!

Сократ. А воно ж, до речі, рятує людей від смерті, коли вони потрапля­ють у таку халепу, де потрібне це вміння. Однак, якщо воно тобі видається не вартим особливої уваги, то назву інше, важливіше уміння — корабельно­го керманича, яке не лише душі, а й наші тіла та майно наше рятує від най­більших небезпек, достоту мов риторика. А воно, між іншим, невибагливе й скромне, не чваниться, вдаючи, ніби вчинило щось надзвичайне, але, впорав­шись із тим самим завданням, що й риторика в суді, наприклад, доставивши нас без пригод із Егіни сюди, гадаю, скаже заплатити лише два оболи; коли ж добираємось із Єгипту чи з Понту, то дуже вже велику плату візьме за це справді велике благодійництво, зберігши, як я вже казав, і нас самих, і наших дітей, і майно, й жінок, і заробивши на цьому аж дві драхми, коли корабель зайде в гавань. А той, хто володіє цим умінням і хто звершив усю справу, зійшовши з корабля, лиш скромно проходжується понад морем, непомітний серед інших людей. Як мені здається, йому до снаги розмірковувати, що не­відомо, кому з тих, що пливли разом з ним, він був корисний, не давши вто­питися у морі, а кому зашкодив, знаючи, що висадив їх на берег ані на крих­ту не кращими ні тілом, ні душею порівняно з тим, якими вони зійшли на йо­го корабель. Він, керманич, гадає, що коли хтось, обтяжений великими й невиліковними тілесними хворобами, не втопився, то той нещасна людина, бо не вмер і не дістав від нього, керманича, ніякої користі. Коли ж хтось мав багато невиліковних хвороб у душі, яка достойніша від тіла, то йому не вар­то й жити, якщо не приносить користі порятунок від морських хвиль, від су­ду чи будь-якої іншої небезпеки, адже керманич добре знає, що негідникові жити погано, що життя його неминуче обернеться животінням.

Ось чому керманич не мав такої звички чванитися, хоч і рятує нас від біди. І так само будівничий воєнних машин, який, шановний ти мій, іноді незгірш не тільки від керманича, а й від стратега чи будь-кого іншого може порятувати. Трапляється, що й цілі міста вирятовує від загибелі. Чи не зда­ється тобі, що його можна прирівняти до судового витії? І справді, Каллікле, коли б він захотів говорити так, як ви, вихваляючи свою справу, то засипав би вас словами, переконуючи й намовляючи до того, що слід ставати будів-

ничими воєнних машин, оскільки все інше — ніщо. І доказів у нього було б більш ніж достатньо. А ти, попри це, зневажаєш його та його вміння, будів­ничий воєнних машин у твоїх вустах прозвучало, немов наруга, ти не схотів би віддати заміж за його сина свою доньку, ані взяти його доньку для сво­го сина. Але на якій же справедливій підставі ти вихваляєш власну справу, а гудиш уміння будівничого воєнних машин та інших, кого я щойно називав? Так, знаю, ти, напевно, скажеш, що кращий від них і маєш кращих батьків. Але коли краще — не те, про що я кажу, коли воно саме є тією доброчес­ністю, що виявляється у порятуванні себе й усього свого, то стає смішним твоє поганьблення і будівничого воєнних машин, і лікаря, і всіх інших умінь, які заради рятування, власне, й існують. Але ж, щасливцю, приглянься, мо­же, благородство й добро все ж не в тому, щоб рятувати й рятуватися? То правда, життя для нас — найприємніша річ. Але скільки воно повинне три­вати — хіба то клопіт істинного мужа, хіба він повинен за нього чіплятися? Адже йому належить думати про інше: поклавшись на Бога й повіривши жін­кам, що судженої долі нікому не минути, він мусить одним гризтися: яким чином час, відпущений йому для життя, прожити найгідніше і чи варто при­стосовуватися до того державного ладу, за якого живе? І якщо варто, то й ти повинен уподібнитись людові Афін, коли хочеш бути його улюбленцем і мати в місті велику владу. Тільки роздивися, мій любий, чи буде з того тобі й мені користь, і щоб ми не здобулися на ту славу, яку мають фессалійки, що заклинають місяць. Адже здобуття влади в місті пов'язане із втратою то­го, що може виявитися для нас найдорожчим. Коли ж ти гадаєш, що хтось із людей спроможний навчити тебе мистецтва, з допомогою якого ти діста­неш велику владу в місті, не уподібнившись до його громадян, до установ­лених у них порядків (на краще чи на гірше, то вже інша річ), ти, як мені здається, глибоко помиляєшся, Каллікле. Бо не треба бути наслідувачем — треба народитись таким, як вони, коли маєш намір і справді зробити щось до вподоби афінському людові, а також, присягаюсь Зевсом, і синові Пірі-лампа. Тож хто зробить найподібнішим для них, той і допоможе тобі спов­нити своє бажання — стати політиком і красномовцем. Адже всі тішаться, коли чують промови, що їм до душі, і сердяться — коли почуте не до шми-ги. Чи, може, ти інакшої думки, мій дорогий друже? Хотів би щось сказати на те, Каллікле?

Каллікл. Навіть не знаю, з якої причини, але мені здається, що ти маєш слушність, Сократе. Однак сказав би те саме, що й усі інші. Повністю ти ме­не ще не переконав.

Сократ. Бо любов до юрби, Каллікле, вкорінилася у твоїй душі й чинить мені опір. Але якщо ми ще кілька разів і докладніше це розглянемо, тоді ти пе­реконаєшся по-справжньому. А поки що, пригадай собі, що ми дійшли згоди, що є два види занять, призначених для обслуговування кожного зокрема, тоб­то тіла й душі: одні служать насолоді, інші — найвищому добру, при цьому не догоджаючи, а сперечаючись і лаючись. Чи не так ми тоді це визначили?

Каллгкл. Дійсно так.

Сократ. Отже ж, одне із них, що служить насолоді, є неблагородним і нічим іншим, як підлабузнювання. Так?

Каллгкл. Хай буде, як тобі дуже хочеться.

Сократ. А друге пильнує того, щоб предмет його піклування ставав як­найкращим, незалежно, про що йдеться, — про тіло чи про душу?

Каллгкл. І справді так!

Сократ. Таким чином виявляючи турботу про державу й громадян, чи не повинні ми робити громадян якомога кращими? Адже без того, як ми вже з'я­сували раніше, не буде жодної користі від будья-кого добродійництва, коли хід думок тих, хто прагне розбагатіти, здобути владу чи спромогтися на іншу силу, не виявиться гарним і добрим. Чи можемо вважати, що так воно і є?

Каллгкл. Звичайно, якщо тобі це приємно.

Сократ. Отже, коли б ми, Каллікле, захотіли взяти участь у державних справах, заохочуючи один одного до будівництва оборонних мурів, чи кора­белень, чи храмів — тобто якихось великих споруд, то чи потрібно нам при­глянутись самим до себе й з'ясувати, по-перше, чи знаємо ми те мистецтво, тобто архітектуру, чи не знаємо, коли ж не знаємо, то від кого могли б на­вчитися? Потрібне це чи ні?

Каллгкл. Звичайно.

Сократ. А тепер по-друге. Чи доводилось нам коли-небудь приватно бу­дувати будинок — для когось із друзів чи для себе самого, — і коли так, то який же він у нас вийшов — гарний чи неоковирний? І коли б, роздивив­шись, ми виявили, що вчителі у нас були добрі й славні і що разом з ними ми спорудили багато прекрасних будівель, що не менше таких самих споруд звели самі, пішовши від своїх учителів, то, виходячи з цього, було б розум­ним і виправданим присвячувати себе суспільним справам. Але коли б ми не могли похвалитися ані нашим учителем, ані будівлями — чи жодним, чи ж багатьма, однак нічого не вартими, — тоді й справді було б чистим безглуз­дям братися за справи громадські й заохочувати до них один одного. Як на твій погляд, можна так сказати чи ні?

Каллгкл. Звичайно, можна.

Сократ. Отже, так само і в усьому іншому, і коли б ми, наприклад, ви­рішивши присвятитись державним справам, заходилися переконувати один одного, ніби ми — обдаровані лікарі, то, очевидно, передусім взаємно при­глянулися б: ти — до мене, а я — до тебе. Заради всіх богів, яке ж тілесне здоров'я у самого Сократа? І чи вже хто-небудь — раб чи вільний — з йо­го допомогою позбувся якоїсь недуги? І коли б ми не з'ясували, що завдя­ки нам хтось став кращий: тілом — чи з-поміж чужинців, чи із співгрома­дян, чи чоловік, чи жінка, — присягаюсь Зевсом, Каллікле, становище наше виявилося б воістину смішним: люди дійшли до такої дурості, що, не випро­бувавши своїх сил у якийсь приватний спосіб (спочатку навмання, а потім багато й успішно вправляючись у своєму мистецтві), беручись за діло, мов той гончар, про якого кажуть, що він починає учитися гончарної справи з барильця, — тож ці люди не тільки самі пнуться обійняти громадські поса­ди, а й інших, таких, як вони самі, до того ж підбивають! Чи ж не здається тобі безглуздям так робити?

Каллгкл. Здається.

Сократ. А тепер, найдостойніший із людей, коли ти вже сам починаєш займатися, власне, державними справами й мене до них намовляєш та гань­биш за те, що я уникаю їх, то чи не придивитися нам уважно один до одно­го? Ну, що, Каллікле, чи вже зробив ти кого-небудь із громадян кращим? Чи є хоч хтось, хто спочатку був би поганою людиною — злим, несправедли­вим, розпусним і немудрим, а з твоєю допомогою став порядним і добрим — хоч би хто він був: чужинець чи громадянин міста, невільник чи вільний? Скажи мені, Каллікле, коли б хтось поставив тобі таке запитання, що б ти відповів? Про котру людину можеш сказати, що вона стала кращою від твоїх промов? Чому ж ти не відповідаєш: чого ти домігся як приватна особа, перш ніж заходитися коло суспільних справ?

Каллікл. І задирливий же ти, Сократе!

Сократ. Але ж я не від задерикуватості тебе запитую, а тому, що й справді хочу знати, як саме, на твою думку, нам слід займатися політикою. Чи про якусь іншу користь буде дбати той, хто береться до державних справ, а чи про те, щоб ми були якнайкращими громадянами? І хіба ми вже не погоджувались — і то не раз, не два, — що саме про це й повинен дба­ти політик? Погоджувались чи ні? Відповідай! Погоджувались. (Це вже я за тебе відповідаю). Отже, якщо чесна людина саме так розуміє обов'язок пе­ред державою, то під цим оглядом згадай про тих, кого ти недавно вже на-

зивав, — про Перикла, Кімона, Мільтіада та Фемістокла, — і скажи, чи ти й зараз вважаєш, що вони були добрими громадянами?

Каллікл. Так, вважаю.

Сократ. Отже, коли добрими, то зрозуміло, що кожний із них робив спів­громадян кращими, тобто до зустрічі з ним вони були гіршими. Робив чи ні?

Каллікл. Робив.

Сократ. Виходить, коли Перикл уперше почав виступати на народних зібраннях, афіняни були гіршими, ніж тоді, коли він з'явився перед ними востаннє?

Дата добавления: 2014-10-31