Qui nescit facere, nescit et loqui 3 страница

Коли я говорив, що соціалізм не може не потурбуватися про те, щоб по­руч з фізичним, розумовим, етичним і естетичним вихованням людини не бу­ло забуте таке важливе й стосовне усіх чотирьох граней життя завдання, як завдання розвитку мовлення, тоді я повинен ще підкреслити, що для соціа­лізму це подвійно важливо. Це двічі важливо тому, що соціалізм передбачає максимум спілкування між людьми, він руйнує індивідуальні перегородки. Внутрішнє культурне значення соціалізму полягає не лише в тому, що при-

ватна власність відпадає, що ми стаємо об'єднаними господарями всього надбання, відпущеного нам природою. Ні, приватна власність є броня, яка, з одного боку, начебто захищає соціальну особу від зовнішніх нападів, а з другого боку, вона є причиною самостійності; нарешті, приватна власність має в собі щось таке, що розділяє на клітки, які обмежують одна одну, — свого роду раковини. Ці раковини будуть знищені разом із знищенням при­ватної власності. Тоді люди перестануть зустрічатися один з одним як кон­куренти, і та проклята самотність, на яку жалілися кращі поети світу, жалі­лися й жахалися, і через яку кляли своє існування, та жахлива недовіра, з якою одна людина ставиться до другої («людина людині — вовк»), все це грунтується особливо на конфліктах майнового характеру; і в силу цього найбільш глибоким і отруйним коренем є приватна власність. Але, по-перше, знищення приватної власності не може йти з такою швидкістю, як це було б з культурної точки зору бажано; по-друге, результати її можуть залиша­тися ще тривалий час, і, по-третє, ніхто не може заперечувати того, що не­залежно від цього зміцнюючого нашу самостійність фактора ми є самотніми ще й з другої причини: ніхто не може бачити безпосередньо моїх почуттів та моїх емоцій, які лише символічно я можу передати іншій людині. Кожний з нас фізично становить собою певне поєднання фізичних рухів, краси, ви­значеної зоровими просторовими вираженнями, які він на нас чинить. І на­віть якщо ми йому розкриємо череп для того, щоб подивитись, що відбува­ється всередині його, все одно ми нічого не знайшли б для наших фізичних органів, лише одне зовнішнє, і не знайшли б нічого внутрішнього, бо завжди людська сутність повертається перед нашими очима лише своєю фізичною стороною; безпосередньою психологічною стороною вона не обертається. Говорять про безпосереднє читання думок, про безпосереднє спілкування навіть на відстані між окремими людьми; усе це, однак, не перевірене, ми не знаємо ще, наскільки ці факти науково встановлені. І ось, для цього спілку­вання між людьми, у нас є спосіб інший, у нас є живе мовлення. По суті ка­жучи, до поняття мовлення ми не повинні відносити абсолютно усі способи вираження своїх почуттів і це прагнення, поки ще, може бути, зародкове, повернутися до людини психологічною стороною. Правда, говорять, мовлен­ня дається дипломатам для того, щоб приховувати свої думки, а не відкри­вати їх. При соціалізмі незрівнянно з більшою силою, більше, ніж будь-ко­ли, виникає прагнення відкрити свою душу й відкрити для себе душу інших. Коли співробітництво замінить собою боротьбу, тоді саме стане можливим злиття окремих індивідуумів у один спільний потік думки й почуття. Спочат-

ку це стане глибокою тужливою потребою, а потім, в міру задоволення, все більше й більше буде ставати джерелом радості. Якщо ви звернете увагу на диференціалізм, котрий відбувається тепер повсюдно, на те, що кожна лю­дина зобов'язана бути спеціалістом у якійсь галузі, інакше рух культури зу­пиниться, а щоб бути спеціалістом, — словом треба звужувати усе людст­во, — це більш за все впадає у вічі, — так от, для того, щоб людина зали­шилася людиною, необхідно, щоб вона скористалася психологічним складом, навичкою, пізнанням внутрішнім людей, спеціалістів у іншій галузі, для то­го, щоб ніщо людське не залишалося її чужим. Яким шляхом можна це зро­бити, як не шляхом мовлення? Якщо ми зображуємо музичний твір і ту сто­рону, яка переслідує не просте милування наших органів відчуття, а вира­ження певних емоцій та ідей, і по праву називаємо емоційним своєрідним ладом мовлення, з цього боку знову-таки впадає у вічі, що соціалізм, як це видно із самої його назви, суспільство ставить вище індивідуальності, і він зобов'язаний в особливості культивувати ту єдину форму реального спілку­вання між людськими душами, яку становить собою мовлення. Тому я б ду­мав, що, при правильній постановці, це завдання є найсоціалістичним зав­данням, яке можна собі уявити; що саме на фундаменті мовлення, а фунда­мент повинен бути закладений у вивченні самих законів мовлення, базується людське єднання, і це єднання повинно бути домінуючим нашим завданням. Виходячи звідти, я сказав би, що ми маємо в результаті індивідуалістичної епохи, яку ми пережили, деяке відмирання деяких сторін такого роду взає-моспілкування людського. Толстой визначав мистецтво як спосіб зараження художником публіки своїми почуттями й настроєм; це, отже, є однією із за­родкових форм мовлення. Усяке мовлення, яке є справжнім, істинним мов­ленням, яке нас потрясає, є мовлення художнє; воно переходить мимоволі в цю художню форму. Мовлення є художнім, якщо воно яскраве, якщо воно заражене вашим почуттям; навіть, коли ви не турбуєтесь про те, щоб збуди­ти у ваших слухачів певне почуття, навіть тоді, коли наводите лише аргумен­ти, — і тоді про ваше мовлення говорять, що це майстерна аргументація, що він художньо чітко довів; і навіть при розв'язанні геометричних завдань ми говоримо про художнє, витончене розв'язання цих завдань.

Стосовно мовлення у його цілісності, слід вважати, що на певній висоті воно не є мовленням, воно є лише спробою, і як тільки стає мовленням, во­но тим самим перетворюється в художнє. Але з цього не випливає, що за цією смугою художності воно трималось на одному й тому самому рівні. Рі­вень різноманітний, і ми піднімаємося від однієї вершини до другої, піднімає-

мось на вершини того геніально-художнього обдаровання, яким володіють лише декотрі. Дуже часто ці багатообдаровані мовленням люди, художники слова, самі не вміють звертатися до натовпу; вони (не) вміють сказати йому, яким чином вони думають і відчувають, вони можуть лише написати. І це вже є висока потворність по суті. Ми у своєму середовищі, протягом багатьох со­тень років мали поетів і письменників, які, — чи тому, що їх голос був тихим, чи вони соромились (це жахлива соціальна хвороба), — не могли особисто виступати перед натовпом, а повинні були у тиші кабінету писати чорними карлючками на білому папері і потім лише через видавця, через посередність друкарні, лише через посередність письмен, звертатися до своїх ближніх. Це є певна потворність. Але гіршим є те, що існують люди, які й сприймати жи­вого мовлення не вміють, яким, для того, щоб зосередитись, необхідно взяти книгу в руки, сісти де-небудь у куточок у крісло, спрямувати очі на цей лис­ток і деякий час перебувати у тому стані, читаючи беззвучні значки й безпо­середньо відтворюючи світ художній. Я знаю, що це прекрасно, я й не думаю заборонити читати книжки у себе в кабінеті, але це не є живе, справжнє ми­стецтво. Це, по суті, подібне до того, коли б композитори писали ноти, а ми б читали їх кожний у себе. Для чого тоді ставити концерти? Коли написана гармонія, я можу її прочитати. Якби сказати про це музиканту, то він би жахнувся. Він сказав би, що музичний твір у той момент, коли він не зву­чить, — він мертвий твір, його немає. Він оживає, існує лише тоді, коли на­роджується; це його тіло. Те саме справжнє художнє мовлення. Навіть великі епічні твори колишні завжди у живому мовленні відтворювалися. Навіть де­які романи, які, здавалося б, ні для чого й писати, насправді тільки й живуть у художньому читанні. Що стосується лірики, ліричних творів більш дрібних, а тому й зручніших для художнього відтворення, то тут можна категорично вимагати, щоб ми повернулися до художнього їх читання.

Я повністю переконаний, що сила-силенна художніх насолод, психологіч­них глибин, заповітних красот з'явиться перед тією культурою, яка буде куль­турою озвученої літератури, коли поети, як давні трубадури, будуть співати свої твори, коли написані повісті або романи будуть читатися на народних святах серед багатьох людей, котрі будуть певним чином на них реагувати.

Я кажу — багато заповітних глибин з'явиться — тому, що далеко не всі, котрі є письменними, вміють читати. По-моєму, людина, яка, взявши книгу, читає її про себе і яка не знає, що таке художнє читання, тому що його не чула або ним не цікавиться, а сама відтворити не може, — ця людина, влас­не кажучи, неграмотна в справі художнього мовлення. І вона не може зна­ті ЛІ

ти Пушкіна, тому що по-справжньому не може читати Пушкіна. Відносно кожного вірша можна сказати, що він має тисячу нюансів, а тому й кожен вірш може бути виконаний на сто різних способів і бути при ньому сто разів художнім твором. І лише при такому дослідженні, при такому ставленні ви оволодієте дійсно поетом, а інакше ви маєте якийсь холодний застиглий за­лишок від того бенкету, яким насправді література повинна бути.

Якщо це так, тоді ми в школі повинні на це звертати увагу. Правда, в нас у школі є заучування напам'ять віршів і читання їх у класі, але я думаю, ви всі прекрасно знаєте, який разючий виняток становлять ті їхні відтворення, які могли б іти у паралель з тим, про що я говорю. Отже, слід звертати ува­гу на заучування напам'ять у школі; тут йдеться про свідоме ставлення до художнього твору. Все це слід дати понад того технічного удосконалення мовлення, яке необхідне, як фундамент, як базис.

І ще останнє, на чому я думаю зупинити вашу увагу. Я говорив, що до­ведеться повернутися до політичних бур. Я не знаю відносно соціалістично­го ладу, коли він прийде остаточно. Чи не посядуть там перше місце питан­ня економічні й питання культури? Я більше, ніж переконаний, що це так і буде. І питання економічні підуть у сухих знаках, це буде бухгалтерсько-ін­женерне завдання, яке повинні виконати своєрідною алгебраїчною мовою, абсолютно точною і не звертаючи при цьому увагу на художню сторону.

Що стосується культурної, чисто художньої сторони, то це збігається з тим, про що я говорив: тут відбудеться, зрозуміло, гігантський розквіт мов­лення. Те, що називається політикою, відімре зовсім. І є люди, які ставляться до цієї політики зверхньо. Дійсно, політика займається часто політиканством, і тут мистецтво мовлення відіграє величезну і вищою мірою шкідливу роль. Люди, на плечі яких часто покладається відповідальність за цілу державу, або за цілі галузі культурно-освітнього життя, часто є хороші оратори. Політич­на школа, на якій демократія звикла розв'язувати свої долі, вимагає політич­ного й ораторського мистецтва. І коли якась країна вступає на шлях більш-менш інтенсивного демократичного розвитку, як усі починають розуміти, яке хороше, хлібне ремесло — ремесло володіння словом. Одразу виникають шко­ли софістики й одразу вчителі красномовства продають за дзвінке золото ми­стецтво чарувати слухача, водити його, що називається, за носа. Демагог стає паралельно до педагога й так само, як педагог, виховує народ. Начебто на це може претендувати демагог. Але чому ми слово педагог вимовляємо з симпа­тією і повагою, тоді як демагог є, швидше, слово лайливе? Тому, що таким во-дійством народу користувалися часто для того, щоб створити з цього, з цієї

чарівної влади слова над масою, створити п'єдестал для себе, створити корис­ливу зброю для себе. Але головним чином аристократичні прошарки, культу­ра яких зруйнувала демократію до максимуму, взагалі претендували, що уся­кий верховода народу є демагог і значною мірою тому, що майстри цієї куль­тури, які майже усі були аристократами, залишили для нас свідчення про пережиті революційні хвилювання. Від цього в нас, мабуть, доки ми не пере­живемо чогось подібного, є почуття певної відрази до політичних борців, які йдуть попереду народу, і є таке прагнення — у слові демагог прочитати полі­тичний кар'єризм. Але скільки б таких шлаків не додавалося до чистого золо­та політичної роботи, — політичної роботи, яка веде народ вперед до світ­ла, — у всякому випадку, ці шлаки не можуть компенсувати не лише остаточ­но, але навіть значною мірою, самого політичного завдання. Доки існують класи, доки існує боротьба між ними, яка знаходить усегрімкотливу луну й кривавий відбиток у боротьбі між націями, доти політика буде домінувати над життям. І тут говорили про те, що є форми політичної боротьби, за яких вла­да настільки є сильною й міцною і разом з тим настільки боїться цю силу й міцність зменшити, що накладає печать на вуста усіх. Є епохи, в яких свобо­да мовлення визнається остаточно або стає обов'язковою, хоча б їй довелося прокладати шлях через певні перешкоди, коли слово виявляється гострою зброєю боротьби, найдосконалішою, якою людина володіє, саме тому, що ми­стецтво заражати є мистецтво переконувати і тоді кожний прагне до того, щоб бути цим словом озброєним не лише для того, щоб провести свої ідеї, за­хистити свої інтереси й відбити чужий напад, а щоб брати участь у тому ба­гатоголосому хорі, у який складається кінець кінцем цей хаос політичної бо­ротьби у даного народу у даний час; брати участь, як рівноправному, який має свою певну партію. Людина, яка мовчить у епоху політичних криз, це напівлю­дина. Вона зобов'язана говорити. Вона зобов'язана говорити навіть тоді, ко­ли сказати повністю своє слово означає ризикувати. Вона не зобов'язана бу­ти Дон Кіхотом, вона може обирати час, але громадянський обов'язок люди­ни, обов'язок людини усяких переконань, від чорносотенця до анархіста включно, полягає в тому, щоб не мовчати у такий час, щоб не мовчати, коли маєш здатність висловлювати адекватно свої почуття, маєш здатність хвилю­вати й захоплювати. І звідти, в таку епоху, як наша, це значення мовлення на­буває ще одну рису, яка владно вимагає від усякої людини потурбуватись про розвиток у собі цього дару мовлення. Зараз ми переживаємо саме такий мо­мент, та іще довго будемо переживати його. Можуть бути різні зміни у цьо­му відношенні, але, без сумніву, що є необхідність змовитись зі своїми при-

ЛА<

бічниками, яких ви збираєте навколо себе, розкритикувати ваших супротив­ників, і, може, змовитися з вашими супротивниками, коли слід іти на певний компроміс. Усі ці форми політичної творчості йдуть через мовлення. Росія за-" говорила, і загаласувала навіть, й нам необхідно, щоб ця розмова набула яко­мога швидше чіткості, щоб по можливості було більше таких людей, які б го­ворили те, що вони думають, які вміли б впливати на свого ближнього і які вміли б паралізувати шкоду впливу, якщо цей вплив демагогічний, якщо це злі чари, завдяки яким той чи інший ритор побиває словом. Ось що я можу ска­зати як соціаліст і політик відносно виникаючого інституту. Я міг би говори­ти чимало й про моє ставлення як педагога. Мені здається, що, очевидно, про це вже йшлося. Якщо не говорилося, то буде йти розмова. Ми, як педагоги, вітаємо таку найвеличнішу організацію, такий інстутут. Ми вважаємо, що він буде розсадником, з одного боку, вчителів-спеціалістів цієї справи, з другого боку, він допоможе нам піднести загальний вчительський рівень. У цьому ме­та інституту — підготувати справжніх вчителів красного мовлення.

Я прагнув головним чином висвітлити ті сторони малого інституту, який ми засновуємо, які повинні зробити його великим і рідним перш за все для всякого соціаліста і для всякого демократа, для всякої дружної, вільної, на­пруженої творчої роботи в країні, яка ні в чому іншому не може виявитися, як у мовленні. Це, власне кажучи, все, що я мав намір сказати по суті спра­ви. Я додам до цього моє щире побажання того, щоб інститут цей по мож­ливості швидше знайшов широкий відгук. Я добре знаю, що та кількість слу­хачів, які записались, можливо, зустрінуть труднощі й відносно приміщення, і частково, можливо, в обмежених можливостях викладацького складу, між тим у майбутньому ми розраховуємо на безумовно більший успіх. Ця спра­ва у такому масштабі повинна провадитись, щоб усе, що б не було конкрет­но зроблено, здавалося замалим. Треба вчити говорити увесь народ — від малого до старого. З цієї точки зору утішанням може бути та свідомість, що така школа є воістину тим гірчичним зерном чи шматочком ферменту, який шляхом зародження й брунькування буде поширюватися як у Петрограді, так і в інших містах нашої вітчизни.

Що стосується технічних труднощів, ми, звичайно, постараємося якомо­га швидше дати необхідну рамку для цієї важливої справи.

На жаль, я не зможу бути пристунім у подальшому ході вашого засідан­ня, мене чекають на величезному мітинзі, на якому мені доведеться по змозі і ще без проходження тієї школи, яку ви будете проходити, показати взірець можливості впливати на своїх ближніх шляхом мовлення.

VII. АФОРИСТИЧНИЙ ЗОЛОТОСЛІВ

Мислителі давнього і сучасного світу про ораторське мистецтво

Джерело красномовства — у серці.

Дж. Мілль

Думай неухильно тільки про велике. Підніми природу всю до свого серця і серце своє високо неси.

О. П. Довженко

Та я сказав: що хочеш, Часе, Усе віддам тобі по край — І юність, й молодості чашу, Життя сьогоднішнє й вчорашнє, Лиш Слова мого не чіпай!

Микола Вінграновський

Про якості оратора¹

Я

кщо хто вирішив оволодіти красномовством по-справжньому, він пови­нен бути людиною справедливою і тямущою у справах справедливості.

(Платон)

Обов'язок оратора — говорити правду.

(Платон)

Я стверджую, що якби у будь-яке місто прибули оратор і лікар і якби у Народному зібранні чи у будь-якому іншому зібранні зав'язалася суперечка, кого з двох обрати лікарем, то на лікаря ніхто і дивитися не схотів би, а об­рали б того, хто володіє словом, — варто було б йому лише забажати...

Оратор здатен виступати проти будь-якого супротивника і з будь-якого приводу так, що переконає натовп швидше від усякого іншого... Але зовсім не слід з цієї причини віднімати славу ні у лікаря (хоча оратор і міг би це зробити), ні у решти знавців своєї справи.

(Платон)

...Оратор користується народною прихильністю лише тоді, коли завчасно продумує, що буде говорити: лише цим доводить він свою відданість наро­ду, а той, хто не турбується, як буде прийнята його промова, діє... як люди­на, яка більше спирається на силу, ніж на переконання.

(Демосфен)

Ну а хто ж є обманник держави? Хіба це не той, хто говорить одне, а ду­має інше?.. А чи можна назвати ще інший злочин з боку оратора, який би заслуговував більш тяжкого звинувачення, ніж те, коли він для себе думає не те, що говорить на словах?

(Демосфен)

Об ораторском искусстве,— М., 1980.— С. ПО.

Ні, нічим не можна принести більшої шкоди, ніж повідомляючи брехню. Саме так, якщо ті люди, в яких державна діяльність полягає у промовах, не будуть казати правду, тоді хіба можна рятівно керувати державою?

(Демосфен)

Оратор повинен стояти, як озброєний воїн у лаві, розв'язувати справи ве­ликої важливості і завжди прагнути перемогти.

(Квінтиліан)

Оратор є красномовним тільки тоді, коли здається всім, що він говорить правду.

(Квінтиліан)

Я щиро скажу, що там немає прямого красномовства, де не видно жод­ної ознаки, за якою можна було б пізнати людину мужню й доброчинну.

(Квінтиліан)

Оратором є лише той, хто в змозі говорити по кожному питанню гарно, вишукано і переконливо, відповідно до важливості предметів, на користь ча­сові і для задоволення слухачів.

(Таціт)

Не може бути оратором і ніколи ним не був той, хто, наче воїн, який всту­пає у всеозброєнні у битву, не з'являвся на форум, озброєний усіма знаннями.

(Таціт)

Найбільша цінність оратора — не тільки сказати те, що потрібно, але і не сказати того, чого не треба.

(Цицерон)

Найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насо­лоду, і справляє на них сильне враження.

Вчити — обов'язок оратора, давати насолоду — честь, яка надається слу­хачу, справляти ж сильне враження — необхідно.

(Цицерон)

...Балакучих людей знав я декількох, а красномовну людину — досі жодної. Балакучою тут я називаю таку людину, яка може досить розумно і ясно гово-

рити перед пересічними людьми, керуючись загальновживаними поняттями, а красномовну — тільки ту, яка будь-який обраний нею предмет може розкри­ти й прикрасити так, щоб він став більш вражаючим і пишним, і яка засвоїла і запам'ятала всі ті знання, що можуть служити джерелом красномовства.

(Цицерон)

Що стосується вправ для розвитку голосу, дихання, рухів тіла й, нарешті, язика, то для них потрібні не стільки правила науки, скільки праця. Тут не­обхідно з великою суворістю відбирати собі взірці для наслідування; причо­му приглядатися ми повинні не лише до ораторів, а й до акторів, щоб наша невправність не вилилася в якусь огидну й шкідливу звичку.

(Цицерон)

Оратор, достойний уваги, є той, хто користується словами для думки, а думкою для істини й доброчесності.

(Ф. Фенелон)

Оратор говорить не з тим єдино, щоб його розуміли. Головний його на­мір, щоб переконати й схвилювати, у чому він не зможе перемогти, якщо не відшукає насолоди. Він хоче увійти у розум і серце, це він не інакше зможе зробити, як проходячи через уяву...

(Ш. Роллен)

Говорити багато й добре є дар гострого розуму, говорити мало й добре є властивістю мудрого, говорити багато й погано означає дурня, говорити мало й погано означає безумного.

(Ф. Ларошфуко)

Гонористість — найбільша перешкода істинному красномовству.

(К. Гільті)

...Оратор, проповідник також з'являються перед публікою власною персо­ною, подібно до актора... Але тут велика різниця. Оратор з'являється перед слухачами для того, щоб говорити, а не для того, щоб виставляти себе напо­каз: він виступає у своєму власному вигляді, грає не когось іншого, а тільки себе самого, говорить від власного імені, висловлює чи повинен висловлюва­ти тільки власні думки; оскільки людина і дійова особа тут єдині, він на своє-

му місці... Але актор на сцені, розігруючи чужі поняття, проголошуючи час­то якусь фантастичну істоту, розчиняється і начебто щезає у своєму герої.

(Жан-Жак Руссо)

Нічого немає легшого, як відрізнити людину, яка добре відчуває, але по­гано говорить, від тієї, яка добре говорить і нічого не відчуває.

(Д. Дідро)

...Без відомих природних обдаровань оратором бути неможливо, але тео­рія покаже початківцю, як слід користуватися тими фізичними засобами, які дала йому природа, як слід впливати на розум і серце його слухачів.

(А. Левенстім)

Дар слова, як відомо, не часто поєднується із силою мислення.

(С. Моем)

Мовлення дається багатьом, але мудрість нечисленним.

(Катон Старший)

Бажаючий гарно говорити або писати повинен обов'язково добре розду­мувати й хороший мати смак...

(І. Зульцер)

Красномовний софіст, який, проте, не любить логіки, порівняно з ора-тором-філософом — це те саме, що спритний фокусник порівняно з мате­матиком.

(С. Шамфор)

Платон, поєднуючи мудрість із красномовством, майстерно схиляв до се­бе серця і дух своїх слухачів не блюзнірством і хитрощами, але найбільше силою істини.

(К. Віланд)

Говори з переконанням — слова й вплив на слухачів прийдуть самі собою.

(І. Гете)

Тільки забуваючи про самих себе, можемо ми захопитися якою-небудь справою і зробитися її апостолом. Політичний діяч захоплює маси, коли бо­ті <1

реться за дорогу для нього справу; оратор, коли виступає з промовою і тур­бується тільки про успіх тієї ідеї, яку він хоче викласти перед своїми слухача­ми; чим глибше у ній переконаний, чим більше захоплений нею, тим менше він буде думати про власну особу, про те, як він увійде, як поклониться аудиторії, чи про ефектне заключения, яке він приготував для закінчення своєї промови.

(П. Дюбуа)

Джерело красномовства — у серці.

(Дж. Мілль)

Не можна бути красномовним оратором без пристрасного прагнення до­бра й свободи.

(Е. Ренан)

f і / Добре говорити — значить просто добре думати вголос.

" V (Е. Ренан)

Я не Хрущову належу. Я не його прикріплення. І не Україні одній я на­лежу. Я належу людству як художник і йому я служу, а не кон'юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам п'яненьким.

Мистецтво моє — мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому. Скільки ви­стачить сил і таланту. Буду, хочу жити добром і любов'ю до людства...

(О. Довженко)

Сила й краса красномовства

Красномовство є мистецтво управляти умами.

(Платон)

Красномовство належить до тих мистецтв, які усе здійснюють і усього досягають словом...

Адже воно зібрало й тримає у своїх руках, можна сказати, сили усіх ми­стецтв!

(Платон)

Заговори, щоб я тебе побачив.

(Сократ)

Красномовству властиво захоплювати серця і хвилювати їх усякими спо­собами. Воно то вривається в думки, то закрадається в них, сіє нове пере­конання, визволяє вкорінене.

(Цицерон)

Красномовство необхідне таке, яке відкидало б усяку нещирість й манір­ність, але яке, однак, мало б здоровий блиск і переймало красу від сил своїх. Бо у промові повинно бути те саме, що буває у тілі людському, яке бере свої істинні прикраси від доброї своєї будови.

(Ш. Роллен)

Красномовство — це мистецтво говорити так, щоб ті, до кого ми звертає­мося, слухали не лише без труднощів, але із задоволенням, і щоб, захоплені метою й підбурені самолюбством, вони захотіли глибше у неї проникнути.

(Б. Паскаль)

Істинне красномовство — це уміння сказати все, що треба, і не більше, ніж треба.

(Ф. Ларофшуко)

Кінцева мета красномовства — переконувати людей...

(Ф. Честерфілд)

Істинне красномовство виникає самим природним способом із того, що говорять, про те, що думають і чим щоденно живуть, — з думок і уявлень, для нас цілком буденних.

(К. Гільті)

Красномовство — це дар, який дозволяє нам оволодіти розумом і серцем співрозмовника, здатність тлумачити чи навіяти йому все, що нам потрібно...

(Ж. Лабрюйєр)

...Завдяки красномовству нас може полонити людина, на яку ми звичай­но не звертаємо уваги. Розум не лише одухотворює тіло, але певною мірою оновлює його; почуття й думки, які змінюють одне одного, оживляють об­личчя і надають йому то один, то інший вираз; розумна промова надовго приковує увагу до однієї й тієї самої людини.

Красномовство давніх часів, тобто красномовство високе й пристрасне більше відповідає правильному смаку, ніж красномовство сучасне; воно є ро­зумнішим і доказовішим, якщо ним правильно користуватися, воно завжди матиме великий вплив на людство... Якщо я не помиляюсь, наше сучасне красномовство належить до такого роду красномовства, яке критики давніх часів йменували красномовством античним, тобто помірним, вишуканим і тонким, яке більш повчало розум, ніж зачіпало почуття, і при якому промо­ва йшла в тоні простої розмови й розвитку аргументації.

(А- Юм)

Красномовство — це не що інше, як уміння надавати красу логічним по­будовам.

(Д. Дідро)

Красномовство є вірний вираз істинного почуття.

(Ж. Лагарп)

Немає красномовства без думок... Але для красномовства недостатньо ще того, що заготовлений у вас достатній запас думок: вони надають тільки си­лу й служать основою. Відчуття становлять його чарівність. Вони лише нада­ють творінню той цілющий теплотвір, який зігріває душу, полонить її й рухає нею... Стрімкість, яка є достоїнством красномовства, може бути плодом тільки душі полум'яної, чутливої й абсолютно прив'язаної до свого предмета.

(А. Тома)

Зброя красномовства вимагає мудрості й чесності. Красномовство одна­ково має свої небезпеки, як і користь: все залежить від вживання; воно мо­же бути й щитом невинності, й мечем мужності, й кинджалом зломовності.

(А. Сегюр)

Ораторське мистецтво користується всіма вигодами поезії й усіма її пра­вами...

(І. Гете)

Я не знаю, чому красномовство відносять до розряду мистецтва. Воно за своєю метою і значенням повинно стояти значно вище.

(Ф. Вейсс)

Справжнє красномовство полягає у сутності, але зовсім не у словах.

(Ш. Сент-Беві

Одне слово, сказане від щирого серця, діє на наш розум сильніше усяких найважливіших доказів і переконливіше усяких розмірковувань, а особливо, коли воно сказане саме тоді, коли треба...

(А. Амієль)

Слова — теле вчинки.

(А. Франс)

Красномовство — це теж вид мистецтва, і та обставина, що воно не роз­вивається саме як вид мистецтва, здавалося б, суперечить духові нашої епо­хи, епохи словесних битв... Можливо, слід передусім розширити коло людей, які виступають публічно, щоб красномовство знову могло воскреснути як вид мистецтва. Тоді ми побачимо, що ораторське мистецтво може виявитися у різноманітних формах і, скажімо, поряд із промовою на зборах, надмо­гильним словом тощо і доповідь чи лекція можуть стати твором мистецтва.

(І. Бехер)

Думай неухильно тільки про велике. Підніми природу всю до свого сер­ця і серце своє високо неси.

(О. Довженко)

Про ораторське слово.

Гармонія думки й слова, етосу й пафосу.

Переваги живого слова

Немає нічого могутнішого за слова. Лави сильних доказів і високих ду­мок неможливо прорвати. Слово вражає жорстоких і руйнує фортеці. Це не­видима зброя. Без неї світ належав би грубій силі.

(А. Франс)

Перш за все слід пізнати істину стосовно будь-якої речі, про яку гово­риш чи пишеш.

Дата добавления: 2014-10-31