Qui nescit facere, nescit et loqui 7 страница

тільки ж біднії сумки і мізерні має.

Про женців

Добре і женці вміють працювати, котрі хочуть хліб на зиму надбати. Випаде чи ні хоч одна третина, заболить, однак, при схилянні спина. І палимі теж сонцем у роботі, аж, бува, цілком потопають в поті.

Інший без води в полі занеможе, то такому ти дай рятунок, Боже. Руки у женців чорні, як землиця, та найгірше те, що чорніють лиця. Іншого також лиха не минути — перетерплять все це замість покути. Бачиш, Боже, сам ти женців страждання, їх охорони від того карання.

Про велетнів, або ж про великих людей, іпо колись були такі великі, як дуби

Люди ті були давно, од початку світа, бо знаходимо кістки і по сії літа. Хоч і тих людей Господь міг би прокормити, захотів зі світу їх все ж іскоренити. Велетенський був Адам, а для чоловіка сотворилася тоді Єва, теж велика. Тільки ж мало після них велетні бували, незабаром вони всі поумирали. Сам Господь постановив зріст оцей помірний, а великий одмінив — зайвий-бо, надмірний. Бо в житті по мірі все треба чоловіку — від Адама дотепер і до кінця віку. Величезних риб, аби вволю наїдатись, птиць великих і тварин — щоб задовольнятись, І дубів у п'ятдесят сажнів, аж до неба,— для людини у наш час того вже не треба! Довелось би кожну річ більшою творити, щоб такий великий міг дурень в світі жити. Знадобилось би тоді класти для меління майже з хату у млинах жорнове каміння. І зерно б у колоску теж по сажню мали, а стеблини б, мов дуби, вгору виростали. Ріки мусили б тоді з морем порівняти, щоб могутньо у млинах жорна обертати. І дерева б поросли грубі, наче хати,

щоб церкви таки на сто сажнів будувати. В інших конях і волах теж була б потреба, щоб возити ними ті велетні-дерева. Навіть овочі рости превеликі мали б — не такі, як зараз є, інші виростали б. Додалось би врешті-решт зросту до усього, більших обсягів було б — тільки не такого. Та людину Бог схотів зростом вкоротити, відповідно кожну річ меншою зробити. У подобі нашій теж і Господь родився, і на землю в нашому розмірі явився. Отже, в помірах таких світ цей закінчиться, а великий зріст отой вже не воскреситься.

Про нищих шкільних

Нищі дітки, від нужди вам хоч ніде діться,

діставати ж ви або красти не учіться.

Це ж бо річ як вельми зла визнана для світа, —

той, хто краде, не живе в світі довгі літа.

Бога нашого таким ділом прогнівляють

і на шибеницях теж вішані бувають.

Із малих ви літ собі цноти не руйнуйте

і бакалярам своїм щиро услугуйте.

Як учителів своїх, слухайтесь у всьому,

а не слухайте хіба, як навчають злому.

Вчіться ж Божеє письмо свято шанувати,

наставляйтеся молитв — Господа благати.

І Господь літа вам дасть, мудрості і щастя,

боронитиме, яке б не було нещастя.

Я з любові щирої вам цього бажаю

і всілякого добра в Господа прохаю.

Про писарів різних, тобто тих, що книги готові переписують і видають з то/ якісь нові речі, та про писарів також міськ і про монастирських, які пишуть грамоти або листи і всякі міцні права

Діло писарське — хоча й ціпом не махати,— гірше ціпа іноді мозком обертати. Адже треба, пишучи, всяко міркувати з тим, аби найліпшого сенсу добирати. Щоби те письмо ускрізь шанували люди, розуміли, а тому похваляли всюди. Писарю потрібно все добре пам'ятати, діло знать, яке велять у листах писати. А писати іноді так буває трудно, як горілки не хильнеш, то і зовсім нудно. Довгий час трапляється за письмом сидіти, ще й очима в літери з пильністю глядіти. Мліють в'язи, треба їм завше нахилятись, дістається грудям теж — до стола спиратись. Часто випаде письцю довго працювати, що трапляється і дві ночі не доспати. Писареві булава не бува надібна, але добра голова кожному потрібна. А тому належить всіх писарів хвалити і за працю нелегку щиро їх любити. Віршувальник цей до них має поважання, сам також писарював, знає те труждання. З казнодіями, бува, братство, писар має, як вони, своє письмо пише і складає. Та нехай же їм Господь у трудах поможе, дай спасенну благодать кожному з них Боже. І такого їм усім щиро побажавши, я вручаю писарів Богові назавше.

Про нерівності людські, як один чоловік

високий зростом, а другий низький

і як не однаково Бог дає: тому так,

а тому — в усьому інакше

Дивна річ у світі цім навіть і така є: не однаковий на зріст кожен виростає. Дивина і те, що хтось велетнем буває, а старійшинства, однак, влади не тримає. Дивина, що у людей не подібні лиця, хоч і мати в них одна,— все-таки різниця. Дивина, що у людей всякеє волосся, різна мова, чи б сказать, є різноголосся. Дивина, що у людей протилежна вдача: в того — добра і пряма, в того — зла й ледача. Дивина, що у людей той усе щасливий, а оцьому, Господи, з горя світ немилий. Дивина і те, що хтось може силу мати, другий має, неборак, в немочі лежати. Дивина і те, що хтось має многі літа, інший трохи поживе — вже іде зі світа. Тож про судьби Божі я не візьмусь брехати, треба названим речам, мабуть, спокій дати. Зна Господь, що творить Він, що почне творити, і нема чого про те більше говорити.

ЛУКІАН

Похвала мусі

(фрагменти)¹

1. Муха зовсім не сама маленька з усіх літаючих, якщо порівняти її з ко­марами, мошками та іншою крилатою дрібницею, яку вона настільки пере­більшує розмірами, наскільки сама поступається бджолі. І пір'я вона має не таке, як інші, в яких все тіло покрите пухом і лише на крилах довгі пір'їни: ¹ Див.: Лукиан. Избранное.— М., 1987.— С 480—483.

немає в мухи, як у цвіркунів, коників і бджіл крилець із прозорої плівки, і, порівняно з нею, крила інших так само грубі, як грецький одяг проти тон­ких і м'яких тканин індійських. До того ж крила її розцвічені, ніби у пави­ча, якщо хто уважно подивиться на них, коли муха, розкривши крила, пря­мує до сонця.

2. Політ мухи не схожий на безперервне мелькання перетинок кажанів, не схожий на підскакування цвіркунів або кружляння ос; плавно повертаю­чи, спрямовується муха до певної мети, наміченої в повітрі. І до того ж ле­тить вона не безшумно, але з піснею, але не із суворою піснею комарів, але із тяжким дзижчанням бджіл або страшним чи загрозливим ос — ні, пісня мухи настільки ж дзвінкіша й солодша, наскільки солодші труб і кімвалів ме­дові флейти.

3. Стосовно інших частин тіла, то голова мухи з'єднується з шиєю най-тоншою перетинкою, легко повертається навкруги, а не зрощується з тілом, як у цвіркуна; очі в мухи опуклі, рогоподібно виступаючі; груди — прекрас­но оформлені, і ноги — проростають вільно, без надмірної зв'язаності, як у оси. Животик — міцний і схожий на панцир своїм широким пояском та лус­кою. Захищається муха не жалом, як бджоли й оси, але губами й хоботом, таким самим, як у слона; ним вона розкушує й хапає їжу й втримує її, міцно притиснувшись нагадуючим клешню хоботком. З нього показується зуб: ним-то муха прокушує шкіру, щоби пити кров; п'є вона й молоко, але солод­ка їй і кров, а болі постраждалого є невеликими. Шестинога, ходить муха тільки на чотирьох ногах, користуючись двома передніми як руками. І мож­на бачити муху, яка стоїть на чотирьох і зовсім по-людськи, по-нашому, три­маючи щось їстівне...

5. І ще хочу я сказати про чималий її розум, бо майстерно уникає вона злодумного й ворожого їй павука: вона видивляється засілого у засідку й дивиться прямо на нього, раптово змінюючи політ, щоби не потрапити у розставлені тенета, не обплутатися тенетами чудовиська...

6. І такою сильною є муха, що, кусаючи, проколює не тільки шкіру лю­дини, але й бика, й коня, і навіть слонові вона робить боляче, залазячи у йо­го зморшки і тривожачи його своїм, співмірним величиною, хоботком...

8. Вільна, нічим не зв'язана, пожинає муха труди інших, і завжди повні для неї столи. Бо й кози дояться для неї, і бджоли на неї працюють не мен­ше, ніж на людину, й кухарі для неї усолоджують приправи. Пробує вона їх раніше за царів, а потім, прогулюючись по столах, муха пригощається разом із ними і пробує від усіх блюд...

33 0-319

11. Як запевняють давні, була якась жінка, яка називалася Мухою,— по­
етеса, прекрасна й мудра, та інша — знаменита в Аттиці гетера, про яку ко­
мічний поет сказав: «Ну, вкусила Муха, так до серця дрож».

Весела комедія також не зневажала й не закривала імені Мухи доступу на сцену. Не соромились його й батьки, Мухою називаючи своїх доньок...

12....Але я перериваю свою промову — хоча й багато чого міг би сказа­
ти — щоб не подумав хто-небудь, що я, за приказкою, роблю з мухи слона.

СВЯЩЕННОІНОК ЄПІФАНІЙ

Слово похвальне преподобному отцю нашому Сергію Радонезькому¹

Преподобний ігумен наш святий Сергій; старець чудовий, доброчесностя-ми усілякими прикрашений, тихий, який лагідну натуру має, смиренний і доброчесний, привітний і добросердий, утішальний, гостинний і миролюб­ний; він був отцям отець і вчителям учитель. Він прожив на землі ангельсь­ким життям і прославився в землі Руській, як зірка пресвітла; велика його доброчесність багатьом людям на користь була, для багатьох спасіння, для багатьох успіх душевний, для багатьох підтримка, для багатьох опора...

Адже однаково він любив усіх і всім добро чинив... Це я детально писав не для тих, кому все достеменно відомо і хто добре знає життя його: адже вони не потребують цієї розповіді. Але для тих, які лише тепер на світ з'яви­лись, які не бачили і не знали Сергія, ця повість дуже корисна й потрібна. Аби не забуте було життя святого — тихе й лагідне, й незлісне; аби не за­буте було життя його доброчесне, і чудове, і прекрасне; аби не забуті були численні його доброчесності й великі діяння...

Слава його і чутка про нього розлетілися повсюдно, і всі, чуючи про ньо­го, здалеку приходили до нього, і велике благо, і численну користь, і спасін­ня отримували від нього. Він усіх разом рівно любив та рівно шанував, не обираючи, не осуджуючи, не зважаючи на особу людини, ні над ким не під­носячись вгору, не осуджуючи, не обмовляючи, ні з гнівом, ні з лютістю, ні з жорстокістю, ні з шалом; і зла він не тримав проти когось, але слово йо­го в благодаті сіллю було розчинене з приємністю і з любов'ю.

Цей преподобний отець наш возсіяв у країні Руській, і як світило світле воз-сіяло посеред мороку й пітьми, і як квітка прекрасна серед колючок і реп'яхів. ¹ Див.: Преподобный Сергий Радонежский.— М., 1992.— С. 5.

ПОХВАЛА РЕЧАМ

ЛУКІАН

«Похвала Батьківщині»¹

(фрагменти)

1. Стара ця істина, що «нічого немає солодшого за Вітчизну». Справді, хіба існує щось не лише приємніше, але й більш священне, більш величне, ніж Батьківщина. Адже усьому, що люди вважають священним і наповненим високим смислом, навчила їх батьківщина, бо вона дає їм життя, вигодовує й виховує їх. Нехай багатьох захоплює могутність і велич чужих міст, пиш­ність будівель, проте всі люблять Вітчизну. Багато хто насолоджувались — і навіть занадто — спогляданням незчисленних чудес в чужих краях, але ніхто не був настільки зваблений їх численністю, аби забути Батьківщину.

2. По-моєму, кожен, хто пишається тим, що він громадянин багатого міс­та, не знає істинного смислу любові до Вітчизни; ясно, що така людина поча­ла б сумувати душею, якби їй припала Батьківщина скромніша. Мені ж при­ємно шанувати саме слово «вітчизна». Той, хто почне порівнювати між собою різні міста, нехай зіставить їх розміри, красу, наявність в них творів. Але ко­ли слід зробити серед міст вибір, ніхто, мабуть, не обере найпишніше з них, зневажаючи Вітчизну; ні, він буде молити богів про те, щоб Вітчизна зрівня­лась багатством з іншими містами, але обере тільки її, якою вона б не була.

3. Так само чинять добрі сини й справедливі батьки. Прекрасний і благо­родний юнак не віддасть перевагу чужій людині перед рідним батьком, а істин­ний батько не полюбить чужу дитину, нехтуючи рідною. Сповнені любові до своїх дітей, батьки надають їм особливе місце серед усіх інших, і їм здається, що їхні сини найкращі, найсильніші, найдосконаліші. І мені здається, кожний, хто думає інакше про свого сина, дивиться на нього не батьківськими очима.

4. Немає слова ближчого й дорожчого, ніж слово «батьківщина», як не­має для нас нічого дорожчого за батька. Якщо юнак сповнений належної по­шани до батька (таким є веління закону й природи), хіба тим самим він не шанує й вітчизну? Адже ж батько його — часточка вітчизни, і батько бать­ка, й усі предки, пращури й батьківські боги, до чиїх імен ми дійдемо, під­німаючись від покоління до покоління.

¹ Див.: Лукиан. Избранное.— М., 1987.— С 44—47.

33U319

5. Самі боги люблять свою вітчизну...

6. Адже й Сонце кожна людина вперше побачила на батьківщині. І хоча Сон­це — спільний для всіх людей бог, кожний вважає його батьківським, бо впер­ше звів на нього очі з рідної землі; і говорити кожний почав у батьківському краю, раніше всього навчившись лепетати рідною мовою, там само пізнав богів.

Якщо ж людині дісталась вітчизна, з якої їй доводиться від'їжджати до чужих країв для здобування більших знань, тоді нехай буде вона вдячна вітчизні й за скромну науку: адже вона не знала б навіть слова «місто», як­би на вітчизні не усвідомила, що існують міста.

7. Я думаю, що усі навички, всі знання люди нагромаджують для того, щоб принести більше користі вітчизні; і багатства вони примножують із чес­толюбного прагнення витратити їх для блага вітчизни...

8. Нікому ще не доводилось бачити людину, яка настільки забула вітчиз­ну, що не думає про неї в чужій землі. Ті, чиї справи на чужій землі скла­даються невдало, одноголосно вигукують, що вітчизна є найбільше із благ. І навіть ті, хто благоденствують, вважають, що при всьому благоденстві їм не вистачає головного, бо вони живуть не на батьківщині, а в чужій країні...

9. Вітчизна є жаданою для юнаків. Але й у старих прагнення на батьків­щину таке ж сильне, наскільки вони самі мудріші молодих. Кожний старий прагне й бажає завершити життя там само, де й почав його, і скласти свій прах на матінку-годувальницю землю і розділити батьківську гробницю.

10. Лише за корінними жителями ти зможеш зрозуміти, з яким благого­
вінням ставляться до батьківщини справжні її уроджені...

12. Здається, вітчизна настільки дорога всім людям, що законодавці всю­ди вищою мірою покарання за найвищі злочини поклали вигнання... навіть у несміливого вселяє мужність слово «вітчизна».

КОСТЯНТИН ПАУСТОВСЬКИЙ

Золота троянда¹

(фрагменти)

...Крізь книги майже кожного письменника ніби просвічує, як крізь лег­ку сонячну імлу, образ його рідного краю з його просторим небом і тишею ланів, з його задумливими гаями і мовою народу.

¹ Костянтин Паустовський. Золота троянда. Замітки про письменницьку працю.— К., 1957.— С 5.

Мені в цьому пощастило. Я виріс на Україні. її ліричній силі я завдячую багатьма сторонами своєї прози.

Образ України я носив у своєму серці протягом багатьох років. І навіть у цій трохи специфічній книзі про письменницьку працю живе вона, Україна, що завжди була чудовим середовищем для творчості, овіяна поезією праці й волі,— країна, про яку можна писати без кінця-краю, про всі її великі та ма­лі діла — від гуркоту турбін у Запоріжжі до легесенького шелесту україн­ських тополь, що ніби перебирають і пестять своїм листям тепле повітря цієї благословенної землі. (Передмова до українського видання «Золотої тро­янди» К. Паустовського).

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

Про похвалу красномовству і, передусім, про його переваги¹

Кожне мистецтво, що займає гідне місце в громадському житті, треба оцінювати, беручи до уваги, по-перше, чи воно почесне, а далі, чи корисне. Коли немає одного з цих чинників, то (таке мистецтвоо) можна допустити, якщо жодного — ні. Інакше-бо практичний досвід вбивання мух, який, по­дейкують, мав Доміціан, міг би зараховуватись до мистецтва.

Пригляньмося, чи справді ці похвали належать красномовству. І дійсно, його достоїнство можна вбачати в тому, що воно приносить людині дивну приємність, бо говорить про найважливіші справи. Воно надзвичайно могут­нє і має в собі велику силу, адже всі сприймають його оплесками і завжди будуть наділяти найвищими почестями.

Бо що можна уявити собі принаднішим, приємнішим, солодшим, ніж красномовство, яке, немовби забувши про себе, приковує і захоплює людсь­кі душі?

Усі інші справи, що навіть найбільше радують відчуття людей, дуже швид­ко приносять пересиченість і перестають подобатися: чарівність місцевостей, де ми коротко розглядаємося в задумі, чи проходимо мимо; найбільш вишу­кані страви стають огидними для нас, якщо ми переїли або страждаємо морською хворобою; звук музичного інструмента, хоч би він був найприєм­ніший, якщо продовжується довше, починає неподобатися скоріше, ніж пе­рестаємо його слухати. Єдина промова, прикрашена словами і думками, з ¹ Феофан Прокопович. Філософські твори в трьох томах.— Т. І.— К., 1979.— С. 106—110.

приємністю сприймається слухачами, і навіть якщо вона довго триває, то здається, що не може наситити нас.

І як коли ми переживаємо щось прикре, то скаржимось, що навіть корот­кий час надто довгий, так навпаки, злагіднені приємною мовою красномов­них мужів, ми не помічаємо найдовших годин і не відчуваємо того, що вони проминули. Навіть більше, ми якось не пам'ятаємо і про свою природу: за­буваємо про тіло, не відчуваємо спраги, голоду і т. д. Ось скільки треба, щоб наситити слухачів.

Якщо йдеться про оратора, дуже видатного у своєму мистецтві, то, як за­уважив Сенека про Красса, «слухачі часто бояться, щоб він не перестав гово­рити». Звідси мужа, обдарованого знанням красномовства (якщо немає самої заздрості), всі мимоволі приймають, захоплюються ним, люблять, добровільно заводять з ним дружбу, часто до нього звертаються, залюбки біля нього сіда­ють, оглядають його обличчя і помічають його мову. Якщо він почав щось говорити, затихає гамір і шум, мимоволі припиняються розмови, всі в напру­женні звертають обличчя до його слів. Переважно буває так, що слухачів вра­жає чар промови, і вони під впливом несамовитого захоплення починають ап­лодувати, пристрасно вигукують. Читаємо, що це траплялось Златоустові, Ци-церонові та багатьом іншим. Навіщо багато говорити? Це спокушає мене, щоб я вважав, що приємність красномовства — це якась тінь і образ тих розкошів, про які віримо, що вони будуть у тамтому вічному щасті, а ми, ними насичені, і майже достатньо сп'янілі, не зможемо ніколи насититися, ні впитися.

Отож, якби за те, що ораторові випадає говорити, довелося брати наго­роду за ораторське мистецтво, то можливо було б достатньо оцінити його. Адже ж він турбується і проводить найважливіші справи на форумі, в судах, курії, церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, викриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, гово­рить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули сла­ву, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголошує по­хвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все, що тільки є у природі речей, може бути предметом (промов) оратора (як ми побачимо на своєму місці). Він замикає в межах свого слова всі важливі справи. Що ж можна сказати, щоб гідно оцінити його могутність? Нічого б не значила зброя, нічого б не значили великі війська, якби за допомогою красномовст­ва не проганявся страх, не подавалась надія і велика відвага, а заохочуван­ням не запалювались воїни. Навпаки, якщо хтось бачить, що на нього насту-

<1Q

пають, він вибиває їм зброю з рук і відважних робить боягузами, хороб­рих — безсильними, шаліючих — лагідними і спокійними. Цим мистецтвом Антоній викликав милосердя у воїнів Марія, що кинулись на нього з підня­тими мечами за наказом свого кровожерного полководця, і, неначе якимсь фокусом, переконав їх. Цим мистецтвом Анаксімен злагіднив і змінив за­кріплений присягою гнів Олександра на лампсакійців. Цим мистецтвом Де­мосфен вів війну з Філіппом і сам один міг виступати за свободу Греції про­ти влади такого великого переможця. Цим мистецтвом М. Туллій перешко­див планам трибуна Рулла, прогнав Катиліну, схвилював Антонія.

Цим мистецтвом Златоуст вилікував дуже важку образу, нанесену велич­ності Феодосія, і відкинув сокири, прикладені до горла батьківщини, і вти­хомирив шал Гайни. Цим мистецтвом численні інші беззбройні самі доверши­ли те, чого не можна зробити жодною силою, ні зусиллями багатьох, ні жодними військовими силами.

Бо що ж, скажіть, будь-ласка, могутніше і більш нездоланне, ніж людсь­кий дух. Якщо він твердий і хоробрий, то не зможе зм'якшитися вогнем і не дозволить зломити себе залізом. Стріли, мечі, тарани та інші види зброї мо­жуть мати владу над тілом, можуть підривати мури, але не можуть подола­ти загартованого духу. Отже, якою повинна бути та сила, котрій міг би під­порядкуватись дух? Напевно, такою (силою) є красномовство. Бо яким чи­ном раніше згадані оратори стільки зробили, як не цією неймовірною силою і могутністю? Вона легко проникає в душу і відводить її звідки хоче, захоп­лює і жене куди хоче, викручує, обертає, зміцнює, запалює гнівом, хвилює обуренням, дотикає любов'ю, спонукає до сліз, розвеселяє, наповнює звору­шенням чи страхом. Але ті самі емоції, якщо захоче, виполює й викорінює без зусиль. Справді, гравець не так досконало володіє м'ячем, як оратор ду­шею людини. Ніхто на великих зборах не має такої влади над незчисленни­ми учасниками, на яких він може впливати. Оратор одночасно розгромлює і ранить всіх тією самою зброєю і одним і тим самим ударом. І справді див­но: стоїть велика юрба, серед якої товпляться грамотні і неписьменні, пол­ководці і найхоробріші герої, а однак їх хвилюють слова однієї людини, і во­ни бліднуть, червоніють, відчувають у собі дивну зміну. І навіть самі царі стають рабами промовця, у душі йдуть за його промовою і дозволяють вес­ти себе, куди б він не захотів. Що ж сильніше, ніж це мистецтво?

Чи правдивий чи неправдивий переказ, що його розказують поети про су­перечку Аянта й Одіссея за зброю Ахілла, однак мені здається,— вся ця іс­торія або міф має на меті показати, що в силі зробити красномовство. Бо

Одіссей, красномовний муж, настільки перевищує Аянта, хороброго, але не красномовного воїна, що рішенням усіх ватажків йому присуджується зброя. А Овідій, розповідаючи про це в XIII книзі «Метаморфози» (р. 382— 383), дуже витончено робить висновок на користь красномовства: І схвилювались князі, а що може зробить красномовство, Вчить саме діло: бо зброю героя забрав красномовний. І справді, почесті, які здобуло красномовство, мають таке значення, що я починаю побоюватися, щоб несправедливо не применшити його можливос­тей, оскільки зважуюсь їх перерахувати. Однак скажу тільки дещо, бо всьо­го не можна охопити навіть думкою. Отже, як красномовство вважається і зображається царицею всіх наук, так дуже часто воно мало славу, рівну ца­рям, і завжди заслуговувало її, А що про самих ораторів думала вчена ста­рожитність — про це найкраще свідчать дари, які приносили для них. Бо їм ставили статуї Сирен (зокрема на могилі Ісократа) і тим відзначали чарів­ність і дотепність промови. їм дарували сопілки, як це зрробив Веррес для Гортензія, чим відзначали мудірсть тих, хто у промовах пояснював таємні та божественні речі. Пальмові галузки, що були нагородою переможців, були також і нагородою ораторів, як це свідчить Марціал (Епіграми, кн. VII (28, р. 5—6) у звертанні до Фуска:

Так хай дивуються форуми, хай тебе хвалять палаци, Численні пальми нехай двері вкрашають твої!

А що ж інше означає це, як не ту переможну силу красномовства. По­честь ставлення статуй для красномовців була так поширена, що, як переда­ють історики, Георгієві Леонтійському була поставлена не позолочена, а зо­лота статуя, а Деметрієві Фалерському було споруджено в Афінах триста шістдесят статуй. Ересія римський народ вшанував знаменитою статуєю і водночас преславним написом: «Цар речей, Рим — проконсулові Ересієві, цареві красномовства».

Ось це такі дари. А що ж говорити про здійснення найвищих громадянсь­ких подвигів і про управління провінціями? Почесть державних посольств була довірена і майже повністю належала ораторам. Кінея посилали в по­сольстві до римського народу, Анаксімена — до Олександра, Евсфатія —■ до Шахпура (перського шаха), а інших — знову до інших, так що вже в істори­ків назва «оратор» значила було посла.

Що ж більше піднесло Цицерона, якому закидали походженням з незнат­ного роду, до найвищих почестей у нащадків в римській республіці? Що інше

піднесло Златоуста до первосвященства царської столиці? Лібанієві, справді, не тому ораторові, що вештався перед народом, а вчителеві красномовства надав Юліан преторіанську префектуру, та він відмовився. Коли імператор Костянтин дав змогу Ересієві, якого ми вже згадали, просити, що захоче, то той попросив значну кількість великих островів, які платили податок Афі­нам, і Костянтин подарував йому їх негайно, а його самого призначив пре­фектом військового табору.

У константинопольській церкві була державна посада великого проповід­ника, про що ми знаємо з Кодина і звітів соборів. Ось які почесті красно­мовству. Чи треба ще говорити про їхню славу, подиву гідну! Так, за свідчен­ням Ієроніма, щоб побачити Тита Лівія, численні смертні прибували з відда­лених околиць; римський імператор, аби почути Гермогена, звернув з дороги і вступив до ораторської школи, а Траян, як передає Філострат, узяв Діона Хризостома з собою на золотий віз і в присутності народу сказав йому де­кілька разів так: «Я не знаю, що ти говориш, але я люблю тебе не менше, ніж себе самого». Це і йому подібне, здається, виходить за межі ймовірності. Найбільший же подив викликає в мене передане Квінтом Курцієм у другій книзі про афінян, а саме, що в них у пошані були оратори. Отже, афіняни, переносячи важко і з найбільшим співчуттям нещастя фіванців, відкрили вті­качам брами, всупереч царському наказові. Цей вчинок Олександр переніс так боляче, що в другому посольстві, коли знову вони відпрошувалися від війни, він відправив їх додому, за тієї умови, що вони видадуть йому орато­рів і полководців, за ініціативою яких вони стільки разів піднімали повстан­ня. Але справа знову звелася до того, що вони затримали ораторів, а пол­ководців послали на вигнання.

Це найрозумніше державне рішення буде вічним пам'ятником доброї сла­ви ораторів. І не без слушності так оцінюють красномовство розважні мужі, адже вони пізнали, що це не тільки найкорисніша справа людського життя, а й вона єдина доводить те, що цим людина перевищує тварин, тим самим ми перевищуємо інших людей, як це розумно говорить Туллій. А те рішення сенату, яке подає Светоній («Про славних ораторів» (25), що сталося за кон­сулату Гая Фаннія Страбона і Марка Валерія Мессали, на основі його дея­ких з тих, хто проголошував себе латинськими ораторами і відкрив у Римі школи, було засуджено і проскрибовано, то це не говориться про вчителів справжнього красномовства, а про деяких нових винахідників пустої і незу­гарної вимови, як це розуміють усі вчені.

Дата добавления: 2014-10-31