Qui nescit facere, nescit et loqui 6 страница

¹ Див.: Античные гимны.— М., 1988.— С. ПО. Див. також: Сагач Г. М. Похвальне красно­мовство.— К., 1996.

ПОХВАЛА БОГАМ

ГОМЕР

Гімн «До Афродіти»¹

Песня моя — к Афродите прекрасной й златовенчанной, Чести великой достойной. В удел ей достались твердыни В море лежащего Кипра. Туда по волнам многозвучным В пене воздушной пригнало ее дуновенье Зефира Влажною силой своею. Й Оры в златых диадемах, радостно встретив богиню, нетленной одели одеждой: голову вечную ей увенчали сработанным тонко, чудно прекрасным венцом золотым й в проколы ушные серьги из золотомеди й ценного золота вдели; шею прекрасную вместе с серебряно-белою грудью ей золотым ожерельем обвили, какими й сами Оры в повязках златых украшают себя, отправляясь на хоровод ли прелестных бессмертных,

в дворец ли отцовский. После того как на тело ее украшенья надели, к вечным богам повели. И, Киприду приветствуя, боги правую руку ей жали, й каждый желаньем зажегся сделать супругой законной своей й ввести ее в дом свой, виду безмерно дивясь Кифереи фиалковенчанной. Славься, с ресницами гнутыми, нежная! Даруй победу мне в состязании этом, явись мне помощницей в песне! Ныне ж, тебя помянув, я к песне другой приступаю.

¹ Див.: Античные гимны.— М., 1988.— С. 110. Див. також: Сагач Г. М. Похвальне красно­мовство.— К., 1996.

ОРФЕЙ

Гімн «Музам»¹

Дщери Зевеса могучегремящего й Мнемосины, о Пиэриды, блестящие славой, почтенные Музы! Смертного раз посетив — ему вы всего вожделенней! Вы, о пестуньи души, направляете к истине разум, властвуя, твердо ведете вы ум с его мощью благою, ви, кто священные таинства смертному люду открыли, Клио, Евтерпа и Талия, вы — Эрато с Мельпоменой, ты — Каллиопа, Урания — ты, й ты — Терпсихора, й Полигимния — с матерью й Евномией священной. Многообразные, чистые, к мистам явитесь, богини, рвенье даруя святое й милое песен богатство!

ЮАНИ ЗЛАТОУСТ

Похвала Богу²

(фрагменти)³

...Чи бачили Божу силу, бачили Божу людинолюбність? Силу в тому, що Бог струснув всесвіт; людинолюбність у тому, що падаючий всесвіт спинив; а краще в тому й другому — і силу і людинолюбність; і струснути і зупини­ти — справа сили і людинолюбності; тому що Він струснув всесвіт і ствер­див його, відновив і той, який гойдався, і готовий упасти. Але хоча земле­трус минув, страх нехай залишається; коливання минуло, а побожність не­хай не минає...

Див.: Античные гимны.— М., 1988.— С. 256.

Полное собрание творений Св. Иоанна Златоуста в двенадцати томах. — Т. I.— Книга вто­рая.— М., 1991.— С. 461.

Переклад автора — Г. М. Сагач.

ГРИГОРІЙ НАЗІАНЗІН

Про народження Христа¹

Христос народжується,— прославляйте Його! Христос з небес,— зустрі­чайте Його! Христос на землі, вознесіться! Співайте Господові, вся земле! Щоб об'єднати небо й землю в одне, нехай радіє небо й веселиться земля, бо ж Христос з небес на землю прийшов. Христос у плоті, веселіться зі стра­ху і радості! Від страху — за гріхи, з радості — із-за надії. Христос від Діви, шануйте, жінки, дівочість, щоб стати матерями Христа.

Хто ж не поклоняється Тому, що є споконвік? Хто ж не прославляє і не возвеличує Того, Хто є останнім? Знов гине тьма, знову появляється світло, знову тьма потрясає Єгиптом, знову стовп осяває Ізраїль: народ, що пере­буває в темряві незнання, очікує великого світла споріднення та науки. Усе старе загинуло, ось усе нове. Міняється літера, перемагає дух, гине темря­ва, іде правда.

ІЛАРІОН

Слово про закон і благодать²

Вступне слово, похвала Богу

Про Закон, Мойсієм даний,

і про Благодать та істину,

які в Ісусові Христі з'явилися;

про те, як Закон відійшов,

а Благодать та істина всю землю наповнили,

і віра усіма мовами поширилась,

і на наш народ руський.

Похвала государю нашому Володимиру,

ним ми хрещені були; молитва Богу від усієї землі нашої.

Господи, благослови, Отче!

Благословенний Господь Бог Ізраїля, Бог християнський,

що відвідав людей своїх та спричинив їм позбавлення,

¹ Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. 1.— К., 1979.— С 305.

² Иларион. Слово о законе й благодати.— М., 1994.— С 29—33.

що не дав творінням своїм

вічно ідольським мороком

одержимими бути

і в бісівськім служінні загинути.

Але спершу Він вказав шлях племені Авраамівському

Законом на скрижалях,

а після Сином Своїм

всі народи врятував,

Євангелієм та хрещенням вводячи їх

в оновлення післябуття — в життя вічне.

То ж восхвалимо Його й прославимо, якого хвалять

ангели безперестанку,

й поклонімося Йому.

Йому ж поклоняються херувими й серафими,

бо, побачивши, зглянувся над людьми своїми.

І не посол Його, не первозвісник,

але Сам Він порятував нас.

Не видінням прийшов на землю, але істинно, постраждавши

за нас плоттю й до гроба,

і з собою воскресивши нас...

КИРИЛО ТРАНКВІЛЮН-СТАВРОВЕЦЬКИЙ

Похвала Премудрості

(фрагмент похвали Богу)¹

Сподоби сладкій глас Твой слишати

а ним вічне душу мою утішати.

Воньми глас молитви мои

з Бозькои ласки Твои,

не опусти мя,

але вь товариство святих твоих призови мя,

й до пресвітлих ангелов Твоих причти мя,

й вь царстві твоем царствовати сподоби мя,

Див.: Пам'ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI — початок XVII ст.— К., 1988.— С. 252—253.

й тамо Тебе всегда хвалити,

благодарити,

воспівати,

величати,

й съ страхом упадати,

з найнижшим моим поклоном,

пред Твоим Бозьким пресвітлим троном,

славу, честь й на всіх державу навіки признавати,

прославляти

радостію Отца, й Сина, й Духа Святого,

вь Троици Бога єдиного,

нині й всегда й въ всіх віцєх нескончоних,

на обі страні без конца завішоних.

Аминь.

Молитва до Бога

— Ти сам, Царю вічної слави, неба і землі Владико, котрого престол умом неоціненний і слава непостижима! Перед котрим стоять зі страхом і трепетом вої ангельські і всіх сил горніх! Котрого слово істинне і глаголи вічні! Котрого повеління кріпке, а розправи страшні! Котрого погляд вису­шує безодні, а гнів розтоплює гори, істина ж свідчить несхибно.

Ти,— кажу,— котрий зі всіх лісів землі і з усіх дерев її обрав єси собі виноградник єдиний, і з усіх квітів світу обрав єси собі лілію єдину, а з усіх безодень морських наповнив єси собі поток єдиний, і з усіх збудованих міст освятив єси собі тільки Сіон, а з усіх повітряних птахів найменував єси собі голубицю єдину, і з усієї створеної худоби обрав єси собі вівцю єдину, а з усіх розмножених людей здобув єси собі народ єдиний Ізраїля нового, тоб­то мене, Церкву свою, котру Ти з первовіку і донині дивним прозрінням і недосяжною глибиною судів Твоїх звик сохраняти посеред явних і тайних, внутрішніх і зовнішніх ворогів непорушною і цілою, і тим єси мене здавна і довічно привілеєм обдарувати зволив, аби я корінилася в переслідуванні, по­множалася в утисках, вивищувалася в убозтві й зневазі світа сього, перема­гала, терплячи, тріумфувала, кривди і наруги зносячи, росла і буйно квітну­ла, скроплена крово'ю мучеників, і на той час найбільше твоєю поміччю міц­ніла, коли найповніші сини світу сього за поверховими знаменнями упадком мені грозити звикли.

Ти сам і тепер поглянь милосердним оком на невимовні жалі, утиски та муки мої і зволь зробити легшим, якщо буде на те Твоя воля, хрест, покла­дений на мене, вгамуй плач, утиш мої сердечні болі, спричинені синами мої­ми власними. Прийди з Лівану, прийди мені на поміч, хай засоромляться і хай повернуться ті, котрі шукають душі моєї і гострять безсоромно язики свої на мене, бо ж я на Тебе самого довіру й надію покладаю, до Тебе са­мого вдаюся з усіма турботами і недугами моїми.

І хоч багато досі утисків і переслідувань не тільки од чужих, але й од тих, котрі вийшли з лона мого власного, я витерпіла і понині терплю, все ж от Тебе не одступилась, ані піднесла руки мої до Бога чужого, непорушною з поміччю Твоєю стала і стою на тій твердій скелі, на якій Ти мене уґрунту­вати зволив. Не позбулась я і жодного блуду чи єресі плямою не забрудни­ла шати тої, котру мені Ти сам подарувати зволив, найвищою теологією ви­тканої з віри в Тебе непорушної, не опоганила її строкатостями людських вимислів і нових, та щоразу одмінних, законів і традицій.

А хоч і багато хто наслідує дітей моїх незбожних і злочинних, та не я тому причиною, а їхній підступний умисел, їхнє недовірство, їхня пиха, їхня амбіція, їхнє схильне до багатств і розкошів сьогосвітніх серце. Ті вузькою і гострим терном порослою дорогою до життя вічного іти не полюбивши, на широку і простору (якою багато хто йде) дорогу вдалися, а вдавшись, раді б усіх за со­бою потягти і мене, матір свою, соромом, ганьбою і пагубою вічною наділити.

Не допускай же незбожним синам, аби з упадку мого, матері своєї, звесе­лилися. Однак, всемогутній Боже, не зразу навідай палицею пагуби беззакон­ня їхні, а утримай на деякий час заради мене простягнуту для помсти Твою правицю, бо я ще раз піду до них і спробую напутити їх — може, хоч під кі­нець життя свого отямляться і прийдуть та поклон, мені належний, оддадуть; і будучи з ними в згоді та обопільній любові, я перед лицем Твоїм стану і зно­ву радісно і весело ім'я Твоє святе славити і звеличувати разом із ними буду. Отож, вже йду і Твоєї невимовної доброти прошу, зошли їм дар ласки і мило-сердності своєї і серця їхні правдивим розумом наповни. Розпали в них огонь любові Твоєї, аби, чуючи, зрозуміли, і, зрозумівши, прийняли, і, прийнявши, спокутували, а покутою аби небожителям твоїм радість і веселощі справили.

А що йти до них надумала, то треба обдумати, до кого спершу піду, аби не трудитись даремно.

Бо якщо до посполитого піду люду, то боюся, аби, мене узрівши, з прос­тоти і слабкого розуму свойого, не наскочили на мене і рук своїх в крові материнській не омочили.

32 0-319

Серце бо слуги стверділе і словами навчене бути не може, а хоч би що й зрозуміло, то аж ніяк не сприйме.

Чи піду до князів, зверхників і панів? На тих, хоч би мене послухати і за мене обстати були й раді, не до кінця (покладатися) належить, бо ж піддані не в справах духовних їх слухати повинні, а тільки в справах світських.

До тих, я бачу, іти мені слушно, котрі душею порядкують, оскільки і річ та, що про неї мені йдеться, духовною є: отож, слушно, мабуть, учиню, як­що в тих, од кого зіпсуття пішло, і направи шукатиму, щоб ті, котрі почат­ком і причиною до злого другим були, і до доброго навернуті бути могли. Бо тими вони суть, котрих старанно душі всіх повірено, тими вони суть, котрі дорогу правди на язику носити взялися і котрих очі овечок стерегти обіцяли. До тих мені йти годиться, з тими мені розмовляти слушно.

Зволь же отож, потішителю, душе святий, спершу до них завітати і їхнє затверділе серце зм'ягшити, аби мене прийняли вдячно і вислухали пильно.

А я стану перед тими, котрі себе отчого мого спадку, російської землі, єпископами іменують, і до старшого з-поміж них промовлю.

ПОХВАЛА ОСОБАМ

Сократ про природу людини¹

...Які у людини схильності духу, такою є й сама людина; яка людина, та­ким є її мовлення; яким є мовлення, такі й справи; які справи, таке й життя...

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

Коротеньке слово про Великого Помпея на основі «Промови на захист Мілона»²

(фрагменти)

Великий Помпей настільки був могутніший від усіх інших, що, здавало­ся б, крім нього не залишилось нікого. Чесноти, які, окремо взяті, є велики

¹ Див.: Марк Туллий Цицерон. Избранные сочинения.— М., 1975.— С. 337.

² Див.: Прокопович Феофан. Філософські твори. Т. I.— К., 1979,— С. 406—407.

ми, в ньому об'єднувались воєдино: досвід у військовій справі, мужність, по­вага, доступність. Він, захопившись з дитинства військовою справою, ледве став рядовим, як уже заслужив бути вождем.

Стільки провів воєн, про скільки інші навіть не читали; стільки завоював провінцій, про скільки інші навіть не мріяли.

Для нього замість чужих настанов були свої накази, замість плати — трі­умфи. Великі, численні й різні війни і вороги не завдали йому нічого тако­го, в чому б він не мав досвіду. Свідками праці, мужності, працьовитості, розважності були не люди, а народи: звільнена від громадського розбрату Італія, визволена від небезпек Сицилія, окроплена кров'ю ворогів Африка, відкритий зброєю шлях з Галлії в Іспанію, прославлена перемогами Іспанія. Не закінчено війну з рабами через те, що очікували його,— прибувши, він закінчив, а війну з піратами, яку роками ніхто не міг закінчити, Помпей за­вершив протягом одного дня. Ця війна, що поширювалась навіть до Тібру, незабаром не залишила на морі жодного корабля. Це трапилось так швид­ко, що війна, яка була підготовлена під кінець зими, почалась з приходом весни і закінчилась у середині літа. Його військова доблесть об'єднувалась з багатьма мирними чеснотами. Він відзначився такою поміркованістю, що не хотів навіть поглянути на багатства, які інші вважали своїм обов'язком за­гарбати. Тому той, кого не вабила жодна здобич, зробив флот швидким своєю доблестю, а не вітрами і веслами.

Величне це все, а що сказати про інше? Він своєю гідністю більш велич­ний, ніж великі сановники, доступністю був рівний людям найнижчого про­шарку, мужністю страшний для противників, за ласкавість любили його пе­реможені, за вірність його шанували вороги не менше, ніж союзники. Його авторитет засвідчили і довір'я громадян, і жах ворогів. Від дня, коли був призначений вождем війни на морі, став імператором. Надія на нього одно­го стала причиною такої дешевизни продовольчих товарів, яку навряд поро­дила б плодючість полів.

Відому гордість Мітридата і Тиграна з приводу перемоги затьмарило вже саме ім'я Помпея. А жителі острова Крит, які не боялися жодного імпера­тора, коли він перебував в їхній країні, його обожнювали, хоч він був навіть на щонайвіддаленіших землях. Але і сама доля вважала, що не варто нехту­вати такою доблестю, і подарувала йому стільки щасливих успіхів, скільки іншим не можна було бажати навіть мовчки...

Похвала Златоустові¹

Друга зірка красномовства, яку ми хочемо взяти для наслідування,— це Златоуст. Протягом усіх століть лунала його слава, а ніжне ім'я «Златоуст» стало величним пам'ятником його вічної слави. Якщо ти розглянеш його тво­ри, то побачиш, що його слава менша, ніж його красномовство, а талант йо­го пізнаєш із найбільш витончених доводів, чудових порівнянь, силу — з кожної палкої і обдумано побудованої промови. Здається, що він всюди лі­тає, ніде в нього немає пишномовної бундючності. Коли одні оратори мають більше успіху в трактуванні поважних, а інші — легких справ, коли одні — напористі, інші — лагідні, а ще інші — більш здатні викликати співчуття, і всі вони мають свої здібності в окремих галузях красномовства, то Злато­уст, гадається, мав такі здібності в усіх тих ділянках...

Чимало славних тріумфів у красномовстві, що випали на його долю, вчи­телі відносять за рахунок перемог над душами (слухачів). Євтропія, на яко­го всі ремствували, він показав гідним співчуття й ласки і довів до того, що над ним плакали ті, які домагалися його страти. Він так переконав Аркадія, що той викинув єретиків з міста. Він промовою приборкав Тагіна, провідни­ка аріан, що шалів і погрожував війною, бо його не пустили до церкви, а ім­ператора Феодосія, якого страшно роздратували антіохійці, він улагіднив своєю промовою, але виголошеною чужими вустами. Нарешті, він силою свого слова, поєднаного зі святістю, наче громом, покорив ціле місто, так що здавалось, що Златоуст у ньому не менший володар, ніж сам імпера­тор — справжній господар. Але вже переходить всякий подив те, що він не лише гарно, а й так багато писав, що Никифор Калліст зібрав тисячу його книг. Свідок запевняє, що він написав стільки томів, що їх не легко можна перечислити. Хто ж не бачить, як це слушно про нього сказано? Ніхто біль­ше, ніхто краще за святого Златоуста!

МАРК ТУЛЛІЙ ЦИЦЕРОН

Похвала Куріону з отримання посади трибуна²

...Ніхто мудріше тебе не зможе порадити, ніж ти сам собі: ніколи не за­блудишся, якщо слухатимеш себе самого. Не пишу цього навчання: знаю, до

¹ Див.: Прокопович Феофан. Філософські твори,— Т. І.— К., 1979.— С 155—156.

² Див.: Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. І.— К., 1979.— С 147.

кого пишу, знаю твій дух і проникливість. Я не боюся, що ти робиш щось боязливо або нерозважно, якщо захищатимеш те, що вважаєш слушним. Бо ти не потрапив на ті часи республіки, а навмисно прийшов (бо це сталось не випадково, а після ґрунтовного обдумування: ти відклав свій трибунат на той час, в який має вирішитися доля республіки). Бачиш без сумніву, як сильно діють обставини часу на республіку, які різні є ради, який непевний їх наслідок, які мінливі людські бажання. Я не сумніваюся, що ти знаєш, скільки є засідок, скільки порожнечі в житті. Але прошу тебе, не задумуй тут чогось нового, думай тільки про те саме, про що я писав тобі на само­му початку: розмовляй із собою, радься з собою, слухай себе, корись собі самому. Не легко можна знайти такого, хто порадив би іншому краще за те­бе, але тобі напевно ніхто краще не порадить, ніж ти сам.

АНОНІМНИЙ АВТОР

Вітальна промова, складена мною

благородному пану Томашу Замойському,

коли він, завершивши війну проти татарів,

повернувся додому після першої битви

за свій маєток у Шаргороді¹

(фрагменти)

Яке велике щастя і яка безмежна радість охопила всіх жителів твого краю, славний і благородний володаре, коли вони побачили, що ти живий і здоровий, після героїчних ратних подвигів повертаєшся з далеких кордонів Поділля! Яскраве підтвердження цього — величезна юрба людей, що вийшли тобі назустріч. Сумні й зажурені, вони, побачивши тебе, змогли не відразу змінити суворий вираз обличчя, яке поволі, у міру усвідомлення щасливої події, освітлювалося радістю. Яке море людей побачив ти, вступаючи у міс­то? Куди б не спрямував ти погляд, куди б не ставав ногою, ніде не було та­кого місця, де перед тобою не поставали б маси тріумфуючих і вітаючих те­бе людей. О диво! Жителі нашо'го міста, люди різного віку, не в стані стри­мувати у душах викликану твоїм щасливим поверненням радість, залишивши домівки, ринули тобі назустріч. Якими добрими побажаннями супроводжу-

¹ Див.: Пам'ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVII— початок XVIII ст.— К., 1988.— С. 268—270.

вали вони тебе! Якими тріумфуючими вигуками вітали вони переможця! Зда­валося, саме місто, відірвавшись від своєї основи і поспішаючи до тебе з при­вітанням, звертається до тебе, вступаючого на рідну землю, з такими слова­ми: «О славетний нащадку великого Замойського! Які тяжкі турботи гніти­ли мене у час твоєї відсутності! Які хвилювання непокоїли досі мене нещасного, позбавленого тебе, свого захисника, та ні, не захисника, а бать­ка. Скільки тяжких зітхань вирвалося з моїх грудей і якими тільки благан­нями я повсякчас не набридав вічній волі безсмертного Бога, вимовлюючи, щоб здоровий і увінчаний славою переможець скоріше повернувся до батьківських лаврів! Нині моє бажання здійснилося. Невимовна радість на­повнює моє серце, незвичайний тріумф і безмежне щастя охоплює мене, ко­ли вдивляюся у твоє, сповнене величі, обличчя переможця, дивуюсь твоєму видатному талантові, пригадую перші кроки у військовій справі, що вже тоді можна було порівнювати з найвищими у ній досягненнями. Тепер, тепер можна святкувати! Ти повернувся переможцем. Ти не лише відігнав і при­боркав жорстоких татарів, що, знищуючи все вогнем і мечем, плюндрують землі нашої Батьківщини. Ти примусив їх назавжди відмовитися від надії ко­ли-небудь у майбутньому спустошувати Поділля. Що тут казати? Нині, впер­ше покликаний Марсом, ти, ринувши на поле битви, здійснюєш подвиги, на які не часто були спроможні навіть уславлені, досвідчені у веденні числен­них тривалих війн полководці. Яким же великим володарем станеш ти, до-сягши більш зрілого віку! Отже, я низько схиляюсь перед твоєю надзвичай­ною доблестю, щиросердечно благословляючи її ревними молитвами. Нехай дарують тобі боги славно прожити довгі роки! Щоб ти, як то кажуть, раху­вав тисячами не ворогів, а вбитих! Щоб ти виявив усі закладені в тобі блис­кучі здібності!

А я? З якою ж я звернусь до тебе промовою? Якби я був обдарований та­кою плідністю розуму і багатством красномовства, яких я нині побажав би собі, щоб з їх допомогою гідно висловити викликаний твоїм поверненням тріумф моєї душі, то напружив би всі сили розуму і використав всі можли­вості риторичного мистецтва, щоб описати своє щастя. Однак жодна промо­ва не в стані його до кінця відтворити...

Нехай Бог збереже тобі здоров'я на благо Батьківщині й усім чесним лю­дям! Нехай за численні тріумфи, перемоги і трофеї, набуті завдяки справді батьківській доблесті, дарує тобі безсмертя!

КЛИМЕНТІЙ ЗІНОВІЇВ

Із книги «Вірші. Приповісті посполиті»

Про гончарів: слово віршове похвальне

Був найпершим гончарем, потрудившись ревно, наш Господь, що сотворив і Адама, й Єву. Котрий дав людині всі справності уміти і премудрість не одну вчитись розуміти. Тож ремесла гончарів можна звать святими, позаяк Адама Бог сотворив із глини. Й гончарам людину теж легко ізліпити, неможливо тільки їй душу сотворити. Але кухлі для питва вміють виробляти і, щоб їжу готувать, різнії горнята. Печі кахлем гончарі гарно облицюють, різнії оздоби їм хитро премудрують. Покощовані найбільш кахлі полюбляють, бо тоді свою красу фарби помножають. Барви шмальцями майстри вміють розмістити і вигадливі відтак накладають квіти, Щоб хотілося весь час на ту піч дивитись і погрітися також любо притулитись. Тому вас, о гончарі, міцно похваляю і від Бога вам за це милості бажаю.

Про ратаїв, або ж про тих людей, що хліб вирощують

Над усі ремесла це — річ кажу відому — хліборобство, вигідне світові усьому. Бо хоч би хто срібло міг, золото робити, а без хліба чи б хотів золото вкусити? Хліб у змозі, кажуть-бо, й серце укріпити, як людині живота хлібом наситити. Без насущного живим годі пробувати,

довелось би всім тоді з голоду вмирати. І не лиш один бідак хліба потребує — хлібом навіть багатій зроду не гордує. Навпаки — найбільше він хоче накопити, щоб, коли помре, хлібець споживали діти. Справді, є потреба скрізь в хлібові святому, і невірному також є потреба в ньому. Хліба, Господи, отож вічно примножай-но і наповни світ увесь щедро, урожайно.

о теслів, або ж про плотників по-московському, а про деілідів по-литовському

І теслярські майстрові шанування мають, що будинки непрості вміло споруджають. Є, скажімо, серед них хоромини панські або іншії якісь є палати царські. Оздобляють і церкви в славу Христу-Богу, за що треба сотворять похвалу премногу. Треба також виявлять до майстрів повагу, що показують усім немалу відвагу. Не бояться на стрімку вилізти будову, обмірковуючи, як злізти з неї знову. Це здорове ремесло, чеснеє достоту, хоч доводиться таки працювать до поту. Бо ж будинок будь-який стануть будувати, перед себе кожному треба підіймати, Обертать туди-сюди тесані колоди, Тибель шлягою вбивать в різнії породи. А коли на церкву хрест піднімати мають, всі гріхи свої тоді миттю пригадають. Там, на бані стоячи, важко хрест зіп'ясти — Бог майстрам допомага, не дає упасти. І спаси їх, Господи, за оті науки, їхні душі сохрани од вічної муки. Я про теслів-майстрових, Господи, благаю, із дружинами й дітьми їх тобі вручаю.

Про тих, що копають колодязі глибокі, а по-лядському студні чи по-словенському студенці

Немалу відвагу ті, зокрема, з'являють,

що глибокі криниці для людей копають.

Сажнів іноді, бува, двадцять доведеться,

в місці іншому усіх тридцять набереться.

Де вже там, о Господи, страху не зазнати,

коли трапиться таку глибину копати!

В тій-таки безодні тьма починає жити,

а спуститися туди — пекло навістити.

Хто з тієї глибини з'явиться, буває,—

ніби мертвий із землі, з гробу воскресає.

Є такі, що пекла дно розкопати годні —

не завадили б, лишень, їм джерела водні.

Пекло так вони могли б за життя уздріти,

щоб, пізнавши, як там зле, каятись у світі.

Поважав би я таких особливо, знаю,

що дістатися могли б до самого раю.

Та суворі гори рай од людей ховають,

пущі з гаддям і морські води там гуляють.

Тож і годі пекло, рай — речі дві узнати

і про них своє знаття досконале мати.

А могли б оглянуть рай власними очима,

де святі Ілля й Енох,— привітаться з ними.

Тільки ж як кончину дав людям бог не знати,

що за смерть кому прийде і коли вмирати,

Та можливості нема це пізнать живому,

заповідано там жить лиш Іллі святому.

А якби до раю шлях, щоб туди ходити,

не один би захотів у раю пожити.

Аж до смерті пробувать, не коротку днину —

поки там би не зустрів і свою кончину.

Уважається, якби хто дістався б раю,

то б у нього не ввійшов, став би тільки скраю.

Рай довкола вогняна зброя захищає,

окільцьоване довкруг полум'я шугає.

Побувати там нема ані в кого сили,

а кому б і довелось, теж би не пустили.

Я не знаю, хто б то міг в пекло завітати

і у ньому певний час якось протривати.

Отже, де не маємо змоги побувати,

не потрібно про таке дарма помишляти.

Про зайців

В цьому світі негаразд зайцеві живеться:

на чотири боки він лиха стережеться.

Бо не тільки пси його ловлять, сіромаху,

а буває, потрапля він у кігті птаху.

І од звірів заєць теж спокою не має,

вовк неситий дожене — миттю поїдає.

А зосібна у сильце вскочить на стежині —

і маркотно, й нагло так він усюди гине.

І ніколи заєць той відпочить не може,

бо острашує його все творіння Боже.

І на місці не живе, дім повсюди в нього,—

люди кажуть недарма: в зайця довгі ноги.

Як терпіти отаку, бідний мій, пригоду,

краще вже біжи топись у болотну воду.

Невеликі, справді-бо, з тебе нам пожитки,

а поткнешся у город, то великі збитки

Чиниш у городі ти, злодію вухастий,—

тож нехай не обійдуть і тебе напасті!

Скільки людям ти капуст, рабе, поїдаєш,

молоду садовину внівеч підгризаєш.

А коли перебіжиш десь через дорогу —

У дорозі немалій викличеш тривогу.

А коли в дорозі тій відступає щастя,

то нехай тебе візьме і самого трясця!

Щоб себе ти міг уздріть, що мерзенний з виду,

то на світі б не схотів жити задля стиду.

Міг би ти не існувать, бо в житті ні нащо:

м'ясо заяче бридке, та і сам — ледащо.

Нечестиве хутро теж, рветься воно в тебе,— не такеє, як бува: і міцне, і тепле. Пожалій, о Боже мій, ті людські натури, котрі шиють коміри з заячої шкури. Знов до тебе, зайче, я мовлю, не лінися: побіжи в болоті десь, у воді втопися, Щоб і пам'ять по тобі забували люди, щоб і згадка у світах вивітрилась всюди. Так орацію тобі, зайче, покладаю: і як написалося, так тебе навчаю.

Про людей православних,

що військову службу справляють,

а саме — про козаків

Всі на світі козаки трудяться багато,

виставляють у бою груди презавзято.

За вітчизну і добро ваше, християни,

щоб подужать не змогли вражі бусурмани.

Та не тільки на війні груди виставляють,

але й голови в бою часто покладають.

Дай спасіння. Господи, за таку відвагу,

грішен той, хто виявля козакам зневагу.

Вдома простий чоловік завше пробував,

а козак у військо іде, дім свій залишає.

Чи повернеться, йдучи,— впевнитись не може,

тож і ти обережи їх од смерті, Боже.

Не годиться також їм осуд виявляти,

козаків, немов святих, треба шанувати.

Позаяк і кров свою в битвах проливаютть,

і за віру праведну душі покладають.

Тим з небес подай свою, Господи, корону,

хто для нашої землі чинить оборону.

Про школярів, що дрова крадуть, і про школу

Школа — вугол церкви; ту назву собі має,

бо дітей церковної святості навчає.

Те, що правлять у церквах, знайдемо і в школі,

а безчинності нема зовсім ніякої.

Школа, кажуть, мандрівним людям — дім є вільний,

та, одначе ж, він таки не бува свавільний.

І причетниками теж школярів менують,

бо у щирості святій церкві услугують.

А що часом вкрадуть дров, то нема де взяти,—

міщанин і селянин не хотять давати.

Знаю, люди б ділом тим теж не прогрішили —

на малий аби візок іноді зложили.

І церковним слугам це личило б чинити

чи готових із двора дров не боронити.

Милостинею оте можна б називати,

за яку б Господь велів їх нагороджати.

Не украв, але дістав — школярева мова,

то ж гріхи їм не постав, Господи, за дрова.

По-козацьки хоч і вкрав, кажуть, що добуте,

кожен тож із козаків, розумію, чув те.

Не дивуйтеся ж цьому віршеві, панове,—

хто писав його, таки вибачте того ви.

Бо один школяр-бідак прозивався Трясця,

де б не жив чи буде жить, не зазнає щастя.

І хоча у світі цім, живучи, страждає,

Дата добавления: 2014-10-31