Похвала Дніпру

Славен будь, отче великий, завжди повноводий, глибокий. Ти багатіший за інші річки усі разом, а може І найславніший. Пружна течія береги роз'єднала Так, що й стріла неспроможна здолати всю відстань

між ними. З морем самим позмагатися любиш, розлившись, неначе Німфа Фетіда, що прагне до батька подібною стати. Часто лютує швидка течія, і тоді у нестямі Навіть столітні дуби вириває разом із корінням; З шалом круті береги підриває і валить у воду; Грізно шумить, як зустріне якусь на шляху перепону. Угомониться тоді лиш, як зборе; і часто міняти Річище любить, пісок полишивши усюди недбало. Годі й казати про те, що він хвилями блиска, мов сріблом; Зрошує спраглі вуста подорожніх, нектар мов солодкий; їжу тверду і сиру вельми швидко пом'якшує — навіть На незначному вогні; ясножовтий пісок промениться Так у глибокому руслі, що золотом щирим здається, Всюди розсипаним. Хто б навтішатися досить спромігся Любими серцю просторами тих берегів неозорих, В сонячнім сяйві що мріють! Ген-ген аж до сходу Титана — Сонця ясного, на луках розлогих худоба пасеться; Глянеш на захід — здіймаються гори усюди, порослі Лісом густим, що бджолині рої незліченні годує. Добре про річку Дніпро-Борисфен наші предки сказали, Що молоком він і медом наповнений, а не водою. Годі й казати про те, скільки сіл, скільки міст і містечок По берегах благодійних твоїх розрослося повсюди! Більше, ніж інші річки усі разом, дарунків природи Ти перевозиш. О славо і гордосте наша одвіку! Місто — держави могутньої мати й окраса вітчизни,— Має, тобі завдяки всяких зручностей дуже багато! Стіни широкі його омиваєш своєю водою І звеселяєш околицю, що простяглась до схід сонця. Ще ж до своїх берегів звідусіль ти збираєш товари:

Стоси каміння й колод із яких можна зводити храми; А, окрім того, вапно, для великих будов необхідне. Ще нагадаймо також, що в човни вояків посадивши, Понтові — Чорному морю — пофози ти кидав нерідко Й страх наганяв там. Але батьківщину свою найчастіше Краще за мури усякі борониш, і ворога злого, Шлях заступивши, примушуєш геть одійти до кордонів.

ГЕОРГІЙ КОНИСЬКИЙ

Похвала логіці

Вірш із філософського курсу Г. Кониського, прочитаного ним

латинською мовою 1743 р. у Києво-Могилянській академії.

Переклав за рукописом В. П. Маслюк

Здрастуй, славетная праце, логіки слава новая! Нашому люду присвячую я тебе й молоді вченій. Гарна оздобо Паллади, вродливе потомство Мінерви, світло високого неба і нашої школи гординя, шана достойна і честь тобі буде колись у нащадків, та імена Калліопа напише на небі безмежнім, наші ж сучасники славити будуть цей труд титанічний. Гине від праці цієї і папська гідра жорстока, гине Кальвіна теж сфінкс, і тривога на серці в Соціна: помилки вчення свого він побачив, і всякий від світла нашої праці дрижить єретик, наче Рим славнозвісний, як до воріт підійшов Ганнібал, і не сміє вже проти жодного слова сказати, коли на ковадлі науки логіки кожний софізм увесь фальш і помилки покаже вченим свої і загине, бо великий суддя — це наука. Саме ця праця всіх вчить відрізняти правдиве від фальшу, істину вчить пізнавати ця парость вродлива безсмертних -логіка, що, мов Палладій, цей скарб достопам'ятний неба, впав в давнину для Пергама і місто беріг довгі роки, і, мов той щит, що приніс колись Лацію славу велику, логіки ж слава ще більша, а силу її скрізь побачиш,

всюди вона необхідна: в житті і навчанні всесильна.

Мов океану вода, так вона проникає у темні

надра науки усі, цей ревнитель і вождь і супутник

розуму нашого. Яків Флаксеній з незвичним старанням

їй присвятив свою працю. Яка ж то вже давня наука!

Стоя могутня, і періпатетики, і Арістотель —

слава велика її, далі Рамус П'єр і Філомела,

теж Меланхтон Віттенберзький, іще Забарелла і Калов,

Шейблєр і Яків Мартен, і, нарешті, ось Шарфій славетний

гідно її возвеличив, як всі попередні учені.

Як бо поеми Гомера вмістились в маленькім горісі,

так і славетний Флаксеній уміло в короткому курсі

виклав закони й правила логіки, щоб лиш навчалась

талановитая молодь. Саме вона, оця молодь,

вдячна безмежно, твої прославлятиме в гімнах заслуги,

поки на світі цім матимуть силу закони людського

розуму й логіка, вождь їх постійний і правда безсмертна.

Ти ведеш друзів науки до логіки надр щасливіше,

ніж до Колхіди загін свій вів Ясон колись, щоби руно

викрасти там золоте, оцей скарб величезний Колхіди.

Ось і за це нагорода вже буде велика для тебе:

на Капітолій найбільшої шани на сніжних квадригах

всі імена піднесе твоя слава й до зірок небесних,

будеш країнам усім, наче зірка вечірня, ти світлом

вічним світити, бо ти могутніший самого Геракла,

з Фебом змагатись ти в силі, світліший від білого снігу

і від зірок всіх яскравіше сяяти будеш вовіки.

ПАВЛО РУСИН

Похвала поезії

Світлий дар богів — поетичне слово, їхнєє дитя, гомінке й солодке, Кажуть, лине ввись, дев'ятьом небесним Сферам співзвучне.

Сам Платон-мудрець у своїх писаннях

Вчив, що й дев'ять муз подають свій голос

Влад із хором сфер, що в глибокім небі

Мірно кружляють.

Славить пісня ця не лише прадавні

Подвиги мужів, а й за приклад ставить

їхнєє життя і богів шанує

Словом хвалебним.

«Кожен твір співця,— вороги ясного

Феба твердять так,— небилиці сущі».

В пісні ж, десь на дні, по-мистецьки скрита,

Зблискує правда.

В панцирі твердім із горіха зерня,

Хист тонкий бува і у грубім тілі.

Так і суть свою досконала пісня

Звикла ховати.

Отже, про співця недаремно кажем,

Що натхненний він божеством небесним,

Бо летить до зір, над земним поділлям

Крила простерши.

Що ж бо є тривке на зрадливім світі?

Хутко смерть бліда кожен плід стинає.

Вперто час гризький і руйнує, й точить

Все коло себе.

Зникне ладан весь, аравійця гордість,

І рудий метал, що ним Таг ясніє,

Щезнуть перли ті, що, мов сніг, біліють

В морі Червонім.

Пустка нині там, де стояла Троя,

Де колись цвіли семибрамні Фіви,

Де, було, стрімкі владарів гробниці

Неба сягали.

Хто б то чув про міць владарів могутніх,

Хто б сьогодні знав про вождів діяння,

Хто б згадав про них, коли б віщий лірик

їх не уславив?

Скрила б ніч глуха безталання Трої,

І сумний Тибулл, і Проперцій гордий — Нині між нами.

Всі співці живуть, осяйного роду

Вінценосний хор; тих імен величних

На сувої цім не списав би, звісно,

Стилос мій скромний.

Поки Феб ясний од просторів Сходу

Повозом гримить до земель Іберів,

Поки чи серпом, чи вже колом повним

Зблискує місяць,

Поки в'яже мир елементи світу,

Поки твердь землі в своїх межах крайніх

Чує плескіт хвиль, оповита навкіл

Світлим ефіром,—

Завжди з уст в уста по широкім світі

Йтиме слава та, не підвладна смерті,

Пісня, їхній дар, між людьми цвістиме

В вічній обнові.

Хай же тих співців не померкне слава!

Ти ж гортай книжки, перечитуй пильно;

Перш за все,— того, котрий був уславив

Край Пелігнійський.

Вправним віршем він, як ніхто, спроможний

Нам розкрити все, що ховає пісня,

Все, що лиш таїть, віщуванням грізний,

Феба триніжок.

Що загін співців проспівав, на все це

Світло кине він, і, коли 6 я стежки

Не вказав тобі,— поміж книг священних

Помацки йшов би.

Ось тому, прошу,— коли справді вабить

Фебів храм тебе і шануєш ревно

Дев'ять муз, сестер,— до того поета

Серцем горнися.

Вчених книг його не гортай ніколи,

Чистим серцем пий ті зразки високі,—

І побачиш, вір, те, що було вчора

Скрите від тебе.

Дзвінко в струни б'є буйнокудрий лірник Феб, і музи вже — у танечнім колі; Навіть гук пішов між горби та ріки. Медом текучі.

*

МАРК ТУЛЛІЙ ЦИЦЕРОН

Похвала філософії¹

...Рятівниця наша — філософія. В лоно її з юних літ привела мене любов і ревність до занять; у гавані, звідки ми виплили, після багатьох несталостей знаходимо ми пристанок, гонимі бурею. О філософіє, водителько душ, шу­качка доброчинностей, гонителька вад! Що б стало без тебе не лише зі мною, але й з усім родом людським! Ти народила міста, ти з'єднала в сус­пільство розпорошених по землі людей, ти з'єднала їх спершу домами, потім шлюбом, нарешті — спільністю мов та письма; ти відкрила закони, стала на­ставницею порядку й моральності; до тебе ми звертаємось у біді, від тебе шукаємо допомоги, тобі я ввірявся завжди частково, а тепер ввіряюсь цілком і повністю. Один день, прожитий за твоїм статутом, є дорожчий, ніж ціле безсмертя, прожите з гріхом! У кого мені шукати підтримки, як не в тебе, яка обдарувала мене спокоєм і позбавила від страху смерті? Але ми бачимо: мало того, що філософія не отримує похвал за її послуги життю людсько­му,— більшість людей нею просто нехтують, а деякі навіть і зломовлять. Зломовити філософію, родительку життя,— це все одно, що робити спробу матеревбивства; але й цим себе плямують люди, настільки невдячні, що ла­ють ту, яку мали б шанувати, навіть не вміючи зрозуміти! Але я думаю, що ця помилка, цей морок, який обплутує неосвічені душі, тримається тому, що люди не можуть заглянути в минуле настільки, щоби визначити у першо-будівничих цього життя Філософів.

Див.: Марк Туллий Цицерон. Избранные сочинения.— М., 1975.— С. 324—325.

АНОНІМНИЙ АВТОР

Похвала мудрості,

в якій син, віддавши їй належне, просить матір,

аби вона завжди була йому до чесних наук

натхненницею й помічницею'

Моя люба паніматко! Яка велика до наук і мудрості повага, який значний від них пожиток, яка, нарешті, безмірна їх цінність і багатство, що ніколи не гине, то розум не моєї голови, про це вже достатньо говорено. Почина­ючи з давніх часів, про них можна було почути від людей, що були увінчані всемогутнім Господом Богом, мов би неоціненною й далеко сяючою коро­ною, мудрістю, кажу, і наукою. Я ж оповім про них на основі вкушання їх солодкого покорму, тобто читання розмаїтих книг мудрих людей, з яких я зрозумів солодкість і смак мудрості, а також дещо й про її як душевну, так і тілесну користь, яку вона приносить. А оскільки я відчуваю себе людиною, обдарованою Господом Богом розумом, яким людина лише й відрізняється від інших безсловесних тварин, то маю потребу знати, як розпоряджатись розумом, щоб не збочити з правильного шляху. Цей розум людина взяла у Господа Бога ні для чого іншого, а для того, щоб пана і добродія свого зна­ти, а знаючи, чинити його святу волю і, чинячи, успадкувати ті вічні духовні блага, які їй уготовані і які є власним, останнім і найвищим людським щас­тям. Задля цієї власної, а не іншої причини людина й народжується на світ. І всього цього людина не може досягти жодним іншим способом, хіба що через науку і мудрість.

До цієї мудрості закликає мене і єврейський цар Соломон, заздалегідь да­ючи її приклад. Бо коли вступав на царство, як про це читаємо в Третій книзі царів, нічого не отримав. Згодом про це прикликання мудрості він пи­сав у своєму творі, як про це читаємо в другому розділі його притч: сину мій, каже він, якщо будеш прикликати мудрість і схилиш до неї своє серце, якщо викохаєш її і будеш шукати як гроші і як незліченні скарби, то в той час пізнаєш страх Божий і досягнеш пізнання Бога.

...Проте не лише Св. письмо, а й погани закликають мене до неї. Цице­рон написав так: «Вони (говорить про науки) молодих виховують, старих людей звеселяють, у щасливі часи бувають оздобою, а в нещасливі — розра-

¹ Див.: Пам'ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVII — початок XVIII ст.— К., 1988.— С 261—263.

дою, втечею; приносять втіху, дають насолоду, не чинять жодної перешкоди в дорозі, в мандрівці завжди ночують і мешкають з нами».

Для того, щоб відрекомендувати мудрість, я міг би навести ще більше свідчень з писань як священних, так і поганських. Але не хочу вам набрида­ти поширенням своєї промови, бо мені здається, що сказано вже достатньо, адже кожний і в наш час може побачити, яку користь, і душевну і тілесну, звичайно приносить мудрість.

...Тому і я, бажаючи собі добра, прошу тебе, моя найдорожча паніматко, бути мені до тих чесних наук натхненницею і в них помічницею, щоб я міг гідно і чесно порядкувати своїм життям на цьому світі, відповідно до волі Божої і безсмертної слави і стати втіхою для своїх любих батьків і рідних. І дай, Господи Боже, щоб ти насамперед у доброму здоров'ї, а також і в щасті протягом довгих років могла те бачити і дякувати Богові за його святі доброчинства, а мене і в судний день за цнотливе і в чесних науках дане мені виховання могла з великою втіхою вимовити слова св. Павла до Бога: Оце я, Господи, і ті діти, що Ти мені дав зі своєої ласки! А далі, щоб ти стала гід­ною почути від свого Творця слова, солодші за мед: добра служнице і вір­на, в малому була ти вірною, над великим тебе поставлю, увійди на весілля Господа твого. І заслужити це від Господа Бога я Вам віддано і щиро зичу як син і найпокірніший слуга.

ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ

Похвала глупоті¹

Відомий нідерландський гуманіст Еразм Роттердамський — автор шедев­ру красного письменства й красномовства — книги «Похвала групоті», яка не втрачала свого значення протягом віків (створена в 1510 році).

Культура Відродження, рух гуманізму прийшли на зміну схоластиці, ста­ли віхою в розвитку людства, коли воно глибше замислилося над цінностя­ми античності, її філософії — діалектики, риторики — красномовства, кра­сою й силою незалежного духу.

Парадоксальна книга «Похвала глупоті» насправді є похвалою мудрості, але істинній, не схоластичній та догматичній «вченості» псевдомудреців то­го часу. Джерела книги — в античності, як і «Похвала мусі» Лукіана. Іро­нічний, сатиричний панегірик був улюбленим жанром античних авторів, які ¹ Эразм Ротгердамский. Похвала глупости.— М., 1960.

в такому жанрі краще й вільніше висловлювали сокровенні думки, вкладаю­чи в парадоксальну форму глибокі й сокровенні думки — відкриття. Новий світ прагнув до свободи думки, слова, до свободи особистості, яка задиха­лася у середньовічній схоластичній темряві.

Великі гуманісти світу часто одягали мудрість в шати глупоти (Рабле, Шекспір, Еразм Роттердамський, Сервантес, а в пізніші часи й українські майстри слова, зокрема, І. П. Котляревський).

Палінодією могла б стати праця, де захищалася б протилежна теза — мудрість, але автору не треба було писати нову книгу: проникливий читач у цій талановитій книзі вмів читати між рядками, бо «мудрому досить» (лат. — sapienti sat).

Тому ми й пропонуємо сучасному читачеві фрагменти з унікальної книги Еразма Роттердамського «Похвала глупоті», розраховуючи на те, що він на­солодиться гнучкістю парадоксальної думки автора, чарами й магією його риторичного таланту, красномовства, вкладеного у вуста артистично обда­рованої Глупоти, посміється з того, що вона говорить «те, що в голову стук­не», ознайомиться з цим класичним взірцем риторичного мистецтва періоду Відродження — епідейктичного мистецтва, яке виявляє найвищий інтерес до БЛАГА людини через повагу, пошану й любов до її розуму, обдарувань, ви­сокого покликання у цьому дивному світі пошуку істини.

Глупота говорить

Глава І

Нехай грубі смертні говорять про мене, як їм заманеться,— мені відомо, на якому поганому рахунку Глупота навіть у найдурніших,— але все-таки я насмілююсь стверджувати, що моя божественна присутність, і лише вона од­на, веселить богів і людей. Найкращий тому доказ — перед вами: ледве я зі­йшла на трибуну у цьому багатолюдному зібранні, як усі обличчя засяяли не­бувалими, незвичайними веселощами, усі подалися вперед і повсюди почувся радісний, радіючий сміх. Глянувши на вас, мені здається, ніби я бачу богів Го-мерових, захмелілих від нектару, настояному на непенті, а лише зараз ви сиділи сумні й стурбовані, ніби повернулися нещодавно із Трофонієвої пече­ри. Подібно до вранішнього сонця, яке показує землі своє прекрасне золоте обличчя, або як рання весна, яка повіває приємним зефіром після суворої зи­ми, усьому дають новий цвіт та вид і нову юність, так і у вас при погляді на

34'0-319 £21

мігся віддати у вдячній промові похвалу Глупоті, тоді як не було недоліку в бажаючих творити, не жаліючи лампового масла і жертвуючи сном, надуті словеса похвали Бусиридам, Фаларидам, тимчасовим лихоманкам, мухам, лисинам і тому подібним нещастям. Від мене ж ви почуєте промову, не підго­товлену завчасно і не оброблену, але зате тим правдивішу.

Глава IV

Не хотілося б мені, щоб ви запідозрили мене у бажанні сяйнути до­тепністю на прикладі більшості ораторів. Адже ті,— справа відома,— коли читають промову, над якою працювали років тридцять, а іноді так і зовсім чужу, тоді дають зрозуміти, ніби створили її між іншим, заради жарту, за три дні, або просто продиктували ненароком. Мені ж завжди особливо при­ємно було говорити те, що в голову стукне. І нехай ніхто не чекає, аби я за прикладом тих же звичайних риторів почала пропонувати вам тут точні визначення, а тим більше розподіли. Бо як інакше обмежити визначеннями ту, чия божественна сила ширяє так далеко, аби розділити ту, в услужінні якій об'єднався увесь світ? Та й взагалі, навіщо виставляти на показ тінь мою або образ, коли ось я сама стою тут перед вами? Бачите? Ось я, Глу-пота, щедра подателька усяких благ, яку латиняни звуть Стультицією, а греки Морією.

Глава V

Та й взагалі — чи потрібні тут слова? Хіба саме чоло моє та й обличчя, як кажуть, не достатньо свідчать про те, хто я така? Якби хто й насмілив­ся видати мене за Мінерву чи за Софію, моє обличчя — правдиве дзеркало душі — спростувало б його без довгих промов. Немає в мені ніякої гри, і я не прагну зобразити на лобі своєму того, чого немає у мене в серці. Завжди й усюди я є незмінною, так навіть не можуть сховати мене навіть ті, хто з усіх сил прагне привласнити собі лик та титул мудрості,— ці мавпи, які ви­ряджаються у пурпур, і віслюки, які вирядилися у левові шкури. Нехай уда­ють скільки завгодно: вушка, що стирчать, все одно видадуть Мідаса. Не­вдячна, клянуся Гераклом, і та порода людей, яка найтісніше зв'язана зі мною, а між тим при народі так соромиться мого імені, що навіть попрікає ним своїх ближніх, ніби лайливим прізвиськом. Ці найдурніші із дурних хо­чуть бути мудрецями й фалесами, але чи можна їх назвати інакше, як дур-номудрами?

Глава VI

Як бачите, мені дійсно хотілося уподібнитися риторам нашого часу, які вважають себе подібними до богів, якщо їм вдасться здатися двомовними, подібно до пиявок, і які вважають верхом витонченості пересипати латинські промови грецькими слівцями, ніби дзвіночками, хоча б це було й зовсім не­доречно. Якщо ж їм не вистачає заморської тарабарщини, вони витягують із напівзотлілих грамот кілька застарілих виразів, аби пустити пил в очі чита­чеві. Хто розуміє, той тішиться пихою, а хто не розуміє, той тим більше ди­вується, чим менше розуміє. Бо нашому братові досить приємно буває за­хоплюватися усім іноземним. Але якщо серед неосвічених слухачів та чита­чів трапляться люди самолюбиві, вони сміються, аплодують і, як віслюки, помахують вухами, щоб інші не вважали їх невігласами. Так, саме так...

ПРОМОВИ ПРИ ОДРУЖЕННІ

КАСІЯН САКОВИЧ

Дякування по шлюбі

(фрагмент)¹

З того, що цей святий обряд шлюбу здійснюється прилюдно, ясного дня, на святому місці і в присутності такої великої кількості людей, ми можемо пізнати, що він є, за св. Павлом (До ефесян, 5), великий сакрамент, велике таїнство. Боно породжується й вкорінюється з такої любові і дружби між подружжям, яка перевершує всіляку іншу любов і дружбу, крім любові до Бога. Цій подружній любові поступається любов до батька, матері, дітей, братів і сестер, вона підносить над благами природи і фортуни. Бо, залишив­ши все це, чоловік поєднується із своєю жінкою і присягається відповідни­ми обітницями зберігати їй вірність і цноту до кінця свого життя, щоб, постійно і нероздільно проводячи з нею веселі й сумні дні, породити потом­ство для Божої хвали, служби Вітчизні й друзям і власної втіхи. То ж не ди­вуйтесь, що цей святий обряд відправляється з такою великою й пишною це-

¹ Див.: Пам'ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI — початок XVII ст.— К., 1988.— С 420-423.

ремонією, бо... він заснований для високої мети у чудовому місці — раю ве­ликим автором, самим Господом Богом і підтверджений у Канні Галілейській. Внаслідок цього шлюб вимагає високого і досконалого життя. Його обира­ють ті, хто хоче в цьому стані угодити Господові, щоб за божественною на­становою двоє були в ньому як одне тіло і щоб між ними не було жодного роз'єднання, нічого власного, нічого прихованого, а все як у досконалих ченців — спільне, до такої любові та згоди Бог благословив подружжя...

...Лікург встановив закон, за яким карали тих, які не хотіли одружува­тись. Тоді в літній час жодних бесід, гулянок, розваг для простолюду не влаштовували, оскільки не хотіли з Божої ласки множити нероб серед сус­пільства. Тому такий чоловік змушений був взимку ходити голим навколо ринку та по інших людних місцях і над ними усі насміхались і збиткувались. І у нас до цього часу й не без причини існує подібний звичай. Згідно з ним щорічно дівчата, що не вийшли заміж, солому волочать, а юнаки, що не оженились, коробку з дріжжями носять по ринку та від дому до дому, мов би засвідчуючи цим своє недбальство. Платон запропонував закон, щоб жодного з неодружених не обирати на урядові посади. Навпаки, якщо такі знайдуться, говорив він, їх треба без потурання й, незважаючи ні на що, ка­рати. Звідси подібно чинять і у нас в деяких порядних містах, коли таких целібатів, що мешкають лише з кухарями, не лише не обирають на урядові посади, а й за цю провину, що зветься биковою, щорічно карають і слушно роблять. Ці закони ствердив ще Цезар Август та інші монархи. Молодим першого року шлюбу вони дарували звільнення від військової служби і ви­плати податків і навіть допомагали їм із державної скарбниці, але про це поки досить.

Пан Н., бажаючи слідувати божественному природному праву, доклав чимало зусиль, аби провести відведене йому життя в союзі з любим, призна­ченим йому Богом, другом, якого він знайшов у домі ласкавого пана. Отри­мавши свого друга з Божої волі і ласки та благословення священика, пан Н., вдячний за це щастя, висловлює свою щиру й уклінну подяку своїм добро­діям. Заприсягаючись у вірності й любові своєму вірному другові, він обіцяє ставитися до нього як до власного тіла, шанобливо і порядно, а до всіх при­ятелів ласкавого пана — з повагою і лагідністю. Собі ж він бажає жити в цьому подружжі довгі роки, хвалячи Бога і потішаючи ласкавого пана наро­дженням подібних до себе нащадків.

КАСІЯН САКОВИЧ

Слово нареченого про подружнє життя

(фрагменти)¹

Ласкаві панове! Люди звикли зичити собі багатьох розмаїтих речей»: одні прагнуть набути великих маєтностей, другі — досягти високої влади, тре­ті — віддають все своє життя на здобуття слави або через науки, або через лицарську хоробрість. Але серед них найбільше досягають мети і великого успіху ті, що намагаються знайти вірного й доброго друга, без якого ні най­більші маєтності, ні найвищі посади, ні найдотепніший і вишуканий розум не приносять людині жодної радості. Бо хто, дозвольте запитати, всім цим був щедріше обдарований, ніж створений Богом Адам, перший батько всіх лю­дей. Він і всілякими мистецтвами і вміннями був невимовно прикрашений і несказанними дарами від Бога був вшанований і в розкішному раю волода­рем всього створеного був проголошений. Але все ж і на такому високому становищі і в такому чудовому місці, як розсудив Бог, йому недобре бути одному. Чому? Та тому, що він не мав друга й товариша, з яким міг ділити ці радощі й втіхи. Через це, вийнявши з його боку кістку, Бог створив з неї Адаму жінку і промовив: будьте двоє в єдиному тілі, мовби бажаючи цим сказати, що в подружжя повинна бути одна думка, злагоджена воля, спільна радість, однакова печаль, спільна втрата і прибуток. Хто вступає в святий подружній стан, той виконує Божі настанови, виправдовує себе перед при­родою, віддаючи їй те, що з неї взяв, і лише тоді стане досконалою люди­ною, коли бере за себе ту кістку, яка у нього була вийнята з боку. Він від­тинає цим священним зв'язком всі приводи, що ведуть до розпусного й бешкетливого життя. Ця діяльність є справжнім фундаментом дружби, дже­релом палкої любові і споріднення. Через таке зближення роду з родом, до­му з домом іноді й ті, що перебувають у незлагоді, приходять до дружби. Цей зв'язок є таким дивовижним, що він поєднує раніше далеких і незнайо­мих і, якщо казати одним словом, то тільки завдяки йому можемо залиши­ти глибоку пам'ять нащадкам про те, що ми колись жили на світі. Хто жи­ве в такому благословенному подружжі, той живе розважливо. Саме в тако­му поважному стані хоче жити й пан Н., який провів перші роки свого життя у вивченні високих наук, а потім у вельми похвальних і тривалих по-

¹ Див.: Пам'ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI — початок XVII ст.— К., 1988.— С 418—420.

слугах державі. Нині ж, досягши мужніх літ і побачивши, знати не без Бо­жої волі, в славному домі вельможного пана панну М., він хоче бути їй вір­ним другом, а ласкавому пану — найнижчим слугою.

...З Божої ласки вони прикрашені й достатком і вродою, в якій Господь Бог хотів їх бачити, а надто оздоблені перевагою цноти. Мої слова стосу­ються передусім тих присутніх на цьому прилюдному обряді, які ще не по­в'язані подружніми обов'язками, для того щоб вони знали, яких жінок мо­лоді люди і яких чоловіків дівчата повинні собі обирати. Цей вибір здійсню­ється за Божою волею і в залежності від наших заслуг, з якої хто гідний і якого яка гідна, таких і буде мати. Не продовжуючи далі свою мову, пере­даю прохання до ласкавого панства, пана Н. і пані дружини ласкавого пана, щоб Ви, разом із батьківським благословенням, зволили дати дозвіл відпро­вадити цю пару до церкви, де священик, Божий слуга, ствердить цей святий обряд і де вони обидва дадуть один одному довічну обітницю, скріплену Бо­жим благословенням, а після цього повернуться в дім ласкавого пана.

ЄВХАРИСТИЧНІ ПРОМОВИ

КИРИЛО ТРАНКВІЛІОН-СТАВРОВЕЦЬКИЙ

Передмова до читача (присвята) до книги «Зерцало богословія»

(фрагменти)¹

Наймильшій й ласкавший читателю!

Въ-первих, познай Творца своего, яко єст дивний й великій, от дивного сътворення его...

Bo-вторе, познай самого себе, яко єст-єсь так дивное й розумнеє ство­рення кшалтом й образом божіим, світлостю розумною й несмертельностю почтенний от Бога й межи аггели в товаристви посажоний...

Прето с пильностю стережи своей слави й чести, аби-сь ей не згубив за

сладость малую гріха й аби-сь не отпав оной отчизни небесного Сіона.

¹ Див.: Пам'ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI — початок XVII ст.— К., 1988.— С. 208—209.

...И о мні, многогрішном, в молитвах своих святих пам'ятствуйте........ Аще

ми господь поспішить большего духовного съкровища світ разума открити на пользу й утіху душам вашим, узрю, аще з любовію й охотою сію малую труда моего книгу приймете съ благодарством. Вім, яко мала здається въ очах людських тая книжечка, але тилько прочитай ю з уважениям, каждий снадне, обачиш великій гори ві ней премудрости небесной й дивний світ ра­зума... здравствуй о господи.

ПРОЩАЛЬНІ, НАДМОГИЛЬНІ ПРОМОВИ, ПЛАЧІ

МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ

ТРЕНОС,

тобто плач єдиної святої вселенської апостольської східної церкви. З по­ясненням догматів віри. Перше з грецької мови на слов'янську, а тепер із слов'янської на польську перекладений Феофілом Ортологом, тієї ж святої східної церкви сином (фрагменти)¹.

Розділ І,

в якому міститься плач, або нарікання церкви святої східної на злочинних синів

Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль в добрах моїх обідра­ній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій! Біда мені, незносимими ладунками обтяженій! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на но­гах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибо­ка, огонь з боків невгасимий, звідусіль волання, звідусіль страх, звідусіль пе­реслідування. Біда в містах і селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і в земних безоднях. Немає жодного місця спокійного ані житла безпечного. День у болістях і ранах, ніч у стогнанні й зітханні. Влітку спека до млості, взимку мороз до смерті, бо ж гола-голісінька і аж на смерть гнана буваю. Колись гарна й багата, тепер споганіла й убога. Колись королева, всьому сві­тові люба, тепер усіма зневажена і спечалена. ¹ Див.: Давня українська література. Хрестоматія.— К., 1991.— С 256—264.

Приступіть до мене, усі живі, всі народи, всі жителі землі! Послухайте голосіння мого і дізнайтесь, якою я була колись, і подивуйтеся.

Перша оздоба східної церкви

Посміховищем тепер світові стала, а колись була дивом дивним і людям, і ангелам. Оздобленою була перед усіма, принадною і милою, гарною, як вранішня зоря удосвіта, красною, як місяць, чарівною, як сонце, одиначкою у матері своєї, вибраною неньці моїй рідній за єдину чисту голубицю непо­рочну, ані жодної близни і зморшки або чогось такого не маючи. Олія роз­лита — ім'я моє; криниця води живої — назвисько.

Вгледівши мене, дочки сіонські найблагословеннішою королевою проголо­сили. Коротше кажучи, тим я була між дочками сіонськими, що Єрусалим між усіма містами жидівськими; що лілія між терням, тим я була між дівицями.

Через ту красу зажадав король, кращий з-поміж синів людських, вроди моєї, а полюбивши мене, вічним шлюбом з собою з'єднав.

Церква східна од власних синів своїх терпить

Діток народила і зростила, а вони зреклися мене, стали мені посміховись­ком і глумом. Бо роздягли мене з шат моїх і голою з дому мого вигнали: од­няли оздобу тіла мого і голови моєї окрасу забрали. Що більше! Вдень і вно­чі зазіхають на бідну душу мою і про згубу мою постійно мислять.

0 ви, котрі стоїте передо мною, ви, котрі дивитесь на мене! Послухайте
і зважте, де є болість, подібна до болісті моєї? Де є туга і жаль, подібні до
гризот моїх? Діток вродила, пильно їх ростила, а вони мене зреклися і при­
вели до упадку.

1 тому сиджу зараз, як одна із удів розплаканих. Колись пані сходу і за­
ходу сонця, півдня і північних країв, удень і вночі плачу. І сльози по щоках
моїх, як потоки річкові, течуть: всі мене покинули, всі мною згордували.
Рідні мої далеко од мене; приятелі мої неприятелями мені стали; сини мої,
ящуриному позаздривши племені, плоть мою отруйними жалами жалять.

Слухайте жалісної моєї повісті, всі народи, беріть у вуха, ви, що живете в окрузі світу!

Сини і дочки мої, котрих зродила і зростила, зоставивши мене, пішли за тою, котра ними не боліла, аби з набутком із дорідності її насититись. Свя­щеників моїх осліпило, пастирі мої (не хотячи знати, що про душу йдеться)

оніміли, старші мої одуріли, молодь моя здичавіла, дочки мої до розпусти вдались. І всі одним намислом, Бога і правду його занедбавши, на душу мою заповзялися. Роззявили пащеки свої, шиплять та скрегочуть на мене зубами своїми, мовлячи:

— Настав уже день той, на який ми чекали. Ходімо і позбудемось її, і ви­корчуємо із землі пам'ять про неї!

Що б любити, так паплюжать мене, і добро моє злом мені оддають, і не­навистю за любов мою віддячують. Дали мені замість коштовних шат моїх зітліле лахміття. І стала я їм кісткою поперек горла.

О болісте душі моєї! Ой леле мені, обшарпаній, біда мені, погордженій!

Притупилася від безупинних сліз бистрість очей моїх, розтривожилось усе всередині у мене: завмерло в стражданні життя моє, і літа мої в зітханні застигли, розвіялись, як дим, дні мої, а кості мої, як вижарені висохли. По­січено мене, як сіно. І зав'яло серце моє од голосного плачу мого. Присох­ло тіло моє до костей моїх.

Роздерли на мене пащеки свої, як пащеки неприятельські, словами зрад­ливими і облудними наповнені. Взяли сокири в руки свої і шукають душу мою, аби її погубити.

Звідусіль сіті, скрізь ями, звідусіль отруйні жала. Там вовки драпіжні, а там леви розлючені. Звідси дракони ядовиті, а звідси василиски люті. Не ба­чу, куди повернутись, не знаю, куди податись, до кого голову свою прихи­лити, кому себе в оборону дати.

Чи не є се, о небо і земле, нова болість і нечуваний жаль, що синів по­родила і виходила, а вони мене зреклися?

Одному мужеві панною була пошлюблена, одному в заміжжя була відда­на, з одним зачала, в однім лоні носила, одним молоком живила, та різних, однак, звичаїв (ой леле!) синів на сором і болість свої бачу. Немає нікого се­ред них, хто б вітця наслідував. Немає жодного, котрий би йшов за матір'ю. Що більше! Виродкам і підозрілим позаздривши, язики свої супроти родичів нагострили. Вітця соромлять, матір оббріхують. Вітцівською наукою згорду­вали. Материнське старання зневажили. Всі разом одпали і непотребними зостали. Немає з-поміж багатьох жодного, котрий чинив би добре.

Біда неплідній, біда безпотомній, як закон мовить: «Проклят кожний, хто потомства в Ізраїлі не зоставить!» О, наскільки ж більша біда і глибше зло злих звичаїв, з підступністю і сваволею, з непокірністю нащадків зоставити, з яких вітцю сором і матері наруга буває! Тим-бо мовиться: «Жити будете, аби люди, бачачи ваші добрі вчинки, хвалили вітця вашого». Се кажу, бачачи, що

мене зганьбили. Родича разом з родичкою. Як сказано: «Син мудрий і слух­няний честю є вітцеві, а дурний і непокірний в ганьбу матір свою ввергає».

Багато разів за життя мого різних од синів прикростей зазнавала, багать­ма способами од дочок непоштивостей перед законом і в законі терпіти ма­ла, та, однак, теперішніх прикростей і зневаг ні з чим порівняти не можу.

Старозаконної і новозаконної церкви відмінність

Бо ж під законом гріха живучи, полуду на серцях своїх носили, а тому не могли ані волі Божої достатньо знати, ані її досконало сповняти. А тепер, зазнавши ласки моєї, що їм ту полуду з очей зняла і всі їхні злі вчинки на себе прийняла, сама понесла і Богу-Вітцю досить за них учинила, вибрала їх, од позову звільнила, виправдала і посвятила, за жодне із тих великих по­дань добродійці оддачі не оддається, і жодною подякою не оддячується. А що ж? Замість оддачі і дяки — невдячність і погорда.

Що про се сказати? Що про те мовити маю? Що інше, як не те, що кра­ще мені воістину умерти безпотомною було, аніж дітей в непослусі й безбож­ності бачити. Вони ж бо що більше дарів набирали, то більше подяк світові виставляли, і що тіснішу спілку із ним укладали, то сталіше у ній тривали.

Що ж із того вийшло? Куди подалися? Яку собі дорогу обрали? Ваалову скоріше волю сповняти, аніж Божу, зволили. Валаамовою дорогою поспіш­ніше, аніж вірного пророка Божого, іти зважились. Зняту із сердець полуду знову на себе наклали, неправду полюбили і з часом у ще гіршому злі по­грузли. Острог не слухають, обраністю нехтують, виправдання і посвячення одвертають, а, коротше кажучи, злом за добро оддають.

Такої цноти синів у дому своїм кормила, такої людськості діток на лоні своїм пістувала, що тепер повсякчас утробу мою гризуть і смерть мені зав­дати силкуються.

Під опікунами і наставниками колись пробуваючи, про повеління їхні не дбали. І не дивно, бо такі серця їхні затверділі були, що бачити не бачили і чути не чули.

Тепер сам опікунів тих надавець стоїть, старання докладає, упоминає, ру­ку помочі простягає, слух до слухання одтворяє і зіниці до бачення розкри­ває. Та не тільки його не слухають і йому не скоряються, а ще й свавільно очі одвернувши і вуха заткнувши, перед добрістю пана свого хороняться і у безвихідні прірви тікають.

Ох, тяжко мені воістину із тим непокірним потомством, із тим ядовитим ящуриним кодлом, тяжко! І хто ж страждання ті зі мною розділить? Хто ме-

ні плакати допоможе? Синів зродила і зростила, а ті зле мене зреклися і ядо-витими язиків своїх жалами в мене вп'ялися.

Перше посланців і слуг слухати не хотіли, а тепер сам пан Бог прийшов, сам взиває і вчить, аби, вагою гріхів обтяжені, в нім охолод шукали і в нім перепочивали. Тому тим охочіш послух чинений бути мав би, що панський голос від голосу слуг вагоміший. Що ж на те виродки? За єгипетськими ка­занами і часником швидше уганятися воліли, ніж на вишукану вечерю гос­тинного пана свого поспішати.

Таких синів церква східна нині потребує

Таких у нинішні часи потребую я синів, які б, незважаючи на особи тих, хто безбожне на Бога блюзнить, карали, які б, до рідних братів суворе ли­це своє обернувши, непорядне поводження їхнє сміливо карали. До тих, хто не прислухається, вам мовлю, о розумного стада Христового пастирі і вчи­телі, чиїй пильності й вірності улюбленицю Сина Божого доручено, котрі по імені пастирями бути маєте, а насправді драпіжниками єсте, котрі і самі зле живете, і довіреним вам непорядно жити дозволяєте. На спадщині розп'ято­го розжирівши і розтовстівши, не болієте нещасним по всіх сектах розпоро­шенням синів Божих, а отож вовками єсте, а не пастирями. Христом титу­луєтесь, а насправді антихристів на землі уряд виконуєте. Дай же, Боже, аби ви молоком удовольнилися, бо ж прагнете крові.

Таких, кажу, потребую тепер синів, на таких під сей страждання мого час діток важусь: котрі б не тільки блюзнірцям розпусні уста замкнули, але й сво­їх, од найвищого до найнижчого, од архієреїв до всіх тих ієреїв, що під вла­дою їхньою перебувають, разом з повіреними урядуванню їхньому людьми, достатньо і відповідно до гідності заслуг їхніх, картали, карали і направляли.

Та де ж таких знайду? Чи з неба, тріумфуючих вже, покличу? Се немож­ливо. Чи у рідних сторонах пошукаю?

Немає жодного. Усі проти мене, як проти тої, котра б ними ніколи не бо­ліла, повстали. Усі озброєні, наче на головного неприятеля збунтувалися, і шукають душі моєї, аби вигнати.

Нещасна ж я мати! Що такого вчинила? За що незносні переслідування од власних своїх синів терплю? Що я смерті гідного скоїла? За що в здоров'ї своїм не чуюсь безпечна?

Одні мені недбальством шкодять, інші тяжкого глуму завдають. Ті пере­слідують незносно, а ті зрікаються вороже. У глибокому злі погрязнувши і його природі скорившись, мене занедбали.

Церква східна шукає вказаних злочинів синів своїх

А що всілякій справі початком є слово і всьому, що починається, рада пе­редує, то слушно мені подбати, аби обачно я в початій скарзі повелася, аби, викладаючи справу, гідно із синами своїми обійшлася. Справедливість вима­гає і сам мій того од мене жаль потребує, аби з пильністю до справи приди­вилась і розсудливо зважила, звідки такі великі злих звичаїв пересади в си­нах моїх взялися, з якої причини така безмірна до родительки ненависть дітей опанувала? Про це воістину годиться мені помислити перше, аніж, всіх разом зрікшись, материнським болем, сердечним жалем обнята, їх у гіркоті серця мого прокляну і на вітцівське покарання видам, а чи ще раз до деко­го з-поміж кращих, на котрих молодші брати оглядаються, приступлю і про поправу з ними порозмовляю: невже ж перед лицем матері своєї не засо­ромляться і не проймуться болем тієї, котра ними боліла, і, сльозами її свої серця зм'ягчивши, в покорі до ніг її не припадуть, відаючи, що ліпше було б їм на світ не родитись, аніж під потужну вічної кари руку всемогутнього Вітця дістатись, котрий, хоч і знає долегливості мої, однак, з милосердя досі утримуючись, чекає, чи не отямляться і не почнуть гріхи свої спокутувати. Та хай но тільки найменше слівце з уст випущу або жаль на них виявити по­мислю, в ту ж мить він злих зле затратить і пам'ять про них вихором у по­вітрі розвіє, так що й місця, на якому вони жили, знати не буде. Жахлива бо річ,— мовить апостол святий,— впасти в руки Бога живого.

Наука церкви східної до посполитого люду

А до посполитого люду тими словами напучення і науку чинімо:

— Всяку душу вищим силам нехай буде піддано. Бо зверхники не суть по­страхом доброму вчинкові, а тільки злому. Як хочеш не боятися зверхницт-ва, чини добре і будеш мати честь од нього, бо ж той є служебником Божим на твоє добро. А будеш зле чинити — бійся, бо не дарма меч носить.

— Оддавайте, отож, усім те, що повинні, що Боже — Богу, а що цесаре-ве — цесарю. Кому дань — тому дань, кому мито — тому мито, кому страх — тому страх, кому честь — тому честь. Нічого нікому не будете винні, тільки аби-сьте обопільно шанувались. У всьому зверхникам своїм подобайтесь, не обмовляйте, не ошукуйте, а в усіх справах добру вірність виявляйте.

— Зверхникам вашим духовним, котрі, на Христовім престолі сівши, то­му ж вас, що й Христос, учать, будьте послушні, бо вони дбають, звіт про

вас дати маючи, аби ви те чинили з радістю, а не зітхали. Знайте і шануйте їхню роботу. Бо ж то є воля Божа, аби-сьте, добре чинячи, заткнули губу невігластву людей немудрих. Як вільні, але маючи волю заслоною злу, і, як слуги Божі, усіх шануйте. Братство любіть, Бога бійтесь, королеві честь від­давайте. Слуги будьте піддані панам у всілякій боязні, не тільки добрим і скромним, але і прикрим. Бо й то є милість Божа, якщо хто задля сумління Божого зазнає жалю, терплячи безвинно. Бо ж що за хвала, якщо, согріша-ючи і винними будучи, терпите? А от якщо, добре чинячи, переслідування терпеливо зносите, ото є заслуга у Бога. Адже ж на те і покликані єсте. Бо ж і Христос терпів для нас, даючи вам приклад, аби-сьте ішли по слідах Йо­го. Той гріха не вчинив, ані знайдемо помилки в устах Його.

Такі загальні і постійні наші до синів науки і напоминания, із яких ясно кожний побачити може, що ми, родичі, як природження правом до злого по­томству нашому причиною не були, так і навчання та доброго виховання не занедбуючи, до того приводу не давали. Бо ж ми і всіх загалом, не зважаю­чи на особи, і кожного зокрема, без жодного підхлібства, картаємо, напо­минаемо і навчаємо.

Але, як бачимо, вони позатикали вуха свої, аби не чути голосу нашого.

Кого ж те більше доймає? Кому те більшого болю додає? Кого дошкуль­ніше мучить? І кому небезпечніше життя готує?

Я змучена, я мізерна і од усіх матерів нещасливіша. Бо куди не оберну­ся, всюди синів моїх на зради собі знаходжу. Тут бездонні ями копають, там дротяні сіті закидають. Звідти ядовиті жала випускають, а звідси смертельні отрути виливають. Одні явні, інші таємні, декотрі підхлібством, а декотрі по­грозою, усі, однак, одностайно на життя моє важать, усім одна мати в не­нависті.

Чи ж маю боятися? Чи ж маю лякатися? Аж ніяк! Ось стою! Хай прийде хто і нагостреним залізом зомліле серце моє вразить! Хай приступить і збо­ліле лоно матері своєї розітне! Нехай терзає тіло згорьованої неньки. Ліпша бо смерть над життя мізерне, і миліше мені раз йагло вмерти, аніж з нечес-тивості синів своїх щодня скорботно вмирати.

Ой леле, оплаканому моєму життю! Біда незносним тіла мого болістям! Та щоб плюгаву студню, з котрої заразна та синів моїх зловмисність випли­нула, знайти, горе на хвилю погамувати мені годиться, аби перед часом у за­палі гніву, поки повної певності не набуду, прокляття на них не вирекла.

А в тому, що ані природження, ані виховання родичів не є того причи­ною, то в цьому вже переконалася.

АНОНІМНИЙ АВТОР

Прощальне слово,

складене шляхетному панову Томашу Замойському,

коли він на другу битву відходив із Шаргорода¹

Славний і благородний володарю, найласкавіший покровителю! Нехай щасливо і з великим успіхом завершиться для тебе і твоїх супутників цей, нині розпочатий тобою похід! Адже не тільки я, найменший і найпокірливі-ший підданий твоєї ясновельможності, але й, мабуть, усе населення твого славного краю, а відтак усі мешканці королівства Польського, люди всіх ста­нів зичать тобі перемоги, вітають тебе, підносять за тебе молитви тричі най­кращому, найвеличнішому Богові. І хоча цей день, у який ти, найславетніший герою, найласкавіший наш пане, зникаєш з очей вірних своїх підданих, спов­нений для нас гіркоти і суму, однак ми свідомі того, що не слід затримува­ти тебе на початку шляху доблесті і слави. Навпаки, знаючи твої виняткові душевні якості і героїчні вчинки, ми повинні радіти. Адже здійснювані то­бою подвиги здобувають для тебе безсмертя і вічну славу, водночас звели­чуючи і примножуючи славу батьківську, яка живе і ще довго житиме у сер­цях співвітчизників. Але, мимоволі розстаючись з тобою, нам залишається лише одне: уподібнившись до чаклунів, ревно вимолювати для тебе у найви­щого небесного божества долю, вдале завершення ратних справ і непошко-джене здоров'я. Дійсно, що ж приємнішого і бажанішого хотіли б ми отри­мати в дар від Божої волі, ніж повсякчасну можливість бачити твоє най-ясніше обличчя, відчувати твою, необхідну для нас і жадану, присутність, наш ясновельможний і увінчаний славою повелителю.

Численні приклади переконливо свідчать про те, яким великим благом обертається співвітчизникам твоє короткочасне перебування на батьківщині. Ти у найтяжчий для республіки час, коли у цій величезній державі був оми­тий сльозами кожний найвіддаленіший куточок, ти, кажу я, приніс цьому місту не знаний ним досі мир і спокій, ти захистив його від нечестивого вої­на, ти відвів хижацькі руки від наших полів, ти оберіг нас від зловживань і сваволі жорстоких і безчесних людей. Ти зробив те, чого ніде не зробив ні­хто інший. І навряд чи є у цьому славнозвісному краї такий бідака, якому нічого було б втрачати і який був би здатний при цьому з гордощів прихо-

¹ Див.: Пам'ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI — початок XVII ст.— К., 1988.— С. 265-268.

вувати свою бідність, не жалів би себе і не нарікав на нестерпну несправед­ливість близьких, щоб, дивлячись на нього, можна було б сказати словами ліричного поета: «Не страшні жебракові розбійники в темному лісі». Щиро кажучи, щасливі лише ми, жителі твого Замостя. Адже, перебуваючи під охороною твоєї хороброї руки, мудрих рішень, героїчного благородства, ко­ролівської щедрості, ми не тільки не зазнали жодних великих втрат, а й не відчули найменших утисків, ми мали можливість насолоджуватися повним миром у час, коли всюди люди усіх станів скаржились, плакали і добивали­ся Правди. І якби, найславніший герою, ти зробив лише цю одну добру спра­ву, то і її було б, мабуть, досить для того, щоб нас засмутив нинішній твій відхід. Але все, що ти зробив для нас, набагато перевищує щойно мною пе­релічене. Так невже в тебе може виникнути сумнів у щирості нашого смут­ку, викликаного твоїм відходом на війну з ворогом?

...І хоча будь-яка послуга, що випадає мені зробити її для тебе, занадто мала для твоєї високості, я благаю, прийми ласкаво від мене це побажання: іди, Томаше Замойський, щасливо, рішуче знищуй підступного ворога! Нехай боїться татарин успадкованої тобою від батька доблесті, нехай оживе в тобі твій батько Замойський, завойовник татарів, турок, московитів і молдаван. Нехай відродиться в тобі найясновельможніший замойський володар, увінча­ний славою переможець. Нехай відродиться в тобі громадянин Замостя, пер­ший із усіх і у тозі, і в сагумі. Нехай найвищий Бог дарує тобі щасливу бать­ківську долю, доблесть, що допоможуть тобі здобути честь і славу, непід­владну всезруйновуючому несправедливому часові і невмирущу від жодної старості. Вирушаючи в дорогу, прийми від мене, благаю, ласкаво це поба­жання на знак того, що ти береш мене під свій захист і більше не віддаляєш.

ІОАНН ЗЛАТОУСТ

Прощальне слово до блаженного Філогенія

(фрагмент)¹

У це блаженне й нестаріюче життя переселився нині блаженний Філоге­ній. Яке слово може бути достойним людини, яка отримала таку прекрасну спадщину? Немає такого слова. Що ж, скажи мені, тому ми будемо мовча­ти? Для чого ж зібралися ми? Чи скажемо, що ми не в змозі зобразити ве-

¹ Творения Святого отца нашего Іоанна Златоуста.— Т. І.— СПб., 1898.— С. 549.

лич справ його? Але тому й треба говорити, бо найважливіша частина по­хвали в тому й полягає, що слова не можуть зрівнятися зі справами; чиї по­двиги є вищими смертної природи, тому й похвала, очевидно, є вищою мо­ви людської. Проте, за це він не відкине нашого слова, але вчинить подібно самому Господу, який вдові, котра поклала лише дві лепти, дав нагороду не за дві лише лепти. Чому? Тому що Він звернув увагу не на кількість грошей, а на багатство душі.

Дата добавления: 2014-10-31