Феофан Прокопович 7 страница

Каллікл. Мабуть.

Сократ. Тільки не «мабуть», дорогий друже, а «обов'язково», як це ви­пливає з того, в чому ми дійшли згоди, якщо він таки був добрим громадя­нином.

Каллікл. Ну то й що?

Сократ. Нічого. Але скажи мені ще таке: як прийнято вважати — афіня­ни завдяки Периклові стали кращими чи, навпаки, через нього розбестили­ся? Бо ж я принаймні чув, що Перикл, уперше запровадивши плату за дер­жавну службу, зробив афінян лінивими, боягузливими та сріблолюбивими.

Каллікл. Напевно, ти чув це від тих, кому позакладало вуха, Сократе.

Сократ. Але ж ось цього я не чув, а достеменно знаю, як і ти, що спо­чатку Перикл мав добру славу серед афінян і вони не присуджували йому жодного принизливого покарання, поки були гіршими. Коли ж завдяки йо­му стали гарними й добрими — наприкінці життя Перикла, — то звинува­тили його у злодійстві й мало не засудили на смерть, очевидно, вважаючи, що він був поганим громадянином.

Каллікл. Ну то й що? Хіба це причина, щоб визнати Перикла поганим?

Сократ. Бачиш, доглядач віслюків, коней і волів виявився б таки поганим, коли б прийняв тварин спокійними, які б не хвицали його, не кололи рога­ми, не кусали, а потім під його опікою здичавіли б і почали б ось таке ви­робляти. Чи тобі не видається поганим той доглядач — хоч би хто він був і хоч би яких тварин пильнував, — який, прийнявши їх лагідними, дуже швид­ко перетворив би на майже диких? Видається чи ні?

Каллікл. Так — тільки щоб тобі догодити!

Сократ. Тоді догоди мені й у цьому, відповівши: людина належить до тва­рин чи ні?

Каллікл. Без сумніву.

Сократ. Чи не людей доглядав Перикл?

Каллгкл. Так.

Сократ. Що ж виходить? Чи не випливає з цього, як ми щойно погоди­лися, що вони мали б стати справедливішими під його керівництвом, якщо він справді був добрим у тому, що стосується державних справ?

Каллгкл. Цілком так.

Сократ. Відомо, що справедливі ласкавими є, як сказав Гомер. А ти що скажеш? Погодишся з ним?

Каллгкл. Так.

Сократ. Але ж Перикл зробив їх дикішими, ніж прийняв, причому на шкоду собі, чого найменше хотів.

Каллгкл. Мабуть, хочеш, щоб я погодився з тобою?

Сократ. Якщо, на твою думку, я кажу правду.

Каллгкл. Нехай буде так.

Сократ. А якщо вони стали дикішими, то й відповідно несправедливіши­ми й гіршими?

Каллгкл. Можна погодитись.

Сократ. Отже, як випливає з нашої розмови, Перикл не був вправним у державних справах?

Каллгкл. Принаймні ти заперечуєш це.

Сократ. Присягаюсь Зевсом, і ти також — після того, як зі мною погодив­ся. Але звернімося тепер до Кімона. Хіба ті, ким він опікувався, не піддали йо­го остракізмові, аби упродовж десяти років не чути його голосу! А з Фемісто-клом чи ж не так само повелися, покаравши його вигнанням? І Мільтіада, пе­реможця при Марафоні, хіба не вирішили скинути в прірву, й зробили б це, коли б не втручання голови? Та були б вони справді добрими людьми, як ти запевняєш, то ніколи б такого не зазнали. Так не буває, щоб добрі візники спершу не випадали з возів, а коли виплекали коней і набрали більшого досві­ду в своїй справі, ні з того ні з сього почали випадати. Цього не трапляється ні у візництві, ні в жодному іншому людському занятті. Чи як, на твою думку?

Каллгкл. Згоден з тобою.

Сократ. Очевидно, ми мали слушність, коли раніше в цій розмові сказа­ли, що не знаємо жодного мужа в нашому місті, який би виявився вправним у державних справах. А ти погодився, що коли йдеться про сучасників, то так воно і є, але в давніших часах було інакше, і вирізнив названих діячів. Однак з'ясувалося, що вони такі самі, як і теперішні, а якщо й були красно­мовцями, то не володіли ані справжнім красномовством (бо не зазнали б тоді вигнання чи іншої наруги), ані навіть підлабузнюванням.

Каллгкл. І все-таки, Сократе, теперішнім далеко до того, щоб облагоджу­вати такі справи, які були до снаги кожному з тих, кого я назвав.

Сократ. Вельмишановний, я ж не ганьблю їх як слуг держави, навпаки: вони й мені видаються здібнішими на своєму місці, ніж теперішні, бо вміли краще задовольняти потреби держави. Але коли йдеться про спрямування тих бажань на добру дорогу, а не про потурання їм (де намовою, а де й при­мусом, аби тільки громадяни ставали кращими), тут колишні від теперішніх майже нічим не відрізняються. А це ж бо єдиний обов'язок доброго грома­дянина! Кораблі ж, оборонні мури, корабельні й таке інше, тут я з тобою по­годжуюсь, — колишні до цього були вдатніші, ніж теперішні. Одначе трохи смішно виходить у нашій розмові. Бо весь час, відколи ведемо бесіду, крути­мось довкола того самого й не розуміємо слів один одного. Як мені здаєть­ся, ти вже кілька разів погоджувався й визнавав, що турбота про тіл'о, як і про душу, є якоюсь двоїстою: одна послужлива, вона може забезпечити стра­ву, коли тіло голодне, напої, коли воно спрагле, а коли йому холодно, то одяг, постіль, сандалі й все інше, хоч би чого тіло забажало. Я навмисно вда­юся до одних і тих самих порівнянь, щоб тобі було легше мене зрозуміти. А оскільки забезпечити це все може або шинкар, або купець, або творець якихось із тих речей — тобто пекар, кухар, ткач, швець або чинбар, — тож і не дивно, що кожний із них видається й самому собі, й іншим людиною, яка доглядає тіло, а надто тим, хто не знає, що, окрім цих занять, існують ще й мистецтва гімнастичне та лікарське, покликанням яких і є справжнє плекан­ня тіла і яким випадає повелівати всіма іншими заняттями й використовува­ти те, що вони дають, оскільки їм одним відомо, що добре, а що пога-не в тих стравах і напоях і яка від них користь чи шкода тілові; інші ж у цьому всьо­му нічого не тямлять. Саме тому і вважаємо ті заняття підлабузницькими, прислужницькими й підлесницькими у справі догляду тіла, а гімнастику й ми­стецтво лікування, виходячи із справедливості, називаємо їхніми володарка­ми. Коли я кажу, що все це слушно й стосовно душі, ти, як мені здається, ме­не розумієш. І погоджуєшся із моїми словами, нібито повіривши, що я маю слушність. Однак трохи пізніше стверджуєш, ніби якісь-то люди стали доб­рими й гідними громадянами в нашій державі. А коли я запитую, які саме, ти починаєш називати мужів, вельми обізнаних, на твою думку, в державних справах, а це все одно, якби на моє запитання про гімнастику: які майстри з плекання тіла були тут раніше або й сьогодні є, — ти відповів би мені без найменшої тіні жарту «Пекар Теарюн, Мітайк, який описав сіцілійське кухо­варство, та шинкар Сарамб, оскільки всі вони стали дивовижними піклуваль-

никами тіла: один постачає незвичайні хліби, другий — приправи, а третій — вина». Може, ти й не розгнівався б, якби я на це тобі відповів, що ти, чо­ловіче, анітрохи не розумієшся в гімнастиці. Ти говориш мені про прислуж­ників і тих, хто вдовольняє наші бажання, але ж вони не тямлять, які з них прекрасні й добрі, і тільки б нагода, наситять понад міру людські тіла, дістав­ши за це всіляку хвалу від тих самих людей, але врешті-решт завдадуть їм не­поправної шкоди. А жертви їхнього піклування через власне невігластво на­звуть винними у своїх недугах і тілесному виснаженні не тих, хто вдоволь­няв їхні примхи, а тих, хто в таких випадках опиняється поруч і намагається щось порадити. І коли набута повнота через багато років принесе їм хворо­бу, оскільки ще нікого здоров'ям не обдаровувала, то винними вони назвуть других, і ганьбитимуть, і чинитимуть їм зло, яке тільки зможуть, а перших, які є справжніми винуватцями їхніх нещасть, всіляко вихвалятимуть. І ось те­пер, Каллікле, ти дієш таким самим чином. Ти славословиш людей, які при­гощали афінян, тішачи їх тим, чого їм тільки забагнеться, і про яких ще сла­ва, що вони зробили державу могутньою. А того, що саме через них, колиш­ніх правителів, у державі почалися розклад і гниття, ніхто й не бачить. Бо це ж вони, забувши про розум і справедливість, переповнили місто причалами, корабельнями, оборонними мурами, податками та іншими дурницями. Але коли станеться напад хвороби, то звинувачувати тоді кинуться порадників, які в ту хвилю опиняться під рукою, а Фемістокла, Кімона й Перикла — справжніх призвідців лиха — возвеличуватимуть і, без сумніву, коли втратять усе, що мали напочатку, крім того, що набули, то закличуть до відповідаль­ності й тебе, якщо не остережешся, і мого товариша Алківіада, хоч ви й ніякі не винуватці тієї біди, а щонайбільше — спільники винуватців. Бачу, яка без­глузда справа коїться в нас на очах, хоч чував, що й давніше таке бувало з державними мужами. Знаю, що коли держава когось із політиків піддасть по­каранню за скоєну ним несправедливість, той гнівається і нарікає, що неза-служено терпить, мовляв, стільки добра зробив для держави, а тепер вона прирікає мене на несправедливу загибель — хіба ж не такі їхні слова? Але ж це суцільна брехня! Бо жоден правитель держави ніколи не був несправедли­во страчений тією ж державою, яку очолював. Видається, що горе-політиків підстерігає та сама біда, що й софістів. Бо ж і софісти, таки й справді мудрі, не уникають подібного безглуздя. Хоч їх і називають учителями мудрості, со­фісти часто звинувачують своїх учнів, ніби ті їм чинять кривду, не даючи ви­нагороди та не виявляючи інших знаків вдячності за науку та добре ставлен­ня. І що може бути більш безглуздого, коли люди, ставши добрими й спра-

ведливими, позбавившись із допомогою вчителя несправедливості й набувши справедливість, усе ж поводяться несправедливо через ту несправедливість, якої в них уже нібито нема? Чи не здається тобі, друже, те дуже вже недо­ладним? Ось бачиш, Каллікле, не бажаючи відповідати, ти змусив мене стати справжнім красномовцем.

Каллікл. А ти б не міг промовляти без того, щоб тобі хто-небудь неод­мінно відповідав?

Сократ. Здається, міг би. А що тепер я вдаюсь до таких довгих роз'яс­нень, то це тому, що ти не хочеш мені відповідати. Але ж, друже, скажи мені заради Бога Дружби, чи не здається тобі нісенітницею — казати, ніби щось когось зробило доброю людиною, і водночас ганьбити те щось за те, що став­ши завдяки йому добрим і залишаючись таким, той хтось усе одно негідник?

Каллікл. Здається.

Сократ. Тож хіба ти не чув, що так говорять і ті, котрі хваляться, буцім виховують у людей доброчесність?

Каллікл. Чув. Але чому ти згадуєш про тих, що не варті уваги?

Сократ. А ти чому згадуєш тих, які аж роздуваються від пихи, мовляв, вони правителі держави й силкуються зробити її якнайкращою, а коли об­ставини випадково змінюються, звинувачують її у всьому найгіршому? Чи ти гадаєш, що одні від других відрізняються? Ні, любий ти мій, софіст і крас­номовець — це одне й те саме, різниці між ними ніякої, або майже ніякої, як я вже пояснював Полові. Але ж ти від невідання гадаєш, що одне з них, тобто риторика, надзвичайно гарне, на друге ж дивишся із зневагою. На­справді ж софістика краща від красномовства, і то настільки, наскільки за­конодавство краще від судочинства, а гімнастика — від мистецтва лікуван­ня. На мій погляд, лише риторам та софістам не випадає ганьбити ту спра-' ву, якій вони самі присвячуються, ніби вона є поганою для них, тому що таким чином вони ганьбили б і самих себе, оскільки ніякої користі не при­несли тим, про кого кажуть, начебто були їм корисними. Хіба не так?

Каллікл. Так.

Сократ. І, мабуть, робити послуги без оплати личило б тільки їм, якби вони були правдивими у своїх словах. Бо прийнявши яку-небудь іншу по­слугу, наприклад, завдяки вчителеві гімнастики набувши швидкості, хтось і справді не відчув би вдячності, коли б учитель задарма приділяв йому увагу й не брав умовленої оплати грошима відразу ж, як навчив легко бігати. Бо причина несправедливих вчинків, як мені видається, не в забарливості, а в несправедливості. Правда?

Каллікл. Без сумніву.

Сократ. Отже, якщо учитель усуває названу причину, тобто несправед­ливість, то для нього вже не існує небезпеки зіткнутися з несправедливим поводженням учня; навпаки, саме такі послуги він єдиний і може надавати, не вимагаючи за них грошей, якщо, звичайно, йому до снаги робити людей кращими. Так чи ні?

Каллікл. Так.

Сократ. Тож очевидно, що всі інші поради давати за гроші, наприклад, коли мова йде про будівництво чи про інші ремесла та види мистецтв, — аж ніяк не ганебно?

Каллікл. Здається, так.

Сократ. Що ж до того, в який спосіб жити найправедніше і як найкра­ще господарювати у своєму домі або в державі, то вважається ганьбою, як­що хтось заявить, що не буде давати стосовно цього порад, коли йому за це не заплатять. Хіба не так?

Каллікл. Так.

Сократ. І, очевидно, причина в тому, що з усіх послуг лиш ця одна при­зводить до того, що той, хто спізнав добро, прагне взаємно відповісти доб­ром, тож, напевно, це добрий знак, коли людина, яка сподіяла добру спра­ву, дістає потім належну віддяку. Коли ж не дістає, то доброго тут нічого нема. Правда?

Каллікл. Авжеж.

Сократ. Тож до якої державної діяльності ти мене закликаєш, скажи ме­ні? Чи боротися з афінянами, щоб вони стали якомога кращими, як це ро­бить лікар, чи прислуговувати і догоджати задля їхньої прихильності? Ска­жи мені правду, Каллікле! Як почав відверто говорити зі мною, так і викла­дай до кінця усе, що думаєш, і це буде цілком справедливо. Отже, й тепер відповідай чесно і щиро.

Каллікл. Чому ж, скажу: потрібно прислуговувати.

Сократ. Таким чином, мій благородний друже, ти заохочуєш мене до під­лабузнювання?

Каллікл. Авжеж, коли тобі більш до вподоби мізійця називати мізійцем, бо якщо того не зробиш...

Сократ. Тільки не повторюй уже вкотре, що мене може вбити перший зустрічний, аби я тобі знову не відповідав, що негідна людина погубить гідну. Також не кажи, що перший-ліпший відбере в мене майно, щоб мені знову не довелось заперечувати тобі, бо хто відбере, не матиме з відібраного ніякої ко-

ІПСі

ристі, тому що як несправедливо відібрав, так несправедливо й використову­ватиме, а якщо несправедливо — то й ганебно, а якщо ганебно — то погано.

Каллікл. Як мені здається, Сократе, ти зовсім не боїшся, що тебе може зачепити та чи інша біда, ніби ти живеш далеко звідси й тобі не загрожує можливість опинитися перед судом через позов якого-небудь викінченого негідника!

Сократ. Я був би й справді несповна розуму, Каллікле, якби не вірив, що в нашому місті таке могло б статися із ким завгодно. Але я добре знаю одне: як­що коли-небудь я стану перед судом, остерігаючись того, про що ти, власне, сказав, то звинувачувати мене буде котрийсь негідник. Тому що жодна чесна й порядна людина не притягла б до суду невинного. І не було б нічого дивного, коли б мені винесли смертний вирок. Може, хочеш, щоб я пояснив чому?

Каллікл. Обов'язково!

Сократ. Мені видається, що я — один із тих небагатьох афінян (щоб не сказати навіть — єдиний), які по-справжньому займаються політичним мис­тецтвом, і з них усіх сьогодні — єдиний добрий політик. І оскільки ніколи не виголошую таких промов, щоб комусь сподобатися, а завжди, коли розмов­ляю, маю на оці найвище добро, а не усолодження слуху співрозмовника, і оскільки не хочу прислухатися до твоїх порад і вдаватися до хитромудрих викрутасів, то, звичайно, ж, не знатиму, як боронитися на суді. Чомусь мені спадають на гадку слова, що я сказав Полові: судитимуть мене так, як суди­ли б діти лікаря, на якого подав би позов кухар. Подумай, що міг би відпо­вісти обвинувачуваний, ставши перед судом, якби позивач заявив: «Діти, цей чоловік завдав багато зла і вам самим, і наймолодшим із вас, бо ріже під­опічних ножем і припікає вогнем, виснажує вас, душить і доводить до відчаю, приписуючи щонайгірші ліки — напої, змушуючи терпіти голод і спрагу, — зовсім не так, як я, бо ж я догоджаю вам стількома різноманітними ласоща­ми!» І що, на твою думку, міг би відповісти лікар, потрапивши в таку хале­пу? Чи, коли б сказав правду: «Я ж роблю те все заради вашого здоров'я, ді­ти!» — ти можеш уявити, який би галас здійняли ті судді? Чи не можеш?

Каллікл. Можу. Коїлося б щось неймовірне.

Сократ. Отож, на твою думку, він потрапив би в нелегке становище, бо не міг би належно зосередитися для відповіді?

Каллікл. Звичайно.

Сократ. Впевнений, що те саме сталося б і зі мною, коли б я опинився в суді. Бо ж я не можу назвати жодної втіхи, яку б вони від мене не дістали (а в тому, на їхню думку, саме й полягає призначення послуг і добродіянь).

Адже я не заздрю ані тим, хто догоджає, ані тим, кому догоджають. І якщо хтось закине мені, буцім я псую молодь, роблячи її ні до чого не здатною, буцім прикрими словами ображаю старих — чи в домашньому колі, чи на На­родних зборах, — то я не зможу відповісти правду, що робив усе те задля справедливості й згідно з вашими бажаннями, високошановні судді, й нічого іншого не робив. Отож знай: хоч би що випало на мою долю, все витерплю.

Каллгкл. То, може, тобі, Сократе, здається, що людині, котра потрапляє в таке становище і не може собі нічим допомогти, добре у своїй державі?

Сократ. За умови, Каллікле, коли вона володіє захистом, який ти неодно­разово визнавав, тобто коли вона оборонила себе тим, що ані про людей, ані про богів жодного поганого слова не сказала й жодного несправедливого вчинку супроти них не вчинила. І ми з тобою часто погоджувались, що ця допомога — найкраща з усіх, які людина може надати сама собі. Але якби ти довів мені, що я не можу допомогти ні собі, ні комусь іншому, мені було б соромно — незалежно від того, чи зганьбили б мене на велелюдних зібран­нях чи на малих, ба навіть віч-на-віч, — і якби мене засудили через оте без­силля, то я відчував би велике обурення. Але коли б причиною моєї загибелі стало невміння користуватися підлабузницькою риторикою, то я певен, що ти побачив би на власні очі, з якою легкістю я зустрічаю смерть. Тому що са­мої смерті ніхто не боїться — окрім тих, звичайно, нерозважних і малодуш­них, кого лякає скоєна несправедливість. Бо ж лихом із лих є для душі прий­ти до Аїду переповненою гріхами багатьох несправедливих учинків. Якщо маєш бажання переконатися, що це справді так, послухай-но мою розповідь.

Каллгкл. Гаразд, якщо ти з усім іншим уже покінчив, то йди до кінця й тут.

Сократ. Слухай же, як кажуть, прекрасну оповідь, що тобі, либонь, ви­
дасться міфом, а я маю її за щиру правду. Тому й розповідатиму так, як роз­
повідають про те, що справді було. Отож, як твердить Гомер, Зевс, Посей­
дон і Плутон розділили між собою владу, яку успадкували від свого батька.
А за Кроноса побутував закон про людей, яким і по сьогодні користуються
боги, що той із людей, хто справедливо, й побожно прожив своє життя, ко­
ли вмирає, відходить на острови Блаженних і там проживає у повному щасті,
вільний від щонайменшого лиха, а той, хто жив неправедно й грішно, по­
трапляє до місця покути й кари, до в'язниці, яку називають Тартаром. Суд­
дями ж за владарювання Кроноса, та ще й недавно, на початку панування
Зевса, були живі, які вершили суд над живими того дня, коли підсудні мали
померти. Але суди погано справлялися із своїми обов'язками. І ось Плутон
та наглядачі з островів Блаженних прийшли до Зевса й поскаржились, що і
26 0-319 401

в Тартар, і на острови Блаженних приходять люди, яким там не місце. І Зевс відповів: «Я нарешті покладу тому край! Тепер суди судять погано. Але ж чому? Та тому, — каже, — що людей судять одягнутими Тому, що судять їх живими. Багато з них, — каже, — мають погані душі, але вбрані у прекрасні тіла, в благородне походження, в багатство, і коли розглядається їхня спра­ва, сходиться багато свідків, щоб засвідчити, що ті прожили своє життя у згоді із справедливістю. Судді від того всього розгублюються, до того ж і самі вони одягнуті — душа їхня прикрита очима, вухами та й узагалі усім тілом. Усе це їм стоїть на заваді — і власні одіння, і вбрання підсудних. От­же, насамперед, — каже Зевс, — треба так зробити, щоб людям більш не провіщали смерті, як нині, коли вони знають про її день заздалегідь. Тому я вже звелів Прометеєві, щоб він цьому поклав кінець. Потім необхідно, щоб людей судили роздягненими. Тому судити їх треба лише після смерті. І суд­дя повинен бути роздягнений, тобто померлий, аби лише душею вдивлявся в душу кожного небіжчика — душу, яка знагла позбулася всіх близьких і за­лишила на Землі всі свої прикраси, — і лиш тоді суд буде справедливий. Я знав про це ще до того, як ви мені поскаржились, і тому настановив суд­дями своїх синів: двох від Азії — Міноса й Радаманта, і одного від Євро­пи — Еака. Коли вони помруть, то судитимуть на лузі біля роздоріжжя, звідки ведуть дороги — одна до островів Блаженних, а друга — до Тарта­ру. І тих, що прибуватимуть із Азії, судитиме Радамант, а тих, що з Євро­пи, — Еак. Міносові ж дам право вирішального голосу на той випадок, ко­ли котрийсь із двох суддів завагається, — аби присуд, на яку дорогу стати, був справедливий». Цю розповідь, Каллікле, я чув на власні вуха її вірю в її правдивість. А з неї, на мою думку, випливає ось що. Смерть, видається мені, є нічим іншим, як розділенням двох речей: душі й тіла. І коли вони відділя­ються одна від одної, кожне з них зберігає той стан, який мало й за життя людини, наприклад, тіло — свою природу, всі властивості й прикмети, які впадали в око. Отже, якщо чиєсь тіло було велике за життя — чи від при­роди, чи від надміру їжі, чи від обох причин відразу, — то великим воно зо­станеться й після смерті, а якщо товсте — то так і залишиться товстим, і так далі. І коли хтось старанно доглядав своє волосся, то і в небіжчика воно бу­де розкішним, а якщо хтось був негідником і за життя мав сліди від пока­рань — рубці на тілі від батога чи від якихось інших пошкоджень, — то й після смерті їх можна побачити на небіжчику. І якщо за життя у когось бу­ли поламані чи вивихнуті члени тіла, то це видно й на мертвому тілі. Одне слово, який хто був тілом за життя, таким він зостанеться і в смерті: всі або

майже всі характерні ознаки можна буде побачити упродовж певного часу й на неживій плоті. На мою думку, те саме стосується й душі, Каллікле. Ко­ли вона вивільняється від тіла, у ній видно все: і її природні властивості, й сліди, які залишає в людині кожна з її справ. Отже, коли померлі приходять до судді, ті, що з Азії — до Радаманта, то Радамант, поставивши їх перед собою, розглядає душу кожного, не знаючи, кому вона належить, але часто, дивлячись на перського царя або на якого-небудь іншого володаря чи пове­лителя, бачить, що нічого здорового в тій душі немає, що вся вона знівече­на, повна струпів від брехливих присяг і несправедливих учинків, тобто всі діяння людини закарбувалися на її душі, і викривлена та душа брехнею і за­розумілістю, і немає в ній нічого правдивого, тому що виховували її, забув­ши про правду. А ще він бачить, що душа та через свавілля переповнена роз­пустою, пихатістю, розгнузданістю й гидотністю. Роздивившись усе це, він з ганьбою відсилає ту душу мерщій до в'язниці, де вона повинна зазнати страждань, яких заслужила.

Кожному, хто підданий покаранню, якщо його покарали справедливо, на­лежить або самому стати кращим і мати з того певну користь, або послужи­ти прикладом для інших, щоб вони, бачачи страждання, які він терпить, сповнилися страхом і змінилися на краще. Котрі зазнали покари від богів і людей, заслуговують на порятунок, бо скоєні ними гріхи можна виправити спокутою. Але шлях до їхнього порятунку лежить тільки через страждання та біль і на Землі, і в Аїді. Інакше-бо неможливо очиститися від неправед­них учинків. А котрі у своїх злочинствах дійшли до краю й припустилися не­вигойних гріхів, ті правлять за взірець; і хоч самі з того не мають ані най­меншої користі (бо ж невиліковні!), зате інші мають, споглядаючи їхні довіч­ні найбільші, найгіркіші й найтяжчі муки, — наочний взірець, виставлений у підземній в'язниці для огляду й повчання усім, хто туди прибуває. Одним із них, я переконаний, буде і Архелай, якщо Пол каже правду, і всякий інший, хто є подібним до нього тираном. Гадаю також, що найбільше тих прикладів виявиться серед тиранів, царів, володарів і державних правителів. Саме во­ни через своє свавілля вдаються до найтяжчих і найбезбожніших учинків. Про це свідчить і Гомер. Він описує царів та володарів, навічно покараних у Аїді: тут і Тантал, і Сизиф, і Титій. А Терсита, як і будь-котрого іншого не­справедливого чоловіка з простих смертних, ніхто не зображає у вигляді не­виправного грішника, обтяженого справедливою покарою. Причина ж, га­даю, та, що в нього не було влади. Тому він був щасливіший, ніж ті, хто міг свавільно нею користуватись. Отож, Каллікле, з-поміж могутніх володарів

багато вийшло дуже поганих людей. Але це, звичайно, не означає, що й між них не можуть з'явитися достойні мужі, які варті нашого великого пошану­вання. Тому що дуже важко, Каллікле, і на велику похвалу це заслуговує, — володіючи безмежними можливостями для лиходійств, усе ж прожити своє життя справедливо. І таких небагато. Проте якщо вони є — і тут, і де інде — то, гадаю, і будуть — гарні й порядні люди, чесноти яких полягатимуть у то­му, щоб справедливо вершити справу, яку їм довірили. Один із них найбіль­ше уславився серед еллінів — це Аристід, син Лісимаха. І все ж, мій друже, більшість володарів — лихі люди.

Отож, як я уже сказав, коли Радамант дістане під свою владу такого не­біжчика, він нічого про нього не знає: ані хто він, ані якого роду, бачить ли­шень одне, що той — негідник. І тому відсилає його до Тартару, зазначивши, виліковним він йому здається чи безнадійним. А грішник, прибувши туди, терпить покару, на яку заслужив. Часом же суддя бачить іншу душу, яка про­жила життя без гріха й дотримуючись правди, — душу людини простої або якої-небудь іншої, найчастіше, я думаю, Каллікле, філософа, який за життя займався своїми справами і не втручався в чужі, — тоді Радамант тішиться і відсилає його на острови Блаженних. Так само робить і Еак. Кожен із них судить, тримаючи в руці скіпетр. А Мінос, наглядаючи за ними, сидить один, маючи золоте берло, як розповідає гомерівський Одіссей, що його бачив:

Був там прекрасний Мінос, що Зевсу доводиться сином, З берлом в руці золотим над мертвими суд учиняв він.

Отож я, Каллікле, у ті розповіді вірю й пильную того, аби душа моя по­стала перед суддею якомога здоровішою. Збайдужівши до почестей, за яки­ми так ганяються люди, зважаючи лише на істину, я справді намагаюся ста­ти якомога кращим і так жити, а коли випаде смертна година, то так і по­мерти. Я намовляю і всіх інших людей, наскільки це в моїх силах, а надто ж тебе заохочую — у відповідь на твій заклик — до того життя й до тієї бо­ротьби, якій віддаю першість перед усіма земними змаганнями, й докоряю тобі за те, що ти не зможеш сам собі допомогти, коли надійде час твого су­ду й присуду, про що, власне, я вже згадував, бо ж, прийшовши до судді, сина Егіни, який схопить тебе своєю рукою, ти тільки заціпеніло роззявиш рота й перелякаєшся там не менше, ніж я тут, і, ймовірно, з великою гань­бою надають тобі ляпасів і всіляко принизять багатьма способами. Цілком можливо, що моя розповідь видається тобі байкою, наче оповідкою для ді­тей, і ти слухаєш її із зневагою. І не дивиною було б зневажати, якби, шу-

каючи, ми дійшли до чогось кращого й правдивішого за те, що ти почув. А тепер бачиш сам, що ви троє, наймудріші серед нинішніх еллінів — ти, Пол і Горгій, — не можете довести, що жити треба якимось інакшим життям, ніж те, яке й на тому світі приносить користь. А з-поміж усіх доказів, які запере­чували один одного, лише один зостався незахитаним: що треба більше осте­рігатися скоєння несправедливості, ніж несправедливого терпіння, й що лю­дина повинна не здаватися доброю, а бути такою насправді, як у домашньо­му колі, так і на людях. І якщо хтось під будь-яким оглядом стане поганою людиною, то повинен зазнати кари. І коли погодимось, що бути справедли­вим — це перше добро, то друге — це стати справедливим через покарання і віддання себе в руки справедливості. Всілякого ж підлабузнювання — і до себе самого, й до інших людей, окремих чи багатьох, — слід уникати, а крас­номовством треба користуватися лише задля справедливості, втім, як і кож­ним іншим заняттям.

Отже, послухавши мене, рушай до мети, осягнувши яку, будеш щасливий І за життя, й після смерті, як і повчає ця оповідь. І нехай хтось зневажає те­бе, як нерозумного, і ганьбить, коли заманеться, але ти, заради Зевса, муж­ньо витерпи ті підступні удари. Бо нічого страшного не зазнаєш, коли ти до­стойна й добра людина, віддана добродіянню. Лише потім, коли ми обидва набудемо в цьому вправності, і, коли після того вважатимемо за потрібне, візьмемося за державні справи, й зможемо дати ту чи ту пораду, бувши тоді значно кращими порадниками, ніж тепер. Бо соромно нам, отакими, як ми є, сьогодні чванитися, ніби ми чогось варті, і в той же час постійно зміню­вати свою думку, та ще й про особливо важливі речі. Ось до якого невігла­ства ми докотилися! Тож як поводирем скористаймось щойно почутою роз­повіддю, яка повчає нас, що цей спосіб життя — найкращий: стверджуючись у справедливості та в інших чеснотах, жити і вмирати. Прислухаймося й інших заохочуймо до цього заклику, а не до того, до якого ти прихилився сам і мене намовляєш так зробити. Він цілковито безвартісний, КаллІкле!

V. МАРГАРИТ

Стародавні українські риторики

Я світла слава й розумна сила.

Сказання про сім вільних мудрощів

Я — риторика добрословного й яснозрящого разума, мной грамматика исполняется и диалектика украшается.

Дата добавления: 2014-10-31