Предмет і завдання курсу “Історія України. Періодизація історії України. Джерела вивчення української історії

План

Вступ до курсу “Історія України. Витоки українського народу.

Тема 1. Київська Русь, її піднесення. Галицько-Волинська держава.

(2 год.)

У лекції ми розглянемо предмет і завдання курсу “Історія України, загальноосвітнє та виховне значення його вивчення студентами вищих навчальних закладів. Вивчаючи тему, важливо зрозуміти сутність та особливості періодизації українського історичного процесу. Велике пізнавальне значення має ознайомлення з джерельною базою історії України, історіографією курсу, найважливішими дослідженнями провідних науковців з історії України та витоками українського народу. Відомо, що сучасні українці формувались на певній території ранньофеодальної держави Київська Русь, яка виникла в масиві східнослов’янських племен. Перша українська держава – Київська Русь відіграла велику роль в українській та світовій історії. Спадкоємцем Київської Русі є український народ, а наступником Київської держави стало Галицько-Волинське князівство.

1. Предмет і завдання курсу “Історія України. Періодизація історії України. Джерела вивчення української історії.

2. Політичний та соціально-економічний розвиток Київської Русі. Роль київських князів у державотворчих процесах.

3. Галицько-Волинське князівство-європейська держава.

Основні поняття: історичний процес, історія, періодизація, джерела, історіографія, східні слов’яни, державність, давньоруська народність, літописи, політична влада, соціальна структура, православ’я.

Предмет і завдання курсу “Історія України”. Ми починаємо вивчати курс “Історія України”. Відомо, що сам термін “Україна” з’явився у ХІІ столітті. В Іпатієвському літописі від 1187 р. вперше письмово вжито термін “Україна”. Ним позначались у ті часи наші південні землі. У наступні роки в літописі цей термін зустрічається все частіше й відноситься до різних районів, у тому числі й до Галичини. Існує принаймні 4 точки зору про походження терміну “Україна”:

- перша - “Україна” походить від слов’янського слова “країна”. Це слово означає край, або частину краю у значенні своя, рідна земля.

- друга - більшість істориків вважають, що зміст слова “Україна” відповідає російському слову “окраина”, тобто земля, що лежить скраю. Цієї точки зору дотримувався М. Грушевський.

- третя – деякі історики, вважають, що серед давніх арійців існував загадковий народ “укри”, який ніби й заснував свою державу – Україну.

- четверта - прибічники цієї теорії стверджують, що назву “Україна дали нашій землі наші предки. І Геродотова назва скіфів – орачів за своєю природою співпадала з літописним найменуванням слов’янських племен –поляни. Вони мали в своєму розпорядженні стільки землі, скільки міг “украяти” і захистити господар мечем. Ось чому його земля, його поле – це його “україна”. Предмет і завдання курсу історії України, питання, яке тісно пов’язане з загальною характеристикою значення історичних знань, а також визначеннями тих змін, які відбуваються в історичній науці та історичній свідомості українського суспільства після проголошення незалежності України. Без грунтовних наукових знань про минуле свого народу неможливо зрозуміти сучасний соціально-економічний та політичний розвиток держави. Знаючи закономірності й особливості історичного поступу українського народу, можна уникнути помилок на майбутнє.

Місце і роль історичної науки в суспільстві визначається як її пізнавальною, освітньою, виховною, так і практичною функціями, можливістю використання історичного досвіду в сучасних умовах розбудови української держави, а також прогнозуванням на майбутнє. В період радянської доби в умовах тоталітарного режиму, об’єктивне висвітлення українського історичного процесу поступалося ідеологізованим історичним працям, які писалися на догоду політичній кон’юнктурі. Трагедія України полягала ще і в тому, що багато століть на її території співіснували різні державні структури, український народ був позбавлений своєї державності. Самобутній, природний розвиток українського народу немов зникав на тлі загальних подій у житті держав, до яких входила Україна: Росії, Польщі, Румунії, Чехословаччини, СРСР. І тому історія України у працях багатьох дослідників часто мала вигляд низки ілюстрацій до минулого тих країн, які володіли її землями, а український народ зображався не тільки недержавний, а й навіть приреченим розчинитися у складі нації, що панувала на території України.

Ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття проти такого сприйняття українського історичного процесу виступив відомий історик Михайло Грушевський, який першим створив багатотомну наукову історію України – “Історію України-Руси”. В цій фундаментальній праці М.Грушевський показав, що і “бездержавні народи мають національну історію”.

Вона не збігається з державною історією країни до складу якої в той чи інший період входить територія цього народу, і це ми бачимо на прикладі історії українського народу. На жаль, з кінця 20-х років ХХ століття радянська влада не дозволяла вітчизняним історикам звертатися до науково-історичної спадщини М. Грушевського - засновника наукової української історіографії.

У сучасних умовах розбудови самостійної української держави зростає прагнення українського народу до пізнання власної історії. Нині Україна є повноправним членом світової спільноти цивілізованих країн як держава, що має право не тільки на самостійний поступ у майбутнє, а й на власну історію. Звернення до історії з новою силою пробуджує національні та громадянські почуття, формує духовні підвалини суспільства.

Курс “Історія України є однією з головних складових гуманітарної загальноосвітньої підготовки фахівців з вищою освітою.

Предметом курсу “Історія України є український історичний процес від найдавніших часів до сьогодення. Курс української історії акумулює найновіші досягнення історіографії етногенезу українського народу, формування та розвитку української державності. Він передбачає вивчення політичного, соціально-економічного, культурного розвитку України, міжнародного співробітництва. Головну увагу ми будемо звертати на висвітлення тих численних історичних подій, які замовчувалися і фальсифікувалися в умовах радянської влади, подавалися однобічно. Насамперед це стосується проблем державності українського народу, національно-демократичної революції 1917-1920 рр., Другої світової війни та участі у ній українського народу, розвитку економіки, місця України у системі міжнародних відносин, культурної спадщини тощо.

Завдання курсу:

- розкрити наукову періодизацію історії України, зміст основних періодів української історії, визначальні події та явища, при цьому виважено підходити до оцінок історичних подій;

- вивчити особливості формування та розвитку національного державотворення, значення боротьби українського народу за її відродження та збереження основні напрямки розбудови української суверенної держави;

- висвітлити історію соціально-економічного та політичного розвитку України, стан сучасного розвитку та перспективи ринкової трансформації економіки України;

- визначити роль і місце в історії України видатних історичних осіб;

- показати роль української держави в системі міжнародних відносин.

В історичній науці використовуються різні критерії і підходи до періодизації історичного процесу, яка застосовується з метою систематизування й упорядкування історичного минулого.

Основи періодизації історії України були закладені М.Грушевським наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття у фундаментальній праці “Історія України - Руси”, що мала і має велике значення для розвитку української історичної науки. Обґрунтовуючи самобутню схему українського історичного процесу, яка покладена в основу української національної історіографії,

М.Грушевський виступив з науковою критикою російської схеми історії східноєвропейських народів, яка відстоювала концепцію “общерусской” народності, її історії, культури, водночас нехтуючи історичним розвитком українського народу. Він розробив власні підходи до історичного минулого України, які відрізнялися від панівної в офіційній російській історіографії схеми розвитку історичного процесу за С.Соловйовим, М. Карамзіним,

В. Ключевським.

Схему історії України в узагальнюючій формі М. Грушевський виклав у роботі “звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства” (1904), де він довів, що “общерусскої” історії не було і не може бути, як немає “общерусскої” народності. Може бути історія східного слов’янства, яка повинна стати, як вважав вчений, на місце теперішньої “русскої історії”, що заперечувала ранній історичний розвиток українського народу. М. Грушевський науково довів безпідставність російських вчених пов’язати Київську державу з її суспільно-політичним укладом і культурою з Володимиро-Московським князівством ХІІІ – ХІV ст. Українські племена стали державотворчим елементом у формуванні Київської Русі, культурно-політичну спадщину якої перебрала Галицько-Волинська держава, а не Московська, як було прийнято вважати в російській дореволюційній, а потім і в радянській історіографії.

Розробляючи свою історичну схему М. Грушевський в наукових працях “Історія України - Руси”, “Очерк истории украинского народа” (1904), “Ілюстрована історія України” (1911) та ін. встановив періодизацію українського історичного процесу в основі якої є нерозривність української історії. Рання історія, Київська Русь, Галицько-Волинськка держава органічно пов’язані політичними, етнічними і культурними процесами українського народу, вони набули продовження за литовсько-польської доби української історії, в період національно-визвольної війни середини XVII ст., в українському відродженні кінця XVIIІ – початку ХХ ст. М. Грушевський показав, що український народ був основою безперервності українського історичного процесу.

Відповідна схема історії України, періодизація української історії, які були розроблені М. Грушевським, стали основою наукових досліджень українських істориків у Галичині та в еміграції, у 20-х роках ХХ ст. – у радянській Україні. В умовах тоталітарного режиму домінував формаційний підхід до періодизації: первісне суспільство, феодалізм, капіталізм, соціалізм. Сучасна історична наука висунула чимало нових підходів до розв’язання проблеми історичної періодизації, одним із яких є цивілізаційний підхід. І хоча проблеми періодизації продовжують залишатися дискусійними, сьогодні можна виділити такі основні періоди в історії України, які загальноприйняті в українській науці. Вони відображені і в програмі курсу “Історія України”, розробленої викладачами нашої кафедри доц. Л.Ф. Домбровською, доц. В.М. Красовським. Програму курсу “Історія України” ви отримали в кабінеті кафедри історії України. Ми будемо розкривати її зміст у наших лекціях, даючи при цьому характеристику історіографії курсу. Важливою і невід’ємною частиною вивчення історії українського народу є джерельна база, так як завдяки джерелам відображаються соціально-економічний, політичний та культурний розвиток суспільства на всіх етапах його існування. В курсі “Історія України” предметом вивчення є насамперед писемні джерела. Сучасні дослідники виділяють такі основні види писемних джерел з історії України: літописи, законодавчі акти, діловодна документація, статистичні джерела, карти, періодична преса, документи особистого походження (мемуари, автобіографії, спогади, хроніки, літературні пам’ятки тощо). До другої групи джерел належать предметні джерела (будівлі, знаряддя і предмети праці та побуту).

Слід відмітити, що багато джерел з історії України опубліковано. Місцем зберігання рукописних джерел є архіви та рукописні фонди наукових бібліотек.

До третьої групи джерел належать усні джерела (думи, легенди, билини, казки, пісні, перекази). Окрім цього, треба також назвати фотодокументи, фонодокументи.

Походження окремих народів є надзвичайно складною проблемою. Вивчення її потребує комплексного підходу та залучення різних наук. Крім того цю проблему треба розглядати в межах тривалого проміжку часу, в історичному руслі, наприклад, від родоплемінного ладу до державного устрою. Це стосується і проблеми походження українського народу, його витоків. Як відомо, сучасні українці сформувались на певній території ранньофеодальної держави Київська Русь. Вона виникла в масиві східнослов’янських племен. Слов’яни успадкували культуру населення доби бронзи лісової і лісостепової зони Східної і Центральної Європи, яка належала спільним предкам слов’ян, балтів і германців. Отже сучасні народи та нації формуються, як правило, на підгрунті кількох народів, значно більших за чисельністю та територією, яку вони займають. Тому і недоцільно шукати історичне коріння сучасних народів у конкретних племенах первісного суспільства, про яких дуже мало відомостей і сьогодні.

Політичний та соціально-економічний розвиток Київської Русі.

Роль київських князів у державотворчих процесах

Утворення Київської Русі. Проблема, що залишається у центрі уваги сучасної історичної науки. Перша українська держава – Київська Русь відіграла велику роль в українській та світовій історії. Протягом чотирьохсот років свого існування Київська держава була однією з наймогутніших держав Європи. Вона мала розвинені для свого часу продуктивні сили і багату економіку. Київська Русь заклала державотворчі традиції на теренах сучасної України. Протягом ХІІІ – першої третини ХІV ст., значного рівня розвитку досягло Галицько-Волинське князівство, як історична форма української державності.

Вивчення даної теми ми розпочнемо з аналізу передумов утворення Давньоруської держави, яка виникла в результаті тривалого процесу політичної, економічної і етнокультурної консолідації східнослов’янських племен на рубежі VІІІ – ІХ ст. Нагадаємо, що:

- історичний розвиток України розпочався 1 млн. років тому в епоху палеоліту і став складовою частиною еволюції людства;

- постійні зміни на території України в первісну добу відбувалися, як у світі в цілому, але й мали певні особливості. Стародавні етноси складалися завдяки міграціям, культурній взаємодії та перемішуванню племен різних земель і природно-географічних зон;

- Трипільська культура була однією з найдавніших землеробських культур світу (ІV – ІІІ тис. до н.е.). За рівнем соціально-економічного розвитку населення Трипільської культури прирівнюється до цивілізацій Єгипту та Близького Сходу;

- південні території України тривалий час були заселені кочовиками, які залишили помітний слід в історії України. Перший відомий науці кочовий народ, який мешкав на півдні, - кіммерійці (кін. ІІ тис. – VІІ ст. до н.е.). Вони створили перше в південних степах державне об’єднання;

- в умовах колонізації греками Північного Причорномор’я з VІІ ст. до н.е. до V ст. н.е. існували античні міста – держави, забезпечуючи тісні культурні зв’язки українських земель з античним світом.

Проблема походження слов’ян постала перед історичною наукою давно. Ряд істориків ототожнюють слов’ян із венедами. Перші письмові згадки про слов’ян (венедів) зустрічаються у римських авторів І – ІІ ст. н.е. – Плінія, Тацита, Птоломея. Одним із перших науковців, який звернув увагу на теорію походження слов’ян і дослідив її був академік О.Шахматов. Він поклав в основу своїх досліджень теорію міграціонізму, хоча ця теорія не дістала одностайної підтримки у вчених. Як антитеза їй існує теорія автохтонна, основоположником якої був видатний український археолог В. Хвойко. В результаті ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ є корінне, споконвічне населення, яке створило, дало тенденції розвитку соціально-економічних та культурних процесів і що ці процеси мають свої притаманні тільки території України особливості. На основі автохтонної теорії написали свої фундаментальні “Історію України - Руси” М.Грушевський, “Нариси історії України” Д.Дорошенко. Вона дістала висвітлення в працях сучасних істориків В.Борисенко, Д.Дашкевича, М.Брайчевського, В.Смолія

С. Кульчицького та ін. На думку більшості вчених, батьківщина слов’ян охоплювала територію від середньовічної течії Дніпра до Вісли. У ІІ – VІІ ст. н.е. – у період Великого переселення народів – слов’яни широко розселилися у всіх напрямках. У результаті слов’янський етнос розпався на три гілки: західних слов’ян, південних слов’ян і східних слов’ян. Східні слов’яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги).

Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам.

Південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям.

Східні слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

З ІV ст. н.е. на території України між Дністром і Сіверським Дінцем розселилися племена антів. Провідною галуззю економіки антів було сільське господарство. Поширилося орне землеробство, практикувалося двопілля, вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Анти не тільки забезпечили себе хлібом, а й вивозили зерно на зовнішні ринки.

Анти підтримували торговельні зв’язки з сусідами (скіфами, сарматами, готами та ін.), а також з провінціями Римської імперії. Інтенсивний розвиток економіки обумовив розвиток общинного господарства, соціальне розшарування, появу нових форм політичної організації. В ІV ст. н.е. анти створили державне об’єднання (Антський союз) зі спадковим вождем, організованим військом та участю населення в політичному житті (віче). Антський союз мав характер військової демократії. Проіснував до VІІ ст. н.е. і розпався під ударами аварів.

Після його розпаду на території України, де розселилися східні слов’яни, утворилися окремі племінні об’єднання, розташування і назва яких відомі із літопису “Повість минулих літ”: поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі. Поляни опинилися у найбільш вигідному геополітичному положенні. Саме поляни стали центром консолідації східнослов’янських земель. Піднесення рівня господарського розвитку слов’ян стало економічним підґрунтям творення Давньоруської держави.

Першими ж київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Аскольд і Дір, які правили з 30-50-х рр. ІХ ст. до 882 р. За одними писемними відомостями, Аскольд і Дір були нащадками Кия, за іншими – дружинниками варязького князя Рюрика, який правив племенами ільменських словен у північних Новгородських землях. З середини ІХ ст. навколо полян постає стабільне державне об’єднання, яке в арабських письмових джерелах отримало назву Куявія, а сучасні історики називають його Руською землею або Київським князівством. Саме воно стало територіальним, політичним, етнокультурним ядром, навколо якого згодом досягла своєї могутності Київська Русь (цю назву дав М. Грушевський). Як було відзначено, саме термін “русь” є одним з найдискусійнішим понять у вітчизняній історії. У літописах та інших джерелах Руссю називали територію, яку посідали руські люди, тобто східні слов’яни. Цим же словом іменували й Київську Русь. Як слушно відмічає відомий український історик С. Кульчицький в історичній науці склалося чотири основних значення поняття “русь”. Етнічне: русь – народ; географічне: русь як територія, земля; політичне: Русь як держава. Зараз ми підходимо до питання, яке вже упродовж досить тривалого часу не сходить зі сторінок наукової літератури. Це питання про прихід варягів (норманів) на Русь та заснування Київської держави слов’янами чи скандинавами. Ще у “Повісті минулих літ” Нестор зробив спробу зв’язати історію Русі з світовою й висунув гіпотезу про норманське походження давньоруської державності. Особливо це питання набуло значення в умовах німецького засилля в Росії у ХVІІІ ст. Методологічною підвалиною норманської теорії було уявлення про утворення держави одночасним актом внаслідок діяльності історичної особи. До 20-х рр. ХХ ст. на підставі вивчення різноманітних джерел сформувалася думка про провідну роль скандинавів у політичному житті Східної Європи. Опрацювання сучасної теорії виникнення держави внаслідок довготривалого соціально-економічного розвитку суспільства, праці істориків та археологів, які довели, що східні слов’яни ще до літописного запрошення варягів мали протодержавні утворення, - все це докорінно змінило уявлення про роль скандинавів на Русі. Норманська теорія як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення. В сучасних умовах вченими досліджуються русько-скандинавські стосунки періоду раннього середньовіччя в широкому контексті взаємозв’язків між країнами Східної Європи.

Об’єктивному аналізу процесів державотворення у східних слов’ян сприяє визначення сутності самого поняття “державність”. Сучасні історики головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві вважають: наявність влади, відчуженої від народу; розміщення населення за територіальним, а не племінним принципом; стягання даними для утримання влади; успадкування влади князем. В умовах Русі ІХ ст. конкретними формами державності були: окняження земель (підкорення владі державного центру територій племінних княжінь) і поширення на ті землі систем збирання данини, управління та судочинство.

Дата добавления: 2014-11-25