Раціоналізм і емпіризм філософії Нового часу

Тема 6

1.Передумови формування філософії Нового часу

2. Вчення про пізнання і субстанцію у філософії Нового часу

3. Філософія французьких матеріалістів XVIII ст.

Ключові терміни: деїзм, раціоналізм, сенсуалізм, емпіризм.

  Передумовиформування філософіїНовогочасу

Формування філософії Нового часу відбувалося в епоху ранніх буржуазних революцій: Нідерландська революція (1566–1609), яка була направлена перш за все проти Іспанії, – опертя феодального абсолютизму і католицизму; Англійська революція, що тривала майже 50 років (1640–1688). Ці революції виявили незрілість буржуазії. Ще немає чіткого розмежування з дворянством, проте, капіталізм набирає силу, розвивається світова торгівля, мануфактурне виробництво. Зростає роль природних наук. Розвиток виробництва народжував потребу в науці, що мала прикладне, практичне значення; поступово вона стає продуктивною силою. Виникають нові форми організації дослідницьких робіт – Академії наук.

Перше італійське наукове суспільство (1560) в Неаполі називалося «Академія таємниць природи». Знамените Лондонське Королівське суспільство (що існує до цих пір) з його головним девізом: «Нічого із слів» ставило своєю за мету дослідно-експериментальне дослідження, вільне від авторитетів і упереджених ідей. Тут працювало безліч блискучих учених: Р. Бойль (1627–1691) – один з засновників фізики та хімії (поняття хімічного елементу), Е. Торрічелі (1608–1647) встановив факт тиску повітря, винайшов ртутний барометр і повітряний насос, І. Ньютон (1643–1727) сформулював основні закони механіки і закон усесвітнього тяжіння, В. Гарвей (1578–1657) відкрив кровообіг і емпірично досліджував його.

Значний внесок у розвиток математики, фізики, фізіології внесли Р. Декарт (1595–1650) і Г. Лейбніц (1646–1716). У суспільних науках розробляється теорія природного права, представниками якої є Т. Гоббс (1588–1679) і Г. Гроций (1583–1645).

У філософії Нового часу відбувається розрив зі схоластикою та релігією, йде процес секуляризації суспільного життя і боротьба за віротерпимість – право людини вільного вибору релігії. При цьому філософія ще не пориває з релігією, поняття Бога, його ім'я присутні у всіх філософських ученнях. Розвиток астрономії, механіки, математиків дало блискучу плеяду учених, таких як Бразі, Галілей, Гюйгенс, Коперник, Кеплер та ін.

Експериментальні науки вимагали теоретичного осмислення, відходу від схоластичних догм і примітивного емпіризму. Потрібна була нова філософія – вчення про могутність розуму і безмежних можливостях наукового дослідження.

У епоху Нового часу формується новий тип світогляду, настільки ж суперечливого як соціокультурна ситуація Європи того часу. Світ Нового часу відкритий для пізнання, всіляких змін і перетворень. Він сприймається як щось протистоїть людині. Звідси витікає проблема доріг пізнання і пізнавальних здібностей людини. Філософія Нового часу – це процес гострих дискусій сенсуалізму і раціоналізму, індуктивного і дедуктивного методів пізнання.

У гносеології Нового часу поступово виокремлюються дві течії: одна з них в центр уваги ставила все те, що належить людині в повсякденному житті, пов’язане з актуальним чуттєвим пізнанням, інша ж робила акцент на внутрішній сутності людського розуму (тобто на раціональному пізнанні).

У філософії Нового часу можна виокремити три провідні концепції пізнання: 1) емпіризм, сенсуалізм, метафізичний матеріалізм (Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс); 2) раціоналізм – проникнення в таємниці природи та самої людини (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбниць); 3) філософія містичного раціоналізму Б. Паскаля.

Практично всіх філософів Нового часу цікавили проблеми субстанції та її властивостей. При цьому виокремлювалось два підходи до цих питань:

1) онтологічний, ц межах якого субстанція розумілась як гранична основа буття; 2) гносеологічний, в якому здійснювалось осмислення поняття субстанції та обґрунтовувалась її необхідність для наукового знання.

В цілому, розвиток філософії Нового часу йшов по двох лініях: 1) Ф. Бекон – Дж. Локк – французькі матеріалісти XVIII ст. – сенсуалізм Дж. Берклі та Д. Юма – класична німецька філософія; 2) Р. Декарт – Б. Спіноза – Г. Лейбниць – класична німецька філософія (І. Кант, Г. Гегель та ін.).

Родоначальником філософії та емпіричної науки Нового часу, що проголосив відоме гасло «Знання – це сила!» був Ф. Бекон (1561–1626). Він відродив матеріалізм, який бере свій початок ще в епоху Античності. Матерію Ф. Бекон розглядав як активне начало, невід’ємне від руху. Він увійшов до історії як автор трактату «Про гідність і примноження наук». Його найбільш відомий методологічний твір – «Новий Органон наук» (органон у даному випадку розуміється як інструмент пізнання), – присвячений викладу ідей про метод пізнання та теорії індукції, яка була спрямована на експериментальне дослідження природи. Вона допомагає людині аналізувати закони природи та відкривати її нові властивості. Ф. Бекон був не згодний з Сократом, який звів філософію до етики, і вважав, що в філософії є три головні предмети: Бог, природа та людина. На найбільшу увагу заслуговує, на його думку, проблема «природа – людина», а також можливості пізнання та формування досконалого наукового методу пізнання. Згідно з Ф. Беконом, слід критично переосмислити все існуюче наукове знання та спиратись, передусім, на досвід. Розчищаючи простір для нової науки, Бекон виконав величезну роботу по «великому відновленню наук». На думку філософа, на шляху пізнання природи є перешкоди, які існують у людській свідомості. Ці перешкоди (оманливі ідеї) він назвав ідолами (або примарами), спотвореними образами дійсності і неправдивими уявленнями. Ф. Бекон виокремив чотири види «ідолів»: 1) ідоли роду (розум людини, подібно до кривого дзеркала, відбиває речі в спотвореному вигляді, розум і почуття обмежені); 2) ідоли печери (індивідуальні помилкові уявлення, що зумовлені рівнем інтелекту, виховання, освіти тощо); 3) ідоли ринку або площі (виникають через неправильне вживання слів, що спотворює сенс істини); 4) ідоли театру (неправильні уявлення, запозичені з різних філософських систем, які породжуються сліпою вірою в авторитети, особливо в традиційних філософських доктринах, побудова яких нагадує «філософський театр»). Відкидаючи рабське наслідування авторитетів, Ф. Бекон називає істину «дочкою часу», а не авторитету. Сюди ж він відносить і забобони та релігійний фанатизм, які іноді нав’язуються філософії.

У центрі філософських переконань Ф. Бекона знаходився індуктивний метод (який передбачає рух від часткового до загального), який є спрямованим на експериментальне, емпіричне дослідження природи. Дослідно-індуктивний метод полягає саме в поступовості утворення понять. Головне при цьому – їх правильне тлумачення. Тільки такий метод, на думку Ф. Бекона, здатний приводити до відкриття нових істин. Його основою є поступове узагальнення за допомогою фактів, запозичених з досвіду. Істинна філософія і істинна наука повинні поєднувати обидва способи пізнання. Цей «серединний» шлях Ф. Бекон назвав «шлях бджоли», яка збирає данину на полях і в садах, переробляючи її в «мед» знання власним умінням.

Ф. Бекон був родоначальником метафізичного матеріалізму. Згідно з його переконаннями матерія є якісно різноманітною, має різні форми руху та є першопричиною всього існуючого. Вона складається з багатьох нерухомих «форм» (або законів), які є джерелами та причинами різної «натури», – простих якостей: ваги, теплоти, кольору тощо. З комбінації цієї «натури» утворюється все різноманіття вищої природи. Матерія постійна в своїй кількості. Порожнечі не існує. Матерія та рух є вічними. Час – це міра швидкості руху матеріальних тіл. При цьому в Ф. Бекона немає ідеї розвитку: рух – це лише коловорот постійного відтворення певних форм. Але це не завадило Ф. Бекону зіграти провідну роль у створенні загальної наукової картини Європи Нового часу. Саме він був одним з перших мислителів нової епохи, хто проголосив культ науки, здійснив потужний вплив на розвиток експериментального природознавства та став родоначальником англійського метафізичного матеріалізму.

Т. Гоббс (1588–1679) відомий своїми роботами «Про тіло», «Про людину», «Про громадянина». Головна його робота носить назву «Левіафан» (Левіафан – це біблійне чудовисько, що символізує собою державну владу).

Т. Гоббс поділяє сенсуалістську ідею про те, що немає жодного поняття в людській душі, яке не було б породжене в органах відчуттів. Без відчуттів немає ані уявлень, ані пам’яті, ані інших компонентів людської свідомості. Але такого знання не вистачає для науки. Гоббс зв’язував людське мислення з мовою. Тисячі думок зникали б, якщо б вони не закріплювались в мові. Мова – це засіб збереження та передачі інформації. Філософ прагне до вдосконалення пізнання та його засобів, що привело до формування більш гнучкої та точної філософської мови. За словами Гоббса, мова подібна до істини – слабкі уми чіпляються за слова та заплутуються в них, а сильніші легко крізь них прориваються. Слабкий розум не бачить багатозначності слів і потрапляє в їх тенета як в пастку, подібно до птаху в сильці. Гоббс вважав, що не може бути правильної, а тим більше – точної наукової мови без знання того, що слова є багатозначними, і, щоб знання були істинними, мають бути присутні чіткі дефініції – точні визначення слів, які фіксують їх належне значення.

На думку Гоббса, світ є матеріальним. Матерія – це єдина субстанція, а все різноманіття світу – це її форми та прояви. Матерія є вічною, тоді як окремі тіла – тимчасові. Матерію та мислення розділяти неможна, оскільки мислить сама матерія. Безтілесна субстанція неможлива. Усі тіла є тривимірними, мають протяжність і форму. Матерія за складом є якісно однорідною. Рух, за Гоббсом, – це властивість матерії. Філософ визнавав лише одну форму руху – механічний рух (переміщення тіл в просторі).

Бог, на думку Гоббса, існує, але він не втручається в закономірний хід подій.

Дж. Локк (1632–1704) розвиває теорію пізнання, яка ґрунтується на принципах емпіризму та сенсуалізму. Початковий пункт його теорії пізнання та антропології – заперечення вроджених ідей, включаючи ідею Бога. Усе знання отримується з досвіду, який є індивідуальним, а не спільним. Досвід складається з ідей, якими Локк означає відчуття та чуттєві образи пам’яті. Це прості ідеї, які входять до складу зовнішнього досвіду. Зовнішній досвід – це відчуття властивостей тіл і їх сприйняття, а досвід внутрішній (рефлексія) – це пізнання душі про свою діяльність, отримане через самоспостереження. Взяті з досвіду ідеї – це ще не знання, а тільки матеріал для нього. Щоб стати знанням, все це повинно бути перероблене розумом. Тоді прості ідеї перетворюються на складні. При цьому реальна сутність речей не відома, і людина пізнає лише зовнішні явища. Дж. Локк виокремлює три види знань: 1) початкове (чуттєве знання одиничних предметів); 2) демонстративне (висновок, порівняння та відношення понять); 3) інтуїтивне знання (вище осягнення істини розумом).

Відносно проблеми субстанції Дж. Локк вважав, що ідеї, поняття мають своїм джерелом зовнішній світ. Але матеріальним тілам властиві лише кількісні особливості, якісного різноманіття в них немає. Один предмет відрізняється від іншого лише розміром, формою, рухом або спокоєм. Це – первинні якості матеріальних тіл. Вторинні якості, за Локком, це колір, смак, запах, звук тощо – суб’єктивні, не властиві самим речам.

Один з засновників раціоналізму Нового часу Р. Декарт (1596–1650) прагнув розробити універсальний метод пізнання, виходячи з раціоналізму (лат. rationalis – розумний, доцільний, обґрунтований), що визнає єдиним джерелом достовірного знання розум. Декарт вважав, що в людському пізнанні є низка вроджених ідей, передусім, ідея Бога. Основним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто рух думки від загального до окремого. Зміст раціонального методу (дедукції) полягає для Декарта в аналізі, розкладанні отриманих знань на окремі компоненти, доведені до рівня очевидного. Зразком наукового знання, якому повинна наслідувати філософія, є математика (математична дедукція).

За Декартом, єдине, в чому ми не можемо сумніватись, це в тому, що ми маємо свідомість і існуємо – Cogito ergo sum («Думаю, значить існую»). Для розрізнення істинного та неістинного знання людина повинна використовувати розум У роботі «Міркування про метод» Р. Декарт викладає основні принципи свого дедуктивного методу: 1) неможна примати за істинне те, що не є очевидним; 2) слід розділяти досліджуваний об’єкт на безліч частин і кожну з них піддавати ретельному аналізу; 3) слід вести дослідження від простого до складного; 4) необхідно проводити кінцеве узагальнення всіх висновків дослідження, приходити від аналізу до синтезу.

Бог у Декарта є гарантом можливості осягнення істини. Тільки він може вселити в душі людей думку про досконалу істоту. Він дав природі первинні закони руху та може зберігати та підтримувати світ лише своєю волею. Філософ вважав, що Бог заздалегідь створив людей гріховними та такими, що помиляються. Однією з основних рис філософії Р. Декарта є дуалізм. Він вважав, що в світі існують дві незалежні субстанції: духовна та матеріальна, душа та тіло.

Б. Спіноза (1632–1677) здолав дуалізм Р. Декарта. Він доводив, що світ – вічний і є єдиною, неподільною субстанцією, яка вічна в часті та нескінченна в просторі.

Як раціоналіст, він вважав, що в самий розум поміщена відповідність утворюваних ідей з сутністю пізнаваних речей. Критерієм істини для Спінози є розум. Універсальним методом пізнання виступає математика, а саме – геометрія. Спіноза досліджував людське пізнання з позиції раціоналізму. Він вважає, що пізнання речей слід розпочинати з пізнання їх ідей в розумі. А ідеї в розумі є результатом інтелектуальної інтуїції, адже лише інтуїція відкриває істину. З цих істин за допомогою дедукції можна виводити більш вузькі істини та розширювати знання. Таким чином, джерело істинного знання – це розум, а ньому міститься відповідність ідей речам, тобто в розумі міститься критерій істини (ясність і виразність). Спіноза заперечував наявність в людині вроджених ідей, але визнавав вроджену здатність отримувати знання. Найважливіше завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю здатність. У роботі «Трактат про очищення (удосконалення) інтелекту» він виокремлює чотири способи отримання знання: 1) знання з чуток (метод релігії); 2) знання з хаотичного досвіду (випадкові спостереження, життєві знання, що не визначаються розумом); 3) науковий шлях (з’ясування причинно-наслідкових зв’язків, розсудливе знання, яке оперує загальними поняттями); 4) інтуїція (знання, поміщене в загальні поняття, єдине, яке розкриває природу речей).

У Спінози повна об’єктивність достовірних ідей робить природу та світ повністю пізнаваними. Таку гносеологічну позицію називають панлогізмом.

Спіноза розробив моністичне вчення про матеріальність світу. Світ – це єдина неподільна природа, існуюча в двох формах – матеріальній та ідеальній, які злиті в єдину субстанцію. Субстанція – одна, але атрибути (якості), які виражають її сутність, – безкінечно чисельні. Природа – це Бог, вона є причиною самої себе. Це вічне буття, яке витікає з її сутності. Бог внутрішньо властивий природі. Субстанція виражає єдність світу, а її модуси (стани) – його різноманіття. Кожна річ – це модус субстанції (її стан) і одночасно модус атрибуту протягу. Одночасно існує ідея, що відповідає цьому тілу речі, – модус атрибуту мислення. Існують паралельно модуси протягу та модуси мислення. Найбільш складний модус – це сама людина. Вона є одночасно мислячою душею та протягненим тілом. Говорячи про рух матерії, Спіноза стверджував, що він випливає з самої сутності матеріальної субстанції. При цьому рух і час властиві кінцевим модусам одиничних речей.

Спіноза був послідовним детерміністам і вважав, що все існуюче зумовлене об’єктивними причинами. Люди вважають випадковим лише те, чому не знаходять причини, але в одиничних речах випадковості не може бути. Людина як єдність душі та тіла, де первинним є тіло, також знаходиться в стані жорсткої обумовленості: стан тіла обумовлює стан душі.

Б. Спіноза – це один з перших мислителів Нового часу, який виступив проти ідеї про породжену Богом доцільність у природі, проти домінування телеології.

Г. Лейбниць (1646–1716) прагнув поєднувати емпіризм і раціоналізм. Він визнає головну тезу сенсуалізму – «нічого немає в розумі, що не пройшло через наші почуття». Чуттєве пізнання – це передумова раціонального знання. Розум має вроджену здатність утворювати поняття, ідеї та усвідомлювати їх. Істини розуму – це затвердження логіки, математичного знання, тобто тих сфер, де працює метод дедукції.

У роботі «Досвід про людський розум» Лейбниць викладає своє вчення про монади, яке становить ядро його філософської системи. Світ складається з найдрібніших монад – активних духовних елементів буття. Філософ не визнає єдиної субстанції. Субстанція, на його думку, є безліччю монад, які знаходяться в єдності та узгодженості. Ця гармонія створена Богом. Субстанція багато, вони носять духовний характер. Вони є носіями творчої сили. Кожна монада – це субстанція, самосійна одиниця буття, здатна до діяльності. Монади є простими та неподільними. Це певний світ, що існує сам по собі. Вони мають свої якості, що відрізняють одну монаду від іншої. Лейбниць виокремлював три види монад: 1) нижча форма (характеризується перцепцією, пасивністю сприйняття, неясними уявленнями, що відповідають неживій природі); 2) монади душі (більш ясні уявлення, що відповідають тваринному світу); 3) монади духу (вони здатні до апперцепції – мають пізнавальні здібності та наділені свідомістю). Монади не сприймаються чуттєво, а збагненні тільки розумом, здатні до саморозвитку. При цьому немає ані виникнення, ані загибелі монад, а є лише їх якісні зміни. Кожна монада містить в собі своє майбутнє та минуле.

Французький філософ, містик і математик Б. Паскаль (1623–1662) обмежує сферу застосування наукового знання та виокремлює разом з ним знання серця. Обмеженість розуму в Б. Паскаля пояснюється статусом людини в земному світі. Людина – це лише «мислячий очерет на вітру», найбільш слабке з природних творінь. Велич людини полягає в тому, що вона усвідомлює свою нікчемність. Філософія людини – це єдність протилежностей – величі та нікчемності, духу та матерії, розуму та пристрастей, істини та помилки, вічності та обмеженості тощо. Вражаюча суперечність людини робить її незбагненним чудовиськом. Філософ вважав, що люди жадають істини, а знаходять у собі лише невпевненість, шукають щастя, а знаходять лише гіркоту та смерть. Вихід Б. Паскаль вбачав у християнській вірі. Тут розум грає другорядну роль, оскільки Бог може пізнаватись лише серцем. Пізнати Бога і себе можливо тільки через Ісуса Христа.

Філософіяфранцузькихматеріалістів XVIIIст.

Французька філософія XVIII ст. увійшла до історії як століття Просвітництва. Філософія Просвітництва не була однорідною. Найбільш радикальна частина просвітників стояла на позиціях матеріалізму та атеїзму: П. Гольбах, К. Гельвецій, Д. Дідро та ін. Менш радикальні філософи – Ш. Монтеск’є, М. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо – обстоювали позиції ідеалізму та деїзму.

Деїзм (лат. Deus – Бог) припускав існування Бога як першопричини світу, але заперечував його подальше втручання в природні та соціальні процеси. Французька філософія відстоювала вільнодумство. Вона дала науково-матеріалістичне пояснення світу, піддала критичному аналізу релігію. XVIII ст. – це час кризи феодалізму у Франції, яка завершилась буржуазною революцією (1789–1794). Велику роль в ідеологічній підготовці цієї революції зіграли французькі матеріалісти, виразники інтересів буржуазії: Ламетрі, Гельвецій, Дідро, Гольбах та ін. Ця філософія продовжує розвивати ідеї XVII ст., але тепер вони пропагуються ширше, оскільки філософські трактати стали друкуватись не латиною, а національними мовами, зрозумілими широким масам населення. Філософія XVIII ст. розвивається саме як філософія Просвітництва: активно видавались енциклопедії, словники, памфлети, дохідливо та дотепно коментувались наукові погляди та філософські ідеї. Логіка та емоції, розум та почуття при цьому зливались у єдине ціле. Прийнято вважати, що епоха Просвітництва розпочинається з 1718 р., коли в Парижі вперше була поставлена трагедія М.А. Вольтера «Едіп», де розкривалась криза християнської свідомості та відроджувались ідеї сумніву, скептицизму та критичного розуму.

Марі (Аруе) Вольтер (1694–1778) був однією з найбільш яскравих постатей французького просвітництва. Він був активним розповсюджувачем ідей фізики та механіки І. Ньютона, ідей англійської конституції, автором чисельних статей у філософських словниках і знаменитій «Енциклопедії».

Жан-Жак Руссо (1713–1778) виступає з теорією громадянського суспільства, заснованого на волі та рівності юридичних прав, що надихало як якобінців за часів Великої Французької революції.

Шарль Луї Монтеск’є (1689–1755) є одним з основоположників географічного детермінізму (вчення, згідно з яким природні умови визначають дух народу та характер розвитку суспільства); виступає з ідеєю розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Релігію філософ не відкидав, а вважав її необхідною для підтримки порядку та моральності в суспільстві.

У питаннях гносеології французькі філософи епохи Просвітництва стояли на позиціях матеріалістичного сенсуалізму. Згідно з цим напрямом, людина всіма своїми ідеями та думками зобов’язана відчуттям – це основа та зміст розумових процесів. Функція логічного мислення полягає в зіставленні та комбінуванні цих відчуттів. Вроджених ідей не існує. Практика також не розглядається як джерело пізнання та критерій істини, досвід – це лише спостереження або експеримент.

У другій половині XVIII ст. просвітницький рух набув більш демократичного характеру. З’являється «партія філософів», що об’єднались навколо видання «Енциклопедії» Д. Дідро. Провідна роль при цьому належала таким мислителям-матеріалістам як К.-А. Гельвецій (1715–1771), Ж.-О. Ламетрі (1709–1751), Д. Дідро (1713–1784) та П. Гольбах (1723–1789). З часом складаються два напрями, один з яких йде від матеріалістичної філософії Р. Декарта, інший – від емпіризму Ф. Бекона та матеріалістичного сенсуалізму Дж. Локка. Представники першого напряму (Ж.-О. Ламетрі та Д. Дідро) розробляли матеріалістичну філософію стосовно природознавства. Інший напрям пов'язаний з ідеями сенсуалізму, згідно з якими чуттєвий досвід є джерелом знання та критерієм істини. Представники цього напряму піддавали критиці ідеї раціоналізму Р. Декарта та Б. Спінози, які умоглядно намагались вирішувати філософські проблеми. Водночас ця філософія є дуже неоднорідною: матеріалізм та ідеалізм, атеїзм та деїзм почасти знаходяться в ній поруч.

У вченні про буття (онтології) французькі філософи-просвітники сформулювати філософське поняття матерії – природа та причина всього. Матерія існує сама по собі та існуватиме та діятиме вічно. Рух є необхідним наслідком її існування, це атрибут природи. Простір і час – це вічні форми існування матерії. Матерія складається з атомів та молекул (Д. Дідро), її основна властивість – це протяжність, вага, форма, непроникність, рух. Рух є абсолютним, спокій – відносний. Але рух є переміщенням в просторі, немає поступальної ходи як розвитку, він йде по колу, як відтворення колишніх якостей. Матерія – це речовина, яка впливає на почуття. Все в світі зумовлене причинами та наслідками. Є зовнішні причини. При цьому в наслідку немає нічого такого, чого не було б в причині.

У цілому, філософія французького Просвітництва є вищим ступенем механістичного матеріалізму, де розвиваються та глибоко осмислюються всі проблеми, поставлені в контексті матеріалізму XVII ст. Просвітники звільнили матеріалістичну філософію від впливу теології, схоластики, і, за ловами К. Маркса, наділили її дотепністю та красномовством, надали їй необхідний «темперамент», цивілізували її.

У соціальній філософії французького Просвітництва панує ідеалістичний світогляд. Людина розуміється як природна істота. Вона є незмінною, їй дані потреби та, задовольняючи їх, люди об’єднуються в суспільство. Завдання держави полягає в тому, щоб забезпечити самозбереження та щастя своїх громадян, сприяючи максимальному задоволенню їх потреб. Розробляються ідеї про роль матеріальних потреб та інтересів у всіх історичних подіях. Егоїзм, себелюбство – це рушійне начало громадянського розвитку. Французькі філософи XVIIІ ст. оспівували царство людського розуму, справедливості та рівності всіх перед законом, підкреслювали важливе значення права приватної власності.

Заслуговують на увагу ідеї французького філософа-просвітника та політичного діяча Ж.А. Кондорсе (1743–1794). У роботі «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» він висуває ідею поступального розвитку суспільства, який зв’язувався з безмежними можливостями людського розуму. Кондорсе обґрунтовує гіпотезу про прогрес в історії, який пов’язує з подоланням забобонів завдяки розвитку людського розуму (знання, науки, просвіти). Суспільство необхідно будувати на принципах розуму та справедливості, мирних реформ, ініційованих освіченими монархами. Нерівність також є законною, оскільки вона є наслідком права власності. Звідси виникають природні права людини: право особистої приватної власності для задоволення природних потреб; право приватної власності, створеної своєю працею; право на землю, якщо людина зробила її придатною для землеробства.

В цілому, соціальній концепції Кондорсе був властивий просвітницький пацифізм – засудження агресії та загарбницьких воєн (їх причини філософ вбачав у бажанні слави та честолюбстві політичних діячів). Він упевнений, що громадське зло в світі можна перемогти шляхом поширення ідей Французької революції, але водночас вважає, що революція – це лише крайній випадок, коли влада стає розбоєм і робить суспільство нещасним.

Німецькі просвітники І. Гердер (1744–1803) і Г. Лессинг (1729–1781) розглядають проблеми громадського та історичного прогресу. І. Гердер у своїй роботі «Ідеї про філософію людства», викладає своє розуміння прогресу як природного розвитку, що має поступальний характер, де сьогодення пов’язане з минулим і майбутнім, а головна мета – досягнення гуманізму. Величезна роль при цьому відводиться культурі, яка є і стимулом, і результатом розвитку. У громадський прогрес включається не лише розвиток культури, але й науки, мистецтва, громадських стосунків, системи держави та мови. Ідеї І. Гердера вплинули на І. Готе, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха та ін. І. Лессинг у тезах «Виховання людського роду» зв’язує прогрес суспільства з розвитком знання, досвіду, культури, демократичними свободами. У майбутньому суспільстві, згідно з філософією Лессинга, зникне будь-який примус і правитиме тільки розум. Віротерпимість, вільнодумство та рівність народів є умовою їх дружби як основи миру та прогресу.

Підбиваючи підсумки розгляду матеріалістичної філософії XVIIІ ст., слід зазначити, що французькі просвітники проголошували соціальний оптимізм, віру в прогрес і облаштування справедливого та гуманного суспільства.

Дата добавления: 2014-11-09