Особливості розвитку української та російської національної філософії

Тема 9

1. Філософські ідеї у культурі Київської Русі

2. Розвиток філософської думки в Україні XV–XVIII ст.ст. і в XIX–на

початку XXI ст.ст.

3. Філософська думка в Росії

Ключові терміни: національна ідея, традиція, індивідуалізм, споріднений працю.

Філософські ідеї у культурі Київської Русі

Кожна національна філософія виникає на певному ґрунті і тісно пов'язана з історичними, соціальними, культурними та релігійними передумовами. У розвитку української філософії слід виділити два базових джерела – народну культуру і писемні пам'ятки – літописи. У той же час філософія завжди пов'язана зі світоглядом. Тому розгляд основ української філософії справедливо буде почати з її витоків – індоєвропейського світогляду і філософських ідей Київської Русі.

Індоєвропейцями вчені сьогодні називають древній народ, потомками якого є більшість сучасних народів Європи. Зараз наука не має у своєму розпорядженні достовірні дані про те, звідки прийшли індоєвропейці, а також про багатьох особливості їх побуту і мови. У той же час відомо, що українська мова, як і багато інші європейські мови, ставитися до сім'ї індоєвропейських. Як і для інших стародавніх народів, для індоєвропейців основу світогляду становила міфологія, риси якої простежуються в матеріальній та духовній культурі України. Для індоєвропейської міфологічної традиції було характерно три частинній поділ світобудови (уранічний рівень, хтонічний рівень і світ людей), що відбилося в концепції світового дерева. Велика увага приділялася числової символіки, пов'язаної з підтриманням вселенських ритмів і тимчасових циклів (чергування пір року, руху небесних тіл і ін.) Найбільш шанованими числами у індоєвропейців були 2, 3, 4, 7, 12. Число 2 було пов'язане з поділом світу на ряд бінарних опозицій (тепле – холодне, чоловіче – жіноче, світле – темне і т. д.) Число 4 означало світовий порядок, асоційований з чотирма сторонами світла, числа 7 і 12 співвідносилися з цілісністю світу і відігравали важливу роль в місячному і сонячному календарі та встановленні семиденного тижня.

Київська Русь являла собою унікальний сплав стародавньої слов'янської та загальносвітової культур, що зумовило надалі плюралізм української філософії, наявність безлічі підходів до вирішення моральних, релігійних і філософських проблем. Держава досягла високого рівня культурного розвитку, в тому числі – розвитку писемності. Спочатку літературні, релігійні та філософські твори перекладалися з грецької та латини, але вже з Х ст. з'явилося власне літописання і оригінальна література. Найважливішою подією для розвитку філософських ідей Давньоруської держави стало прийняття християнства в 989 р. Крім консолідації держави, імпульсу до всебічного розвитку архітектури, писемності та образотворчого мистецтва, ідеї християнства докорінно вплинули на формування філософії Київської Русі, а в наслідку - української та російської національних філософських традицій. При цьому не можна не відзначити, що ще до повсюдного поширення православ'я освічені уми в Київській Русі були знайомі з ранньохристиянських вченням і мали шанобливе ставлення до Логосу – Божественному Слову, що дало поштовх розвитку книжкової культури.

В епоху Київської Русі філософія як цілісний світогляд ще не склалася. Серйозною проблемою був той момент, що Київська Русь, прийнявши християнство, не була в достатній мірі знайома з античною філософією і не знала середньовічної схоластики. Відмінною рисою філософствування у Київській Русі є підкреслена конкретика розглянутих проблем, близькість філософії до соціально-політичному житті суспільства, діалогічність і недолік абстрагування. Особливе значення має той момент, що вже в епоху Київської Русі була поставлена ​​базова проблема української філософії – проблема співвідношення світу і людини, з розробки якої в наслідку розвинулися філософські уявлення про мораль, щастя, працю і т.ін. Крім того, в давньоруській державі розвивалася, перш за все, філософія історії, а в числі основних філософських пошуків стояло питання про сенс людського буття в контексті подій світової історії.

Вже на початковому етапі розвитку філософія Київської Русі будувалася навколо вирішення проблем світу і людини, життя і смерті, свободи і обов'язку. При цьому людина розумівся як центр світу, його сенс. Світ служить людині, а людина через природу долучається до Бога. Унікальною рисою цієї філософії є ідея рівності всіх народів як необхідна умова свободи. Цей аспект знайшов яскраве відображення в роботах Іларіона (помер близько 1055), який закликав «кріпити і зберігати єдину спільність слов'ян» як частина величезного християнського світу. Єдність Київської Русі проголошував і Кирило Туровський (1130–1182).

На основі поширення перекладів робіт Іоанна Дамаскіна (675–753), Іоанна Златоуста (347–407), Василя Великого (330–379), Максима Сповідника (580–662), братів Кирила (827–869) і Мефодія (815–885), а також інших грецьких, болгарських і візантійських авторів в Київській Русі XI – XII ст.ст. створювалися оригінальні філософські твори, що носили, найчастіше, полемічний характер. Нерідко в них містилися вельми глибокі філософські ідеї щодо меж і можливостей людського пізнання, сенсу життя, співвідношення віри й розуму і т. д.

Особливу роль у розвитку філософії Київської Русі зіграли книжники – Іларіон (помер близько 1055), Данило Затворник (XII або XIII ст.ст.), Лука Жидята (перша половина XI ст.), Никифор (758–806), Нестор Літописець (1056–1114), Володимир Мономах (1053–1125), Кирило Туровський (1130–1182) та ін. книжники в Київській Русі називали людей, які присвятили своє життя пошукам істини, що володіли грамотою і володіли знанням наук. Книжники часто описували історичні події, переводили візантійську, грецьку та болгарську літературу, але далеко не кожен книжник піднімався у своїх вишукуваннях до теоретичного рівня філософії – критичного сприйняття й узагальнення певного досвіду.

Одним з найбільш яскравих книжників-філософів Київської Русі був митрополит Київський Іларіон, який жив за часів правління Ярослава Мудрого. Його знамените «Слово про Закон і Благодать» являє собою проповідь, в якій філософ порівнює Старий і Новий Завіт. Визнаючи величезне значення Старого Завіту, який відкрив людям істину про єдиного Бога, Іларіон зумів розгледіти його обмеженість, акцентування уваги лише на історії єврейського народу, домінування формального закону над людською особистістю і духовним світом. Очевидна перевага, на його думку, має Новий Завіт, звернений до всього людства, що відкриває шлях до божественної благодаті для всіх людей. Цікавою філософською ідеєю, висловленою автором «Слова», стала ідея про трьох фазах світовій історії. Згідно Іларіону, перша фаза ставитися до періоду ідолопоклонства і багатобожжя, друга – до іудаїзму, утвердженню єдинобожжя і законів Мойсея, а третя – повнота панування християнської істини і благодаті. У цьому контексті філософ казав про особливу історичної місії Русі, яка, поряд з іншими земними народами і державами, втілить в собі славу Божу. Таким чином, історіософію Іларіона можна назвати історичним оптимізмом, оскільки він бачив можливість спасіння не тільки для старозавітного вибраного народу, але для всього людства.

У «Моління» Данила Затворника міститься безліч ідей морально-філософського характеру. Він був одним з перших, хто проголосив цінність особистості самої по собі, незалежно від стану. Центром фізичних і духовних сил він вважав серце. Опора його – в мудрості і краси. Мудрість – це втілення знання в особистому досвіді.

Єпископ Лука Жидята закликав усіх згадати про те, що в основі будь-яких людських відносин повинні лежати любов і смиренність, тоді в суспільстві буде панувати спокій.

Никифор, політичний і релігійний діяч Київської Русі, висловлював важливі для розвитку філософії ідеї про душу, розум і можливості людського пізнання. Підкреслював нероздільну єдність душі і тіла. У душі Никифор виділяв три сили – словесну (логос, божественний розум), люту (пристрасті та емоції) і бажає (воля). Пристрасть і розум борються в людині як добро і зло. Для розрізнення доброго і злого людина повинна використовувати свій досвід і знання. Мудрість, згідно Никифору – це розум, здатний упорядковувати світ природи і суспільства. Тому мудрість приходить лише з накопиченням знань.

Літописець Нестор свої історико-філософські уявлення виклав у знаменитій роботі «Повість временних літ». Характерно, що він не просто записував якісь події і факти, а прагнув усвідомити їхню глибинну сутність і взаємозв'язок. В основі його світогляду лежала теза про богообраність слов'янського народу. Все в світі відбувається з волі Бога.

Історія – це поле боротьби сил добра і зла. Для перемоги добра Нестор закликав усіх князів припинити міжусобиці й об'єднатися для зміцнення миру в суспільстві. Ідеалом для філософа виступали правителі-книжники – князі Володимир і Ярослав Мудрий.

Володимир Мономах, колишній одночасно правителем, воїном і філософом, як і багато його сучасників, намагався зрозуміти сутність світу і місце людини в ньому. За часів його правління Русь досягла свого найбільшого розквіту і внутрішньої єдності. З метою передати накопичену мудрість своїм нащадкам, він написав свій знаменитий «Повчання». Володимир говорив про добрі справи як про єдино вірному шляху звернення до Бога.

Особливу роль у досягненні праведної мети, на його думку, грали три речі – покаяння, сльози і милостиня. При цьому його погляди вступали в конфлікт з ідеями Візантійського християнства, який закликав до відходу від світу, до чернецтва.

В ідеях Володимира Мономаха проявляється нове для того часу розуміння свободи як здатності самому вибирати спосіб звернення до Бога, причому не обов'язково через священика. Філософ відкидав всякий аскетизм і сліпе слідування догмам. Особливою глибиною відрізняється перенесення акценту з зовнішнього благочестя на внутрішнє. Так, Володимир говорив, що найкраща молитва – таємна. Між людиною і Богом не повинно бути посередників, адже благодать повинна бути всередині людей. Тільки тоді в суспільстві встановитися справедливість, а люди почнуть не тільки підкорятися зовнішнім законом, але чинити по совісті. Істинний закон повинен співпадати з правдою.

Єпископ Кирило Туровський був названий «російським Златоустом» за його глибокі філософські твори, які продовжували ідеї Іларіона і Володимира Мономаха. Філософ говорив про те, що істинний мудрець повинен жити в світі, а не втікати від нього в монастир.

Пізнання духовної істини неможливо без пізнання тілесного начала, а до Бога можна прийти лише через його творіння – природний світ. Розум людини спирається на дані почуттів. Але розум недосконалий і може впасти в гріх.

Для того, щоб уникнути цього, людині слід пам'ятати про церковному вченні, тоді його розум буде «струнким», тобто – цілісним і гармонійним. Розум рівний вірі за своїм значенням, адже без нього віра пуста.

К. Туровський висловив ідею єдності душі і тіла, яка червоною ниткою проходить через всю українську філософію аж до ХІХ ст.

Таким чином, вже для філософії Київської Русі характерно висування на перший план проблеми буття світу та людини – центральної проблеми української філософії. У той же час християнська релігія і світогляд як одні з найбільш важливих факторів формування філософії, зумовили розуміння мети життя як пізнання Бога. Але здійснюється це пізнання через світ, природу, і воно неможливе без розуму і вільної волі, завдяки якій людина робить вільний вибір між добром і злом.

Розвиток філософської думки в Україні в ХV–XVIII ст.ст. та в XIX–на початку XXI ст.ст.

Період з XIII ст. до XV ст. був складним для населення українських земель. Насамперед, тому, що саме цей період історії пов'язаний з татарсько- монгольським гнітом і неодноразовими набігами кримських татар. У той же час боротьба проти іноземного гніту сприяла консолідації народу, розвитку його духовної культури, пошуків відповідей на багато філософські питання. Характерно, що саме в XIII в. на українській території вперше з'являються філософські твори світського характеру, розвивається вільнодумство і альтернативні релігійно-філософські течії.

Одним з найбільш відомих творів цього часу є Галицько-Волинський літопис, що представляє собою одне з перших українських прозових творів. Літопис викладає події життя Данила Галицького. Філософське значення цього тексту полягає в прагненні автора показати особистісне буття в усьому його психологічному різноманітті, розкрити внутрішні мотиви і зміст дій головного героя.

Значний вплив на розвиток філософських поглядів в Україні здійснювали розповсюджувані з моменту прийняття християнства апокрифічні твори, що стимулювало появу різних альтернативних релігійних течій – єресь. Яскравим прикладом такої течії є богомильство. У його основі лежить дуалістичне вчення про протилежних світових засадах – Бога і Сатани. Згідно з ученням богомолів, Бог створив духовний світ, а Сатана – світ матеріальний, в тому числі і людське тіло. Відмінною особливістю богомолів було те, що вони заперечували істинність Старого Завіту, божественну природу Ісуса Христа, скептично ставилися до церковних таїнств і не поклонялися святим мощам. Прихильники богомильства закликали покладатися не на сліпу віру при вивченні Біблії, а мислити критично. Вони також вважали, що церковну ієрархію слід скасувати на увазі її економічної та духовної непотрібності. Між Богом і людиною не повинно бути посередників. Проповідувати може кожна людина, яка знає Новий Завіт і володіє усною мовою в достатній мірі.

Крім лютеранства, в Україну із Західної Європи в цей період проникали й інші реформаційні течії – кальвінізм, цвінгліанство і т.ін.

Період з XV ст. по XVIII ст. в Україні збігся з поширенням ідей європейського Відродження та Просвітництва. На українську філософію в цей час впливав гуманізм, а також своєрідний синтез неоплатонізму та філософської спадщини Аристотеля, що народився на базі української ментальності. Все це відбувалося в умовах постійного наростання соціального, економічного і релігійного гніту, і в той же час – посилення інтересу до національної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості. Мислителі цього періоду – Юрій Дрогобич (1450–1494), Станіслав Оріхівський - Роксолан (1516–1556), Мелетій Смотрицький (1577 – 1633), Петро Могила (1596–1647), Іван Вишенський (1545–1620) та інші у формі релігійно-філософських диспутів відображали у своїх роботах боротьбу українського народу за своє національне і соціальне визволення, проголошували ідеї патріотизму, політичної незалежності, справедливості та необхідності служіння загальному благу. Загальним для мислителів цього періоду є ідея гармонії людини і природи. Природа розуміється як об'єктивне буття. Її закони – це основа будь-якої діяльності, тому їх необхідно пізнавати. Вперше в цей час ставляться соціально-філософські проблеми, вирішення яких безпосередньо пов'язане з ідеєю досконалого держави у Аристотеля. В даному контексті мова йде про державу як про втілення природного інстинкту людини до суспільного життя, гаранта права власності, прогресу і науки. Не втратила свого значення і ідея Бога. Його пізнання залишається метою людського життя. Так, згідно з вченням Лаврентія Зизанія (1570–1633), людина повинна готувати себе до неба уже в світі – через філософію. Людина сама є творцем своєї долі. Всі люди рівні між собою і кожен може осягнути Бога.

Юрій Дрогобич у своїх поглядах відстоював необхідність звернення до науки і людського розуму при розгляді проблем світу та історії. У природі діють непохитні закони, які людина здатна пізнати завдяки науці. Історія – не результат божественного промислу, а драма людських дій, де головне місце належить стихійним силам.

Станіслав Оріхівський-Роксолан, українсько-польський публіцист, політолог, історик і філософ безпосередньо пов'язував історичний процес з розвитком науки і освіти, наполягав на необхідності повсюдного поширення гуманістичних методів розвитку здібностей людини. Виводив поняття Бога з античної науки, вважаючи, що ідеальне царство можна створити, лише об'єднавши її з християнством. Найважливішу роль в його вченні відіграє концепція суспільного договору і походження держави. На його думку, влада походить не від Бога, а є результатом колективної домовленості людей. Мислитель наполягав на виборності державної влади. Правитель повинен забезпечувати реалізацію головної мети держави – гарантувати права своїх громадян. У той же час, право не може існувати без моралі. Особливе значення філософ приділяв таким етичним категоріям, як честь, доблесть, чесність і мужність.

Мелетій Смотрицький брав активну участь у релігійній полеміці між православ'ям і католицизмом, хоча при цьому досить критично ставився до православного духовенства. Філософські проблеми розглядав з позиції домінування віри над розумом, але в той же час не заперечував важливої ​​ролі розуму і почуттів у процесі пізнання природи. Порівнював суспільство з людським організмом, де голові відповідає духовна і світська влада, тулубу – аристократія, руках і ногах – простий народ. Вважав природу джерелом моралі. Філософ надавав велике значення багатовікового людського досвіду в етичних питаннях і засуджував відомий єзуїтський принцип «мета виправдовує засоби».

Петро Могила всіляко возвеличував православну віру і вважав церкву єдиною носієм істинної віри, яка повинна бути вище знання і науки. Благочестя, на його погляд, є необхідною умовою для оволодіння світськими знаннями. Духовенство повинно бути найбільш освіченим шаром суспільства. У зв'язку з цим Петро Могила проводив жорстку критику сучасного йому духівництва. Питання про співвідношення духовної та світської влади мислитель вирішував однозначно – світська влада повинні домінувати. Організована як вищий навчальний заклад, Києво-Могилянська академія (1632), на думку Петра Могили, повинна була стати оплотом православ'я і української національної культури. В академію приймалися представники всіх станів, термін навчання складав 12 років, розділених на 8 класів, а її структура була відтворена за аналогією з західноєвропейськими університетами. Курс філософії в академії включав вивчення діалектики, логіки, етики і натурфілософії (яка, в свою чергу, поділялася на фізику, математику і метафізику). Науково-просвітницькі ідеї, гуманістичне вчення про людину, ідеї природного права і суспільного договору розроблялися такими вченими Києво-Могилянської академії як Козачинський, Яворський, Прокопович, Яворський та ін. Важливу роль у розвитку філософських ідей цього періоду відіграли також братські школи та братства (Львівське, Київське, Острозьке і т.д.)

Філософи Києво-Могилянської академії були тісно знайомі з ідеями західноєвропейського Просвітництва, що відбилося в їх власних концепціях, зокрема, у способах вирішення одвічної проблеми про співвідношення світу і людини. Так, Йосип Кононович-Горбатський (пом. у 1653 р.) вважав підставою буття якусь вічну субстанцію. У питаннях пізнання він був сенсуалістом і вважав, що почуття більш важливі, ніж розум. Розум лише виробляє поняття, знання ж приходить через почуття. Говорив він і про дві істини – філософської і релігійної, кожна з яких має право на визнання.

Серед філософів цього періоду поширені були ідеї деїзму. Наприклад, Інокентій Гізель (1600–1683) говорив про те, що Бог створив матерію, з якої потім виникли всі речі. Але він також підкреслював, що в природі існують природні закони, які людина повинна пізнавати. Інструментом пізнання є почуття, розум же дає лише абстрактне знання. У той же час філософ не заперечував ролі розуму в цивільному житті. У суспільстві людина повинна поступати розумно і доцільно.

Однією з центральних фігур філософії Києво-Могилянської академії є Феофан Прокопович (1681–1736). Прокопович був натурою дуже суперечливою. Будучи теологом, він активно критикував церковний догматизм і схоластику, засуджував необмежену владу папи в католицькій церкві. В історії Києво-Могилянської академії Прокопович став першим, хто звернув філософські шукання до вивчення людини і природи. Відомі його слова: «Людина більш знаменитий, ніж небо». Він підкреслював важливу роль особистості в історії (часто маючи на увазі при цьому Петра Великого). Вважав, що через видатний особистий досвід в людях повинна виховуватися любов до Батьківщини. Бога філософ розумів, насамперед, як творця, який має дві мети: не творити нічого марно і зберігати свої творіння. Як і Джордано Бруно, Прокопович говорив про те, що світ складається з безлічі світів, вічно рухаються в просторі і часі. Матерія змінюється якісно і кількісно, ​​перебувати в безперервному русі. Джерелом пізнання Прокопович вважав об'єктивний світ, а інструментами – почуття і розум. Феофан Прокопович вперше підняв проблему семіотики та символічного виміру мови. Так, він говорив про те, що є природні знаки і є знаки, прийняті за домовленістю (мова).

Іван Вишенський (1545–1620) у своїх поглядах дотримувався своїх радикальних позицій. Так, він відстоював ідею максимальної замкнутості української культури і повної відмови від іноземних культурних впливів. Боровся проти католицтва і уніатства, а також проти національного і культурного гніту. Основа буття людини, на думку філософа – це Софія, божественна мудрість. Він активно протиставляв Бога як вище духовне начало - людини й світу. Бог – це єдина, вічна, непізнавана істина, абсолютна досконалість і святість. Бог – повна протилежність свого творіння. Іван Вешенський протиставив дух і тіло, вважаючи при цьому, що пізнати істину можна лише піднявшись над своєю фізичною природою. Боротьба тіла і духу відбувається в людині на основі наявності у нього вільної волі. Вважав, що в суспільстві все відбувається з волі Бога, але людина сама повинна щохвилини боротися зі злом усередині себе. Церковних служителів Іван Вишенський закликав повернутися до ідеалів першохристиянської громади.

Великий український просвітитель і гуманіст, «український Сократ» Григорій Сковорода (1722–1794) розвивав етичне вчення, в центрі якого стояла людина, його внутрішній світ і вчинки. На його думку, мета філософії – це пізнання людини. Філософ вважав, що у світі є дві натури – видима і невидима, творіння і Творець. Це вчення тісно пов'язане з концепцією трьох світів – трьох видів буття – мікрокосму (світу людської особистості), макрокосму (світу природи) і символічного світу (Біблії). Пізнати Бога людина може через пізнання самого себе, через постійне моральне самовдосконалення. Бог, за Сковородою, присутній скрізь і всюди. Світ вічний і складається з безлічі світів. Філософ навіть говорив про можливе існування інших цивілізацій, відмінних від людської. Мета життя людини полягає у досягненні щастя, яке неможливо без срідної праці, реалізація якого веде також до гармонізації відносин у суспільстві. Таким чином, через щастя кожної окремої людини рятується все суспільство. Фактично, Сковорода прагнув створити нову релігію – релігію чесноти і любові. Вчення Сковороди справила сильний вплив на напрямок, відоме як «Філософія серця», засновником якого є Памфіл Юркевич (1826–1874).

У подальшому розвитку філософської думки в Україні, а саме в кінці XIX–XX ст. формуються філософські школи і напрямки в тісному зв'язку з європейською філософією.

У XIX – початку XX ст.ст. активно розвиваються концепції національних і демократичних змін, ідеї яких чітко простежуються в навчаннях українських гуманістів, демократів і вчених Тараса Шевченка (1814–1861), Лесі Українки (1871–1913), Михайла Драгоманова (1841–1895), Миколи Костомарова (1817–1885), Олександра Потебні (1835–1891).

Важливий внесок у розвиток вітчизняної філософської думки внесли видатні українські вчені, культурні, громадські та політичні діячі, такі як Борис Кістяківський (1868–1920), Володимир Вернадський (1863–1945), Михайло Грушевський (1866–1934), Володимир Винниченко (1880–1951). Їх творчість відзначено філософським осмисленням дійсності.

Характерною рисою української філософії ХХ ст. є активізація пошуків української національної ідеї. Особливо яскраво це виявилося в 1920-х рр. Національна ідея – це, фактично, національний міф. З одного боку, вона виступає певною ідеєю, здатною мати будь-який зміст, і виражає прагнення і переконання більшості громадян даної держави. При цьому національна ідея має в своїй основі цілком реальні соціальні, політичні, економічні та культурні передумови. З іншого боку, національна ідея є результатом колективної домовленості, існуючої між членами суспільства щодо найбільш важливих для всіх проблем. Національна ідея зовсім не обов'язково повинна бути пов'язана з певною нацією, але вона консолідує всіх (або ж абсолютна більшість) членів даної соціальної спільності, яка може бути багатонаціональної, як суспільство сучасної України. На початку ХХ ст. в центрі дискусій про національну ідею знаходилася концепція, запропонована М. Хвильовим (1893–1933). Він вважав за необхідне відмовитися від орієнтації на пасивність і естетизація страждань, які характерні для російської культури і звернутися до Західної Європи. М. Хвильовий акцентував особливу увагу на європейський ідеал «громадянської людини», сенс життя якого полягає в «широкій і глибокій активності». На його думку, саме завдяки наявності цієї якості людина ставати творцем історії.

Одним з варіантів вирішення питання про українську національну ідею на початку ХХ ст. став радикальний націоналізм. Найбільш яскраво ця позиція представлена ​​у творчості Д. Донцова (1883–1973). Філософський зміст його світогляду відрізняється ірраціоналізмом, суперечливим з'єднанням романтичного розуміння національного як аристократизму духу з біологізаторських затвердженням принципу «боротьби за існування», волюнтаризмом і тоталітаризмом.

Схожі ідеї висловлював інший український мислитель ХХ ст. – В. Липинський (1882–1931), автор історіософської концепції. Центральне місце в ній займають такі категорії як «нація», «традиція», «аристократія».

Вагомий внесок у вивчення факторів духовної історії України та національної філософії зробив Д. Чижевський (1894–1977). На його думку, одним з таких факторів є риси українського національного характеру – емоційність, індивідуалізм і плюралістична етика, що визнає право кожного індивіда на власний етичний шлях.

Відкриття в 1944 р. філософського факультету в Київському університеті і створення в 1946 р. Інституту філософії АН України привело до активізації філософської життя в Україні.

Великий внесок у розвиток філософії в Україні зробив талановитий філософ, організатор науки Павло Копнін (1922–1971). Наукові інтереси Копніна були зосереджені навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання і методології наукового пізнання. Він акцентував увагу на гуманістичної спрямованості філософії.

Другим напрямком, плідно розвиваються в Україні в цей період, є історико-філософські дослідження. Перш за все, освоюється спадщина німецької класичної філософії.

Школа, очолювана Володимир Шинкаруком (1928–2001), здійснює глибоку розробку проблем діалектики, логіки і теорії пізнання на основі аналізу філософії Канта, Гегеля, Фейєрбаха та інших представників німецької філософської класики. Осмислюються досягнення зарубіжної філософії XX ст., Зокрема, феноменологія Е. Гуссерля, філософія життя, екзистенціалізм, неофрейдизм і ін.

Серед досліджень українсько-філософської суспільно-політичної думки XIX – початку XX ст. виділяють велику кількість публікацій, присвячених вітчизняним мислителям. При чому не тільки історики філософії, а й гуманітарії з інших областей (мовознавці, літературознавці) стали включати у свої дослідження філософські проблеми.

Найпомітнішими публікаціями, що зачіпають філософські теми, є праці С. Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі», Г. Грабовича «Поет як міфотворець», О. Забужко «Шевченко – міф України», «Notre Dame d'Ukraine: Україна в конфлікті міфологій», роботи Г. Ільницького про поезію Б. Антонича, Т. Гундорової «Франко – не каменяр», Я. Поліщука «Міфологічний горизонт українського модернізму», П. Кралюка «Римейк» і ін.

Таким чином, виникнення і розвиток філософської думки в Україні являє собою складний, суперечливий процес. Він становить невід'ємну частину української культури та української історії.

Російська філософія – це, порівняно, пізнє утворення російської національної культури, хоча передумови її йдуть углиб національної (ширше – слов'янської) історії. Дані передумови, до яких слід віднести, насамперед, такі моменти, як історична свідомість і самосвідомість народу, соціокультурні та політичні умови розвитку, а також питання національної ментальності, вимагають особливо уважного розгляду, так як без цього представляється неможливим адекватне розуміння феномена російської філософії в цілому, а також прогнозів щодо її подальшого розвитку. Проблема специфіки російської православної релігійності займає в даному контексті особливе місце, у зв'язку з тим, що православ'я становило і продовжує складати базис духовного життя Росії, а значить – має саме безпосереднє відношення до формування російської ментальності, національної самосвідомості, а також філософії. Виникнення російської філософії було б неможливо без російського православ'я.

Російська філософія – це філософія попередження. Її лейтмотив – моральне вето на будь-який «прогрес», будь-який соціальний проект, якщо вони розраховані на примус, насильство над особистістю. Як писав М. Бердяєв, росіяни не допускають, що істина може бути відкрита чисто інтелектуальним, розумовим шляхом, що істина є лише судження. І ніяка гносеологія, ніяка методологія не в силах, мабуть, похитнути того дораціонального переконання росіян, що збагнення сущого дається лише цільної життя духу, лише повноті життя». Витоки даного розуміння істини кореняться в надрах російського православ'я.

Головні особливості російської релігійної філософії – це антропоцентризм, гуманізм, її релігійний характер. Її розквіт припав на кінець XIX – початок XX ст.ст. Вона розвивалася як своєрідна альтернатива західної філософії з її культом наукового розуму, техніки, духом антропоцентризму та прагматизму. Духовним джерелом російської релігійної філософії було православ'я як духовний і життєвий уклад. У центрі її стояла проблема взаємин Бога і людини. З цих позицій вирішувалися питання про природу людини, її свободу, смерть і безсмертя, сенсі людської історії.

Біля витоків російської релігійної філософії варто М. Федоров (1828–1903) – представник космізму та гуманізму. Його філософію можна назвати «Філософія загальної справи». Головне питання для нього полягав у тому, щоб - знайти втрачений сенс життя, зрозуміти мету, для якої існує людина, і влаштувати життя згідно їй.

Філософія повинна не тільки пояснювати світ, а й стати проектом спільної справи людей по зміні світу людиною. М. Федорова хвилюють два питання: людська роз'єднаність, приватна власність, індивідуалізм і пам'ять про тих, хто пішов з життя. Його принцип – важливо жити не для себе чи інших, а «з усіма і для всіх». Потрібно досягти загального братства в світі за допомогою любові. Основою його моралі служить взаємна відповідальність поколінь - «дітей» і «батьків».

Центральною фігурою філософії цього періоду є В. Соловйов (1853–1900). Його головні філософські роботи – це «Виправдання добра», «Духовні основи життя», «Сенс любові». Соловйов називає свою філософію філософією «всеєдності». Її він розглядає як початок нової «позитивної» філософії, яка протистоїть західно-європейському раціоналізму. На місце раціоналістичного принципу Р. Декарта «мислю, отже існую» він ставить свій принцип - «я соромлюся, отже існую».

Опора моральності у філософії В. Соловйова – це нерозривному зв'язок поколінь, основа спільної справи – приготування до Царства божу і до воскресіння всіх людей. Він пов'язує свою концепцію моральності з релігією. При цьому він виводить поняття Бога з поняття Добра, а не навпаки. Моральність має різні прояви. Нижчий її предмет – право – це «мінімум» моральності. Вищий прояв моральності (що і є предмет філософії) – це любов. Сенс людської любові полягає в подоланні егоїзму. Егоїзм є заперечення любові і заперечення індивідуальності. Сенс і призначення людини і людства – встати на шлях вищої божественної любові, яка є істинна і безумовна любов і має абсолютне значення для людини. Людина, яка стала на шлях такої любові, вступив на шлях «Боголюдини».

У порівнянні з вищою любов'ю все інше другорядне – мистецтво, наука, політика, вони не виражають змісту людської особистості. Тільки щира любов наповнює абсолютним змістом наше життя. З'єднання себе з Богом – це крок до єдності себе та іншого, з усіма іншими і з усім світом. З'єднання себе з Богом – це шлях до всеєдності. На цій основі В. Соловйов переходить до третьої стадії своєї філософії – всеєдності.

Філософія моральності переходить у філософію любові як вищий прояв моральності, а філософія любові – в філософію всеєдності бо в залученні до нього і полягає вищий сенс любові.

Ідея всеєдності має космічне значення як єдність всіх сфер і прояв світобудови. Навколишній світ ієрархічний – нижчі і вищі рівні взаємопов'язані, а сам світ пронизаний божественним початком і належить як творіння боже, єдність істини добра і краси.

Бог – це космічний розум і організуюча сила світу. Створений світ незавершена, він динамічний, розвивається, несе в собі внутрішнє активний початок або світову душу. Вона є енергія носій ідеї і принципу всеєдності. Божественна ідея всеєдності називається мудрістю або Софією. Вона є як би душа світу, яка пов'язує воєдино Творця і його творіння, природу і людство. Софія є божественне саморозкриття в особі «вічної» або «божественної жіночності». Оскільки лише через любов ми пізнаємо істину людського життя, то Софія або «Божественна жіночність» і є істина.

Ідея всеєдності є підставою для моральної поведінки людини. У суспільстві єдність всіх людей здійснюється у формі православної церкви, вона об'єднує в собі всі національності, знімає всі соціальні протиріччя і сприяє встановленню на землі «Царства Божого» як дійсний моральний порядок. Запорукою всеєдності є об'єднання католицької і православної церкви.

М. Бердяєв (1874–1948) є яскравим представником російської релігійної філософії. Він продовжує специфічні теми російської філософії – Боголюдяність, есхатологія (релігійне вчення про кінець історії та кінцеву долю світу), конфлікт особистості з суспільством, історією. Ці проблеми у М. Бердяєва пізніше їм називаються есхатологічній філософією, де головна проблема кінцевих перспектив людини в межах цього світу. Головні його праці: «Філософія свободи», «Сенс творчості», «Філософія вільного духу», «Про призначення людини» та ін.

Вся його філософія антропологічна, вона звернена до проблем духовності, свободи і творчості, сенсу життя і покликання людини. Він виходить з того, що для конкретної людини головне і основне – не залагодження соціальних або наукових проблем, а проблема власного існування, пошук сенсу в «абсурді життя».

Бердяєв вважає, що його філософія екзистенційна (про сенс людського існування). «Філософія – це наука про дух, а наука про дух і є наука про людське існування». Саме в ньому розкривається сутність буття, тому в центрі його філософії стоїть проблема людини. Він виходить з того, що свобода людини вище буття, вона не може бути детермінована буттям і навіть Богом, вона внутрішньо властива людині. Поряд зі свободою стоять такі поняття як творчість, особистість, дух, Бог.

Його філософія дуалістична, включає протилежні начала: дух і природа, свобода і необхідність, суб'єкт і об'єкт, особистість і суспільство, Бог і диявол. Буття виявляється через людину. Він створений за образом і подобою Бога і тому є істота безмежне вільний і творчий. Але людина – це також і істота природна, а значить – обмежена. Він є перетин двох світів – вищого і нижчого. Людина і богоподібний, і звіроподібний. Одна сторона пов'язана зі свободою, творчістю, особистістю, Богом; інша – з необхідністю, природою, матерією.

Особистість у М. Бердяєва – духовно-релігійна, а індивід – категорія біологічна. Індивід – це частина природи. Особистість вільна, здатна до творчості. Людина активна, здатний знаходити своє безсмертя шляхом перетворення світу і самого себе. Людина – це «малий Бог», активний співучасник божественного світотворення. Таким чином, «людина є синтез нескінченного і кінцевого». Нескінченність пов'язана з божественною стороною, кінцівку – з природного. Бог – це сенс, істина світу, дух і свобода. Людина без Бога не може бути самодостатнім. Якщо немає Бога, то немає і сенсу, і вищої правди, і мети. Дуалістична природа людини народжує вічне протиріччя і весь трагізм людського існування. У житті трагічно – смерть, любов, пізнання, свобода. Смерть неминуча, і наука тут безсила. Про трагізм любові добре говорить Платон у міфі про дві половинки людської істоти, які вічно шукають один одного, а якщо і знаходять, то внутрішній трагізм лише посилюється від абсурду самого життя. Безвихідно і прагнення людини до істини, оскільки наука дає лише відносне знання, абсолютного бути не може, так як людина живе лише в світі явищ.

Те ж саме відбувається і зі свободою. Як істота духовна – людина вільна, а як природне – немає. Трагічна боротьба між свободою і необхідністю, «царством Духа» і «царством Кесаря» нерозв'язна в цьому світі. Це може бути досягнуто лише есхатологічно, тобто в «царстві Божому». Внутрішній джерело «трагізму життя» пов'язаний зі свободою людини. Свобода – це його суть, його внутрішня творча енергія. Вона важливіше справедливості і самого життя. Для життя не можна жертвувати свободою. У ній – головне джерело трагізму, вона заснована не на природі, а на дусі, і постійно обмежена природою людини. Протиріччя життя людини – між нескінченним і кінцевим, духом і природою, творчістю та смертю – і є сенс трагічності людського існування. Важливою для М. Бердяєва є і проблема творчості. Тут розкривається фундаментальна властивість людини – здатність до активної діяльності. Це йде від його духовності і є відповіддю на заклик Бога до людини. Свобода пов'язана з творчістю, яке не тільки оновлює світ, а й створює цей світ. Свобода завжди духовна за своїм походженням і носить індивідуальний характер.

М. Бердяєв дає блискучу характеристику ХХ ст. На його думку, це антилюдська епоха, де йде «ерозія» гуманізму і «винищення духовності». Створений величезний технічний світ робить людину «косміургом», потужною космічною силою. Але цей світ і руйнує людину, спустошує його емоційний, духовний світ, знищує індивідуальність. М. Бердяєв боїться того часу, коли людина просто перестане існувати як людину, говорить про російську душу, російської інтелігенції «класу шукачів» Правди і жертовників. Революції він розуміє як аномалії в розвитку суспільства. М. Бердяєв – яскрава, і, разом з тим, трагічна особистість в історії світової і російської філософії.

Дата добавления: 2014-11-09