Гуманістична філософія Ренесансу

Тема 5

1. Соціокультурний контекст філософії Ренесансу

2. Основні проблеми філософії Ренесансу

3. Ренесансна натурфілософія та ідеї утопічного соціалізму

Ключові терміни: антропоцентризм, пантеїзм, гуманізм, натурфілософія.

Соціо-культурний контекст філософії Ренесансу

Розглядаючи філософію Ренесансу, необхідно звернути увагу на її перехідний характер, зумовлений тим, що дана епоха сама по собі була перехідною від Середньовіччя до Нового часу. Зародження буржуазних відносин у другій половині XIII–початку XIV ст.ст. сприяло трансформації особистісного характеру феодальних відносин у відносини речового типу. Тим самим відбувалося повернення античної орієнтації на природно-тілесне сприйняття світу. Нові суспільні відносини вимагали зростання ролі світського знання – як технічного, так і гуманітарного. Зароджувалася нова філософська парадигма, представлена мислителями і діячами Відродження (фр. Renaissance від лат. renascor – відроджувати). Але, на відміну від вселенської реально-ідеальної «предметності» античного Космосу, матеріальним субстратом ренесансного світу виступає природа, у тому числі – природне тіло людини. Античні принципи гармонійно вписуються в ідеали нового життя, нових соціальних відносин. Тому філософська культура Відродження об'єднує в собі багато аспектів живого людського досвіду: матеріального, духовного, правового, етичного та естетичного.

Епоха Ренесансу знаменує собою величезний прогрес у розвитку матеріальної та духовної культури в країнах Західної Європи і, перш за все, в Італії. Головними для філософії Ренесансу є наступні особливості:

1) Панівним світоглядом є антропоцентризм та ідея гуманізму. Людина – центр буття, вона розуміється як діяльна і прекрасна, самодостатня, така, що усвідомлює своє право на почуття, думки, земну любов і красу людського тіла. Великими гуманістами були Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Еразм Роттердамський, Мішель Монтень, Лоренцо Валла та ін..

2) Держава, мораль і наука вже не розглядаються через призму теології. Йде процес секуляризації (відділення) релігії від науки, політики від моралі. Вони самостійні (поза релігією). При цьому питання релігії, Бога залишаються, але вони не становлять центр уваги філософії.

3) Філософія Відродження шукає нові методи пізнання природи; тут складаються два напрямки – сенсуалізм і раціоналізм. Зростає роль інтелектуальної праці, що позитивно позначається на процесі виникнення світської інтелігенції.

4) Формується новий матеріалістичний світогляд – деїзм і пантеїзм. Проявляється великий інтерес до античної культури й філософії зокрема. Це вимагало знання латинської мови – класичної мови Цицерона, Горація, Сенеки й інших майстрів латинської літератури.

5) Однією з особливостей епохи Ренесансу є розпад феодальних відносин, виникнення найбагатших міст-республік в Італії. Ця епоха відома і найбільшими науковими відкриттями: з'являються перші друковані книги, вогнепальна зброя; виникають такі науки, як географія та картографія, наукова анатомія та основи фізіології, медицина та хімія, яка породжує цілу галузь – фармакологію. Саме в цей час Колумб відкрив Америку, Васко да Гама обігнув Африку і знайшов шлях до Індії, Магеллан довів кулястість землі. Все це вимагало звільнення розуму від схоластики, розробки логічних проблем, природничонаукового пізнання світу і людини.

При розгляді соціокультурного контексту філософії Ренесансу необхідно усвідомити філософську основу гуманізму. Можна сказати, що дух епохи скоїв знаменний поворот: він покинув сакральний світ і повернув людину до кінцевої реальності. Замислюючись над способом свого існування, суб'єкт приходив до думки, що саме його Бог робить провідником власних ідей. Людина як творець стала виводити божественне з самої себе; вона добивалася визнання особистісної свободи і зверталася до пошуків своєї внутрішньої сутності. Тому нова, ренесансна культура була не тільки світською, але й гуманістичною, орієнтованою на людину як найвищу цінність.

Ренесансні поети-гуманісти проголошували людину найбільшим дивом зі всіх проявів божественної мудрості і виправдовували її земні прагнення. Мистецтво ставало символом, що виражає вищі цінності. Антропологізм перших гуманістів виражався в обожнюванні людини як суб'єкта творчої діяльності, що стимулювало осмислення свободи волі в її відношенні до вищого провидіння. Якщо середньовічні філософи визначали людину як розумну смертну тварину, що за допомогою віри причетна до Бога, то діячі Відродження замислювалися про її здатність подолати смерть власним розумом.

Необхідно звернути увагу на філософську творчість Еразма з Роттердама (1469–1536) і французького мислителя Мішеля Монтеня (1533–1592), що уособлює інтенції пізнього Відродження. Еразм здійснював критику схоластичної псевдовченості й наполягав на свободі волі індивіда. Монтень, що продовжив традиції італійського гуманізму в моралістичній літературі, об'єднав у своїх працях принципи скептицизму і стоїцизму. Скептицизм постав як метод контролю за процесом пізнання, як принцип сумніву, що протистоїть догматиці й релігійному фанатизму.

В епоху Відродження були по-новому прочитані ідеї платонізму. В середні віки платонівська орієнтація характеризувала філософську творчість Августина, Бонавентури та ін. Ренесансний гуманізм був онтологічно осмислений таким видатним мислителем XV ст., як Миколай Кузанський (1401–1464). Створення світу в його концепції представлено в дусі неоплатонічної ідеї еманації («витікання»), як безперервне розгортання божественної єдності в безлічі. Тим самим Бог-творець опинявся тотожним своєму творінню – світові. Так формувалася пантеїстичним позиція, згідно з якою Бог пронизує собою все буття. Пантеїзм став типовим проявом компромісної, двухцентрової картини світу, характерної для епохи Відродження. Творчим центром Всесвіту покладався не тільки Бог, але і людина. Згідно з ученням Кузанця, багатогранність світу не можна висловити в термінах раціоналістичної схоластики; необхідно звернутися до життєвого, неформального знання. Використовуючи постулати апофатичного богослов'я, ренесансний неоплатонізм об'єднав античний космологізм зі властивим християнству розумінням духовності.

Біля витоків Ренесансного світорозуміння стоїть Франческо Петрарка (1304–1374). Він відкидає схоластику, виправдовує земні прагнення людини до щастя, до радості, висуває на перший план моральну філософію. Саме самопізнання – це мета його гуманізму. Гуманістичний антропоцентризм бачив у людині індивідуальну істоту, де духовні потреби невіддільні від матеріальних. Боккаччо (1313–1375) у своєму «Декамероні» висміює розбещеність і неуцтво духівництва і дворянства. Данте (1265–1321) у безсмертній «Божественній комедії» пробуджує інтерес до людини, бо з усіх проявів божественної мудрості, стверджує він, людина – найбільше чудо. Доля людини визначається не народженням, а невпинним прагненням до доблесті і знання.

Яскравою постаттю епохи Відродження був Лоренцо Валла (1407–1457), який виступав проти світської влади римських пап, доводив безглуздість аскетизму, не визнавав ніяких авторитетів, ігнорував теологію та розглядав релігію як частину емоційного життя людини, ставлячи тим самим проблему секуляризації – звільнення від релігійного диктату всіх інститутів суспільства. Його філософсько-етична концепція пройнята ідеями пантеїзму і відзначена значним впливом епікуреїзму. В її основі лежить вчення про насолоду як вище благо; здійснюється реабілітація природних потреб людини і сенсуалістичне трактування самого насолоди. У полемічному творі «Про дійсне і хибне благо» Л. Валла засуджує аскетичну мораль. Досягнення морального ідеалу можливе лише в повнокровному земному житті – такий лейтмотив його діалогу. Навіть християнство осмислюється тут з позицій епікурейської етики: райське блаженство мислиться як поєднання нескінченно різноманітних духовних і почуттєвих насолод. Визнаючи дуалізм людської природи (тіло і дух), він, на відміну від християнської доктрини, розуміє його не як антагонізм, а як гармонію, що знаходить найвище благо в насолоді.

Л. Валла – гуманіст, який послідовно розвиває ідею гармонії людини і природи, залучаючи суб’єкта до розлитого в світі божественного блага. У творі «Про чернечу обітницю» він ставить під сумнів правомірність самого існування чернецтва як церковного інституту. Повне благочестя не в тому, щоби стримувати природні пориви плоті, а в тому, щоби гідно переносити мирські радості та негаразди. Ще більш сміливим кроком став його твір «Міркування про фальшивість так званої Дарчої грамоти Костянтина». Філософ не тільки виступив проти юридичного і морального права пап на світську владу, але й викрив римський престол в незліченних злочинах, здійснених за тисячолітню історію його існування. Недарма його твір дістав широкий відгук в епоху реформації.

Гуманіст активно полемізував зі схоластичної наукою. У «Діалектиці» він піддав жорсткій критиці середньовічну логіку за складну формальну мову, відкинув її претензії на роль універсального наукового методу. Схоластиці він протиставив гуманістичну філологію, в якій слово розглядається як носій історичного і культурного досвіду людства.

Гуманістичними ідеями пронизана і творчість французького мислителя, поета Мішеля Монтеня (1533–1592). Його головна філософська праця «Досліди» – це несистематичні нариси на різні теми: про людину тієї епохи, про сутність її буття і пізнання. Він відкидає схоластику й академічність філософії, робить наголос на самостійності суджень, захоплюється вільнодумством античних мудреців. Проте він байдужий і до Платона, й до Арістотеля. М. Монтень віддає перевагу скептикам, підкреслюючи недостовірність чуттєвого пізнання, відносність всієї сукупності людського знання. Його девіз – «А що я знаю?» – висів на стіні в кабінеті самого мислителя. Він стверджує ідею про те, що, якщо хочеш вилікуватися від невігластва, в ньому потрібно зізнатися. На початку всякої філософії лежить здивування, джерело її розвитку – дослідження, а кінець – незнання. Скептицизм М. Монтеня спрямований проти догматизму й схоластики, які наполягали на абсолютній істинності своїх суджень. За його словами, люди нічому не вірять так твердо, як тому, про що вони найменше знають. Філософ багато розмірковує про свободу людини та її гідність, виступає проти лицемірного конформізму, егоїзму і користолюбства, засуджує підлість і догідливість.

Скептицизм М. Монтеня – це скоріше критицизм відносно знання своєї епохи, себто того, що вважалося тоді науковим знанням. Вивчивши історію античних філософських шкіл, мислитель робить висновок про те, що гордість тих, хто приписує людському розуму здатність пізнавати все, змусила інших перейнятися переконанням, що розум зовсім безсилий. У затвердженні невігластва вони тримаються такої ж крайності, якій інші – в утвердженні знання. Насправді ж пізнання рухається між знанням і незнанням.

М. Монтень прагне до повного визволення розуму від богослов'я. Визнаючи непізнаваність Бога, він вважає, що жодна релігія не має переваг перед істиною. Могутність Бога замінюється у нього могутністю природи. Він заперечує наявність чудес і вказує, що за ними завжди ховається незнання конкретних причин чого-небудь. Природа підпорядкована не Богу, а єдиному вселенському порядку. Вона не позбавлена ні душі, ні життя, ні розуму, бо тільки присутність цих властивостей може пояснити їх присутність в самій людині. Натуралізація людини, фактично, означала відчуження її від Бога. Людина визнається невід'ємною частиною природи. На думку М. Монтеня, світ породжує нас, і ми – частина світу, анітрохи не вище тварин, своїх побратимів і співтоваришів.

Отже, філософ своїм натуралізмом перекреслює антропоцентризм, перебільшує можливості тваринного світу. На його думку, людина своїми навичками володіння будівництвом, ткацтвом, лікуванням зобов'язана тваринам. Мислитель заперечує безсмертя душі людини і вважає, що смерть – такий же елемент вселенського порядку, як і саме життя. У реальному житті, яка дана людині один раз, потрібно керуватися як природою, так і розумом. Щастя і задоволення – основний двигун людських вчинків, хоча є і страждання, але вони відтіняють задоволення. Філософія в його трактуванні виступає як наставниця, провідниця людини до правильного, природного життя. В цілому, М. Монтень, як і його послідовник, П'єр Шаррон (1541–1603), прагне до примирення скептичної філософії та християнства.

Багато представників Ренесансу поділяли ідеї неоплатонізму. Релігія розумілася ними як філософсько-теологічна доктрина, себто неоплатонізм був представлений в живій філософській формі. Зокрема, ідеї неоплатонізму пронизували творчість італійського гуманіста Піко Делла Мірандоли (1463–1495). Він вважав, що чуттєвий світ виник з вищого безтілесного початку, з хаосу, невпорядкованість якого інтегрує Бог. Світ прекрасний у своїй гармонійності та суперечливості; Бог постійно присутній у природі. Людина – це особливий мікрокосм, що має виключне право на те, щоб творити свою особистість власною волею і вільним вибором. Людина – сама творець свого щастя, здатна прагнути до божественної досконалості.

Таким чином, основні філософські проблеми Ренесансу формулювалися з позицій гуманізму й антропоцентризму. Гуманізм – це культурний рух епохи Ренесансу, цілісна система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її право на свободу, щастя, розвиток своїх творчих здібностей. Благо при цьому розумілося як головний критерій оцінки соціальних інститутів, а принцип рівності й справедливості – як провідна норма відносин між людьми.

Філософія природи Ренесансу зумовлена натуралістичним тлумаченням філософсько-світоглядних проблем. Однак саме в цю епоху натурфілософії кордони специфічно людського в природі починають розмиватися, і пантеїстичні уявлення про світ нерідко поступаються місцем деїзму. Представниками натурфілософії були Леонардо да Вінчі (1452–1519), Микола Коперник (1473–1543), Парацельс (1493–1541), Бернардіно Телезіо (1509–1588), Джордано Бруно (1548–1600), Галілео Галілей (1564–1642), Йоганн Кеплер (1557–1630) та інші видатні митці, вчені і філософи. Вони розглядали людський досвід не як пасивне спостереження, а як цілеспрямоване втручання в природу згідно з її законами. Людині відводилася роль вищого знаряддя природи, своєрідного мікрокосму, який прямолінійно відтворює макрокосм навколишнього світу. Хоча ставлення людини до Бога залишалося актуальною проблемою, на перший план виходив інтерес до дослідження самої природи як тілесної матерії. Виникаючи внаслідок божественного творчого зусилля, матерія далі набувала рис вічності й незмінності, заповнюючи собою весь простір.

Необхідно усвідомити, що відкриття М. Коперника, Г. Галілея та Д. Бруно були не просто науковими дослідженнями; вони відіграли істотну роль у розвитку філософської думки. Зробивши переворот в природознавстві і створивши геліоцентричну картину світобудови, вони внесли новий зміст в схоластичні поняття кінцевого та нескінченного, причини та наслідку, єдиного та множинного. Натуралістична тенденція була характерна і для філософії П'єтро Помпонацці (1462–1525), який фактично ототожнював долю, фатум з фізичною необхідністю.

В епоху Ренесансу активно розвивалися соціальні та футурологічні теорії, а також зароджувалася політична філософія. Більша частина цих теорій припадає на початок XVI ст. – історичного періоду, який характеризується релігійними війнами, соціально-політичними та національними протиріччями. У центрі уваги мислителів Відродження опиняються проблеми необхідності та свободи, тісно пов'язані з проблемами моралі й віри.

Найбільш показовими в цьому плані були вчення Ніколо Макіавеллі (1469–1527), Томаса Мора (1478–1535), Томмазо Кампанелли (1568–1639), Мартіна Лютера (1483–1548).

Н. Макіавеллі був переконаний, що сила фатуму не може придушити свободу волі суб'єкта. Розмірковуючи про стимули людської діяльності, він особливо виділяв інтерес, причому робив наголос на економічному інтересі, тобто на прагненні зберегти і примножити майно. Вважаючи головною бідою держави політичну роздробленість, він виступав за сильну державну владу. Абстрагуючись від моральних оцінок, Н. Макіавеллі тим самим прагнув звільнитися і від релігійних оцінок. Згодом це призвело до спрощеного трактування терміна «макіавеллізм» як синоніма аморалізму в політиці.

Проблеми державного устрою хвилювали і мислителів, які мріяли про ідеальну організацію суспільства. Т. Мор створив проект суспільства, подібного до соціального ідеалу – Утопію, де соціальні відносини засновувалися на суспільній власності, рівності та віротерпимості. Пізніше Т. Кампанелла втілив ці ідеї в соціалістичну утопію «Місто-сонце», де ідеальна громада характеризувалася відсутністю сім'ї та приватної власності, розвитком освіти тощо. Показово, що загальне благоденство в обох мислителів ґрунтувалося не тільки на загальнообов'язковій праці, але й на жорсткій регламентації особистого життя. Дана ідея сходить до «ідеальної держави» Платона, де каста мудрих правителів регулює життя решти населення відповідно до принципів суспільного блага.

Необхідно також звернутися до вчення Мартіна Лютера, в якому знайшли вираження ідеї містичного пантеїзму й неоплатонізму. Заклик Лютера повернутися до первинної чистоти християнського вчення висловлював прагнення до усунення впливу духовенства й підпорядкування йому світської влади. Більш радикальним варіантом Реформації став кальвінізм з його ідеєю ірраціонального характеру божественного вибору так званих «обраних», причому обраним міг стати будь-хто. Історична роль лютеранства полягає у тому, що воно стало ідейним прапором антифеодальної боротьби (селянська війна в Німеччині, гуситські війни в Чехії та ін.).

Підводячи підсумок вивченню філософії епохи Ренесансу, слід підкреслити, що дана епоха була не просто перехідною ланкою від Середньовіччя до Нового часу. Ренесанс дав відчутний поштовх розвитку науки, мистецтва, філософії. Орієнтуючись на людину як індивідуальність і виявляючи своєрідність людської особистості, мислителі Відродження формували новий, гуманістичний світогляд, що наблизив Європу до епохи Нового часу.

Дата добавления: 2014-11-09