Українське культурне піднесення 20-х років 2 страница

У повоєнні десятиліття у галузі наук про людину й суспільство плідно працювала плеяда визначних українських учених: історики І.П. Крип’якевич, Є.М. Слабченко, В.П. Шевченко, економісти М.В. Птуха, П.І. Лященко, П.І. Багрій, філософи П.В. Копнін, В.І. Шинкарук, правознавці М. Корецький, П.П. Михайленко, мовознавці Л.А. Булаховський, Л.Л. Гуменецька, І.М. Кириченко, літературознавці О.І. Білецький, Є.П. Кирилюк, М.К. Гудзій, фольклорист Ф.М. Колесса та ін. Вони багато зробили для розвитку наукових досліджень, видання фундаментальних дослідницьких праць, створення наукових шкіл, підготовки вчених- дослідників.

Українські вчені здійснили значний внесок у розвиток європейської та світової науки й культури. Багато вчених працювали в еміграції: у Мюнхені діяв Український вільний університет, де працювали видатні фахівці з різних галузей знань. У ряді країн було створено наукові організації й товариства, інші регіональні об’єднання науковців. Своїми винаходами й відкриттями збагачували науку й культуру людства видатні вчені: біохімік 1. Горбачевський, визнаний фахівець у галузі теорії пружності П. Тимошенко, металург І.А. Фещенко-Чопівський, фізик Г.Б. Кістяківський, конструктор ракетно-космічних систем Т.Г. Костюк, бактеріолог П.І. Андріївський. Багато з них здобули освіту й наукові звання в Україні, а світове визнання прийшло до них на чужині.

Українська наукова спільнота за кордонами батьківщини мала серйозні досягнення у царині гуманітарних знань. Її зусиллями видано фундаментальну "Бібліотеку українознавства" у 22 томах. Визначною подією у науковому і культурному житті діаспори став вихід у світ багатотомної "Енциклопедії українознавства" за редакцією В. Кубійовича та "Словникової енциклопедії" у 10 томах. Вчені-гуманітарії повністю або частково видали літературну спадщину В. Винниченка, М. Хвильового, М. Драй-Хмари, Филиповича, антології та літературні збірники, листи й щоденники репресованих чи заборонених в Україні письменників, монографічні дослідження їхньої творчості, спогади. У діаспорі стали системою представницькі форуми, на яких наукова громадськість обговорювала актуальні проблеми науки і культури, шукала шляхи їх розв’язання.

Широкий спектр досліджень у галузі суспільствознавчих наук проводили у діаспорі видатні науковці: історики Д. Дорошенко, С. Наріжний, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін; філософи І. Мірчук, Д. Чижевський; літературознавці Г. Костюк, Ю. Луцький; мовознавці І. Огієнко, Ю. Шевельов (Шерех); правознавець А. Яковлів; мистецтвознавці Д. Антонович, В. Січинський, В. Щербаківський; славіст К. Андрусишин; педагог С. Сірополк; етнограф 3. Кузеля. В еміграції творили видатні митці О. Олесь, 1. Багряний, В. Барка, Є. Маланюк, М. Орест, Т. Осьмачка, У. Самчук. Вони здійснили вагомий внесок у розвиток української науки.

Повоєнна історія української науки загалом велика й значуща. Вона залишається змістовним і привабливим об’єктом вивчення й пізнання, скарбницею знань, великих надбань і тривких уроків.

5.Художня культура повоєнних років

У другій половині XX ст. відбувається стильове оновлення композиторської школи, поширюється експериментаторство у галузі сучасної техніки, з’являються нові жанри музичної творчості.

Новаторські пошуки у сфері поєднання архаїки й найсучасніших музичних засобів характеризують хор-оперу Ігоря Шамо "Ятрапські ігри" - цикл із ЗО акапельних хорів, а також концерт для хору, солістів і симфонічного оркестру Івана Карабиця "Сад божественних пісень" на слова Г. Сковороди.

У 60 - 80-х роках формуються неофольклорний (М. Скорик, Л. Грабовський, Л. Дичко, Є. Станкович) та неокласичний (Є. Станкович, В. Сильвестров, В. Бібік) напрями симфонічної творчості.

Поєднання самобутніх взірців гуцульського фольклору із сучасними виразовими засобами - характерна ознака симфонічного стилю Мирослава Скорика.

Євген Станковим - один із провідних українських композиторів- симфоністів сучасної доби. У доробку митця масштабні та камерні симфонії, балети "Ольга", "Прометей", "Вікінги", музика до кінофільмів.

На засіданні Міжнародної музичної ради при ЮНЕСКО одночастинну Камерну симфонію № З Є. Станюковича було визнано одним із десяти найкращих музичних творів світу за 1985 р.

За симфонію № 3, присвячену "Пам’яті жертв голодомору 1932 - 1933 років на Україні", її автора - Миколу Дремлюгу - було нагороджено Державною премією ім. Т. Шевченка.

Найяскравішим "модерністом" в українській музиці вважають Валентина Сильвестрова - композитора, який належить до представників української інтелігенції 60-х років. Його творчість упродовж тривалого часу несправедливо замовчувалася. Цікаво, що визнання до нього прийшло спочатку за кордоном: В. Сильвестров став лауреатом Міжнародної премії США, Міжнародного конкурсу молодих композиторів у Нідерландах. 1 лише останнім часом музика композитора зазвучала в Україні, його було удостоєно Державної премії ім. Т. Шевченка.

Українська пісенна культура - одне з найцінніших духовних надбань нашого народу. Неначе з бездонної криниці вона черпає нові мелодії, що линуть до людських сердець, зворушуючи їх, не залишаючи байдужими до прекрасного, до добра.

Жанр солоспіву (романсу) привертав постійну увагу багатьох українських композиторів. Продовжувачами традицій композиторів-класиків були В. Косенко (автор близько 60 ліричних солоспівів), Г. Майборода, Ю. Мейтус (цикл романсів на слова А. Малишка, В. Сосюри, Лесі Українки, М. Джаліля, Е. Межелайтиса, Р. Бернса).

У 60 - 80-х роках у пісенній творчості посилюється ліричний струмінь, розширюється образно-тематичне і жанрове коло. Популярна пісня активно пропагується засобами масової інформації, видаються численні пісенники, проводяться пісенні фестивалі й конкурси.

Значний доробок у розвитку пісенного жанру належить композиторові Анатолію Кос-Анатольському. У своїй творчості він спирався на традиції старогалицької побутової культури. Такими, зокрема, є його елегійна й щира "Ой ти дівчино, з горіха зерня" на поезію І. Франка й запальна "Ой піду я межи гори", написана в ритмо-інтонаційних традиціях гуцульського фольклору.

Платон Майборода був митцем яскравої творчої індивідуальності. Задушевний авторський стиль знайшов яскраве втілення у піснях "Рідна мати моя", "Пісня про вчительку", "Київський вальс" та ін. Плідною була співтворчість композитора з поетом А. Малишком, на вірші якого написано більшість його пісень. Остання - "Моя стежина" - з’явилася за тиждень до смерті поета...Пісенно-романсова спадщина П. Майбороди становить понад 100 творів.

Понад дві сотні пісень створив відомий український композитор-пісняр Олександр Білані. Серед них - балади громадянського звучання, ліричні пісні-романси "Ясени", "Прилетіла ластівка", "Сніг на зеленому листі" на вірші М. Ткача. Улюбленою для багатьох українців стала пісня "Два кольори" на слова Д. Павличка.

Збагатили українську пісенну спадщину чудові пісні "Осіннє золото" та "Києве мій" І. Шамо, "Чарівна скрипка" І. Поклада, "Степом, степом" та "Мамина вишня" О. Шашкевича, "Очі волошкові" та "Пісня з полонини"

С. Сабадаша та "На калині мене мати колихала" В. Верменича.

У другій половині XX ст. сформувалися різні напрями вітчизняної музичної естради: поп-музика, рок-музика, джаз, авторська пісня.

Українська естрадна пісня набула популярності у 60 - 70-х роках. У цей час на музичному обрії виникають численні вокально-інструментальні ансамблі. Найвідоміші з них: "Мрія", "Смерічка", "Кобза", "Червона рута", "Краяни", "Соколи" та ін.

Лідером цього напряму був, безперечно, талановитий композитор- пісняр Володимир Івасюк, автор славнозвісної "Червоної рути". Назва пісні стала символом української естрадної музики.

З утвердженням методу соціалістичного реалізму в українському театрі роль режисури із концептуально-інтерпретативної, для якої принциповим був розгляд парадигми "людина і світ", було зведено до ролі оздоблювача ідеологічного міфу.

Основними втілювачами цього міфу стали видатні українські актори ЗО - 50-х років А. Бучма, О. Ватуля, Н. Ужвій, В. Добровольський, Д. Мілютенко, Ю. Шумський, Г. Юра, Д. Антонович, І. Мар’яненко, М. Крушельницький, О. Сердюк та ін. Більшість із них працювали в Київському театрі ім. І. Франка, Харківському театрі ім. Т. Шевченка.

Отже, можна стверджувати, що український театр 30-х - початку 60-х років - це насамперед театр визначних акторів. Рівень виконавської майстерності цих митців, більшість з яких були або учнями, або сподвижниками Леся Курбаса, досягає в ці роки апогею.

Післясталінська політична відлига кінця 60-х років дала змогу вітчизняному театрові певною мірою вийти за межі "прокрустового ложа" тоталітарного мистецтва. Із забуття повернулися імена багатьох визначних театральних діячів, репресованих у 30-х роках. Було здійснено кілька постановок за п’єсами М. Куліша, видано спогади про Леся Курбаса, реконструйовано його виставу "Гайдамаки".

Наприкінці 60-х - у середині 70-х років формується нове покоління українських акторів і режисерів, серед яких С. Данченко, Б. Ступка, В. Івченко, Ф. Стригун. Саме цьому поколінню належить провідна роль у театральному процесі 70 - 80-х років, що увійшли в історію як "застійні". Тогочасна українська драматургія (О. Коломієць, М. Зарудний) позначена продовженням традицій О. Корнійчука. Однак попри ідеологічні обмеження та репертуарний голод на сценах українських театрів з’являлися визначні постановки: "Касандра" Київського театру ім. І. Франка, "Камінний господар" Харківського театру ім. Т. Шевченка, "Земля" Чернівецького театру ім. О. Кобилянської, "Украдене щастя" Львівського театру ім. М. Заньковецької.

Демократичний рух, пов’язаний з наслідками хрущовської "відлиги", великою мірою позначився і на розвитку кіномистецтва. Саме в цей період виникає напрям поетичного кіно, що найяскравіше виявився у двох національних кінематографіях - грузинській ("Древо бажань" - Т. Абуладзе) та українській.

Українське поетичне кіно — явище цікаве і трагічне водночас. Його витоки беруть початок з міфології давніх слов’ян, традицій українського фольклору, творчості раннього О. Довженка.

Напрям "українське поетичне кіно" асоціюється з іменами Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Івана Миколайчука та ін. У творах цих митців превалювало притчове начало, тяжіння до метафоричності й алегоричності в осмисленні дійсності. Саме у такій формі кіномитці розповідали про одвічні проблеми життя - смерті, кохання - ненависті, товариства - зрадництва.

Маніфестом поетичного кіно України вважають картину "Тіні забутих предків". В основу цієї стрічки було покладено повість М. Коцюбинського, яку перенесли на екран талановиті українські митці. Своїм тріумфом (призи міжнародних фестивалів у Римі, Салоніках, Мар-дель-Плата, Британської кіноакадемії та ін.) ця картина була зобов’язана дивовижному творчому ансамблю однодумців - оператору Ю. Іллєнку, художнику Г. Якутовичу, композитору М. Скорику, виконавцям головних ролей - Л. Кадочниковій та І. Миколайчуку, яких об’єднала на знімальному майданчику дивовижна художня інтуїція Сергія Параджанова.

Згодом починає працювати як режисер Ю. Іллєнко. Він створює стрічки "Криниця для спраглих", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною ознакою". Останній фільм - яскравий твір українського кіномистецтва - присвячено трагічній сторінці історії України - утвердженню соціалістичного способу життя в її західних регіонах.

Своєрідним символом, "актором номер один" поетичного кіно судилося стати Іванові Миколайчуку. Крім згаданих він зіграв у фільмах "Пропала грамота", "Анничка", "Захар Беркут" та ін.

Як режисер-постановник І. Миколайчук здійснив зйомки двох картин: "Вавилон - XX" і "Така тепла, така пізня осінь”.

Важливе місце у контексті українського поетичного кіно посідає ранній період творчості Л. Осики, передовсім стрічка "Камінний хрест" - вільна екранізація відомої новели В. Стефаника.

У цей період виникає ще одна яскрава течія, яка стала альтернативою поетичному кіно й дістала назву міська проза. Тематика фільмів цього напряму пов’язана з осмисленням проблем некомунікабельності (нездатності людини до спілкування), непорозуміння, невдоволення, самотності тощо. Найяскравішими зразками міської прози цього періоду є фільми "Короткі зустрічі" та "Довгі проводи" К. Маратової, "Польоти уві сні та наяву" Р. Балаяна, "Грачі" К. Єршова, "Самотня жінка бажає познайомитися" В. Криштофовича та ін.

Проте не слід вважати, що специфіка розвитку вітчизняного кіномистецтва зазначеного періоду була пов’язана з цими двома напрямами. Характерною його особливістю була жанрово-тематична "розкутість". Так, українські режисери значну увагу зосередили на традиційному для нашого кінематографа жанрі - екранізації ("Вій" за М. Гоголем К. Єршова, "Хліб і сіль" за М. Стельмахом Г. Кохана, "Захар Беркут" за І. Франком Л. Осики, "Пропала грамота" за М. Гоголем Б. Івченка, "Каштанка" за А. Чеховим Р. Балаяна, "Овід" за Л. Войнич М. Мащенка, "Чорна курка, або Підземні мешканці" за А. Погорєльським В. Греся, "Лісова пісня. Мавка" за Лесею Українкою Ю. Іллєнка, "Танго смерті" за М. Хвильовим О. Муратова та ін.)

Розвиваються й інші кіножанри, а саме: біографічний фільм ("Тарас Шевченко" І. Савченка, "Сон" В. Денисенка, "Помилка Оноре де Бальзака" Т. Левчука, "Іду до тебе" М. Мащенка, "Повернення Батерфляй" О. Фіалка та ін.); психологічна драма ("Весна на Зарічній вулиці" М. Хуцієва, "Гадюка" В. Івченка, "Воєнно-польовий роман" П. Тодоровського, "Які ж були ми молоді" М. Бєликова, "Звинувачується весілля" О. Ітигілова», "Ребро Адама" В. Криштофовича тощо); детективно-пригодницький напрям ("Місце зустрічі змінити не можна" С. Говорухіна та ін.).

Відправним пунктом розвитку жанру кінокомедії 60-х років стала кінематографічна інтерпретація класичної п’єси М. Старицького "За двома зайцями" режисера В. Іванова. У межах комедійного жанру було також створено картини "Роки молоді" О. Мішуріна, "Королева бензоколонки" О. Мішуріна та М. Літуса, "Приходьте завтра" Є. Ташкова, "Бумбараш" М. Рашеєва та А. Народицького.

Цікаві процеси відбуваються також у межах тематичних напрямів, серед яких значний інтерес викликають історичні фільми і картини про війну. У цей період з’являються фільми "Данило - князь Галицький" Я. Лупія, "Ярослав Мудрий" Г. Кохана, "Легенда про княгиню Ольгу" Ю. Іллєнка.

На екрани виходять трилогія Т. Левчука "Дума про Ковпака" ("Набат", "Хуртовина", "Карпати, Карпати...") і дилогія Леоніда Бикова "В бій ідуть тільки "старики" й "Ати-бати, йшли солдати...".Усі три картини Т. Левчука витримано в межах епічної кінооповіді. Її художній цілісності сприяли цікаві акторські роботи, передусім образ головного героя трилогії Сидора Ковпака у виконанні Костянтина Степанкова.

На відміну від "Думи про Ковпака" дилогію Л. Бикова (у ній кіномитець виступив і як режисер-постановник, і як виконавець головних ролей) вирішено у формі камерної кінооповіді.

Український живопис повоєнного часу відзначається багатством тем і жанровим розмаїттям, творчими пошуками митців.

Воєнна тематика потужно входить у коло мистецьких зацікавлень живописців, графіків, скульпторів: В. Пузирьков - "Нескорені",

"Чорноморці", "Вистояли"; В. Забашта - "У роки підпілля", "Язика привели", "Салют Перемоги"; О. Хмельницький - "Перемога", "В ім’я життя", "Війною обпалені"; В. Шаталін - "Бойове завдання", "Битва за Дніпро"; В. Полтавець - "Атаку відбито"; О. Лопухов - "Війна"; П. Пархет - "Подвиг моряків"; А. Сорока - "На безіменній висоті"; В. Чеканюк - "Партизани"; В. Костецький - "Повернення", "Розвідники".

М. Лисенко створив скульптурні композиції "Партизанський рейд" і "Вірність", Алла Горська вітраж "Прапор Перемоги" у Музеї молодогвардійців, Г. Кальченко - пам’ятник Герою України і Франції В. Порику у французькому місті Енен-Льєтарі, В. Небоженко - пам’ятник "Невідомому офіцерові" у Магдалинівському районі Дніпропетровської області, В. Сергєєв - серію офортів "Партизанськими стежками".

Стійку увагу митців привернула тема повоєнного відродження. Відбудова зруйнованого життя - і пафос, і філософія багатьох мистецьких творів. Самобутньо яскравими, емоційно наснаженими постають картини талановитої учениці Ф. Кричевського Тетяни Яблонської "Відбудова Хрещатика" та "Хліб". Вони сприймаються як гімн праці, лірична поема на полотні про красивих і роботящих людей, які відновлюють зруйновану столицю і плекають хліб - одвічні символи національного буття.

Художня культура у контексті того часу прагнула передати жагу творчої праці, її суспільну цінність, натхнення людської душі. Вона фіксує свій погляд на злагодженому колективі трударів - картини "Бокораші" И. Бокшая, "Колгоспниці з Туринської долини" А. Ерделі, "Лісоруби" Г. Глюка, "Шахтарська зміна" В. Зарецького, "Азовсталь"

1. Завгороднього; на узагальненому портреті людини певної професії - "Портрет сталевара" В. Шаховцова, скульптурний портрет "Господар ланів"

2. Свиди; на індивідуалізованому портреті трудівника - "Телятниця Ганна

Ііондарчук" М. Рябініна; на побутовому сюжеті - "Обід чабанів", ліногравюра М. Варенні.

За позірною приземленістю мистецьких сюжетів, їх певною скутістю, виробничою проблематикою виразно простежується тенденція до осягнення духовного світу трудівника, повнокровності його образу, внутрішньої краси. Мистецтво хоче передати не самодостатнє значення виробничого процесу, а натхненне буття людини-творця в ньому, де є, як сказав поет, "троянди й виноград, красиве і корисне".

Серед кращих представників українського портретного живопису слід згадати Олексія Шовкуненка. У створених ним портретах скульпторів Б. Яковлєва, М. Лисенка, в жіночих портретах індивідуальна неповторність образів поєднана з багатством живописної палітри. О. Шовкуненко також талановитий пейзажист. Так, у полотні "Повінь. Конча-Заспа" з надзвичайною легкістю, невимушеністю передано свіжість ранньої весни, вільним мазком пензля відтворено мерехтливу поверхню води, в якій неначе танцюють відображення звивистих дерев.

Художником європейського масштабу був Микола Глущенко. Він працював у жанрах пейзажу, натюрморту, портрета, захоплювався експресіоністичними пошуками сучасного мистецтва.

Ще у довоєнний час почала працювати видатна народна художниця Катерина Білокур, якій притаманний власний неповторний стиль. Стихія її живопису - квіти, що утворюють композиції надзвичайної краси. Картини "Квіти за тином", "Квіти на блакитному тлі", "Натюрморт з колосками та глечиком" зачаровують поєднанням реального й фантастичного, відчуттям космічної гармонії, розмаїттям барв, філігранною манерою виконання.

Із приєднанням до України Закарпаття у 1945 р. лави українських художників поповнили такі блискучі майстри, як Адальберт Еерделі, Гаврило Глюк, Йосип Бокшай, Федір Манайло. їхня творчість надзвичайно збагатила українське образотворче мистецтво. Закарпатській художній школі завжди були притаманні висока професійна культура, колористичне багатство, творчий пошук. Твори Г. Глюка "Лісоруби", А. Еерделі "Заручені", Ф. Манайла "На полонині" та багато інших влили свіжий струмінь у палітру українського живопису.

Ф. Манайло був консультантом на зйомках кінофільму С. Параджанова "Тіні забутих предків", який завдяки внеску художника набув особливої виразності й етнографічної точності.

Наприкінці 50-х років розпочався новий етап у розвитку українського образотворчого мистецтва. Жорсткий ідеологічний тиск на творчість митців дещо послабився. 1 хоча дотримання "принципу соціалістичного реалізму" залишалося обов’язковим для радянських художників, його тісні межі розширилися.

Багато митців продовжували розвиток української образотворчої шевченкіани, намагаючись дати власне тлумачення особистості й творчості Великого Кобзаря. До мистецької класики увійшла картина відомого українського живописця Михайла Божія "Думи мої, думи мої".

Один із найсамобутніших українських художників - Валентин Задорожний. Він працював у різних жанрах - монументальному і станковому живопису, графіці, гобелені, різьбленні по дереву, скульптурі. Митець використовував і творчо переосмислював кращі традиції народного мистецтва, глибоко розумів основи національної культури. Його твори "Маруся Чурай", "Вселенська вечеря", "Чужинська Оранта", "Кручені паничі" та інші зачаровують насиченістю й контрастним зіставленням барв, виразністю ліній, легкістю ритму, декоративним звучанням. В. Задорожний - один із тих художників, які стояли на сторожі національної традиції у мистецтві, ніколи не поступалися офіційному тискові.

Україна по праву пишається не лише професійними, а й народними майстрами: Марією Приймаченко, Параскою Власенко, Єлизаветою

Мироновою, Іваном Сколоздрою, Тетяною Патою, Федором Панком та ін.

Свого часу знаменитий французький художник П. Пікассо був глибоко вражений роботами М. Приймаченко. Він назвав її "геніальною українкою".

І справді, важко не захоплюватися подвижницьким служінням мистецтву цієї дивовижної жінки. Вона створила власний світ, у якому живуть фантастичні істоти з надзвичайно виразними очима, персонажі фольклору немов наділені людською душею.

До найрозвиненіших видів художньої творчості в Україні традиційно належить мистецтво графіки.

У роботі над книгою розкрилося непересічне обдарування Анатолія Базилевича. Багата творча уява й висока майстерність знайшли яскраве втілення в ілюстраціях до творів "Пан Халявський" Г. Квітки-Основ’яненка, "Енеїда" та "Наталка Полтавка" І. Котляревського, "Пригоди бравого вояка Швейка" Я. Гашека, збірки українських народних казок та ін.

Серед плеяди блискучих майстрів графіки особливе місце посідає постать Георгія Якутовича. Його творчість вражає широтою діапазону, досконалістю володіння складними графічними технологіями, невичерпною фантазією, філософською глибиною. Особливу увагу художника привертали твори класиків української літератури, образи національної історії. У його багатому творчому доробку - ілюстрації до повістей М. Коцюбинського "Раїа Мог§апа" та "Тіні забутих предків", драм І. Кочерги "Ярослав Мудрий" і "Свіччине весілля", літературних творів доби Київської Русі - "Повість минулих літ" та "Слово про Ігорів похід".

Яскрава сторінка творчої біографії Г. Якутовича - участь у створенні кінофільмів "Тіні забутих предків" та "Захар Беркут".

Один із найвизначніших скульпторів цього періоду - Василь Бородай. Він працював у монументальній і станковій скульптурі. До здобутків українського мистецтва належать його твори портретного жанру: портрети письменника П. Панча, композитора Л. Ревуцького, художників В. Касіяна та Т. Яблонської. Один із кращих творів митця - пам’ятний знак на честь 1500- ліття заснування Києва "Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь".

Оригінальна інтерпретація класичних традицій, неповторна індивідуальна манера виконання - відмітні риси творчості талановитих скульпторів Анатолія Фуженка, Юлія Синькевича, Михайла Грицюка. Такі їхні твори, як портрет І. Миколайчука (А. Фуженко), "Прометей" (Ю. Синькевича), "Юна" (М. Грицюк) та інші увійшли до скарбниці української культури. У співавторстві митці створили пам’ятник Т. Шевченку у Москві - один із кращих пам’ятників Кобзареві.

Особливу увагу привертає творчість Галини Кальченко. Її неординарний талант виявився у поєднанні досконалої професійної майстерності з духовною глибиною, емоційною наповненістю. Вона створила низку шедеврів портретного жанру. Особливо зворушують її жіночі образи (К. Білокур, О. Кобилянська та ін.), в яких втілено тендітну жіночність і водночас незламну силу духу. Саме таким - надзвичайно пластичним, вишуканим, одухотвореним є пам’ятник Лесі Українці у Києві - один із краї цих творів українського монументального мистецтва.

6.Культура незалежної України

І Іроголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін у культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які набувають в умовах посилення національної самоідентифікації нового структурувания, а сама українська культура в цілому - нових соціально- ціннісних і громадянських орієнтирів. Зміни у сучасній українській культурі спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національно спрямованої культури.

Значну позитивну роль у підготовці майбутніх змін у національній культурі мав період, званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а в більшій мірі навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила енергію постійних зрушень і новацій. Суттєво урізноманітнилося духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямів.

Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство перебуває у періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як "посттоталітарне суспільство".

Якісним стрижнем, який пронизує всі складові культури і суспільства в цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі й функцій національної культури, яка стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, його державності, формування національної ідентичності.

Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності у сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, в інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами національно- культурного змісту.

У той же час зростають вимоги до національної культури, до більш широкого розкриття спектру її функцій - особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне зайняти гідне місце у світовому співтоваристві.

Останнім часом відбувається акцентування уваги на людському факторі в духовному житті українського суспільства, переміщення уваги системи освіти, громадянського виховання з базового принципу колективізму на особистість, на врахування індивідуалістичного начала української ментальності як фактора активізації соціальної енергії.

Основою всіх змін у суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу життя.

Оскільки в основі культури лежать "цінності" і "норми", то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується, насамперед, переоцінкою цінностей та формуванням їх нової ієрархії.

Навальна, агресивна пропаганда західних цінностей в їх не кращих зразках певною мірою почала деформувати ще не усталену систему національних цінностей, робити привабливими для молоді "героїв" західного світу, часто чужих нашій моралі і нашому менталітету, що починає викликати протест громадськості, особливо інтелігенції.

Американізація, вестернізація, наступ "кітчевої" масової культури призвели до майже повної "окупації" вітчизняного кінопрокату, значною мірою телебачення, до спотворення образу американської і європейської культури у сприйнятті нашого сучасника і почали поглинати той інтерес до національної культури, який тільки-но пробудився.

У зв’язку з підвищеною конкурентністю західної і російської культури та значним зниженням показників освоєння і продукування культури української у суспільстві починає усвідомлюватися необхідність протекціонізму щодо неї з наданням їй певних пільг і переваг.

У моделюванні системи базових елементів національної культури існують значні відмінності між Східним та Західним регіонами України, які часто мають принциповий характер і які є свідченням варіативності її розвитку.

Важливою рисою нової соціальної реальності і, разом з тим, фактором її розвитку є посилення впливу на культурне життя України її діаспори.

Набуває практично-дієвого поширення принцип культурного плюралізму, множинності, багатоманітності форм культурного життя.

Дата добавления: 2014-11-09