Українська культура в ХХст

План

Українська культура ХІХст.

1. Національно-культурне відродження в Україні у XIX ст.

2. Жанрове розмаїття українського живопису

3. Розвиток архітектури

4. Громадянське значення скульптурного мистецтва

5. Національна своєрідність українського театру

6. Новий щабель поступу національної музики

Література:

1.Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича. - 2-ге вид., стер. - К.: Знання, 2006.

2. Історія світової культури: Навч. посіб. / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. - К.: Либідь, 1994.

3. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти / В.А. Греченко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Режко. - К.: Літера ЛТД, 2002.

4. Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. - К.: Либідь, 2002.

5. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - К.: АТ "Обереги", 1992.

6. Художня культура світу: Європейський регіон: Навч. посібник// Н.Є. Миропольська та ін. – К., 2001. – С. 164 – 173.

1. Національно-культурне відродження в Україні у XIX ст.

Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, наприкінці XVIII ст. імпульс цьому процесові дав ряд найважливіших політичних подій, що мали загальноукраїнське і загальноросійське значення. Це російсько-турецькі війни за Північне Причорномор’я та Крим, ліквідація Запорізької Січі, скасування автономної козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською - Галичини і Буковини. Розчленування, з одного боку, і возз’єднання, з другого, території українського етносу, знищення останніх опор його державності супроводжувалося також і його русифікацією.

Важливе місце у пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії

І.П. Котляревського (1769 - 1838 рр.). Його перелицьована "Енеїда", без волі автора видрукувана 1798 р., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово.

Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона привертала увагу широких кіл української інтелігенції.

Процес українського національного відродження на першому етапі (приблизно до середини 40-х років XIX ст.) охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, - Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.

Як значний епізод з історії українського відродження, що перебував біля самих витоків національної свідомості, постає нині зарубіжна поїздка 1791 р. українського поміщика і російського поета Василя Капніста та його переговори з канцлером Пруссії про можливість одержання від цієї країни допомоги в тому разі, коли українці, "доведені до краю тиранією, що її російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними,... спробують скинути російське ярмо". Адже йдеться про діяча, якого сучасники залежно від їх поглядів поважали або ненавиділи за пристрасний український патріотизм, чию славнозвісну позацензурну "Оду на рабство" сприймали у тогочасному суспільстві як літературний виступ за "восстановление гетманського правлення", а самого його вважали таким, що "готовий бьіл пожертвовать всем своим имением для благополучия Малороссии". Представники наступного покоління родини Капністів також були безпосередньо причетні до національного руху. Вони підтримували зв’язки з членами Кирило-Мефодіївського братства, серйозно займалися українським мовознавством, поширювали рукописи пронизаних волелюбними ідеями поезій Т.Г. Шевченка.

Національно-визвольні сюжети з історії України привертали увагу й класиків російської літератури Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя, їхні твори української тематики не тільки художньо розкривали освіченим російським читачам багатий віковічними традиціями український світ, а й сприяли піднесенню національної свідомості самих українців. Досить вагомий внесок у цю справу зробили декабристи, зокрема Кіндрат Рилєєв. У своїй поемі "Войнаровський" він створює художні образи реальних історичних діячів - українського гетьмана Івана Мазепи та його небожа Андрія Войнаровського, яких зображує патріотами й героями національно- визвольної боротьби в Україні. Таке трактування цих образів не тільки повністю розходилося з офіційною точкою зору російського царизму та його ідеологів, але й було несподіваним для багатьох сучасників поета. Ще зовсім недавно воно з упередженням сприймалося і радянськими істориками та літературознавцями.

Вітчизняна війна 1812 р. безпосередньо зачепила й долю українського народу. Викликаючи хвилю патріотичних настроїв проти наполеонівського нашестя, вона дала значний імпульс піднесенню національної самосвідомості в Україні. А серед прогресивної російської громадськості (незалежно від національності її діячів) пробудила романтизований інтерес до мови, фольклору та побуту населення України. З цього інтересу народилися перші українознавчі лінгвістичні та фольклористичні праці (у світ їх випустили видавництва Петербурга та Москви). Це - граматика української мови, складена вченим-мовознавцем із Сумщини Олексієм Павловським (1818 р.), збірники українського пісенного фольклору Миколи Цертелєва, грузинського князя за походженням (1819 р.), та Михайла Максимовича - вихованця Московського і майбутнього першого ректора Київського університету (1827 р.). Відомий російський учений-славіст Ізмаїл Срезневський розпочав свою викладацько-дослідницьку діяльність у Харківському університеті. Його стаття "Взгляд на пам’ятники украинской народной словесности" (1834 р.) — перший друкований публічний виступ на захист української мови, її права на необмежене використання у літературі й науці. "Надії на славу літературну" побачив Срезневський у творчості українських письменників, своїх сучасників, Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ’яненка. Активним поширювачем української культури став Микола Костомаров - також вихованець Харківського університету. З перших кроків своєї вченої кар’єри він настільки досконало оволодів українською мовою, що писав нею художні твори й на основі українського фольклору виконав два дисертаційні дослідження. Зі сторінок харківського українського альманаху "Молодик" (1843 р.) Костомаров закликав своїх сучасників в Україні писати твори, орієнтуючись па інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру українського народу, розширювати народознавчі дослідження, зробити українську мову знаряддям науки та мистецтва. "Конечно, Гоголь, - відзначав Костомаров, - много вьіразил из малороссийского бьіта на прекрасном русском язьіке, но, надо сознаться, знатоки говорят, что многое то же самое, будь оно на природном язьіке, бьіло бьі лучше". І тут же вчений пророче визначив місце у розвитку української національної самосвідомості творчості тоді ще молодого поета Тараса Шевченка: "Зто цельїй народ, говорящий устами своего позта". Вихід у Петербурзі 1840 р. збірки поетичних творів Т. Шевченка "Кобзар" був, безперечно, знаменною віхою в історії українського культурного відродження, а сама ця невелика тоді ще книжечка стала могутньою рушійною силою формування національної самосвідомості багатьох українців. Відтоді у рукописних списках і духовних виданнях, у піснях, якими ставало чимало його віршів, творчість Шевченка почала проникати у саму гущу народних мас пригнобленої царизмом України, пробуджувати національну гідність людей. Причому таку ж роль твори основоположника нової української літератури і реформатора української мови, яким по праву увійшов в історію нашого народу Шевченко, відігравали й на українських землях по другий бік російсько-австрійського державного кордону.

Напередодні і в період демократичної революції 1848 - 1849 рр. у Західній та Центральній Європі українські прогресивні громадські діячі Східної Галичини мали всі підстави проголошувати: "якщо хочемо озброїтись силою, давайте прислухаємося до громогласного Шевченка". У свою чергу Шевченкові та його ідейним однодумцям були відомі імена і творчість таких видатних зарубіжних слов’янських діячів культури, як Шафарик, Коллар, Міцкевич та ін. А такі слов’янознавці, як Ізмаїл Срезневський та Осип Бодянський, були особисто знайомі з цими та багатьма іншими провідними представниками зарубіжного слов’янського світу. Здавалося, що визвольні ідеї створення всеслов’янського федеративного союзу носяться у повітрі, їх разом з ідеями соціального і національного розкріпачення українського народу, ліквідації самодержавного і встановлення демократичного ладу, піднесення масової національної самосвідомості в Україні шляхом розвитку системи шкільної освіти та широкої культурно-освітньої програми було покладено в основу діяльності Кирило-Мефодіївського товариства - нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Гулак. Шеф жандармів граф О.Ф. Орлов, підсумовуючи слідчі матеріали, зазначив, що члени товариства прагнули відновити колишню Гетьманщину за можливістю "в независимости от других славянских племен", що "общество почти потеряло из виду обширную цель обьединения всех славянских племен и заботилось о Малороссии, ее народности, язьіке и даже независимости", що положення основного програмного документа кирило-мефодіївців - "Закону Божого" викладено "в революционном коммунистическом духе".

Пропаганду своїх ідей колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства відновили наприкінці 50-х - на початку 60-х років у Санкт- Петербурзі. Тоді там знаходилися найважливіші організації загальноукраїнського національного руху, як-от: гурток однодумців і послідовників Т. Шевченка, українська друкарня Пантелеймона Куліша, нарешті, редакція першого українознавчого журналу "Основа", матеріали якого публікувалися російською та українською мовами і який фактично став трибуною пропаганди української національної самосвідомості.

2.Жанрове розмаїття українського живопису

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні межі цього жанру розширюються, він збагачується новими сюжетами й міцніше пов’язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини у суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника у понятті "батьківщини" було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них. У першій половині XIX ст. поряд з популярним парадним портретом поширюється так званий інтимний портрет. Основна увага в цьому жанрі зосереджується на правдивому відтворенні зовнішніх і психологічних рис людини.

В. Тропінін першим із художників звернувся до образів українських селян. Він змальовував їх з великою симпатією, людяністю та етнографічною точністю. Один із кращих творів художника цього циклу - "Дівчина з Поділля".

Аполлон Мокрицький створив галерею портретів своїх сучасників, переважно людей творчої праці, а також жінок. Його твори позначені духом романтичної піднесеності. До кращих з-поміж них відносять "Портрет дружини", портрети М. Гоголя, Є. Гребінки, автопортрет.

Василь Штернберг прожив недовге життя, але залишив яскравий слід в українській культурі. Його вважають одним із зачинателів української школи пейзажного і побутового живопису.

В. Штернберг народився в Санкт-Петербурзі. Навчався в Академії мистецтв, де познайомився і подружився з Тарасом Шевченком. Особистість Шевченка, його розповіді про Україну глибоко запали в душу молодому художникові.

В. Штернберг був обдарованим портретистом, проте з найбільшою силою його талант живописця виявився у краєвидах і побутових сценах. Його твори "Вітряки в степу", "Табун", "Ярмарок в Ічні", "Пастух", "Переправа через Дніпро під Києвом" та інші є водночас реалістичними й поетичними. Він першим з українських художників став зображувати людей на тлі реальної природи.

Особливе місце в українському образотворчому мистецтві XIX ст. посідає доробок Тараса Григоровича Шевченка. Шевченко-художник зажив слави раніше за Шевченка-поета. Його творчість і в літературі, і в образотворчому мистецтві позначена духом романтизму. Це виявляється в інтересі до духовного світу людини, її почуттів, мальовничих куточків природи, пам’яток старовини, прагненні передати у своїх творах певний настрій, стан душі, у зверненні до історичного минулого українського народу, образів видатних особистостей. Демократичність - також одна з характерних ознак романтизму.

Т. Шевченко був живописцем і графіком. Особливе місце в його мистецькій спадщині посідає портретний жанр. Найбільша витонченість і одухотвореність притаманні його жіночим портретам (Г. Закревської, Є. Кейкуатової та ін.). Кращі портрети художник створив наприкінці життя. Це образи російського актора Михайла Щепкіна та американського - Айрі Олдріджа.

Полюбляв Т.Г. Шевченко й автопортрети. У них він наче намагався зазирнути у власну душу, пізнати себе, осмислити власне життя.

У 1842 р. художник пише велике живописне полотно "Катерина" - своєрідну ілюстрацію до однойменної поеми. В її композиції та яскравому колористичному вирішенні простежуються традиції українського іконопису, мистецтва бароко та народної картини.

Подорожуючи Україною, митець створив велику кількість рисунків та акварелей. У них реалістично змальовано краєвиди України, сцени з життя народу, в яких бідність, злидні співіснують з чарівною та пишною природою.

Широковідомі малюнки цієї серії "Хата батьків Шевченка в Кирилівці", "Вдовина хата на Україні" та ін.

Поїздка на батьківщину надихнула митця на створення серії графічних робіт "Живописна Україна".

Драматичним етапом у житті та творчості художника був тривалий період заслання. Перебуваючи на засланні, Тарас Григорович взяв участь у двох географічних експедиціях. Він створив велику кількість замальовок берегів та островів Аральського моря, виявивши великий талант пейзажиста. Т. Шевченко став також першим художником, який звернувся до життя казахського народу. Людяністю та співчуттям сповнені такі його твори, як "Казахи в юрті", "Казахи біля вогню", "Казашка Катя", "Байгуші" та ін.

Після звільнення із заслання Т. Шевченко оселився в Санкт- Петербурзі, де продовжував займатися живописом і графікою. У 1860 р. рішенням Ради Академії мистецтв за великі досягнення в розвитку графіки він був удостоєний почесного звання академіка гравюри.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т.Г. Шевченка - Л.М. Жемчужников, 1.1. Соколов, К.О. Трутовський. Творча діяльність Л.М. Жемчужникова (1828 - 1912) пройнята щирою любов’ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини "Кобзар на шляху", "Козак їде на Січ", "Чумаки в степу" та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам’ять шевченківського, названого "Живописною Україною". Найвище піднесення мистецьких здібностей І.І. Соколова (1823 - 1918), про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що "любить наш народ і нашу країну", виявилося у картинах "Повернення з ярмарку", "Проводи рекрутів", "Погорільці", "Ніч напередодні Івана Купала", "Ранок після весілля в Малоросії", "Українські дівчата ворожать на вінках". До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К.О. Трутовського (1826 - 1893). Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї українського і російського народів ("Хоровод у Курській губернії", "Весільний викуп", "Колядки на Україні", "Сорочинський ярмарок" та ін.), гостро засуджував суспільні порядки ("Збирання недоїдок на селі", "Рекрутський набір", "У судді" та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т.Г. Шевченка, М.В. Гоголя та інших письменників.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва ("Сторожа запорозьких вольностей", "Козачий пікет"

С.І. Васильківського, "Проводи на Січ" О.Г. Сластіона, "Похорон кошового" 0.0. Мурашка та ін.).

Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатного українського художника-реаліста С. І. Васильківського (1854 - 1917). Найцікавіше у його доробку - твори, присвячені рідній природі, -"Козача левада", "Залишки вікового лісу", "Степ на Україні", "Ранок" та ін. Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажах К.Я. Крижицький (1858 - 1911) - "Хутір на Україні", "Перед грозою", "Лісові далі", "Косарі на Україні", "Жнива".

У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно виявлявся вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває всс більш демократичного характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К.М. Устиянович (1839 - 1903) - "Бойківська пара", "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні" та ін.; Т.Д. Копистипський (1844 - 1916) - "Гуцул з Липовиці", "В селянській хаті", "Погорільці".

3. Розвиток архітектури

Як і в усій Європі, в Україні з кінця XVIII ст. будуються поміщицькі маєтки з великими парками, пишними палацами й численними службовими приміщеннями. У цих палацово-паркових ансамблях поєдналися ознаки класицизму й романтизму. Саме для романтизму характерне використання таких декоративних паркових споруд, як гроти, арки, вежі. Для представників колишньої української козацької старшини, яка здобула російські дворянські титули, видатні тогочасні архітектори зводили великі палаци, навколо яких розбивалися романтичні парки. Так, за проектом архітектора Чарльза Камерона для гетьмана Кирила Розумовського було збудовано палац в м. Батурині на Чернігівщині. Це єдиний гетьманський палац, що зберігся до сьогодення.

Один із кращих в Україні садибних комплексів збудовано у 20 - 30-х роках XIX ст. у родовому маєтку Галаганів у с. Сокиринці на Чернігівщині. Палац у Сокиринцях, збудований за проектом архітектора Павла Дубровського, - типовий зразок класицизму в архітектурі. Подібні палацово-паркові комплекси було створено також у Качанівці на Чернігівщині, у Білій Церкві (парк "Олександрія"), в Умані (парк "Софіївка") та інших регіонах України.

У багатьох містах збереглися архітектурні пам’ятки класицизму, створені відомими зодчими. Так, в Одесі за проектом Франца Боффо було збудовано Воронцовський палац, Стару біржу, Потьомкінські сходи та ін. Окрасою Києва стали споруди Вікентія Беретті - головний корпус університету, Інститут шляхетних дівчат.

У другій половині XIX ст. класицизм утратив домінуюче значення в мистецтві. Архітектори шукали натхнення у художніх стилях минулих епох: візантійському, романському, готичному, ренесансі, бароко. Так, у зовнішньому оздобленні споруд з’явилася еклектика, тобто змішування ознак різних стилів.

Важливою культурною подією стало спорудження у Києві Володимирського собору (1862 - 1896 рр., архітектори 1. Штром, П. Спарро, О. Беретті, К. Маєвський, В. Ніколаєв). У його художньому вирішенні було використано прийоми візантійської архітектури. Володимирський собор - це також визначна пам’ятка монументального живопису. У розписах його інтер’єрів брали участь видатні російські та українські художники М. Врубель, В. Васнецов, М. Пимоненко, М. Нестеров та ін.

Зодчі продовжували творчо розвивати ідеї класицистичної архітектури. Взірцем такого підходу є будівля Музею старожитностей та мистецтв у Києві (1897 - 1899 рр., архітектори В. Городецький, Г. Бойцов, В. Ніколаєв, Е. Саля) - нині Національний художній музей України. У його побудові використано форми грецького доричного ордера.

Видатний київський архітектор Владислав Городецький віддавав належне різним художнім стилям. Так, у 1899 р. за його проектом було зведено костел у готичних формах, у 1899 - 1900 рр. - кенасу в мавританському стилі. Творчість архітектора досягла вершин на початку наступного, XX ст., коли він прикрасив Київ неповторними оригінальними спорудами.

Наприкінці XIX ст. у зв’язку зі зростанням популярності оперного мистецтва було збудовано прекрасні споруди театрів у Львові (архітектор

І. Горголевський), в Одесі (архітектори Ф. Кельнер, Г. Гельмер) та Києві (архітектор В. Шретер). їх архітектурно-пластичне вирішення витримано у дусі еклектики, що не зашкодило створити враження цілісності й гармонійності.

4. Громадянське значення скульптурного мистецтва

Важливу роль у мистецтві класицизму відігравала монументальна скульптура. На вулицях і площах міст почали встановлювати пам’ятники, завдяки чому мистецтво скульптури набуло громадянського значення. Одним із найвизначніших скульпторів епохи класицизму був Іван Мартос родом з м. Ічня Чернігівської губернії. Найвідоміший його твір - монумент Мініну та Пожарському на Красній площі у Москві. В Україні скульптор виконав надгробки гетьману К. Розумовському в Батурині, генерал- фельдмаршалу П. Рум’янцеву-Задунайському в Успенському соборі в

Києві, пам’ятник А.-Е. Ришельє в Одесі та інші твори монументального мистецтва.

Яскравий приклад класицизму у скульптурі - пам’ятник князю Володимиру в Києві, встановлений у 1850 - 1853 рр. на ознаменування хрещення Русі. Його автори - скульптори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт і архітектор Костянтин Тон. Пам’ятник чудово вписується в ландшафт пагорбів правого берега Дніпра.

У Західній Україні, як і за попередньої доби, найвизначнішим мистецьким центром залишався Львів. Там працювало багато місцевих і зарубіжних майстрів. Значний вплив на їхню творчість справила віденська художня школа, в якій поєдналися ознаки двох стилів - бароко та класицизму. Великого поширення у Львові у той час набула меморіальна скульптура. Чимало її пам’яток зберігає славнозвісне Личаківське кладовище. Віртуозним майстром цього виду пластики був Гартман Вітвер, який у своїх меморіальних скульптурах втілював образ зажуреної жінки в античному хітоні (алегорія скорботи). До кращих творів з доробку Г. Вітвера належать чотири фонтани на площі Ринок у Львові з постатями Нептуна, Діани, Амфітрити й Адоніса.

У скульптурі другої половини XIX ст. розвивалися реалістичні тенденції. Монументальна скульптура набувала дедалі більшого громадянського звучання. Так, у різних містах України на громадські кошти було встановлено пам’ятники Б. Хмельницькому, І. Котляревському, М. Гоголю, А. Міцкевичу, О. Пушкіну. Кінний пам’ятник гетьману Б. Хмельницькому на Софійському майдані у Києві (1888, скульптор М. Мікешин) став одним із символів міста.

У станковій скульптурі набув поширення побутовий жанр. Основоположником української жанрової скульптури справедливо вважають Леоніда Позена. Митець досконало знав життя народу, фольклор і з тонкою спостережливістю та віртуозним володінням формою втілював їх у своїх творах. Його персонажі - лірник, жебрак, шинкар, прості трудівники.

У жанрі скульптурного портрета та монументальної пластики Л. Позен створив пам’ятники І. Котляревському та М. Гоголю в Полтаві.

Розвиток портретного жанру в українській скульптурі значною мірою завдячує творчості Федора Блавенського, автора погрудних портретів Т. Шевченка, М. Кропивницького, І. Котляревського, М. Лисенка та інших діячів культури.

У Західній Україні жили й творили Петро Війтович, Антон Попель, Михайло Паращук, Григорій Кузневич та інші талановиті скульптори. У Львові та інших містах високого рівня розвитку набули декоративна пластика, скульптурні оздоблення фасадів та інтер’єрів споруд. Так, окрасою Львова став Театр опери та балету, що великою мірою завдячує своєю красою скульптурі. Фасад театру прикрашають три скульптурні групи: на вершині підноситься постать крилатої жінки з пальмовою гілкою - "Слава"; з боків встановлено дві групи: "Комедія і драма" та "Музика". їх творець - скульптор П. Війтович. Внутрішній простір фронтону займає рельєф на міфологічний сюжет, виконаний за його ескізами А. Попелем.

Одним із кращих монументальних творів Львова є пам’ятник Адаму Міцкевичу (автори А. Попель і М. Паращук), встановлений у 1905 р.

5. Національна своєрідність українського театру

Проблеми національного самоусвідомлення торкнулися й українського театрального мистецтва. За царювання ліберального імператора Олександра І в перші десятиліття XIX ст. в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав). Перший український репертуар був досить нечисленним (І. Котляревський, Василь Гоголь - батько великого письменника, Г. Квітка-Основ’яненко, перша спроба опери "Купала на Івана" харківського священика С. Писаревського, побутова драма з життя чорноморського козацтва Я. Кухаренка, історично-побутова драма "Назар Стодоля" Т. Шевченка, деякі інші твори невисокої якості), а тому часто відтіснявся російським і західноєвропейським. З новою українською драматургією і театром пов’язані творчі здобутки видатних акторів М. Щепкіна і К. Соленика. У другій половині XIX ст., незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво досягай високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени.

У 1901 р. у Києві вийшла невеличка книжечка без автора під назвою "Корифеи украинской сценьї". Це скромне видання, здійснене російською мовою, містило шість нарисів про тих, кого тепер називають фундаторами українського професійного театру. Йшлося про Марка Кропивницького (1840 - 1910), Михайла Старицького (1840 - 1904), братів Тобілевичів - Івана Карпенка-Карого (1845 - 1907), Миколу Садовського (1856 - 1933), Панаса Саксаганського (1859 - 1940) та Марію Заньковецьку (1854 - 1934). Усі вони - драматурги, режисери, актори, організатори театральної справи - стали одними з перших українських професійних театральних діячів, які створили те, що нині метафорично іменують "театром українських корифеїв".

Основою театральної трупи, що увійшла в історію вітчизняного театру як перша об’єднана трупа українських корифеїв, стала антреприза (від фр. брати підряд, приватний видовищний заклад - театр, цирк та ін.) видатного українського драматурга, режисера, актора і музиканта М. Кропивницького, створена 1882 р.

Утворення її мало таку історію. М. Кропивницький, який разом із молодим М. Садовським працював у трупі нині забутого театрального діяча Г. Ашкаренка, в умовах тотальної заборони української культури, зокрема театру, наважилися відновити українські вистави. Так у місті Кременчук публіці було представлено "Наталку Полтавку" І. Котляревського. Вистава мала шалений успіх. Отже, М. Кропивницький і М. Садовський вирішують організувати самостійну українську трупу.

Новостворена трупа, в якій брала участь також М. Заньковецька, репрезентувала низку вистав у Києві, викликавши гучний резонанс у колі української інтелігенції. Тоді ж до справи створення українського національного театру долучилися відомий письменник і перекладач М. Старицький та його близький друг і родич композитор М. Лисенко, які мали певний досвід театрального аматорства. Відтак М. Кропивницький, М. Старицький, М. Лисенко, М. Заньковецька та М. Садовський вирішили спільно утворити так звану об’єднану трупу, до якої б увійшли кращі українські митці. Матеріально діяльність цієї трупи підтримав М. Старицький, який продав власний маєток.

Свій перший сезон об’єднана трупа корифеїв під орудою М. Старицького розпочала восени 1883 р. в Одесі. Її режисером став М. Кропивницький. До репертуару увійшли переважно твори української класики (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка), а також нові п’єси М. Кропивницького й М. Старицького ("Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук", "Ой не ходи, Грицю...", "За двома зайцями"). Крім драматичних вистав трупа представляла також музичні спектаклі-оперети на музику М. Лисенка ("Різдвяна ніч", "Сорочинський ярмарок", "Утоплена" та ін.).

Основною творчою метою театрального об’єднання стало вироблення й утвердження національного типу сценічності, близького і зрозумілого народові. Відтак, його образна система мала грунтуватися на фольклорно- етнографічних кодах українського етносу. Так в європейському театральному просторі кінця XIX ст. виник цілком унікальний тип сценічності - музично- драматичний театр українських корифеїв.

Восени 1885 р. трупа розділилася. Одну її частину очолив М. Кропивницький, на чолі іншої постав М. Старицький.

У другій половині 80-х років XIX ст. український театр завдяки зусиллям корифеїв став широковідомим і загальновизнаним явищем. Великого розголосу набули гастролі труп М. Кропивницького й

М. Старицького 1886 - 1887 рр. у Санкт-Петербурзі та Москві. Виступи українських акторів, зокрема М. Заньковецької, високо оцінили видатні діячі тогочасної культури В. Стасов, М. Нестеров, І. Рєпін, Л. Толстой.

1864 р. у Львові було засновано український професійний театр "Руська бесіда", який очолив О. Бачинський. Його репертуар складався з творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М. Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомилися з новими п’єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори -І. Гриневицький, М. Романович та ін.

Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично- викривальної сили і високої художньої довершеності.

6. Новий щабель поступу національної музики

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні вистави. Видатний театральний діяч М.Л. Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор (зокрема, були і залишаються улюбленими його пісня "Соловейко" та дует "Де ти бродиш, моя доле"). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно- виконавській діяльності М.В. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали в Україні.

Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С. Гулак-Артемовський (1813 - 1873) завершив створення першої української опери "Запорожець за Дунаєм", яка стала міцним підгрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні "Стоїть явір над водою" і "Спать мені не хочеться".

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя "Вечорниці" П.І. Ніщинського (1832 - 1896). Центральна частина її - знаменитий чоловічий хор "Закувала та сива зозуля", у якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень: "Про козака Софрона", "Про Байду", романси "Порада", "У діброві чорна галка". Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М.М. Аркаса (1853 - 1909) "Катерина" на текст однойменної поеми Т.Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П.П. Сокальського (1832 - 1887) - опери "Мазепа" (за поемою О.С. Пушкіна "Полтава"), "Майська ніч", "Облога Дубна" (обидві за М.В. Гоголем), фантазії "Українські вечори", "На берегах Дунаю" та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Його перу належить капітальна теоретична праця "Русская народная песня, великорусская и малорусская в ее строении мелодическом и ритмическом...", у якій утверджується думка про зв’язок національних особливостей мелодики народної пісні з мовою цієї національності. М.М. Калачевський (1851 - 1910) написав відому "Українську симфонію", в основу якої ліг народнопісенний матеріал ("Віють вітри", "Дівка в сінях стояла", "Побратався сокіл з сизокрилим орлом", "Ой джигуне, джигуне" та ін.).

Цілу епоху у музичному житті України становить творчість М.В. Ли­сенка (1841 - 1912) - великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Починаючи із 70-х років М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл "Музика до "Кобзаря" Т.Г. Шевченка", який включає понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями дуети і хори, написані на тексти

І.Я. Франка ("Безмежноє поле"), Є.П. Гребінки ("Човен", "Ні, мамо, не можна..."), С.В. Руданського ("Ти не моя"), Г. Гейне ("Коли розлучаються двоє") та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка "Тарас Бульба". На сюжети повістей М.В. Гоголя написані також опери "Різдвяна ніч", "Утоплена". Композитор створив музику до п’єси І.П. Котляревського "Наталка Полтавка", оперету "Чорноморці", дитячі опери "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна".

Розвиток музики на західноукраїнських землях також значною мірою стимулювався драматичним театром. У багатьох п’єсах музичні номери були органічною часткою вистав, які називалися "комедіо-опера", "мелодрама", "оперета". Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій. Діяли хорові товариства "Торбан", "Львівський Боян". Масовими стали збирання і вивчення музичного фольклору.

Автором першої в Галичині опери "Купало" став Анатоль Вахнянин (1841 - 1908) - організатор і керівник музичних товариств і Вищого музичного інституту у Львові. Це романтична драма на історичний сюжет відповідно до назви написана в яскраво окресленому фольклорному ключі.

Із народнопісенними джерелами пов’язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М.М. Вербицького (1815 - 1870). Йому належать хорові твори "Заповіт" на вірші Т.Г. Шевченка, "Поклін" на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної національної музики створив І.А. Лавровський (1822 - 1873) - автор багатьох хорів ("Козак до торбана", "Осінь", "Руська річка", "Заспівай, мій соловію" та ін.), пісень, музики до драматичних вистав.

Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Північній Буковині, користувалася музика І.І. Воробкевича (1863 - 1903). Серед його хорових творів - композиції на слова Т. Шевченка, 1. Франка, Ю. Федьковича. Знаними були його пісні "Над Прутом у лузі", "Заграй ми, цигане старий", "Сонце ся сховало", "Сині очі", вальси, мазурки, польки, музика до вистав.

Важливою сферою діяльності західноукраїнських композиторів слід вважати їх активну участь у громадсько-культурному житті, видавництві підручників з музики тощо.

Таким чином, у другій половині XIX ст. українські композитори створили чимало безцінних музичних скарбів, вивели національну музику на новий щабель поступу.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. В яких умовах розвивалася українська культура XIX ст.?

2. Які події сприяли відродженню національної самосвідомості українців у цей період?

3. Які жанри образотворчого мистецтва розвиваються в Україні у XIX ст.? Яких художників ви знаєте?

4. Розкажіть про мистецьку спадщину Т.Г. Шевченка-художника.

5. Які стилі панували в українській архітектурі XIX ст.?

6. Назвіть видатні пам’ятки архітектури цього періоду. Які архітектори працювали над ними?

7. Які пам’ятники з’явилися в Україні у XIX ст.? Про що це свідчить?

8. Які скульптори працювали в Україні у XIX ст.?

9. Назвіть діячів українського театру першої половини XIX ст.

10. Коли в Україні з’явився перший професійний театр? Хто його заснував?

11. Що ви знаєте про театр корифеїв?

12. Назвіть українських композиторів XIX ст.?

13. Які музичні жанри представлені у музиці цього періоду?

Ілюстрації

14. Визначте роль культури XIX ст. в історії нашого народу?

1. А. Мокрицький. Портрет дружини.

2. В. Тропінін. Дівчина з Поділля.

3. Т. Шевченко. Катерина

4. М. Пимоненко. Святочне ворожіння.

5. В. Штернберг. Ярмарок в містечку Ічні.

6. С. Васильківський. Козача левада.

7. С. Васильківський. Сторожа Запорозьких вольностей.

8. С. Васильківський. Козачий пікет.

9. Л. Жемчужников. Кобзар на шляху.

10. О. Сластіон. Проводи на Січ.

11. Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка.

12. Будинок гетьмана К. Розумовського у Батурині.

13. Будинок Галаганів у с. Сокиринці на Чернігівщині.

14. Ворнцовський палац в Одесі.

15. Музей старожитностей та мистецтв у Києві (нині Національний художній музей України).

16. Володимирський собор у Києві.

17. Львівська опера.

18. Пам’ятник князю Володимиру у Києві.

19. Портрет фельдмаршала П. Рум’янцева-Задунайського з надгробного

пам’ятника.

20. Пам’ятник Б. Хмельницькому у Києві.

21. Нептун. Скульптура фонтану на площі Ринок у Львові.

Завдання до ілюстрацій

1. Визначте жанрову приналежність представлених творів живопису.

2. Чим інтимний портрет XIX ст. відрізняється від парадного барокового портрету?

3. Що стало поштовхом до розвитку побутового жанру українського живопису?

4. Про що свідчать полотна українських художників історичного та пейзажного жанру?

5. Серед пам’яток архітектури, представлених вище, знайдіть зразки класицизму.

6. Знайдіть ознаки романтизму в оформленні будинків гетьмана К. Розумовського в Батурині тїа Галаганів у Сокирипцях, що па Чернігівщині.

7. Що таке еклектика? Знайдіть її зразки серед представлених пам’яток.

8. Назвіть скульпторів, які іпрацювали над представленими пам’ятниками. Який висновок можна зробити, розглядаючи їх?

Дата добавления: 2014-11-09