Українське культурне піднесення 20-х років 1 страница

План

1. Українське культурне піднесення 20-х років

2. Українська культура у роки Другої світової війни

3. Умови розвитку української культури другої половини XX ст.

4. Розвиток науки

5. Художня культура повоєнних років

6. Культура незалежної України

Література:

1. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича. - 2-ге вид., стер. - К.: Знання, 2006.

2. Історія світової культури: Навч. посіб. / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. - К.: Либідь, 1994.

3. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти / В.А. Греченко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Режко. - К.: Літера ЛТД, 2002.

4. Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. - К.: Либідь, 2002.

5. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - К.: АТ "Обереги", 1992.

6. Художня культура світу: Європейський регіон: Навч. посібник// Н.Є. Миропольська та ін. – К., 2001. – С. 164 – 173.

Що так потужно підживило сплеск нашої вітчизняної культури у те двадцятиліття, що здобуло назву Українського ренесансу? Передусім, звичайно, багато важили стартові умови, які вона мала завдяки величезній плідній роботі попереднього покоління української інтелігенції. Живив її, як і інші європейські культури, динамізм соціальних і духовних процесів, властивий світові від Першої світової війни, коли й починає, власне, свій лік XX століття. Перетікаюча, динамічна епоха вимагала нових засобів її художнього аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препарування, "розтину", перегрупування.

Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв’язання віковічних національних проблем, відкривало можливість більш справедливого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії - хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та 'Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації у перші пореволюційні роки в Україні (уже у складі радянської країни).

У січні - квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання - загальність, доступність для всіх, безплатність і обов’язковість шкільної освіти. 1921 року видано декрет про ліквідацію неписьменності у республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть неписьменність".

На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Як компроміс упроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину - українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90- 100 відсотків українське.

Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було неможливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 року називалося товариством "Рідна школа". Однак воно не мало права діяти на Волині (а лише в Галичині).

Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут українські діти ходили до українських шкіл.

Вища школа у Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 року. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таємний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим навчальним закладом була Греко- католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 році митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Йосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський.

У 1921 ж році почав функціонувати Український вільний університет у Празі (після Другої світової війни перейшов до Мюнхена). Наступного року створено Українську господарську академію у Подебрадах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.

У найважчому становищі опинилась київська наукова і педагогічна громадськість.

Коло науковців тануло; дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв’язки із селом або меншими містами, подався з Києва. Інші відклали книжки і перейшли на фізичну працю, щоб якось прожити. Професор математики Б. Вукреєв возив ручним возиком дрова з пристані. Видатний знавець античного мистецтва С. Піляров ходив по домівках рубати дрова.

У приміщеннях інститутів - холодних, неопалюваних - у шапках, шарфах, пальтах сиділи вчені і писали на шматках пакувального паперу, на зворотнім боці конверта, розігріваючи диханням чорнила. Платні не видавали по кілька місяців, а коли видавали, на неї вже нічого не можна було купити. В аудиторіях, де було холодніше, ніж надворі, професори, не знімаючи рукавиць, читали лекції студентам, здебільшого таким же голодним, як вони самі.

Об’єднавчим науковим осередком лишалася Українська Академія наук. Ще восени 1918 року ініціативна група видатних учених розробила проект статуту Української Академії наук. У лютому 1919 року відбулися Загальні збори вчених - засновників Академії. Першим її президентом став академік

В. Вернадський. Три відділи - історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук - об’єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів.

З Академією у перші роки її існування пов’язана діяльність таких відомих вчених, як природознавець В. Вернадський, історик Д. Багалій, економісти К. Воблий, М. Птуха, математики Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шапошников, біолог М. Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки

Є. Потчал, О. Фомін, В. Липський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак- Чепурківський, філологи В. Перетц, А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, зоолог О. Нікольський та ін.

На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців "Молодої України" та художніх шукань "молодомузівців" і "хатян" в Україні після 1917 року з’явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угруповань, напрямків. Почасти таке розмаїття мистецького життя було пов’язане і з проблемою "вростання" інтелігенції в нове життя.

Напевне, найсуперечливішим стало питання про ставлення до класичної спадщини. Це було цілком у руслі європейського авангарду, який, принципово заперечуючи наслідувальність, традиційність у художній творчості, відстоював безупинне оновлювання художніх принципів та засобів. Але для післяреволюційної України ця проблема мала ще два додаткових важливих нюанси. По-перше, наслідувальність означала вірність принципам української демократичної традиції в літературі, її зверненості до народу. Для певної групи митців, отже, іншого вибору не існувало. По-друге, з’являється нова генерація молодих літераторів, які закохані у світову культуру, які сповідують орієнтацію України на Європу ("психологічну Європу", як мотивувалося в офіційній пресі) - отже, теж шанують традиційне. Слід зазначити, що в період легальної "українізації" України всі ці уявлення про шляхи культури знаходили відгук не лише в колах нової національної еліти, а й у гуртках літературних початківців з робітників і селян, і в колах державних діячів (таких, як наркоми О. Шумський, а потім М. Скрипник та ін.). Останні - як справжні патріоти (за що свого часу й були піддані переслідуванням) - теж бажали, щоб віками утискувана і зведена до рангу "мужицької", "німої", "дрібнобуржуазної" тощо українська культура випросталася і набула належного їй місця серед інших.

Під кінець двадцятих років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з’являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка - "Звенигора", "Арсенал", "Земля". В Україні твориться і новий театр. Найбільша і пайтрагічніша постать в історії українського театру — Лесь Курбас. Реформатор театру розірвав межі певного провінціалізму, що був властивий українській сцені на початок XX століття, бо цензура не дозволяла ні постановок світової класики, ні пової драми, і вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену. Згадаємо лише один факт: макети мистецького об’єднання "Березіль" - дітища Л. Курбаса - одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925 р. у Парижі.

Ще працюючи у студії при театрі М. Садовського, Курбас спрямував свої зусилля у бік "естетичного театру" - від шаблонів акторського виконання, від гри "нутром". З цієї студії швидко виріс "Молодий театр" (1916), який виголосив у своєму "маніфесті" про "поворот до Європи", характерний на той час для всієї української духовної орієнтації, про розрив з традицією побутового театру, з панівним у театрі етнографічним реалізмом, який паралізує творчість і насаджує шаблон; новий актор не буде імітатором, в ньому інтелект сполучатиметься з високою акторською технікою й досконалим фізичним тренажем.

Але на видатного режисера вже насувалися хмари. Почалися атаки на "Березіль", які завершилися вимогами від Курбаса зректися його колишніх "помилок", переглянути своє минуле, засудити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрипника. Курбас відмовився. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках.

Самобутність українського багатоголосного співу відтворювали у хорових обробках та оригінальних хорах композитори першої половини XX ст. Пилип Козицький, Михайло Вериківський, Григорій Верьовка, Микола Коляда.

П. Козицький став одним з організаторів і керівників Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича, створив хорові обробки народних пісень (українських, польських, чеських тощо), хори на слова українських поетів-класиків. М. Вериківський - автор першої української ораторії "Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку". Засновник українського народного хору Г. Верьовка продовжував розвивати традиції народного хорового співу.

Класичним зразком кантатного жанру в українській музиці вважають лірико-драматичну кантату-поему "Хустина" на слова Т. Шевченка Левка Ревуцького.

У творчості Миколи Колесси переважають ліричні хори-мініатюри, зокрема хорові "пейзажі" з плавним голосоведінням. Подібно до хорів С. Людкевича, А. Кос-Анатольського і В. Барвінського він вводить у свою музику елементи карпатського фольклору, пісенно-танцювальні коломийкові ритми з характерними інтонаціями.

Формуються два основні напрями українського симфонізму: лірико- епічний і конфліктно-драматичний. Яскраве втілення вони знайшли у творчості учнів школи Рейнольда Глієра - Л. Ревуцького (Друга симфонія у трьох частинах) і Б. Лятошинського. Принципи симфонічної поемності розвиваються у музиці С. Людкевича, зокрема у фантазії-поемі "Веснянки" та "Галицькій рапсодії", присвяченій січовим стрільцям.

Масова пісня - різновид музично-поетичної творчості, що поєднує у собі кілька мелодико-інтонаційних джерел: народну селянську й міську романсову традиції, революційно-історичні пісні, марші та гімни. Саме цей жанр гнучко й швидко відгукується на події суспільного життя, думки, почуття та мрії людей.

Надзвичайне поширення жанру української масової пісні припадає на 20 - 30-ті роки. Оптимістичні за колоритом пісенні твори відображували в образній формі тогочасне життя, романтизували й ідеалізували пореволюційну добу, слугували засобом маскування її страшних реалій (голоду, репресій). На слова поетів П. Тичини, В. Сосюри, В. Блакитного, П. Усенка створювали пісні талановиті композитори К. Богуславський, П. Козицький, М. Вериківський, М. Коляда, Г. Верьовка, В. Верховинець та ін. Типовим зразком пісенної творчості того часу є твір Г. Верьовки «Ой чого ти, земле, молодіти стала» на народні слова.

2.Українська культура у роки Другої світової війни

У роки Другої світової війни Україна стала театром воєнних дій, ареною жорстоких боїв, зазнала тяжких людських і матеріальних втрат. Війна з фашизмом забрала мільйони людських життів, але стійкість і мужність громадян України поставили її серед провідних держав- переможниць з почесним правом співзасновника Організації Об’єднаних Націй. Безсумнівно, обмеженою, багато в чому формальною була державність України, та саме у її межах завершилось об’єднання українських земель.

Перед лицем ворожої навали здійнялася могутня хвиля патріотичного поривання, прийшло високе розуміння єдності, консолідації суспільства, згуртування сил.

Україна одягла солдатську шинель. Вистояти і перемогти - головна об’єднавча ідея народу у той час, вона й сформувала особливу ментальність цієї доби. Для культури, особливо художньої, провідною темою стала українська людина на війні, у широкому розумінні - людина і зброя, трагедія і жертовний подвиг, варварство нищення і місія гуманізму й людяності.

Українські митці були зі своїм народом-воїном, мистецтво промовляло й тоді, коли гриміли гармати. За найвимогливішими мірками, це теж був громадянський подвиг, вагомий внесок художньої культури у майбутню перемогу. У діючих арміях, на фронтах великої війни перебували письменники О. Гончар, А. Малишко, М. Бажан, М. Стельмах, Л. Первомайський, О. Десняк, кінорежисери О. Довженко, Т. Левчук, мистецтвознавець Г. Лотвин, багато інших діячів художньої культури. Реалії того часу по-своєму розпорядилися долями українських митців: Ю. Збанацький і П. Вершигора стали партизанськими командирами, П. Воронько був мінером партизанського з’єднання; О. Теліга, О. Ольжич, У. Самчук, В. Бирчак активно діяли у русі опору; А. Патрус- Карпатський став офіцером Чехословацького корпусу, І. Багряний, Остап Вишня, 3. Тулуб, Б. Антоненко-Давидович перебували у політичному ув’язненні.

Невичерпну тему війни, подвигу й страждань мистецьки освоювали насамперед мобільні художні жанри - поезія, нарис, репортаж, кінохроніка, плакат.

На фронті О. Довженко пише сценарій фільму "Україна в огні". Це спроба художника збагнути трагедію 1941 року, причини воєнних невдач і поразок, крах ілюзій про легку перемогу малою кров’ю. Справжню вартість цієї перемоги великий режисер розкриває у фільмах "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні".

Музичною рефлексією війни, її драматизму стали Перша симфонія А. Штогаренка "Україно моя" на слова А. Малишка і М. Рильського, ораторія М. Скорульського "Голос матері".

Різні аспекти фронтової дійсності передають українські живописці: М. Глущенко - картина "Київ після визволення", Т. Хитрова - "Концерт у шпиталі", М. Гончарук - "Зустріч переможців", О. Шовкуненко - портрет С. Ковпака, А. Борецький - "Зустріч гуцулами Червоної Армії", А. Іовлєв - "Від Галича до Праги".

Оригінальний і потужний пласт української культури становить наука. Важким випробуванням для неї була війна. У перші її дні Академія наук створює Науково- технічний комітет сприяння обороні. Під його керівництвом у науково-дослідних лабораторіях і майстернях академічних інститутів налагоджено розроблення й виготовлення приладів та обладнання для діючої армії.

У липні - серпні 1941 р. здійснено евакуацію більшості наукових установ України у райони Поволжя, Уралу та Казахстану. Це була акція, грандіозна за масштабами, ефективністю, але сповнена трагізму, людських і матеріальних втрат. Вона не має аналогів у світовій історії науки. Соціальне замовлення науковцям диктувала війна. їм довелося буквально "з коліс" розгортати роботу на здебільшого непідготовленій базі, за відсутності елементарних побутових умов, у жорстко лімітовані строки.

Величезний внесок у Перемогу, технічне оснащення армії здійснили українські вчені. В Інституті електрозварювання під керівництвом Є.О. Патона вперше у світі було розроблено досконалу технологію й необхідне устаткування для автоматичного зварювання броні. Науковці Харківського фізико-технічного інституту, евакуйованого до Алма-Ати, створили нову конструкцію морської торпеди, удосконалили систему артилерійських оптичних приладів.

Вагомий внесок у військову перемогу належить українським ученим- медикам. Вони впроваджували прогресивні методи лікування поранених у всій мережі евакопунктів, медсанбатів, фронтових шпиталів. Десятки науковців допомагали фронтовим медикам опанувати новий метод переливання крові, запропонований О.О. Богомольцем. Методику транспортування консервованої крові розробив Інститут клінічної фізіології. Його провідні фахівці перебували в діючій армії: І.М. Іщенко - головний хірург ряду фронтів, В.Х. Василенко та Д.Н. Яновський - головні терапевти двох фронтів.

Інститут очних хвороб, очолюваний В.П. Філатовим, впроваджував у шпиталях новаторські способи лікування, пов’язані з тканинною терапією. Багатьом пораненим це повернуло зір. Інститут клінічної медицини під керівництвом М.Д. Стражеско налагодив активну лікувальну роботу у військових шпиталях. Над подоланням дефіциту ліків та медичних препаратів успішно працювали Інститути біохімії та клінічної фізіології.

3.Умови розвитку української культури другої половини XX ст.

У перші повоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім’ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою в

країні, отримала назву "жданівщина". Брутальній критиці та обвинуваченням в "перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру" були піддані роботи істориків України "Короткий курс історії України", "Нарис історії України". Розпочалося цькування М. Рильського за його доповідь "Київ в історії України", "Річниця Шевченка", поетичні твори "Київські октави". Журнал "Перець" звинувачувався у відсутності "гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів". Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В. Сосюри "Любіть Україну". Гострі нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький" критикували за те, що росіянам у ній відведено недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувались у зосередженості на "вузьких" українських темах.

У біологічній науці поширилася "лисенківщина" (за ім’ям президента Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук Т. Лисенка), який займав реакційні позиції щодо генетики. Після серпневої сесії ВАСГНІЛ 1948 р., коли перемогу здобули прихильники Лисенка, почалася чистка серед науковців.

У кінці 1948 року було розгорнуто кампанію боротьби проти "низькопоклонства перед Заходом", а згодом з "космополітизмом".

Після смерті Сталіна (1953 р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву "відлига". Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, яких було названо "шістдесятниками". Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Дмитро Павличко, Іван Драч, Євген Сверстюк, Борис Олійник, критик Іван Дзюба, публіцист В’ячеслав Чорновіл. Вже у 1962 - 1963 рр. їх піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом самвидаву у середовищі національно свідомої інтелігенції.

Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М.С. Хрущова і приходом до влади в СРСР Л.І Брежнєва (1964). Почався поворот до неосталінізму, що супроводжувався репресіями, утисками та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культури. Інтенсифікувався процес русифікації, що обґрунтовувався теорією "зближення націй" і перетворення їх на нову історичну спільність - радянський народ. Особливо ці процеси посилилися, коли керівником республіки став В. Щербицький. Були прийняті спеціальні постанови уряду СРСР, де вчителям російської мови в Україні встановлювалися п’ятнадцятивідсоткові надбавки до ставок; класи, у яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялися на групи. Вивчення російської мови стало обов’язковим, а українська вивчалася за бажанням. Різко зменшилася кількість літератури, що видавалася українською мовою. У 1970 р. кількість книжок і брошур, виданих українською мовою, склала лише 38,2 %. Репертуар кінотеатрів на 99 % був російськомовним.

Несправедливій жорсткій критиці був підданий класик української літератури О. Гончар за роман "Собор" (1968), який присвячувався темі збереження національної духовної спадщини і до початку перебудовчих процесів був вилучений з літературного процесу. Підставою такого ставлення була правдива картина культурного зубожіння і деформацій духовного життя за радянської доби.

Сміливо кинув виклик тоталітарній системі критик І. Дзюба своєю книгою "Інтернаціоналізм чи русифікація? " (1972). Через несприйняття догматичного мислення у 1980 р. вдався до самогубства талановитий письменник Григорій Тютюнник, у 1981 - В. Близнець. Із спілки письменників України під час чистки було виключено 1. Дзюбу, Б. Чичибабіна, вислано за кордон В. Некрасова. У концтаборах як "націоналісти" опинилися В. Стус, І. Світличний, Є. Сверстюк, О. Бердник та ін. Ідеологізувалися усі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями.

Усі ці негативні явища у суспільному житті камуфлювалися під яскравими плакатами з гаслами про "ум, честь і совість" тощо, святковими демонстраціями, військовими парадами та бутафорними театралізованими виставами на кшталт помпезного святкування нібито 1500-річчя Києва.

Тому багато хто сприйняв початок перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М.С. Горбачова як чергову зміну гасел на плакатах. Суспільство виявилося практично не готовим до швидких, ефективних та всеохопних реформ.

Поступово, однак, крига скресала. Почалося нове національне відродження України, нерозривно пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності. При цьому старий партійний апарат залишився на своїх місцях, захищаючись від активності "низів" різноманітними маневрами і заграванням з лідерами утвореного 1988 р. "Народного Руху України за перебудову". У цілому ставлення до цієї громадської організації, очолюваної кількома активними діячами української культури під проводом поета І. Драча, з боку тогочасних державних органів було вкрай негативним. Вважалося, що "рухівці" штучно дестабілізують цілком нормальну й спокійну суспільну ситуацію, що яскраво відбилося у тогочасних державних органах масової інформації, де слово "рухівець" сприймалося як ледь не лайливе. "На місцях" ставлення було ще більш ворожим. При цьому до прямої заборони цієї організації справа усе ж не доходила, що свідчило про очікувальну й непослідовну позицію тогочасних українських можновладців, які ще, власне, й не відчували себе повноцінними можновладцями.

У 1989 р., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР "Про мови в Українській РСР", спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до цього Закону, українську мову в республіці проголошено державною. При цьому реалізація Закону наштовхувалася на ускладнення, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова за інерцією сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі не престижна.

Роль авангарду у розвитку української культури, ліквідації "білих плям історії" відігравала Спілка письменників України та її центральний орган - газета "Літературна Україна". Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О. Гончара, Б. Олійника, В. Яворівськоіо. Почали друкуватися заборонені раніше твори В. Винниченка, М. Грушевського, М. Зерова, М. Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

Поступово змінилися акценти у питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті. Почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20 - 80-х рр. церковних приміщень, легалізували свою діяльність українські греко-католики, відновився рух серед православних щодо відновлення незалежності української православної церкви від Московського патріархату.

У галузі освіти було взято курс на гуманізацію, засвоєння учнями і студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім.

Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому було розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльність І. Мазепи, С. Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

4.Розвиток науки

Відбудова й подолання руйнівних наслідків окупації стали по війні першорядними завданнями наукових установ. Академія наук вирішувала проблему створення наукового потенціалу на потребу основних напрямів розвитку народного господарства республіки, а також переведення виробництва на оновлену науково-технічну основу. Поряд із цим поступово формувалося нове розуміння ролі української науки у суспільстві. Вона розвивалася як складова союзного наукового комплексу й перебувала під впливом загальної державної політики у сфері науки.

Визначальним для цієї політики у перші повоєнні десятиліття було прискорене вкладання інтелектуальних ресурсів і матеріальних коштів у базові науково-технічні галузі - ядерну енергетику, космічну техніку, квантову електроніку. В умовах протистояння двох світових систем вони складали основу оборонного потенціалу, тому мали пріоритетний режим розвитку.

В історію української і світової науки увійшли імена провідних учених, президентів Академії наук О.О. Богомольця, О.В. Палладіна, Б.Є. Патона, видатних учених-академіків: авіаконструктора О.К. Антонова, конструктора ракетно-космічної техніки М.К. Янгсля, кібернетика В.М. Глушкова, фізика М.М. Боголюбова, хіміка А.К. Бабка, механіка О.М. Динника, математика

В.Й. Левицького, геолога В.І. Лучицького, гідродинаміка Г.Ф. Проскури, ботаніка М.Г. Холодного, зоолога 1.1. Шмальгаузена, теплофізика О.Н. Щербаня, вчених-медиків М.М. Амосова, О.С. Коломійченка,

А.П. Ромаданова, селекціонерів П.Х. Гаркавого, В.М. Ремесла, Ф.Г. Кириченка.

Внеском у науку і духовну культуру були й напрацювання українських учених-суспільствознавців. Інститут історії Академії наук підготував і видав 26-томну "Історію міст і сіл Української РСР", "Історію вітчизняної математики", удостоєну нагороди Міжнародної академії історії науки, фундаментальну двотомну "Історію технічного розвитку вугільної промисловості Донбасу", ряд узагальнюючих праць з історії електрозварювання, біології, хімії, матеріалознавства.

Вчені-літературознавці здійснили великий обсяг робіт з перевидання української літературної класики, виявили й зібрали в архівах, бібліотеках, приватних зібраннях багато рукописів з творчої спадщини українських письменників. Визначною подією у науковому й культурному житті України був вихід у світ 10-томного видання творів Т.Г. Шевченка, повного зібрання творів І.П. Котляревського, збірників літературної спадщини Лесі Українки та І.Я. Франка. Набутий досвід став у нагоді архівістам під час підготовки академічного зібрання творів Т.Г. Шевченка, видання літературної, наукової та епістолярної спадщини І.Я. Франка у 50 томах, ряду грунтовних до­сліджень творчості українських письменників різних поколінь.

Унікальний фонд рукописних матеріалів створили вчені-фольклористи. На основі цих матеріалів створено багатотомне видання "Українська народна творчість". Побачили світ записи народної творчості відомих її збирачів, народні пісні у записах Т. Шевченка, 1. Франка, Лесі Українки, С. Руданського, Ю. Федьковича.

Широкий спектр лінгвістичних досліджень здійснили вчені- мовознавці. Результати їхньої наукової роботи втілено у 6-томному "Україн­сько-російському словнику", низці фундаментальних мовознавчих праць. Науковим узагальненням напрацювань лінгвістів стало видання "Сучасної української літературної мови" у 5 томах.

Важливою віхою у розвитку гуманітарних і соціальних наук було створення у системі Академії наук Інституту філософії та Сектора, а потім Інституту держави і права. Вчені-філософи багато зробили для дослідження української філософської думки. Видано зібрання творів Г.С. Сковороди, підготовлено до видання філософські твори Ф. Прокоповича у 3 томах, проведено вивчення філософської спадщини професорів Києво-Могилянської академії - унікального явища в історії української духовної культури. Високим рівнем наукових досліджень відзначаються праці філософів щодо проблеми людини і людської діяльності, логіки наукового пізнання, культурології, етики й естетики.

Дата добавления: 2014-11-09