Параметри аналізу історичної взаємодії суспільства та природи

Філософське дослідження проблеми взаємовідносин людини та природи дає змогу проаналізувати максимально раціональні способи і форми свідомого освоєння людиною природи, сприяє поглибленню наукового знання і пізнання і, отже, відповідає принципам сучасного світогляду. Людство пройшло довгий шлях у розвитку своїх взаємовідносин з природою, і на кожному етапі виникала особлива, властива лише цьому етапу, екологічна свідомість. Тому аналіз основних етапів взаємодії суспільства та природи ми будемо розглядати через зміну основних видів екологічної свідомості на різних стадіях розвитку суспільства.

Екологічна свідомість – це сукупність екологічних уявлень, знань, поглядів, переконань, емоцій, які відображають екологічні умови життя, відносини між людьми та природою в процесі регулювання системи «суспільство – природа», ставлення до природи, а також діяльність людини у навколишньому природному середовищі.

Залежно від панівної парадигми екологічна свідомість поділяється на такі типи: антропоцентричний, екоцентричний та природоцентричний.

Заснована на парадигмі «людської виключності», антропоцентрична свідомість – це система уявлень про світ, що базується на ідеї підкорення природи суспільству. Саме цей тип свідомості, який домінував у суспільстві протягом багатьох років і досі пронизує більшість сфер людської діяльності, на думку багатьох вчених, і призвів до всезростаючої екологічної кризи. Концепція сталого розвитку, прийнята у 1992 році у Ріо-де-Жанейро і зафіксована в Декларації з навколишнього середовища і розвитку «Порядок денний на ХХI століття», поставила для всіх країн світу головну мету на майбутнє – просування шляхом сталого розвитку суспільства при узгодженні економічного, соціального розвитку та узгодження довкілля. З точки зору забезпечення умов, якості і рівня життя населення саме на регіонально-локальному рівні можливо ефективно враховувати дію місцевих чинників та умов розвитку конкретної території, зокрема пізнавати і конструювати навчально-виховні системи екологічного спрямування. Крім того, розділ 36 «Адженти – 21» проголошує, що освіта усіх рівнів має формувати в народів екологічну свідомість, цінності і підходи, навички і поведінку, необхідні для збереження навколишнього середовища. Антропоцентризм, заснований на уявленні про людину, регіональний соціум, людство як самоорганізуючі біосоціальні системи, визначає соціальну орієнтацію, збалансованість соціально-економічного, демографічного і екологічного розвитку на основі історично усталених форм життєдіяльності, що склалися у конкретному регіоні чи в окремій країні. Тому сталий розвиток окремої території – це стратегія діалогового погодження протиріч у розвитку людини та природи, збереження історично-усталеного природно-культурного середовища життєдіяльності регіонального соціуму тощо. Проте головним пріоритетом сталого розвитку повинна залишатись людина: її здоров’я, якість і рівень життя. Сьогодні екологічна свідомість і екологічний світогляд все більше визначають практичну діяльність людства і кожної окремої людини. Центр тяжіння у поширенні нової світоглядної парадигми все більше переміщується у сферу практичного формулювання основних ціннісних орієнтирів у діяльності суспільства і кожного індивіда, а також вироблення механізмів інтеграції цих цінностей в практику соціального життя та конкретні проекти екологічного орієнтованої людської діяльності.

Протилежним йому є природоцентричний, або біоцентричний, тип екосвідомості, для якого характерні такі риси:

1) протиставлення природи як найвищої цінності і людини як її власності;

2) сприйняття природних об’єктів як особливих, привілейованих суб’єктів, партнерів у взаємодії з людиною;

3) непрагматичний характер мотивів та цілей взаємодії з природою.

Слід зазначити, що цей тип, на нашу думку, не є адекватним вирішенню екологічних проблем, оскільки він не стверджує гармонію, взаємозв’язок, взаємодію та взаєморозвиток людини і природи, хоч і має певні позитивні сторони (пропонує розробку екологічно чистих технологій, пошук нових джерел енергії тощо).

Заснована на «інвайронментальній парадигмі», сутність екоцентричної екосвідомості розкривається у таких світоглядних принципах:

1) найвищою цінністю є гармонійний розвиток людини і природи. Людина – не власник природи, а один з членів природного співтовариства;

2) відмова від ієрархічної будови світу. Розум людини не дає їй привілеїв, а, навпаки, накладає на неї додаткові обв’язки стосовно довкілля. Соціум не протистоїть світу природи, вони є елементами єдиної системи;

3) метою взаємодії з природою є максимальне задоволення як потреб людини, так і всього природного співтовариства. Вплив на природу замінюється взаємодією з нею;

4) природа сприймається як повноправний суб’єкт у взаємодії з людиною;

розвиток природи та людства мислиться як процес коеволюції, взаємовигідної єдності;

5) діяльність по охороні природи продиктована необхідністю зберегти природу заради неї самої.

Аналіз розвитку екологічної свідомості в процесі соціогенезу будемо здійснювати за параметрами, що виділені С.В. Шмалєй:

1) Психологічна «протиставленість – включеність». Людина мислиться або поза і над природою, або ж як складова частина Природи.

2) «Об’єктне – суб’єктне» сприйняття природи. Людина сприймає природу як позбавлений всякої самоцінності об’єкт впливу або ж як рівноправного суб’єкта взаємодії.

3) «Прагматичний – непрагматичний» характер взаємодії. Взаємодія з природою служить для задоволення тільки прагматичних (харчових, технологічних і т. п.) потреб людини, коли вона сприймається як матеріальна цінність, або також для задоволення її непрагматичних, духовних потреб, коли така взаємодія стає самоцінністю.

Дата добавления: 2014-11-09