Характеристика основних етапів розвитку глобальної соціоекосистеми

Історичний розвиток відносин людини зі світом природи почався в архаїчну епоху. Міфологія на цьому етапі розвитку людства є зародком його екологічної свідомості. На початковому етапі соціогенезу людина знаходиться в нерозривній єдності з природою, повністю підкоряється дії природних законів. Процеси їх взаємодії на той час мали суто біологічний характер. На цьому етапі взаємодії суспільства та природи існувала гармонія між ними, зумовлена залежністю людини від сил природи. Усвідомлення людиною свого нерозривного зв’язку, повної залежності від явищ природи є важливою рисою суспільної свідомості того часу. Отже, в архаїчну епоху екологічна свідомість характеризується високою мірою психологічної включеності людини у світ природи.

У плані відношення до природи домінуючі види діяльності (полювання, збирання) включали людину в структуру біогеоценозів на правах рівноправного елементу. Первісна людина знаходилася в певній «гармонії» з природою – її життєдіяльність не порушувала сутність законів функціонування біогеоценозів. Діяльність людини була спрямована не на підкорення природи людині, а на підкорення людини природі.

В архаїчну епоху люди не проводили принципової межі між об’єктами та явищами світу, між людським і природним. Цим обумовлена друга риса екологічної свідомості того часу: суб’єктне сприйняття світу природи.

Діяльність людей в архаїчну епоху була спрямована на забезпечення фізичного виживання. Разом з тим первісна людина сприймала природу і як рідне оточення, рідний дім. Рід цілком занурений у природу не тільки фізично, але й духовно. Тому характер взаємодії з природою в той час був у цілому прагматичний, хоча водночас спостерігалися і елементи непрагматичного ставлення.

Із зростанням продуктивності праці, з початком осілого способу життя, переходом до землеробства та скотарства людська діяльність почала набувати такого характеру, коли доводилося узгоджувати свої дії з природними циклами. Змінюється і ставлення людини до природи. Вона все більше і більше сприймається як щось існуюче поза людиною, незалежно від неї та протиставлене їй.

Розвиток відчуженості від природи був зумовлений тим, що людина намагалася зрозуміти і пізнати не тільки природу, але й саму себе. Це знайшло відображення у появі уявлень про особливий потойбічний світ духів, які керують всім, що відбувається навколо. Анімістичне трактування процесів природи за аналогією з життям людини зумовлене недостатністю знань, неможливістю зрозуміти і пояснити природні явища.

В епоху античності психологічне протиставлення людини та природи посилюється. У цей час відбувалося обожнювання природних сил, які виступали носіями вищої, абсолютної мудрості, гармонії та краси, універсальних законів буття. Складається система уявлень про богів як творців природи, що наділені антропоморфними властивостями.

Наукове осмислення природи стало ще одним чинником, що посилив протиставлення людини світу природи. Природа стала об’єктом вивчення, хоча при цьому вона не була позбавлена душі.

Екологічна свідомість цієї епохи ближче до суб’єктивного, чим до об’єктивного сприйняття природи. Це протиріччя пов’язане із суперечністю, двоїстістю самої античної свідомості: з одного боку, для античності властива науково-логічне мислення, з іншого, – міф, міфологічне мислення не зникають цілком, а стають «підтекстом» науково-логічного, особливо в період занепаду античності.

Характерною рисою екологічної свідомості античної епохи є прагматичний характер взаємодії з природою. Для античної людини природа – це матеріальна і духовна цінність, вона виступає вершиною доцільності та втіленням ідеї гармонії і краси.

В античні часи починає складатися цілісне сприйняття природи як єдиної системи. Філософію античного суспільства відзначало те, що її змісту були притаманні ідеї гармонійної єдності людини й природи. Людина розглядалася древніми філософами як частина природи, а природа як вічний універсум, мірило мудрості. Також у працях давньогрецьких філософів-мислителів відбувається теоретичне виділення людини зі світу природи. Однак, система «людина – природа» розглядається з позиції єдності її складових компонентів. Так, Геракліт стверджував, що людина нерозумна. Розум притаманний оточуючому її середовищу. Він вважав, що існує всесвітній логос, який включає в себе і людський розум. Епікурейці наголошували, що чим природніше життя людини, тим ближче вона до природи. Стоїки вважали природу розумною. Розум людини пов’язаний з природою.

Філософи стародавньої Греції (Фалес, Анаксимандр, Анаксагор) прагнули пізнати першооснову всього сущого, існування якої об’єднує всі явища реального світу. Будучи стихійними діалектиками, античні філософи намагалися відшукати основний закон, за яким розвивається світ. Носія такого закону вони вбачали у природі. Більшість з них стверджували вирішальне значення впливу природи на суспільне життя, на волю і характер людей. Так, Гіппократ вказував на визначну роль клімату в житті людей, Демокрит пов’язував розвиток суспільного життя з кліматичними умовами. Геродот посилався на вирішальне значення клімату, природних умов у формуванні характеру людей. Полібій пояснював різницю видів діяльності людей також кліматичними умовами. Причину могутності країн давнього світу Страбон пояснював зручністю їх географічного розташування.

Отже, у філософських уявленнях переважала концепція природи, в межах якої людина розумілася як її частина. Але зазначимо, що незважаючи на абсолютизацію ролі природного середовища у розвитку суспільства, натурфілософія античних часів відігравала прогресивну роль у боротьбі з релігійним та ідеалістичним розумінням походження й сутності людини і природи.

Таким чином, залежність суспільства від дії стихійних природних процесів, невелика здатність оволодіння природою формували в античний період переважно усвідомлення системи «природа – суспільство» як єдиного цілого. Але в цілому античність стала ще одним кроком на шляху відчуження людини від природи і підготувала абсолютну протиставленість у наступні віки.

У середні віки первинне об’єктивне наукове знання ввійшло в екологічну свідомість у вигляді теологічної концепції, її способів, норм і розпоряджень, під якими ховалися ще не зрозумілі до кінця реальні причинно-наслідкові й інші зв’язки, прикриті релігійним символізмом. Іншим джерелом екологічної свідомості був віковий досвід взаємодії людини з природою, що частково ввійшов у систему релігійної свідомості, а частково узагальнений у вигляді традицій, звичаїв і прикмет.

Ідеологічною основою свідомості середньовіччя було християнство, якому судилося стати панівною релігією західної цивілізації. Вона протягом двох тисячоліть впливала і впливає на екологічний світогляд і екологічне світосприйняття. Особливістю християнської релігії було ствердження панування людини над природою. Система уявлень у християнстві будується на основі ієрархії «Бог – людина – природа».

Природа, згідно із світоглядом середньовічних мислителів, була основою небесної божої благодаті, уявлялася ієрархією мертвих, створених колись Богом, які перебувають незмінними аж до кінця світу. Сприймання природи в цю епоху було своєрідним запереченням античного світосприймання: продовжуючи лінію утилітарно-прагматичного ставлення до природи, воно відкидало ідею про неї як носія істинних законів буття.

Християнство позбавило природні об’єкти душі та самоцінності: вони становлять інтерес тільки в тій мірі, в якій можуть служити людині і бути корисними їй.

Отже, в епоху середньовіччя ставлення людини до природи стає більш символічним, що поступово набуває нової форми їх відчуження на відміну від матеріального та гносеологічного відчуження в античний період. Формувалося об’єктне сприйняття світу природи.

Для свідомості середніх віків притаманний суто прагматичний характер взаємодії з природою. Християнство утвердило уявлення про природу як засіб задоволення потреб людини та споживче, прагматичне її використання.

Отже, для екологічної свідомості середньовіччя характерним є об’єктне сприйняття природи, прагматичний характер взаємодії з нею та «релігійне відчуження природи».

В епоху Відродження нового імпульсу і форми набуває відчуженість людини та природи. На відміну від античного космологізму і середньовічного теологізму екологічна свідомість цього періоду позначена індивідуалістським антропоцентризмом.

Просвітницька доба розпочалась з категоричного заперечення схоластики. Робляться спроби позбутися релігійного дуалізму, витіснити Бога як творця на другий план, проголошується необмежена могутність людини, здатної перетворювати природу. У суспільній свідомості все більше закріплюються погляди на взаємодію суспільства і природи, де людині призначена активна, перетворювальна роль, а природі – пасивна роль невичерпного джерела ресурсів.

Період Ренесансу характеризується розвитком науки, ростом освіченості і культури. У цей період людина вперше побачила, що світ природи не є ворожим до неї, почала вивчати і пізнавати його. Однак домінуючим мотивом пізнання навколишнього середовища була ідея підкорення природи і панування над нею. Природа визнавалася позбавленою всякої самостійної цінності, об’єктом маніпуляцій в ім’я наукового знання та прогресу. Отже, відчуженість людини від природи в цей період була освячена наукою.

У філософії цього часу спостерігається подолання споглядального ставлення до природи та розвиток ідеї творчого і практичного ставлення до неї. Природа уявляється не як абстракція, а як конкретний об’єкт, пізнання якого дозволить людині успішніше здійснювати практичну діяльність. Погляди філософів у той час були звернені на матеріальний світ, який намагалися пояснити з нього самого, трактуючи його незалежним від зовнішньої потойбічної сили.

Так, Микола Кузанський, відродивши ідеї Піфагора, Демокрита, Епікура, приходить до висновку про єдність безкінечного Бога та світу кінечних речей. Джордано Бруно, розгромивши догматичну середньовічну теологію як світогляд, довів ідею множинності світів.

У Новий час складається утилітарно-прагматичний підхід до природи, обґрунтовується панування людського розуму над природою. У філософії Ф. Бекона, Т. Гоббса та Р. Декарта протиставлення людини та природи простежується досить чітко. Становище людини Гоббс визначає між природними та штучними тілами. Ф. Бекон, розгромивши емпіричний індуктивний метод пізнання і поширивши його на дослідження природних, соціальних та політичних явищ, поклав початок тенденції обґрунтування всемогутності людського розуму як основного інструменту пізнання та підкорення природи. Р. Декарт доводив необхідність створення практичної філософії, пов’язаної з розвитком техніки, з мануфактурно-ремісничою працею, з матеріальним добробутом індивіда і суспільства.

Поряд з концепцією людини як володаря природи у ХVIII столітті формується концепція географічного детермінізму, яка розглядала історію людства, соціальне життя у певній залежності від змін природного середовища, географічних та кліматичних умов (П. Гольбах, Д. Дідро, Ж. Мальє, Маблі, Ш. Монтеск’є, Морелі, Ж. Руссо, Б. Спіноза).

Також у цей час знаходять свій розвиток ідеї про взаємовідносини суспільства, природи та людини. Саме тоді обґрунтовується одне з найважливіших положень педагогіки – принцип природовідповідності (Я.А. Коменський).

Таким чином, у дану епоху сформувався такий архетип сприйняття природного середовища, коли воно розглядалось з позицій суворої утилітарної призначеності як невичерпне джерело багатств. У згадану епоху сформувалася екологічна свідомість, якій притаманні такі риси: повна психологічна протиставленість людини та природи, об’єктне сприйняття природи та домінування прагматичної взаємодії з нею. Цей тип екологічної свідомості утвердився на багато років і домінуючий у сучасному суспільстві антропоцентризм має такі ж культурно-історичні джерела.

З початком промислового етапу екологічна свідомість входить у нову стадію свого розвитку. Поява та масове впровадження у виробництво машин зумовило інтенсивне перетворення природного середовища, різке зростання ролі антропогенного фактору у функціонуванні системи «природа – суспільство». Формування нової системи суспільних відносин знаходить своє відображення в свідомості капіталістичної епохи.

У цей період все з більшою силою проголошується панування людини над природою, протиставлення суспільства і природи, природи й техніки, техніки і людини. Природа та суспільство розглядалися як абсолютно зовнішні по відношенню одна до одної системи. Відчуження людини від природи в епоху капіталізму досягло свого апогею. Екологічна свідомість суспільства визначалася повним психологічним протиставленням людини світу природи.

Завдяки успіхам науки й техніки природа все більше уявляється в суспільній свідомості як об’єкт, що протистоїть людині. У той же час вона стає все більш доступною не тільки для вивчення, а й для суттєвого перетворення. Таким чином, капіталізм породив практичне відчуження людини від природи.

Із зародженням капіталістичного виробництва тенденція прагматичного ставлення до природи посилюється. Технічне освоєння природи в період інтенсивного промислового виробництва призводить до хижацького використання природних ресурсів. Відображенням цього процесу у суспільній свідомості є ідеологія волюнтаризму технічно озброєної людини щодо природи.

Загострення протиріч у системі «людини – природа» зумовило перевагу метафізичних концепцій процесу взаємодії суспільства та природи у суспільній свідомості. По-перше, відрив людини від природи знаходить своє відображення у філософських системах, що обґрунтовують теорію «панування» людини над природою (Ф Бекон, Р. Декарт). По-друге, метафізичне тлумачення взаємовідносин людини та природи отримало відображення в теорії, що розглядає ці взаємовідносини через призму дії й пріоритету природних законів (теорія «повернення у природу» трансценденталістів, теорія «природної людини» Ж.-Ж. Руссо, теорія антропологічного матеріалізму Л. Фейєрбаха).

Так, І. Кант відстоював позицію непізнаності світу і розглядав людину як володаря природи. Він вважав, що в основі мислення та свідомості лежать «апріорні ідеї», які виникають не з досвіду, а пізнаються внутрішнім чуттям. Головними апріорними формами Кант визнавав простір і час. На їх основі, на його думку, свідомість упорядковує хаос чуттєвих явищ, надає їм форму. Саме цілісність свідомості і досягається шляхом єдності апріорних форм.

Найбільш повно об’єктивний зв’язок людини і природи відображено у філософії Г.-Ф. Гегеля. Проблема творчої активності свідомості розглядалась філософом через історичне ставлення людини до світу. Він подолав метафізичне сприйняття природи, розглядав її як продукт людської перетворювальної діяльності. «Абсолютний ідеаліст» Г. Гегель увесь світ виводить із абсолютної ідеї, яка у своєму діалектичному розвитку створює і речі, і свідомість. Філософ наголошував на необхідності оволодіння природними силами як методу досягнення єдності з природою.

Л. Фейєрбах підкреслював первинність природи щодо свідомості. Він розглядав людину і природу як матеріальне утворення. Фіхте висунув ідею про розвиток всього існуючого (буттєвого) за законами діалектики. Шелінг прийняв за джерело всього буття не матерію і не свідомість індивіда, а абсолютний всесвітній розум.

Засновники марксизму матеріалістично обґрунтували діалектику об’єкту та суб’єкту, єдність суспільства, природи та людини (через працю, спосіб виробництва), стверджували, що тільки встановлення людських стосунків у суспільстві веде за собою й встановлення гармонійних відносин між природою та суспільством.

Отже, характеризуючи в цілому буржуазну екологічну свідомість, можна відмітити, що в умовах науково-технічної революції капіталізм з його анархією виробництва, конкуренцією на практиці довів відчуженість людини від природи до апогею, породив загрозу екологічної кризи.

Різкий стрибок у розвитку науки і техніки, зростання технічних можливостей людини в XX столітті призвели до загострення взаємовідносин людини та природи. Якщо на початку розвитку промислового виробництва вплив суспільства на природу спричинював локальні зміни у природному середовищі й природа встигала нейтралізувати наслідки антропогенного впливу, то зі зростанням технічної озброєності людини вона втрачає здатність до відновлення.

Нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсилена здобутками науково-технічного прогресу, призвела до пошкодження і вичерпання природних ресурсів, пошкодження регенераційних механізмів біосфери, деформації складеного протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, порушення динамічної рівноваги глобальної земної соціоекосистеми. Орієнтація на підкорення природи стала більш вираженою. Це призвело до глобальної екологічної кризи у ХХ столітті, до постановки питання про існування самої людини і створеної нею цивілізації. Зазначені процеси є результатом панування антропоцентричної екологічної свідомості, коли людина почала домінувати над світом природи.

Наприкінці другого тисячоліття особливого значення в системі впливу людини на природу набуває такий її елемент як розум – ноосфера. В.Вернадський визначав ноосферу як перетворену людством біосферу Землі на засадах розуму і соціальної справедливості. Людство, взяте в цілому, стає могутньою геологічною силою. І перед ним, перед його думкою постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого. Цей новий стан біосфери, до якого ми, не помічаючи, наближаємось, і є ноосфера.

Однак ноосфера не стала наступним органічним етапом розвитку біосфери, про що так мріяв В.І. Вернадський. Могутність людства спрямувалася не на окультурення та вдосконалення природи, а на її завоювання і підкорення. Людина, яка сама вийшла зі світу природи, організувала свою діяльність таким чином, що протиставила сферу свого впливу – ноосферу, сфері існування світу природи – біосфері.

У наш час речовинно-енергетичний обмін та технічний обмін між суспільством і природою призвів до екологічної кризи. Сучасна екологічна ситуація в Україні на всіх рівнях (офіційних і неофіційних) однозначно кваліфікується як катастрофічна. Поглиблення екологічної кризи і набуття нею глобального характеру породило масу концепцій, які розглядають шляхи необхідної перебудови суспільства і пристосування його до вимоги сучасної екологічної ситуації. Наукові концепції взаємовідносин суспільства та природи мають свої витоки, починаючи з античних часів і закінчуючи сучасними дослідженнями в різних галузях знань.

На початку ХХ століття у США набула поширення загальнотеоретична та світоглядна орієнтація – американський інвайронменталізм, що розглядав взаємодію суспільства із середовищем свого існування. Консерваціонізм, який виник всередині цього руху, можна вважати початковим етапом розвитку екоцентричної екологічної свідомості. Він принципово змінив вектор розвитку екологічної свідомості: прагматизм змінюється «далеким прагматизмом», утверджується необхідність консервації природних ресурсів для майбутніх поколінь.

Вагомий крок у посиленні екоцентричної тенденції розвитку екологічної свідомості був зроблений російським космізмом (М. Бердяєв, І. Кіреєвський, В. Соловйов, М. Федоров, П. Флоренський, П. Холодний, Н. Ціолковський, О. Чижевський та ін.). Російські філософи примусили подивитися на людство з космосу. Центральною ідеєю цього напрямку було уявлення про те, що людина не є самоцінністю, а цінністю тільки в єдності з природою. Російський космізм обґрунтував необхідність нової моральної основи взаємодії людини з природою. Представники цього напрямку виступили з критикою антропоцентризму.

Ідеї єдності, взаємозв’язку людини та природи одержали свій розвиток у такому напрямку американського інвайронменталізму, як екологізм (Марш, Леопольд та ін). У межах цього напрямку було обґрунтовано необхідність єдності людини і природи, почало формуватися уявлення про непрагматичну цінність природи. Екологісти наголошували, що найвищу цінність становить гармонійний розвиток (коеволюція) людини та природи. Ідеї системного холізму, морального співтовариства та екологічної етики набули великого поширення.

Універсальна етика та біоцентризм (Ганді, Торо, Швейцер та ін.) зіграли велику роль у подоланні об’єктного сприйняття природи. Вони стоять на позиціях ціннісної єдності людини та природи, суб’єктного сприйняття природи та непрагматичного характеру взаємодії з нею.

Саме ці напрямки і концепції сприяють формуванню нового, екоцентричного типу екологічної свідомості.

На сучасному етапі на противагу зазначеній тенденції антропоцентрична свідомість є «психологічною базою» екологічної кризи. Екологічна криза викликала світоглядну за характером і екологічну за змістом переорієнтацію суспільства. Вона впливає і на етичні концепції. Зворотний зв’язок виявляється у тому, що, досліджуючи взаємовідносини між природою та суспільством, учені шукають духовні, етичні корені сучасної екологічної ситуації, шляхи виходу з неї.

А поки що у літературі сучасний стан взаємовідносин у системі «людина – природа» все дедалі більше тлумачиться як світоглядна та філософсько-ідеологічна криза. Тому вагомий акцент у подоланні протиріч у зазначеній системі ставиться не лише на раціональному природокористуванні, контролю за технологіями та прийнятті законів на захист природного оточення, а й на формуванні нового ставлення до природи, нового типу екологічної свідомості. Саме за умови різкого підвищення екологічної культури, формування екологічної свідомості, викорінення психології невичерпності природних ресурсів і споживацького примітивізму щодо природи можлива гармонізація взаємовідносин людини та природного середовища.

Таким чином, розгляд історії взаємовідносин суспільства і природи дозволяє зробити висновок, що екологічна свідомість була невід’ємним атрибутом свідомості на всіх, починаючи із самих ранніх, етапах розвитку людства, змінювалася і розвивалася паралельно розвитку суспільства і відображала зміни природи і клімату, зв’язані як з геологічною історією, так і з антропогенним впливом. Компоненти екологічної свідомості зберігалися протягом всієї історії людства, але змінювалися їхня значущість і співвідношення.

Однак, не дивлячись на давню історію, атрибутивність екологічної свідомості, вона водночас є і феноменом ХХ століття, коли надзвичайно актуальним стає переосмислення людством шляхів подальшого розвитку, набутого досвіду, радикального коригування стратегій майбутнього.

Дата добавления: 2014-11-09