Тематики курсових робіт 4 страница

Маржа банківська — різниця між курсами валют, цінних паперів, відсотковими ставками й іншими показниками.

Монетарна політика — те саме, що й грошово-кредитна політика.

Небанківські фінансово-кредитні інститути — фінансові по­середники, діяльність яких не пов'язана з базовими операціями грошового ринку.

Нецінова конкуренція — конкуренція за кредитні ресурси та кре­дитні вкладення між фінансовими інститутами, що виконують неоднорідні за характером операції, за якими не можна порівняти ціну (наприклад, страхування та інвестування на ринку цінних паперів).

Облікова ставка НБУ — величина плати (у процентах), що стя­гується Національним банком України за проведення операцій по кредитуванню комерційних банків шляхом рефінансування їхніх ак­тивних операцій (обліковий кредит).

Обов'язкові банківські резерви — сума грошових коштів, яку повинні постійно зберігати комерційні банки на своїх рахунках в центральному банку. Визначаються у вигляді норми в процентах до банківських пасивів.

Овердрафт — дебетове сальдо за контокорентним рахунком, з яким погодився банк, різновид кредиту.

Пасив банку — одна з двох частин бухгалтерського балансу (права сторона), в якій на певну дату в грошовому виразі відобра­жені джерела утворення коштів банку.

Пасивні операції банків — операції, за допомогою яких банки. формують свої ресурси для здійснення активних операцій.

Платоспроможність — здатність юридичної чи фізичної особи своєчасно і повністю виконати свої платіжні зобов'язання.

Позичальник — фізичні чи юридичні особи, які можуть отрима­ти в тимчасове користування кошти на умовах повернення, платнос­ті, строковості.

Процентний ризик — ризик змін процентних ставок, що нега­тивно позначається на прибутку банку.

Ризик ліквідності — ризик, при якому в банку виявиться недо­статньо грошових коштів для виконання платіжних зобов'язань у встановлені строки.

Рейтинг банку — показник, за яким проводиться порівняння банків за допомогою обраних критеріїв.

Рефінансування — погашення старої заборгованості шляхом випуску нових позик, головним чином заміною короткострокових зобов'язань довгостроковими цінними паперами.

Ризик банківський — можливість понесення втрат у разі виник­нення несприятливих для банку обставин.

Ризик відсотковий — небезпека втрат банку через перевищення відсоткових ставок, що виплачуються за залученими коштами, над ставками за наданими позичками.

Статутний фонд — сукупність власних коштів акціонерів або пайових внесків засновників (учасників) у грошовій формі, які на­даються ними у постійне розпорядження банку.

Страхова компанія (страховик) — установа, яка спеціа­лізовано займається реалізацією відносин щодо захисту майно­вих інтересів фізичних та юридичних осіб під час настання окремих подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що акумулюються із отриманих ними страхових внесків (страхових премій).

Трансформаційна функція банківської системи - - можливість змінювати (трансформувати) строки грошових капіталів, їх розміри та фінансові ризики шляхом мобілізації грошових коштів одних суб'єктів ринку, і передаючи їх різними способами іншим суб'єктам.

Факторинг — придбання права на стягнення боргів (покупка дебіторів).

Центральний банк — банк першого рівня в дворівневій банків­ській системі.

Якість активів банку — спроможність забезпечити повернення активів, аналіз позабалансових рахунків, а також вплив наданих проблемних кредитів на загальний фінансовий стан банку.

Якість управління банком — оцінка методів управління банком з точки зору ефективності діяльності, установленого порядку праці, методів контролю дотримання існуючих нормативних актів та чин­ного законодавства.

Теми рефератів

1. Банківська система України.

2. Центральний банк, його функції та роль.

3. Комерційні банки України.

4. Небанківські фінансово-кредитні установи в Україні.

5. Грошово-кредитна політика центрального банку держави.

Запитання для самостійного контролю

1. Що лежить в основі розмежування понять «банки» і «небанківські фінансові інститути»?

2. Що є спільного у функціях центрального та комерційних банків?

3. Чи є відмінності у функціях банків і небанківських фінансово-кредитних установ?

4. Як треба змінити норму обов'язкових резервів, якщо постане потреба збільшити масу грошей в обігу?

5. Чи емітують гроші комерційні банки, чи це тільки функція центрального банку?

6. На чому базується процес грошової мультиплікації?

7. Для чого центральний банк купує валюту на валютному ринку?

8. Чи може центральний банк в порядку банківського нагляду обмежити кредитну діяльність комерційного банку?

9. Як зміняться темпи зростання грошової маси, якщо центральний банк знизить облікову ставку?

10. Чому переважна більшість комерційних банків України є універсальними?

11. У чому полягає єдність І відмінність цілей кредитних товариств і комерційних банків?

12. Яка мста встановлення НБУ показника мінімального для комерційного банку статутного фонду?

13. Яка мета встановлення НБУ оціночних показників діяльності комерційних банків?

Тема 7. Валютні відносини та валютні системи

Meтодичні вказівки

Під час опрацювання теми слід звернути увагу на те. що основ­ним елементом зовнішньоекономічної діяльності є валютні відноси­ни, які виникають при функціонуванні грошей у міжнародному обороті. Економічні зв'язки на світовому ринку прямо і безпосередньо залежать від розвитку поділу праці й формування спеціалізації та кооперування виробництва. Завдяки цьому формуються такі об'єктивні взаємозалежності та взаємодоповнення національних еконо­мік, за яких вони втрачають свою окремішність і самостійність та перетворюються на інтегральні частини єдиного структурно ціліс­ного міжнародного економічного організму.

Реалізація еквівалентності міжнародного обміну товарів та по­слуг можлива лише за умови функціонування на світовому ринку загального, інтернаціонального за змістом вартісного еквівалента. Коли гроші обслуговують міжнародні економічні відносини і використовуються як міжнародна розрахункова одиниця чи міжнарод­ний засіб обігу і платежу, вони реалізують себе у функціях світових грошей. Функціональною формою останніх є валюта.

Протягом тривалого часу в ролі світових грошей завдяки своїм яко­стям виступало золото. Базою вартісних відносин була національна вар­тість, що формувалася в межах кожної окремої країни. Але золото пос­тупово втратило свої монетарні функції. Спочатку відбулася демонетизація золота на рівні функціонування національних грошей, а згодом і міждержавних відносин. Змінюється природа і функціональна роль сві­тових грошей. Вони перетворюються на самостійну грошову форму і є матеріальним носієм інтернаціональної вартості. Національні гроші втрачають свою самостійність при обслуговуванні міжнародних відно­син, але продовжують виконувати весь комплекс функцій, пов'язаний з обслуговуванням обігу товарів і послуг на внутрішньому ринку.

Головним призначенням світових грошей стає виконання функції інтернаціональної міри вартості, за якою порівнюються не безпосе­редньо вартості окремих товарів, а купівельні спроможності націо­нальних валют. Таким чином, вони поєднують національні грошові знаки вартості.

Визначення «валюта» в широкому розумінні означає грошову одиницю будь-якої країни, а також використовується для визначення коштів, виражених у грошових одиницях тільки іноземних дер­жав або міжнародних кредитних організацій.

Валюту можна поділити залежно від: емітента, функціональної структури, від режиму використання.

Нині ключові позиції у системі міжнародних валютних відно­син займають колективні валюти — це форма світових грошей, позбавлених товарної основи. Інституційною підвалиною, що за­безпечує можливість застосування колективних валют, є утворен­ня і функціонування міжнародних валютних союзів. У межах окремих союзів колективні валюти використовуються не тільки як міжнародна інтернаціональна міра вартості, шляхом зіставлення валютних курсів, а і як міжнародний платіжний засіб і засіб на­громадження.

Сформувалося кілька видів міжнародних колективних валют:

СДР — спеціальні права запозичення, уведені в систему розра­хунків МВФ з 1 січня 1970 року;

ЄВРО — Європейська валютна одиниця, функціонує з січня 1999 р. в рамках валютної системи «Спільного ринку».

Подібні за призначенням колективні валюти працюють у межах угруповань окремих країн, що здобули політичну незалежність піс­ля краху колоніальної системи.

Вартісний еквівалент ЄВРО і СДР визначається на базі стандартного «кошика валют» країн — учасниць ЄВС та МВФ відповідно. Вміст кошика періодично переглядається.

При зовнішньоекономічній діяльності практично завжди постає потреба в обміні однієї національної валюти на іншу. Саме тому ор­гани влади кожної держави встановлюють валютний курс -- спів­відношення між грошовими одиницями двох сторін, яке використо­вується для обміну валют під час здійснення валютних та інших економічних операцій. Інакше кажучи, валютний курс - це ціна грошової одиниці, виражена у валюті іншої країни, або в міжнарод­них розрахункових одиницях.

Валютний курс в умовах ринкової економіки є звичайним крите­рієм умов обміну, оскільки ціна формується залежно від попиту та пропозиції.

Основними сферами використання валютного курсу є купівля або продаж валюти у зв'язку з експортом товарів і послуг, притоком у країну капіталів та кредитів, наданням кредитів іншим країнам та вивезенням за кордон капіталів.

Необхідність установлення валютного курсу пояснюється тим, що національна валюта за межами внутрішнього ринку не може ви­ступати законним купівельним та платіжним засобом. Саме тому об'єктивне визначення валютного курсу має важливе значення для забезпечення безпечних і взаємокорисних операцій різних країн.

Існує кілька різновидів валютного курсу. Відповідно до чинних у окремих країнах нормативів, курси іноземних валют встановлюють­ся їх котируванням. Котирування — це визначення офіційними державними органами (центральним банком чи іншою фінансовою установою) курсу (ціни) іноземної валюти. Котирування буває пря­мим та зворотним. Пряме котирування визначає кількість націо­нальної валюти за одиницю іноземної. Як правило, базою котиру­вання є долар США. У вигляді прямого котирування офіційно виз­начаються курси більшості валют світу.

Непряме (зворотне) котирування визначає кількість іноземної валюти за одиницю національної валюти.

При котируванні валют указується курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця, за яким банки купують валюту. Котирування може бути обов'язковим для суб'єктів валютних опе­рацій або суто номінальним — орієнтовним.

Базою визначення валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності різних національних валют. Співвідношення купіве­льної спроможності валют стосовно певної групи товарів і послуг у двох країнах — країні А і країні В — визначає паритет купівельної спроможності.

В Україні використовуються валютні курси іноземних валют, ви­ражених у валюті України, курси валютних цінностей, відображені в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одини­цях. Ці курси встановлює Національний банк України на основі ре­зультатів торгів валютними цінностями на міжбанківській валютній біржі України. Крім того, НБУ може встановлювати інші способи визначення курсів валютних цінностей, відображених у розрахунко­вих одиницях, а також у неконвертованих іноземних валютах.

В умовах золотого стандарту рівень валютних курсів визначався рівнем золотого паритету валют — співвідношення кількості чисто­го золота, що міститься в грошовій одиниці іншої держави, тобто співвідношення їх золотого вмісту. При цьому відхилення валютно­го курсу від золотого паритету були незначними. Вони обмежували­ся лише вартістю витрат на перевезення золота з однієї країни до іншої.

Після краху золотого стандарту та переходу до паперово-грошових систем валютні курси почали наближено відхилятися від золотих паритетів.

На валютний курс в умовах паперово-кредитних систем впливає цілий ряд факторів:

§ зміни попиту та пропозиції іноземної валюти в країні, яка залежить від стану платіжного балансу;

§ знецінення паперових грошей усередині країни, різниця в рівнях відсоткових ставок у різних країнах, спекулятивні валютні операції, державне регулювання;

§ політична та економічна ситуація в країні, ступінь довіри до на­ціональної валюти.

Класифікувати валютні курси можна як фіксовані й плаваючі. Фіксовані курси визначилися на основі золотого паритету або на до­говірній основі. Після 1976 р. фіксовані курси були скасовані й був уведений режим плаваючих курсів. Режим «вільного плавання» встановлюють лише найсильніші валюти, валютні курси яких фор­муються самостійно на ринку під впливом попиту та пропозиції. Та­кими валютами є долар США, німецька марка, англійський фунт стерлінгів, японська ієна та деякі інші. Інші країни прив'язують свої валюти до «вільно плаваючих» або до «валютних кошиків». При цьому держави з такою валютою намагаються впливати на її курс методом валютної інтервенції.

Нестабільність валютних курсів в умовах паперово-кредитних систем негативно впливає на розвиток зовнішньоекономічних зв'яз­ків. Зниження валютного курсу вигідне експортерам, а, відповідно, погіршує імпортні можливості країни. При підвищенні валютного курсу, навпаки, дорожчає експорт.

Можливість купівлі та продажу іноземної валюти за національну передбачена конвертованістю. Конвертованість характеризується здатністю вільного обміну національної грошової одиниці на інші валюти і, навпаки, без прямого втручання держави в цей процес. Конвертованість є атрибутом ринкової економіки і тому виходить за рамки валютних відносин. Таким чином, конвертованість передба­чає відкритість економіки, лібералізацію зовнішньої торгівлі, вільну міграцію капіталу тощо. У сучасних умовах вона є однією з ланок валютної політики й визначається інституційними нормами.

Розрізняють повну й часткову, зовнішню й внутрішню конверто­ваність.

Основними чинниками неконвертованості національної валюти е спад виробництва, завищений валютний курс, національні внутріш­ні ціни. Саме тому національну валюту можна зробити конвертова­ною тільки завдяки глибинним перебудовам у бюджетній, емісійній та кредитній системах.

Вивчаючи тему, необхідно зосередити свою увагу на тому, що невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ри­нок, який надає функціонуванню валютних відносин реального еко­номічного змісту.

Сучасний валютний ринок являє собою розгалужену систему ме­ханізмів, функціонування яких покликане забезпечити операції з ва­лютою для обслуговування міжнародних платежів. Іншими словами, валютний ринок — це вся сукупність конверсійних та депозитно-кредитних операцій у іноземних валютах, що здійснюються між контрагентами — учасниками валютного ринку по ринковому курсу або відсотковій ставці.

Головна відмінність конверсійних (обмінних) операцій від депо­зитно-кредитних полягає в тому, що перші не мають тривалості в часі, тобто здійснюються в певний момент часу, тоді як депозитні операції мають тривалість у часі й різну строковість.

Функціональне призначення валютного ринку полягає в забезпеченні реальної свободи вибору й дій власника валюти. Визначальною мотива­цією дій суб'єктів валютного ринку є отримання доходу. Тому валютно­му ринку притаманні атрибути будь-якого ринку: конкуренція, ризик.

Валютний ринок поряд з дією ринкових регуляторів в певних межах є інституційно регульованим.

Валютні ринки можна класифікувати за такими ознаками: за видом операцій: наприклад, існує світовий ринок конверсій­них операцій (на ньому можна виділити ринки обмінних операцій типу долар/марка або долар/ієна), а також світовий ринок депозит­них операцій;

за територіальною ознакою, як правило, виділяють такі великі ринки: європейський, північноамериканський, далекосхідний. У них, у свою чергу, виділяють великі міжнародні валютно-фінансові центри: у Європі — Лондон, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Париж тощо; у Північній Америці — Нью-Йорк; в Азії — Токіо, Сінгапур, Гонконг.

Слід сказати також про існування національних валютних ринків (наприклад, валютний ринок України) з широким комплексом ва­лютних операцій.

Як про перетин територіальних ринків та ринків за видом опера­цій можна говорити, наприклад, про існування європейського ринку доларових депозитів або азіатського ринку конверсійних операцій типу німецька марка / японська ієна.

Довідка. Обсяги операцій світового валютного ринку постійно зростають. Це пов'язане з розвитком світової торгівлі та скасуван­ням валютних обмежень у багатьох країнах. За даними Банку між­народних розрахунків (м. Базель) щоденний обсяг конверсійних операцій у світі становив у 1989 р. 932 млрд доларів США, а у груд­ні 1993 р. вже перевищив 1100 млрд доларів й продовжує щорічно збільшуватись приблизно на 5 — 7 відсотків. На Лондонський ринок припадає близько 480 млрд доларів щоденного обороту, Нью-Йорк обмінює приблизно 220 млрд, Токіо — приблизно 170 млрд доларів. Набагато скромніші обсяги торгівлі валютами в менш великих цен­трах: у Сінгапурі — 90 млрд доларів, Франкфурті-на-Майні — бли­зько 60 млрд доларів.

Дата добавления: 2014-11-26