Принцип ввічливості Дж. Ліча

Прагматична пресупозиця.

Імплікативність повідомлення, з якого виводяться імплікатури дискурсу, -це теоретично можливий набір пресупозицій. Прагматична пресупозиція - це ті загальні знання, когнітивна інформація, що зберігається в довгостроковій пам'яті тих, хто спілкується. Наведемо приклад діалогу.

- А де зараз Ганна Іванівна?

- Живе десь у Сибіру.

-А як можна зв'язатися з нею?

- Старший син Ганни Іванівни вчиться в Бауманці. Пресупозиції тут такі:

1. Ганна Іванівна - доросла жінка, тому що за іменем і по батькові в нас

прийнято називати тільки дорослих.

2. У Ганни Іванівни більш одного сина (тому що "старший").

3. Старший син досить дорослий (умова вступу до вуза).

4. Закінчив школу чи технікум (та сама умова).

5. Непогано підготовлений (та сама умова).

6. Старший син знаходиться в Москві (місцезнаходження МВТУ ім.

Баумана)

7. Отже, його неважко знайти.

8. Він знає адресу матері.

Усі дані умови підсвідомо повинен мати на увазі адресант, що породжує висловлення "Старший син Ганни Іванівни вчиться в Бауманці". Але не завжди ці пресупозиції релевантні (релевантний - здатний служити для розрізнення мовних одиниць) для розуміння висловлення адресатом. З точки зору одержувача, безпосередньо релевантні тільки умови 6,7,8. Ланцюжок даних умовиводів з експліцитного, даного в тексті, повинний бути пройденим одержувачем як умова розуміння висловлення. Ось такі висновки, релевантні для розуміння повідомлення " Старший син Ганни Іванівни вчиться в Бауманці тобто 'Про місцезнаходження Ганни Іванівни ви можете довідатися в сина, що знаходиться тут, у Москві, і вчиться в МВТУ ім. Баумана, хоча його мати десь у Сибіру', П. Грайс і назвав імплікатурами дискурсу. Іншими словами, пресупозиції є ширшими, ніж імплікатури. Але пресупозиції й імплікатури обчислюються адресатом інтуїтивно, і, якщо він хоче ухилитися від теми розмови, то може зробити висновки 3 і 4, продовживши розмову так: "Як, у Ганни Іванівни такий дорослий син? ". У такому випадку імплікатуру всього діалогу складуть саме ці висновки, а всі інші пресупозиції, однак, збережуться у свідомості обох комунікантів.

Процес витягнення імплікатур проходить у нормі підсвідомо і дуже швидко. Однак це існує тільки в нормі, коли надмірність повідомлення для його реципієнта досить велика. В умовах малої надмірності повідомлення процес розуміння сповільнюється, ускладнюється, а висновки починають експлікуватися (наприклад, у наукових статтях).

Гіпотеза про принципи мовленнєвого спілкування, висунута П. Грайсом, стимулювала ряд досліджень, спрямованих як на її верифікацію (перевірку істинності теоретичних положень), так і на подальше вивчення принципів комунікативного впливу. Спроба розширення запропонованого П. Грайсом апарату була зроблена Дж. Н. Лічем, який указав на можливість доповнення принципу комунікативного співробітництва "принципом тактовності".

Принцип тактовності, за Лічем, забезпечує соціальну рівновагу і є необхідною передумовою для комунікативного співробітництва. Тактовність є стратегією запобігання конфліктів і може вимірятися в термінах зусиль, необхідних для запобігання конфліктних ситуацій. Існує чимало випадків, у яких принцип тактовності вступає в протиріччя з комунікативними постулатами. Так, наприклад, у реченні " Не могли бы вы передать мне

соусник?" міститься хибна пресупозиція "Я не знаю в состоянии ли вы передать мне соусник".

Виділяючи принцип мовного етикету, Дж. Ліч підрозділив його на ряд категорій:

- категорію такту: "Дотримуй інтересів іншого, не порушуй його особистого життя!";

- категорію великодушності: "Не обтяжуй інших!";

- категорію схвалення: "Не лай інших!";

- категорію скромності: "Відстороняй від себе похвалу!";

- категорію згоди: " Уникай заперечень!";

- категорію симпатії " Висловлюй доброзичливість!".

Як підкреслював Дж. Ліч, увічливість за своєю природою асиметрична: те, що чемно стосовно адресату, може бути неввічливо стосовно адресанту. Мовець, наприклад, вважає ввічливим сказати співрозмовнику приємне, а слухач вважає своїм обов'язком не погодитися з компліментом. Максими ввічливості легко вступають між собою в конфлікт. Такт і великодушність спонукають до відмовлення від люб'язних пропозицій, а максима "Не заперечуй!" вимагає, щоб пропозиція була прийнята. Гіпертрофія ввічливості приводить до прагматичних парадоксів: не бажаючи уступати у ввічливості, кожний уступає один одному дорогу і, зрештою, обидгіа приймають поступку (Чичиков і Манілов). Особливість максим увічливості полягає в тому, що не тільки їхнє порушення, але і старане виконання викликають дискомфорт. Люб'язності стомлюють, але в той же час виключають конфлікт.

Дата добавления: 2014-11-09