Лекція 20

Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть.

Наш перегляд найбільш авторитетних напрямів та течій філософії ХХ ст. досить яскраво засвідчує колосальну багатоманітність цієї філософії, її особливу оригінальність, широту її проблематики.

Своєрідної цілісності, завершеності їй надає також той факт, що наприкінці ХХ ст. відбулося ніби певне повернення до її початкової проблематики: якщо філософія ХХ ст. починала із відкидання абсолютів, заперечення значення метафізичних роздумів, вважаючи, що вона покінчить з ними назавжди, то наприкінці століття ці теми знову виявилися актуальними.

Виявилося, що не зник інтерес до абсолютів, що рішуче відкидання метафізики може привести до суттєвого спрощення філософської рефлексії та, навіть, до втрати філософією своєї специфіки.

Проте, кінець століття ознаменувався не простим поверненням до названих тем, а виникненням різних, інколи – протилежних тенденцій в їх інтерпретації. З одного боку, збільшився інтерес до тих філософських напрямів, які традиційно пов’язували філософію із метафізичними дослідженнями; йдеться про неотомізм, філософію М.Хайдеггера, М.Гартмана, протестантську теологію, філософську онтологію, традиції кантіанства, гегелівської філософії та ін. В цілому тенденція повернення до метафізичних міркувань та абсолютів отримала назву неоконсерватизму.

З іншого боку, розпочинаючи із кінця 60-х років, розгорнулася справжня хвиля радикалізації тенденцій некласичної філософії, пов’язана із закликами покінчити із раціональністю, логікою, усякими нормуваннями інтелектуальної діяльності з метою виходу на нові горизонти творчості.

Зазначена радикальна філософська хвиля постала найпершим предметом обговорення та філософських дискусій кінця ХХ ст. Її початок пов’язаний із появою так званих “нових лівих” під час вибуху молодіжних бунтарських рухів у Франції у травні 1968 року, коли студентська молодь рішуче постала проти засилля бюрократизму, тенденцій західного суспільства до втрати своєї мобільності, до занурення у розкіш та комфорт.

З боку ідеологів “нових лівих” (Б.-А.Леві, А.Глюксман, Ж.-М.Бенуа, К.Жамбе, М.Клавель та ін.) посилились нападки на владу, ідеологію, державу та науку. Ці ідеологи стверджували, що союз влади та науки веде до нового рівня людського поневолення, що в сучасному суспільстві людина все більше перетворюється на просту суспільну функцію, постаючи сумою суспільних ролей та структур.

Звідси випливала теза про те, що індустріальне суспільство являє собою нову форму варварства та внутрішнього збіднення людини. Представники цієї “нової філософської хвилі” (така назва утвердилась у дослідницькій літературі) закликали до рішучого розриву із усією попередньою філософською традицією, оскільки, на їх думку, саме вона привела до того культу раціональності – розуму та ефективності, - який запанував в Європі.

Розрив із традицією виправдовувався також необхідністю повернення до найперших “джерел” людськості, до стану “до-логосу”, де не існує альтернативи теорії та практики і де людина розмовляла голосом серця та щирого почуття.

Тому представники “нової філософської хвилі” вважали почуття завжди більше виправданим, ніж логічні міркування, і закликали надати волю проявам інстинктів життя, створювати нову “чуттєвість”, що революціонізує людину. Свої ідеї вони розглядали як “вступ до усякої філософії майбутнього”.

І вони і справді влилися у думки так званого “філософського постмодерну”, який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував. Філософський постмодерн включив у свій зміст певні перегукування із різного роду філософськими течіями та традиціями, і це тому, що він проголосив тезу про остаточне окультурювання людини та усіх її дій і прагнень. За великим рахунком, на думку постмодерністів, майже про все можливе у людському житті та у людських виявленнях вже щось сказане, у тому числі – і філософією.

Тому грунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ культури, а не якихось первинних, до або поза людських реалій. Філософствувати сьогодні – це значить не відкривати щось таке, чого ще ніхто не відкрив, а вести відкритий, невимушений діалог із культурними нашаруванням усіх часів та народів, прочитуючи їх так, як тільки можливо, бо останнє і буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні.

Зрозумілим стає те, чому постмодерн взяв на озброєння методологічні розробки філософської герменевтики (мистецтво прочитування текстів) та структуралізму, перш за все у варіанті деконструкції Ж.Дарриди: йдеться саме про діяльність у межах вже існуючих текстів та культурно-семантичних полів.

В цілому у постмодерні вийшли на перший план такі принципи (або позиції):

1) антилогіцизм (або антипанлогізм) – протест проти будь-яких, а по-перше – логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності;

2) антидемаркаціонізм – протест проти будь-яких різких розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному;

3) 3) вторинне засвоєння – діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені у історії культури;

4) 4) вільний герменевтичний дискурс – відкидання будь-яких норм у веденні розмови – діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності. Для представників постмодерну принципово важливого значення набувають не результати інтелектуальних дій, і самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з одного боку, а також самий факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні.

Основними представниками постмодерну кінця ХХ ст. вважають французьких філософів Ж.Дарриду та Ж.Дельоза, швейцарського філософа П.Слотердайка, американця Р.Рорті (у ранній період його діяльності).

Як ідеї, так і саму діяльність філософських постмодерністів оцінюють по-різному, проте, переважно, – досить критично, але в цілому не можна не визнати, що йдеться не просто про епатаж, тобто про бажання сказати щось “гірше, аби – інше”, скільки про намагання здійснити розвідки у тих шарах людської екзистенції, які, так би мовити, перебувають на межі найперших утворень чогось визначеного; це є спроба черпати енергію творення із того моменту, де світло тільки ще має стати (якщо використовувати біблійну символіку творення світу).

У нове тисячоліття філософія входить, безумовно, збагаченою досвідом ХХ ст., вона тепер постає більш внутрішньо вільною, проте – і більш мудрою, більш терпимою до незвичних ідей та позицій, більш виваженою, - одним словом, змужнілою.

Навряд чи можна сумніватися у тому, що у ХХІ ст. філософія також залишиться надзвичайно строкатою та різноманітною, здатною надавати нового дихання усім історичним формам свого виявлення. У той же час не можна не помітити й того, що традиції мінімалізму, що запанували у некласичній філософії, навряд чи можуть бути визнаними тепер провідними або вирішальними: сучасна філософія схильна повернутися до абсолютів, ідеалів, еталонів, надавши їм нових контекстуальних інтерпретацій.

Варто загадати, наприклад, такий факт: на останньому всесвітньому філософському конгресі, що відбувся у 2000 р. у м.Брайтоні, відзначались хоча б такі переваги класичної, зокрема – середньовічної філософії, як її здатність бути опорою для людини, закликати її до вищого та кращого, не навіювати людині думку про її загубленість серед відчуджених форм сущого, про її принципову безпорадність у зустрічах із несвідомим та ірраціональним. Словом, філософія повинна бути такою ж багатою на прояви, як людське життя, та, проте, повинна йти, може, на півкроку попереду життя, надихаючи людину на мужнє протистояння усіляким викликам долі та обставин життя.

Дата добавления: 2014-11-09