Специфіка танцювальної анімації

Якщо музика відображає дійсність у звукових, художніх образах, то танець – у ритмічних рухах.

Та́нець, танок — вид мистецтва, де художні образи створюються засобами пластичних рухів людського тіла. В танці відображається емоційно-образний зміст музичних творів. За кількістю учасників танці поділяються на сольні танці, парні танці та групові танці.

За призначенням танці поділяються на соціальні, обрядові, сценічні, еротичні тощо.

Види танцю:

1) Народний танець (жок, жемжурка, класичні індійські танці, танець живота, зіка, краков'як, трепак, лезгінка, атан, болеро, гальярда, фламенко)

2) Історичний танець (павана, гальярда, контрданс, менует, мазурка, полонез, кадриль)

3) Балет (танц-модерн, сучасний балет, контемпорарі-денс)

4) Бальні танці (Стандартна програма - повільний вальс, квікстеп (швидкий фокстрот), танго, фокстрот, віденський вальс; Латиноамериканська програма - ча-ча-ча; джайв; румба; самба, пасодобль)

5) Свінг (шег, чарльстон, бальбоа, іст-кост свінг, лінді хоп, бугі-вугі, джайв, акробатичний рок-н-рол)

6) Танці Латинської Америки (танго, самба, капоейра, румба, ча-ча-ча, мамбо, сальса, бачата, маренго, марінера)

7) Вуличний танець (Hip-hop, Брейк-данс, Поппінг, Локінг, Нью-стайл, Хауз, крампінг, C-walk, DnB step)

8) Ритуальний танець (хака, зар, зикр, Сама, Кечак, Сакральний танець, Священні рухи Гурджиєва)

9) Еротичні танці (стриптиз)

10) Сучасний танець (джаз-модерн, House, Trance, Тектонік, Шафл, Джампстайл)

Існує дві основні групи теорій походження танцю. Перша породжена інтересом до нього як до одного з перших видів мистецтва. Наскельні малюнки первісних людей (петрогліфи) демонструють, що коли людина навчалась малювати, вона вже давно вміла танцювати. Друга частина теорій є результатом аналізу народної танцювальної культури, порівняння танців різних народів та різних епох, визначення підходу до танцю як до можливості вивчення самої людини та людства в цілому.

Натепер визнаними є біологічні, психологічні, соціокультурні, соціально-психологічні та філософські теорії походження танцю, але вони інколи входять у протиріччя між собою.

На теперішній час день зрозуміло одне: танець – це складний та багатогранний феномен людської культури, який можна зрозуміти лише в єдності біологічного, психологічного, соціокультурного, соціально-психологічного та філософського аспектів.

Танець мав декілька етапів становлення:

1. етап первісного танцю, коли за допомогою ритмічних рухів люди “спілкувалися” з духами природи, пізніше – богами;

2. етап формування багатожанрової танцювальної культури. Він відповідає часам стародавніх Греції і Риму;

3. етап становлення вулично-площового танцю Середньовіччя. Він співпадає з початком етапу розшарування танцю за класовою приналежністю;

4. етап формування світського, куртуазного танцю епохи Ренесансу;

5. етап становлення бального елітного танцю нового часу (ХVІІІ-ХІХ ст.);

6. етап професіоналізації танцювального мистецтва, коли танець стає художньо-творчим товаром (кінець ХІХ – початок ХХ ст.);

7. етап посилення впливу науково-технічного прогресу на формування складових танцювальної культури (друга половина ХХ ст.).

Фундаментальним етапом для становлення європейського танцю став період розвитку давньогрецької культури. Танець вже тоді ґрунтувався на суворому дотриманні ритму, на синтезі ритмічного кроку та відповідної жестикуляції. Засобами танцю показували різноманітні події, розігрували сценки з життя, поклавши цим початок пізнішій пантомімі. Кожен танець був присвячений кому-небудь з безсмертних мешканців Олімпу і відображав їх якості, той світ, на який бог розповсюджував свій вплив і, нарешті, характер свята, якому танець присвячувався.

Танці були різні: від суворих і урочистих релігійних до вільних, веселих, а інколи навіть непристойних. Жанрове розмаїття танцювальної культури було велике.

Греки водили хороводи, славлячи богів. Були хороводи, що водились оголеними юнаками і дівчатами. Гомер розповідає про танці юнаків, що нагадували рухи під час бою. Хіонський танець виконувався окремо хлопцями і дівчатами. Танець, що поклав початок сучасним еротичним танцям з елементами стриптизу, виконували гетери під час бенкетів. Цікаво, що вже тоді були зірки пристрасного танцю. Лукіан у своїх “Розмовах про гетер” розповідає про неперевершений танець найвідомішої з них – Таіс.

У Спарті всі танці імітували рухи воїнів у боротьбі з ворогом. Були свої танці і у рабів. Вони називалися іонійськими. Той же Гомер згадує про ще одну форму танцювальної культури греків – танцювальні агони, тобто змагання, переважно серед юнаків, на вправність виконання танцю на задану тему.

Але найпопулярнішими танцями давніх греків були обрядові танці під час свят і бенкетів. Вони могли бути суворими, а могли – розкутими і жвавими. Платон засуджував веселі жартівливі танці, особливо ті, що виконувались під час святковостей на честь бога вина Діоніса.

З культом Діоніса пов’язано походження усіх трьох видів грецького театру: трагедії, комедії і сатиричкової драми. І у всіх жанрах присутність на сцені хору, що сполучав співи з танцем, було обов’язковою умовою. Досить часто вистава супроводжувалась красномовними жестами, що посилювали враження від дії чи допомагали розтавити в ній акценти. Були і сольні танцювальні партії, близькі до міму.

Самі ж міми показували своє “побутове” мистецтво не лише в комедіях і трагедіях, а й на банкетах (сімпосіонах). Традиція танців під час їжі пережила віки і досі використовується в анімаційній діяльності ресторанів, вар’єте, кабаре, кафе-театрів.

До танцюристів, що виконували пантоміму, ставили більш високі, ніж до драматичних акторів, вимоги.

У ІІ ст. до н. е. Лукіан спеціально написав діалог про танці, де висловив свої думки з приводу вимог, яким повинні були відповідати танцюристи.

Танцюрист, на думку Лукіана, повинен мати хорошу пам’ять і бути здоровим, кмітливим; мати особисту думку про поеми і пісні, мати ідеальну фігуру, яка б відповідала характеру танцю, що виконується. Крім того, він повинен мати ідеальну пластику, відчуття ритму, краси і вміти передавати характер міму.

Лукіан був проти гротеску. На його думку, танець повинен бути реалістичним і виконаним з відчуттям міри.

У Середні віки танцювальна культура розвивалась завдячуючи народному мистецтву і мистецтву мандруючих акторів: жонглерів, менестрелів, скоморохів. Вони створили суто розважальну народну танцювальну традицію. Танці під час ярмаркових вистав, карнавалів, побутових і календарних свят, танці на канаті чи з дресированими тваринами – ось складові цієї культури.

В епоху Ренесансу підвищується значення танцю як мистецтва. З’являються трактати і практичні поради з хореографії, збірки танцювальної музики, до яких входять популярні танці того часу: бас-данс, бранль, павана, гальярда, лендлер. Останній танець став передвісником вальсу.

У Новий час танець стає предметом торгу. Формуються танцювальні групи, що танцюють у трактирах, ресторанах, мюзик-холлах, кабаре і вар’єте. Стає популярним циганське мистецтво танцю. В елітних військових училищах обов’язковою складовою навчальної програми, поряд з тактикою, стратегією бою, навичками володіння шпагою, стають уроки танцю. На балах, що проходять по всій Європі, представники політичної, економічної, військової еліти демонструють уміння танцювати пишні менуети, пізніше – запальні мазурки та не дуже пристойні на той час вальси. Щоправда, в багатьох європейських країнах влада намагалася обмежити вплив вальсу на танцювальну культуру народів. У павлівській Росії вальс взагалі був заборонений. Але всі ці намагання були марними. Парні танці дедалі міцніше “ставали на ноги”.

Серед танців, які побутують в Україні і досі, можна відзначити хороводи, метелиці, гопаки, козачки, коломийки, гуцулки, кадрилі, польки і ряд сюжетних танців – “Коваль”, “Гречка”, “Льон”, “Лісоруби”, “Опришки”, “Аркан”.

Зібраний хореографічний і музичний матеріал дає змогу визначити три основні жанри української народної танцювальної культури: хороводи, сюжетні та побутові танці.

Туристичним аніматорам треба знати, що український народний танець широко популярний не лише в Україні, але й далеко за її межами. На прикладі ансамблю народного танцю ім. П. Вірського, який успішно представляє нашу танцювальну культуру за кордоном, можна переконатися в невичерпному інтересі до українського танцю світової громадськості. Це пояснюється багатством тем і сюжетів, щирістю, життєрадісним запалом, гумором і тонким ліризмом українських танців.

У танцювальних образах розкривається національний характер народу, відображається його побут, праця, оточуюча природа. Саме наявність яскравих побутових рис і особливостей, поєднаних з віртуозною технікою виконання, надає українському танцю унікального колориту.

Своєрідною візитівкою української танцювальної культури став гопак. Назва цього танцю пішла від вигуку “гоп!”, що супроводжував його кульмінаційні моменти. Спочатку гопак був суто імпровізаційним танцем, хоча основні його рухи були відомі всім. У народі танцювали так, щоб не заважати один одному імпровізувати.

Гопак – масовий танець, що в давнину виконувався лише чоловіками, які змагалися в силі, спритності, мужності. Танець будувався за принципом, "хто кого перетанцює" (суто анімаційний принцип).

Поряд з метелицею, ще одним запальним чоловічим танцем, гопак був одним з улюблених танців запорозьких козаків.

Нині важко уявити собі танцювальну анімацію в туризмі без яскравих народних танців.

Дата добавления: 2014-11-09