Сучасні форми танцювальної анімаціїсформувалися підвпливом традиційної культури народів світу

До основних форм сучасної танцювальної анімації належать такі:

· Уроки танців (повтор основних танцювальних рухів);

· Танці під живу музику (танцювальна програма у супроводі акомпаніатора або ансамблю музикантів);

· Дискотеки (танцювальний захід, формою музичного супроводу в якому є фонограма);

· Танцювальні вечори (вечори танців і відпочинку, організовані за сценарієм, які мають тему чи приурочені до якоїсь події, організовані для групи людей, переважно, старшого віку);

· Бали (стилізовані під естетику ХVІІІ-ХІХ ст. танцювальні вечори, які передбачають певний стиль одягу та дотримання етикету).

Найвідомішою формою танцювального дозвілля є танці під “живу музику”, причому необов’язково під оркестр, оскільки відбивання ритму на бамбуковому барабані – це вже музичний супровід для танцю.

Найпопулярнішою ця форма є у людей середнього і старшого віку. Вона передбачає спілкування музикантів з рекреантами під час проведення заходу, замовлення пісень чи мелодій, що подобаються людям.

Програми подібних танцювальних заходів плануються з урахуванням потреб рекреантів конкретної вікової категорії. Так, люди третього віку залюбки танцюють “під музику” 1950-60-х рр. У репертуарі подібних танцювальних програм повинні бути класичні вальс, танго, краков’як, а також відомі танцювальні мелодії світу – грузинська “лезгінка”, єврейські “7/40”, “Хаванагіла”, грецька “Сиртакі”, латиноамериканські “самба”, “румба”, “ламбада”, російська “кадріль”, циганська “циганочка з виходом”, українські народні мелодії.

Групу музикантів, що забезпечують музичний супровід, можуть складати виконавці фольклорної музики (наприклад, “троїсті музики”), акордеоністи, баяністи, піаністи. Це можуть бути солісти, а можуть – ансамблі виконавців. Науково-технічний прогрес сприяв появі електронних клавішних інструментів, що стали дуже популярними серед музикантів. Вони легко транспортуються, зручні в користуванні, мають багато функцій, що спрощують роботу музиканта і розширюють можливості супроводу танцювальних програм. Тому нині один музикант-вокаліст за допомогою такого інструменту здатен забезпечити музичний супровід подібних заходів. Це дозволяє анімаційній групі мати такого музиканта у своєму складі.

Починаючи з кінця 70-х рр. ХХ ст. найпопулярнішою формою танцювального дозвілля у світі стала дискотека. У теперішній час дискотеку слід розглядати як танцювальний вечір, музичний супровід якого забезпечує звукове відтворення фонограм (тобто музичних творів, записаних на електронні носії звуку).

Перші спроби організувати танцювальні вечори у супроводі музики, записаної на платівках, датуються 30-ми рр. ХХ ст., коли деякі американські фірми грамзапису з метою популяризації своєї продукції, влаштовували танці під грамофон. Тоді вони не отримали розповсюдження. Вважається, що дискотеки як масове явище вперше з’явились у Франції в середині 1950-х рр. Приблизно у цей же час на Ямайці за невелику платню почали влаштовувати танці просто неба, використовуючи платівки з записами американського рок-н-ролу. Першими всесвітньо відомими диск-жокеями стали ямайці Принц Бастер і Сер Коксон Тодд. На початку 1960-х рр. французи почали облаштовувати нічні клуби під дискотеки. Хвиля наслідувань поглинула США, Великобританію, ФРН. З самого початку свого існування дискотека носила суто комерційний характер. Порівнюючи емоційну атмосферу дискотек з атмосферою курортів, місць відпочинку і розваг, шоу-бізнесмени помітили, що подібно “курортникам”, люди тут легко позбуваються своїх грошей. Тому в дискотеки почали вкладати інвестиції, що призвело до дискобуму наприкінці 1970-х рр. Посприяла популяризації дискотек музика в стилі “диско”. Групи “Боні М”, “Чилі”, “Чінгісхан” з Німеччини, виконавиця з Канади Глорія Гейнор, “Санта Есмеральда” із США, “Бі Джиз” з Австралії стали фундаторами цього стилю. Цікаво, що музикантами німецьких ансамблів були переважно вихідці з Ямайки. Дискомузика швидко оволоділа світом і вже у 1977 р. почався дискобум. Доклав до цього руку і відомий продюсер Р. Стігвуд, який реалізував ідею фільму “Лихоманка суботньої ночі”. У ньому йшлося про хлопця, який живе в якомусь трансі. Йому все нецікаве до того моменту, коли він потрапляє до дискотеки. І тут починається справжнє життя.

Цей простенький сюжет так захопив світ, що вже у 1978 р. 36 млн. нових танцівників “диско” прийшли в дискотеки Західної Європи і США.

Не обійшла ця мода і Радянський Союз. У Києві перші дискотеки з’явилися в 70-х рр. минулого століття в Політехнічному інституті, в кафе “Молодіжне” (пізніше бар “Еліон”) і в Науково-дослідному інституті електро-механічних приладів. Поява дискотек саме у технічних центрах була обумовлена відсутністю у продажу спеціальної звуковідтворювальної апаратури. Тому молоді “технарі” змушені були власноруч створювати перші технокомплекси для дискотек. Спочатку більшість дискотек функціонувала підпільно. Потім, коли комсомол взяв дискотеки під свою щільну опіку, вони вийшли з “тіні” і стали працювати професійно. Правда, для цього треба було пройти худраду і отримати дозвіл на роботу. При явній недемократичності комсомольських худрад у цьому процесі був і позитивний чинник. Під час підготовки до тарифікаційного конкурсу члени диско-команд інколи вперше починали працювати над сценарієм програми, над втіленням певної теми та ідеї заходу. Це сприяло підвищенню художньо-творчого рівня інформаційних танцювально-розважальних програм, якими були тоді дискотеки. Вони мали три форми: тематичну, театралізовану і танцювальну. Тематична дискотека ніякого відношення до танців не мала. Це був скоріше вечір у музичному чи музично-літературному клубі, де у супроводі музики і слайдів “диск-жокеї” розповідали про мистецтво, культуру різних народів, спорт. Піднімалися політичні, антивоєнні теми (наприклад, програма “За ким б’ють дзвони”). А в тематичній програмі Ф. Терпиловського “По центру Києва зі старим путівником” була представлена відеоекскурсія у супроводі класичної музики. Нині подібні заходи можна було б віднести до вербальної анімації.

Театралізована дискотека являла собою перенесені у простір дискотеки мюзикли, вистави з суттєвою часткою музики або постановки рок-опер у супроводі вже існуючих фонограм (наприклад, рок-опер “Юнона і Авось”, “Зірка і смерть Хоакіна Мур’єтти”, “Орфей та Евридіка”).

Тепер театралізовану дискотеку слід розглядати як танцювальний вечір, у сценарії якого є конфлікт. Хід розвитку подій втілюють ді-джеї в образах героїв конфлікту (наприклад, Моцарт і Сальєрі, панк і “попсовик”, батько і син, українець і француз).

Навіть якщо один ді-джей буде працювати в образі, скажімо, скомороха чи моторного парубка Енея, це вже буде елемент театралізації, оскільки тут у наявності буде конфлікт часів.

Третім видом дискотеки 1970-80-х була танцювальна дискотека. Вона і стала тією основою, на якій сформувалася сучасна дискотека. Різниця між ними лише в тому, що ді-джеї вісімдесятих більше спілкувалися з публікою, давали корисну інформацію про музикантів, про стилістику танцювальної музики. Тепер клубна дискотека майже не передбачає вербального спілкування.

На відміну від клубної, анімаційна дискотека має характер танцювально-розважального вечора з елементами гри.

Ді-джеї, як і всі інші аніматори, повинні володіти культурою мовлення і технікою спілкування. Їх завдання – за допомогою слова і музики створити на танцювальному майданчику атмосферу радості, свята і духовного єднання. Не треба забувати, що люди, відпочиваючи, відновлюють псисхофізичні функції організму, а танець укупі з позитивною настановою сприяє цьому. Музика активізує емоційну сферу і моторно-руховий апарат, слово утримує увагу, розважає, дає позитивну інформацію, динамічне світло створює потрібну атмосферу. Усі ці засоби впливу на свідомість і підсвідомість рекреантів роблять дискотеку ефективним засобом досягнення рекреаційного ефекту.

Але далеко не все залежить від аніматора. У процесі підготовки дискотеки треба врахувати низку чинників, що суттєво впливають на якість заходу. У першу чергу це стосується матеріально-технічної бази дискотеки. Вона складається з приміщення або танцювального майданчика, комплексу звуковідтворювальної і світлової апаратури, необхідних меблів.

Як приміщення дискотеки, так і танцювальний майданчик просто неба мають свою акустичну характеристику. Є три види акустики залу: жорстка, м’яка та оптимальна.

Жорстка акустика має місце в разі оздоблення приміщення дискотеки матеріалами, що не поглинають звук (скло, кераміка, граніт, мармур тощо). У такому приміщенні звук, спрямований на стіни, відлунням повертається до центру залу, змішується з новими звуками, в результаті створюється “акустична каша”, коли людям важко “спіймати” мелодію і ритм. Щоб уникнути цього, треба по-можливості максимально закрити жорсткі поверхні залу, сховати їх під дерево чи тугі тканини. Але бажано не перестаратися, тому що м’які крісла, дерев’яна чи килимова обшивка стін створюють ефект м’якої акустики, коли звук поглинається і з’являється ефект “важкого барабану”. Проблему м’якої (глухої) акустики можна вирішити не лише за рахунок зменшення площ звукопоглинаючих матеріалів, а й за рахунок правильного підбору звукової апаратури. Якщо діапазон частот буде достатнім, можна шляхом регулювання частотних характеристик досягти бажаного рівня якості звуку.

Оптимальна ж акустика притаманна спеціально побудованим фахівцями приміщенням.

Важливим у процесі підготовки дискотеки є питання рівня гучності звуку. Якщо танцювальний вечір відбувається в санаторно-курортному закладі, де лікуються і відпочивають переважно люди середнього і старшого віку, то рівень звуку повинен бути помірним. У молодіжному центрі відпочинку гучномовці можуть бути потужними, але все одно рівень гучності звуку не повинен перевищувати 90 децибел, оскільки це шкідливо для здоров’я.

Крім того, перенавантажувати підсилювачі та акустичні системи недоцільно з причини викривлення звукового потоку і його частотних характеристик. Звуковідтворювальну апаратуру треба завантажувати не більше, ніж на 75-80% її потужності. Постійно високий рівень звуку призводить до ще однієї проблеми – звикання до нього. В результаті втрачається звукова виразність музики, сприйняття рекреанта притуплюється. Рівень гучності звуку доцільно змінювати в залежності від того, яка – повільна чи ритмічна музика – звучить на даний момент. Підвищується рівень гучності і в кульмінаційні моменти програми.

За таким же принципом слід застосовувати світлове обладнання дискотеки. У найемоційніші моменти має сенс максимально насичувати світлову палітру залу, в ліричних паузах – створювати порівняно рівномірний неяскравий фон.

В умовах туристично-рекреаційного закладу важливого значення набуває організація простору дискотеки.

На жаль, більшість приміщень дискотек погано пристосовані до вимог цієї форми дозвілля. Це стосується вимог пожежної безпеки, санепідемічних правил, умов створення комфортного середовища для відпочинку.

Танцювальні майданчики і приміщення для дискотек повинні будуватися таким чином, щоб звук від них не досягав спальних корпусів і не заважав тим рекреантам, які віддають перевагу більш спокійним формам відпочинку. У випадку, коли це неможливо зробити з об’єктивних причин (обмежена площа підприємства і стара забудова, де не враховано можливість застосування звукопідсилювальної апаратури), треба організувати простір майданчику таким чином, щоб гучномовці були спрямовані у протилежний від спальних приміщень бік. Інколи доцільно відгородити танцювальний майданчик відкритого типу капітальною стіною. У разі ж, коли не вдається створити достатню звукоізоляцію, дискотека не повинна працювати пізніше 23 години.

Простіше досягти комфорту, маючи закриті приміщення для дискотек. Організація простору дискотеки вимагає врахування деяких умов і виконання певних вимог, що йдуть від потреб рекреантів.

По-перше, акустичні системи (гучномовці) розташовуються таким чином, щоб люди могли сприймати якісний звук на всій площі танцювального майданчика. Але якщо в залі дискотеки є зона бару, прямі потоки звуку не повинні її досягати. Якщо зал обладнаний сценою, екраном, відкритим пультом ді-джея, то всі ці візуальні точки розташовуються таким чином, щоб їх бачили всі відвідувачі дискотеки – і ті, що танцюють, і ті, що сидять за столиками барної зони.

Українські рекреанти люблять не лише танцювати, а й спостерігати за тими, хто танцює. Тому бажано зону посадкових місць розташувати по периметру залу, а ще краще – у вигляді амфітеатру, об’єднавши її з зоною бару. Таким чином люди матимуть змогу спілкуватись, спостерігати за танцюючими, тамуючи при цьому спрагу охолоджувальними напоями.

Важливою умовою відпочинку в залі дискотеки є можливість вільно пересуватися в потрібному напрямі, не заважаючи один одному.

Крім того, комплекс дискотеки повинен мати кімнати відпочинку від звуковізуального впливу, гардероб тощо.

Однією з вимог до організаторів дискотеки є створення комфортного температурного режиму в приміщенні (+20-22⁰).

Запорукою успіху є комплексний підхід до підготовки та проведення дискотеки.

Навіть за наявності чудової матеріально-технічної бази, правильно організованого простору, дискотека не буде користуватися попитом у рекреантів, якщо при підготовці її програми не будуть враховані потреби потенційної і реальної аудиторії. Основна характеристика танцювальної аудиторії вікова.

У процесі сценарної розробки програми дискотеки треба враховувати вікові інтереси рекреантів. Діти шкільного віку і молодь добре сприймають сучасну техно-музику, “розкручені” на радіо і телебаченні хіти. Їх відсоток у програмі дискотеки повинен бути суттєвим. У меншій пропорції пропонуються популярні хіти минулих років, обробки фольклору, пісень з мультфільмів і кіно.

Люди середнього віку, особливо в Україні, віддають перевагу легкій мелодійній музиці з чітким ритмом. Більше за все їм подобається сучасна естрада або танцювальна музика минулих років: рок-н-рол, диско, саунд-треки до популярних фільмів тощо.

Не треба думати, що диско-програми не придатні для людей третього віку. За умови фаховості аніматорів дискотека може стати для рекреантів цієї вікової групи не менш популярною формою дозвілля, ніж танці “під живу музику”. Важливо лише правильно підібрати музичний матеріал і стиль його подання.

Дуже важливо у такій ситуації адресно спланувати темпоритм програми. Інтенсивність його напряму залежить від віку відвідувачів дискотек: чим старша аудиторія, тим повільнішим мусить бути запропонований їй темпоритм.

Плануючи темпоритм програми дискотеки, аніматор повинен звернути увагу на емоційні точки, яких повинно бути не менше трьох: на початку, в середині і в кінці програми.

Бажано щоб емоційний малюнок танцювальної прграми був різноманітним. Курортна дискотека повинна бути різноманітною як за ритмом, так і за жанром запропонованих мелодій.

Якщо врахувати, що аудиторія дискотек рідко буває однорідною за потребами, завдання аніматорів задовольнити потреби якомога більшої кількості відвідувачів.

Значення музично-танцювальної анімації у сфері туризму важко переоцінити. Музика, пісня, танець – це ефективні засоби впливу на рекреаційні процеси організму людини, це своєрідні культурні мости, що об’єднують людей.

Найвишуканішою танцювальною формою сьогодення є бал. Пишні танцювальні заходи при дворах почали влаштовувати європейські королі ще наприкінці ХVІІ ст. Законодавцем світської танцювальної моди став французький Король-сонце Людовик ХІV. За його правління бали проходили як у королівських палацах, так і на спеціально збудованих садових майданчиках. Бали у цей період не мали сталого статусу і були більше схожі на маскаради. Придворні танцювали інколи фривольні танці, ховаючи своє обличчя під маскою. Так з’явився різновид балу – бал-маскарад.

З появою у кінці ХVІІІ ст. вальсу бали отримали поштовх до свого другого народження. Тепер балом “правив” вальс. У ХІХ ст. бал став найпопулярнішою формою світського дозвілля, що розповсюдилась по всій Європі. Добре описано атмосферу балу в романі Л. М. Толстого “Війна і мир”.

Вийшовши з народної традиції парного танцю, вальс (франц. valse, нім. walzer від valzen – кружляти) став найпопулярнішим танцем світу завдячуючи своїй демократичності (вільний вибір партнера), інтимності (танцюючі порушували “інтимний простір” один одного), різноманітності видів: вальс може бути повільним і прискореним, європейським (вальс-фантазія, вальс-мазурка) і американським (вальс-бостон). Навіть кількість виконавців цього танцю варіюється від двох до трьох осіб.

У другій половині ХІХ ст. столицею вальсу став Відень. Там почали працювати найвідоміші композитори – творці вальсу – Й. Штраус і Р. Лайнер. Й. Штраус створив неповторні мелодії вальсу, що дозволило його творам, незважаючи на їх легкий характер, увійти до скарбниці світового музичного мистецтва.

І дотепер столиця Австрії залишається одночасно і столицею вальсу. Відповідно і кількість балів тут найбільша (до 300 на рік). Щоправда, далеко не всі вони відповідають класичним канонам. Багато з них перетворилися на регулярні танцювальні вечірки, які влаштовуються різноманітними професійними об’єднаннями.

Так, бал кондитерів не передбачає повного відтворення естетики ХІХ ст. Бальні костюми носять, скоріше, характер спецодягу (жилетки, фартухи, сукні міщанок ХІХ ст.). Крім того, організатори балу пропонують гостям різноманітні забави, ігри, конкурси. Скажімо, головною подією заходу є вибір королеви балу. Вона обирається з найважчих жінок. Переможниця отримує приз у вигляді гори солодощів тієї ж ваги, що й новообрана королева.

Але є у Відні і класичні бали. Наприклад, бал у Віденській опері збирає політичну, бізнесову, творчу еліту з усього світу. Тут гості дотримують правил, що сформувалися у часи Штрауса. Жінки одягнені у білі бальні сукні, чоловіки – у фраки. Усі ложі театру облаштовані столиками з напоями і стравами у стилі ХІХ ст. Музичний супровід забезпечує симфонічний оркестр Віденської опери. Усім процесом керує розпорядник балу – церемоніймейстер.

Найвидовищнішою частиною вечора є перший танець, який виконують сотні спеціально запрошених танцювальних пар (крісла з глядацького залу прибрані).

Кожен турист, що приїхав до Відня, при бажанні може відвідати один з 300 балів, що відбуваються в цьому місті щороку, незалежно від статуса балу. Більше того, у Відні сформувалася ціла бальна індустрія. У кожному готелі є програма балів, з яких турист може обрати найприйнятніший для себе. Крім того, практикується надсилання запрошень прямо в номери, з яких турист може отримати інформацію не лише про статус, місце і дату проведення балу, а й про фірми, що надають бальні послуги. До таких послуг належать оренда костюмів, транспорт і бальний тренінг, тобто можливість за короткий термін часу оволодіти основами мистецтва танцю.

Звичайно, підготовка до балу потребує значних організаційних зусиль і матеріальних витрат. Але п’ятизіркові готелі, великі санаторно-курортні комплекси, круїзні судна класу “люкс” мають усі можливості для організації балів.

Досвід віденських кондитерів може стати основою для створення більш демократичних балів або балів-маскарадів з різноманітною розважальною програмою.

Найрозповсюдженішою формою балу є новорічні або різдвяні бали. Їх доцільно проводити в санаторних закладах цілорічного функціонування або зимових туристичних центрах.

Дата добавления: 2014-11-09