Міфологія, релігія, філософія і наука як історичні типи світогляду

Неповторність шляхів формування індивідуальних чи групових світоглядів не заперечує, однак, можливості визначення сталих форм світогляду. Мова йде про історичні типи світогляду, які складалися по мірі духовного розвитку людства взагалі. Це – міфологія, релігія, філософія і наука. Утворення кожного нового типу світогляду не означало відкидання попереднього, хоча всі вони й демонструють певну послідовність культурного дозрівання людської спільноти. До того ж і в міфології, і в релігії, і в філософії, і в науці ґрунтовними, базовими залишаються поняття «людина» і «світ». Саме вони спонукають до нових міркувань з приводу нескінченних проблем їхнього співіснування.

Міфологія є історично першою формою світогляду. Це світогляд, заснований не на теоретичних доказах і міркуваннях, а на образно-емоційному переживанні світу та на суспільних ілюзіях, породжених дефіцитом точних знань про світ. Але саме з міфології починається своєрідне піднесення людства над важким і буденним існуванням, над суворим реальним світом – у «інший світ», світ умоглядний, більш привабливий і більш справедливий. Потребу у не речовинних и невидимих світах люди відчували майже завжди. Мрія та уява першими допомагають здійснити піднесення над буденністю, стають найбільш простими й доступними формами перетворення дійсності, які давали тимчасове забуття від щоденних турбот й труднощів виживання.

Існування первісної людини вже включало в себе такі потреби, які не мали безпосереднього біологічного значення – ритуальні танці, поховальні обряди, навчання, магічні дії. Саме вони закладали основи перших ціннісних комплексів. В подальшому саме цінності допомагали людині вибудовувати соціально-привабливі світи можливої дійсності. А завдяки усвідомленим суспільним потребам та соціальним інтересам людина поступово навчалася керуватися в житті образом належного, а не реального, ще неіснуючого стану речей. Належні цінності утворювали особливий світ духовного буття, який і підносив людину над повсякденністю та допомагав визначати сенси власного не тілесного існування. Ідеальному світу стала згодом відводитися роль зразка світобудови, якому мали б відповідати й взірці людської належної поведінки.

Міфологія (від грец. mifos – легенда, переказ і logos – слово, вчення) –спосіб розуміння світу, характерний для ранніх стадій суспільного розвитку. У духовному світі первісного суспільства міфологія була універсальною формою суспільної свідомості. В міфі світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння злиті у єдиний комплекс, в якому перетинаються зародки знань, вірувань, різних видів мистецтва. Тут також відсутні розмежування людини та світу, думки та емоцій, знань та поетичних образів, реальності та вигадки, ідеального та матеріального. В міфології зближувалися явища природи і культури, людські риси та властивості переносилися на навколишній світ, який сприймався одухотвореним, одушевленим (де гори здригалися, ріки гнівалися, море хвилювалося, земля народжувала, трава пітніла тощо). Природні сили й космос хоч і олюднювалися, але вважалися неперевершеними і нездоланними для людей. Потреба виживання змушувала людей знаходити шляхи порозуміння зі світом, запроваджувати певні системи дій, які б запобігали гніву природи та викликали доброзичливість й прихильність до них. Так народжувались ритуали, обряди, традиції.

Міфи, казки, легенди, епоси є у всіх народів світу. Вони переказують про справи богів і героїв, фантастичних істот і духів. Багато міфів присвячено спробам знайти відповіді на питання про початок світу, походження людини, природних стихій, про можливість руйнування цього світу та його відновлення. Є міфи, що намагаються пояснити культурні здобутки (добування вогню, початок землеробства, походження ремесел, звичаїв, обрядів), зміну сезонів, стадії людського життя, явища смерті тощо.

Міфологія виконувала дуже важливі функції у первісному суспільстві: 1) закріплювала та підтримувала певну систему цінностей; 2) визначала межі добра і зла, заохочуючи чи засуджуючи ті чи інші вчинки; 3) формувала колективні уявлення про належні форми дій заради виживання роду; 4) започатковувала культурні традиції, забезпечувала духовний зв’язок поколінь; 5) створювала більш-менш цілісну картину світу, в якій людина ще не протиставляється йому, а, навпаки перебуває в гармонії з ним та несе відповідальність за підтримання світової злагоди.

Міфологія постає спільним джерелом більш зрілих форм світогляду – релігії та філософії – бо саме вона ініціює пошук відповідей на вічні питання про таємниці життя та смерті, походження космосу та людини, сенси людського існування тощо.

Релігія (від лат. religio – благочестя, набожність, святиня) – така форма світогляду, в якій осмислення світу здійснюється через його подвоєння на природний, земний, видимий світ, що сприймається органами чуття, та небесний, невидимий, трансцендентальний, що закритий для розуму й почуттів і потребує лише віри. Природний світ вважається вторинним, похідним від світу небесного або від Творця. Бог як джерело і початок світу вважається незбагненним і недосяжним для людей. Бог – це Абсолют, який стоїть вище будь-яких людських чи природних сил, здібностей, якостей та відносин. Він породжує все, тому не може бути чимось з того, що сам породжує. Тому людина не може пізнати Бога як будь-яке природне явище або відкрити як науковий закон. Ще Іммануїл Кант вважав, що існування Бога не можна логічно ні довести, ні спростувати. Як теологічні, так і наукові пошуки доказів «за» чи «проти» існування Бога тривають здавна, але вони марні. Ці докази нічого не доводять людині, яка не вірить, та не потрібні людині, що вірує. Віра і виступає головним способом осягнення буття.

Релігія обґрунтовує перевагу ідеальних сутностей, що в практичному плані має доводити пріоритет духу над тілом й постійну необхідність дбати про чистоту душі, думок і справ. Потойбічне життя тлумачиться як відплата за земне існування.

Релігія, як і міфологія, постає наслідком споконвічної потреби людей вийти за межі цього світу, знайти щось вище, краще, досконаліше, ніж щоденне просте існування у турботах й тривогах, знайти спасіння і втіху. Виникнення релігії відносять до часу існування ранніх родових общин. Відтоді релігія істотно змінилася, набула найрізноманітніших форм. Релігійні вірування завжди були пов’язані з конкретним життям конкретних народів, тому єдиної релігії з єдиним змістом віросповідань і єдиним культом скластися не могло. Класифікувати різноманітні релігії вкрай важко. Найчастіше вчені пропонують визначати: 1) племінні культи; 2) національно-державні релігії; 3) світові релігії.

Племінні культи, або первісні форми релігії, існують як поклоніння природі, її явищам, священним тваринам (тотемізм), матеріальним предметам (фетишизм), душам померлих предків. Ці культи, як правило, ще не мають Святого Письма та якогось узагальненого уявлення про Бога чи богів.

Національно-державні релігії з’являються з формуванням народностей і класових суспільств. Вони не поширюються на інші держави, а формуються як локальні духовні культури, бо прив’язані до способу існування й менталітету конкретного етносу. Найчастіше такі релігії є політеїстичними, тобто сповідують багатобожжя – шанують відразу декількох богів або мають цілий їх пантеон (грец. – храм усім богам). Більшість богів, як правило, антропоморфні, тобто схожі на людей. Зміст віровчень викладений вже у священних книгах. Формується також особлива спільнота священнослужителів – жерців, які узурпують часто всю духовно-ідеологічну сферу свого суспільства. Національно-державні релігії існували в Стародавньому Єгипті, Персії, Месопотамії, Греції, Римі. Деякі з них (іудаїзм, конфуціанство, синтоїзм, індуїзм) популярні й досі.

Світові релігії з’являються пізніше за інших, за умов пожвавлення торговельних зв’язків, військово-політичних процесів, освоєння нових територій, формування імперських держав тощо. Світові релігії спираються в певній мірі на деякі національно-державні, але відрізняються від них космополітизмом (від грец. kosmopolites – громадянин світу), тобто своєрідною «наднаціональністю» та прозелітизмом (від грец. proselitos – новонавернений), тобто намаганням завербувати якнайбільше прихильників. Для світових релігій характерні розвинуті догматика (тлумачення священних канонів), теологія (вчення про Бога), культ, церковна організація, міжнародні зв’язки. Світовими релігіями нині вважаються буддизм, іслам та християнство. Всі три є монотеїстичними релігіями, бо сповідують віру в одного Бога (Будду, Аллаха, Христа).

Виникнення релігії – величезний поступ в історії людства. Вона морально зрівняла всіх людей: нікому не дозволено порушувати заповіді Бога – ні царю, ні рабу, ні чоловікові, ні жінці, ні здоровому, ні каліці. Всі люди, як особи, як носії моральної свідомості, рівноцінні та рівноправні.

Філософія – це теоретично обґрунтований світогляд, найбільш зріла форма духовної культури. Само слово «філософія» (від грец. phileo – люблю та sofia – мудрість) буквально означає «любов до мудрості». На відміну від міфологічного і релігійного світогляду філософська думка являє собою принципово інший тип світорозуміння, потужним підґрунтям для якого стали позиції розуму, інтелекту. Реальні спостереження, логічний аналіз, узагальнення, висновки, доведення витісняють фантастичні вигадки, образи та сюжети. Початково поняття «філософія» мало значно більш широкий зміст, ніж згодом. Воно було синонімом теоретичної думки взагалі і науки, що народжувалась. Філософія існувала як сукупність всіх знань, а філософом вважався мудрець, якого цікавили і причини людських хвороб, і хід зірок у небі, і закони віршування, і політичні пристрасті, і сенси життя та смерті, і багато чого іншого. Філософія справді була своєрідною «колискою» всіх наук, які формуватимуться по мірі накопичення інформації про той чи інший об’єкт світу.

Філософське мислення втілило у собі інтелектуальне прагнення на просто нагромадити масу свідчень, а зрозуміти світ як цілісний і єдиний в своїй основі. Вища мудрість полягала у володінні особливого роду знанням – знанням «єдиного в усьому», відмінного від знання окремих речей. Більш того, «любов до мудрості» передбачала і міркування про природу людини, її долю, належне улаштування та цілі людського життя. Цінність мудрості вбачалася у вказуванні правильного шляху і образу життя. Мудрість була покликана врівноважити складні взаємовідносини людини зі світом, узгодити знання і дії.

Виникнення філософії означало появу особливої духовної мети – пошуку гармонії знань про світ з життєвим досвідом людей, з усіма їх віруваннями, ідеалами й надіями. До того ж геніальною здогадкою, що проявилася у самих витоків філософської думки, було і розуміння того, що мудрість – це не дещо готове, що можна відкрити, вивчити, запам’ятати і використовувати. Це прагнення, пошук, напруга розуму і усіх духовних сил людини, це шлях її власного зростання через прилучення до мудрості минулих століть і сучасності, до мудрості великих мислителів. Це шлях, який кожен має пройти самостійно, щоб відчути свою людську гідність. Філософування з того часу вважається способом духовного існування кожної нормальної свободної людини.

Наука – тип світогляду і водночас сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення та теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність. Поняття «наука» включає в себе як діяльність з отримання нового знання, так і результат цієї діяльності – суму здобутої на даний момент інформації, що утворює наукову картину світу. Безпосередня мета науки – описання, пояснення та передбачення процесів і явищ дійсності, яка і складає предмет її вивчення на основі законів, що нею ж і формулюються, тобто мета науки в широкому сенсі – теоретичне відображення дійсності. Наука орієнтована на предметне і об’єктивне дослідження речей і процесів світу, виявлення суттєвих зв’язків та закономірностей (природних, соціальних, пізнавальних та інших).

Витоки науки сягають у практику безпосереднього виживання ранніх людських спільнот, коли пізнавальні та виробничі моменти були нероздільними. Однак справжнім початком науки слід вважати час, коли з’являються групи людей, для яких інтелектуальна діяльність стає головною, коли виробництво нового знання стає професією. Виникнення науки припадає на період до VI ст. до н.е., коли в Стародавній Греції були створені перші теоретичні системи з математики, фізики, геометрії, астрономії, логіки (Піфагор, Евклід, Архімед, Філолай, Арістотель та інші).

Ознаками наукового знання, на відміну від знання повсякденно-практичного, є: доказовість, обґрунтованість отриманих результатів, логічна послідовність, достовірність висновків, внутрішня системність, формальна несуперечливість, можливість перевірити дослідом, відкритість для критики, свобода від упередженості тощо.

Наука – досить складний і багатоплановий феномен у сучасній культурі. Вона складається з різноманітних наукових дисциплін, які суттєво відрізняються предметами, цілями і нормами дослідження. Визначають чотири класи таких дисциплін: 1) логіко-математичні; 2) природознавчі; 3) інженерно-технічні; 4) соціально-гуманітарні. Кожна з конкретних наук, що відносяться до даних класів, намагається якомога глибше і грунтовніше дослідити свій об’єкт, і тому складається враження, нібито кожна наука лише «порається на своїй ділянці» і не чіпає без нагальної потреби об’єкти інших наук. Проте саме наука в цілому здатна створити найбільш об’єктивну картину світу та озброїти людину різноманітними технологіями організації усіх сфер її сучасного існування в світі.

Спільні та відмінні риси філософії з релігією та наукою. Як вже зазначалося, з міфології, як із спільного витоку, починають свій шлях і релігія, і філософія. Релігія обирає шлях віри і почуттів, а філософія – шлях почуттів і знань. Спільним залишається те, що, як історичні типи світогляду, вони прагнуть не лише пояснити світ, а й «вписати» в нього людину з усіма її бажаннями, тривогами й прагненнями. Обидві (і релігія, і філософія) сприяють духовному зростанню особи, навчають дисципліні духу, орієнтують на належний спосіб життя, на добро, на високі сенси існування. Водночас є й відмінні риси між ними: 1) релігія поділяє світ на земний і небесний, а філософія завжди відстоює єдність світу; 2) релігія формує свідомість людини за допомогою образного мислення і уяви, а філософія – за допомогою інтелекту; 3) релігія намагається заспокоїти, утішити, дати надію, а філософія – дати знання (а не віру) як життєву опору; 4) початком релігії є побоювання світу, а початком філософії – цікавість до світу (навіть здивування, на думку Платона); 5) релігія існує як масовий світогляд, а філософія – як елітарний, оскільки є більш теоретизованим. Вірити легше, ніж напружувати розум; 6) для релігії головним є дотримання певних норм, правил, святих канонів, а для філософії головним є свободомислення: без свободи думки і міркувань вона просто не може існувати.

Наука, як специфічна форма світогляду з переважанням інтелектуального компоненту, претендує на своєрідне «чисте знання» і тому прагне зосередитись перш за все на рівні світорозуміння, залишаючи світовідчуття та світосприйняття релігії і філософії. Однак всі науки народилися з лона саме філософії внаслідок диференціації знання. Тому розум був і є спільною основою та інструментом пізнання світу і для філософії, і для науки. Спільним для них е: 1) прагнення відшукати істину за певними логічними принципами та методологією; 2) розробка відповідних понять, категорій, формулювання законів; 3) відштовхування від реального життя, від практичних потреб, від дійсності, яку треба осмислити, щоб пристосуватися. Відмінних рис між наукою і філософією, однак, більше: 1) наука завжди переходить від одних проблем до інших, а філософія розв’язує одні і ті ж самі, вічні проблеми (що таке людина? Що таке Всесвіт? Що таке життя і смерть? В чому сенс життя? тощо), але щоразу у нових умовах, на новому рівні, у нових аспектах. Поняття «прогрес» до філософії не застосовується; 2) наука вивчає світ по частинах, кожна на своїй «ділянці», а філософія ніколи не забуває про єдність та цілісність світу; 3) наука створює систему знань відносно довершених і доведених, а філософія не дає готових формул чи рецептів, системність у філософії має зовсім інший зміст; 4) наукові знання призначені для загального і масового використання, а філософські істини – для індивідуального досвіду та особистісних міркувань; 5) в науці байдуже, хто саме робить чергове відкриття (бо поступ наукової думки часто утворює такі ситуації, що одну і ту ж закономірність формулюють майже одночасно двоє-троє осіб), а у філософії особа мислителя завжди перебуває на першому плані, бо цінується перш за все оригінальність думок, неповторність міркувань. Філософ спирається не тільки на силу розуму, а й на совість, волю, інтуїцію, гумор, кмітливість тощо. У філософії всі мислителі цінуються однаково, їх не можна «вишикувати» ні за хронологією, ні за значенням в історії; 6) наука завжди інтернаціональна, бо має свої символічні мови, знаки, терміни, зрозумілі науковцям (відповідно до фаху) всіх країн, а філософія, як правило, є національною, тому що віддзеркалює неповторний менталітет кожного народу, особливості його культури та шляхів історичного розвитку. Тому маємо вивчати індійську, грецьку, німецьку, українську, російську та інші філософії, в той час як в науці не може існувати національних таблиць множення чи хімічних формул.

Філософія не є наукою, вона значно ширша за своїм змістом, ніж наука. З «надр» філософської думки народжуються і сама наука, і мораль, і право, і мистецтво. Філософія – животворний дух людства, візитна картка його культури.

Дата добавления: 2014-11-16