Рання грецька філософія

Тема 3 Антична філософія

План

1. Рання грецька філософія

2. Класичний період античної філософії.

3. Елліністично-римська філософія.

На відміну від східної філософії, антична філософська думка формується на дещо інших засадах. Греки не мали священних книг, подібних до «Вед» чи «У-цзин», від яких відштовхувалися міркування мудреців. Філософія стародавніх греків спиралася переважно на знання (математичні, астрономічні, метеорологічні, географічні тощо), часто запозичені в інших народів Середземномор’я. Більш того, у греків землеробство ніколи не було провідною галуззю господарства, тому вони майже не відчували себе часткою природи і більш сподівалися не на богів Олімпу, а на власні сили у мореплавстві, рибальстві, скотарстві та виноградарстві. Умови життя формували такий світогляд, де людина з її розумом варта значно більшої поваги (ніж на Сході), і саме цей чинник згодом оформлюється як прагнення підкорити природний світ. Розвиток філософської думки відбувається за умов так званої рабовласницької демократії, що забезпечувала в достатній мірі справжню свободу мислення. А оскільки реально займатися поезією, математикою чи філософією могли лише заможні люди, вільні від фізичної праці, то і їхні міркування швидко набувають споглядального, теоретичного характеру (θεωρία з грецьк. – споглядання).

Філософська думка Середземномор’я вважається колискою всіх точних наук як продукту розуму. Прагнення до мудрості властиве всім людям, втім, у строгому сенсі, філософія є витвором еллінського генію. Першою історичною формою філософування у Давній Греції є так звана натурфілософія, тобто філософія природи.

Першим осередком натурфілософії вважається місто Мілет, розташоване в області Іонія, що у Малій Азії. Відповідно до цього перший історичний тип еллінської філософії називається Іонійською філософією, а першою філософською школою – Мілетська школа.

Засновником Мілетської школи є Талес з Мілету (або Фалес Мілетський, бл. 640/624-548/545 рр. до н.е.), котрий, за визнанням Аристотеля, був також і першим грецьким філософом. Вважається (не маємо інших прикладів), що до нього займалися майже виключно практичною проблематикою, тоді як Талес став першим, хто сформулював саме теоретичне питання, що й поклало початок грецькій філософії природи: «З чого все?».

Талес додержувався думки про замкнений характер буття світу та про те, що «все повне богів», тобто іманентних (внутрішніх) рушійних сил. Цілком природно, що спостерігаючи постійну мінливість емпіричних речей, врешті решт, він зрозумів, що незважаючи на те, що плинність є головною ознакою підмісячного світу, втім, сама його основа має бути вічною, постійною, незмінною, й загальною для всіх речей – тих що були, тих що є й тих, що будуть. Саме це дало йому змогу сформулювати перше теоретичне (умоглядне) питання грецької філософії: «Що є природа (φύσις [фізис]) або первоначало (#ρχή [архе]) всього?».

Питання потребувало відповіді, і Талес цю відповідь дав – «все з води, вода є першоначалом всіх речей». Вірогідно, що до такої відповіді Талес прийшов, читаючи «Іліаду» Гомера, який свого часу висловив думку, що прабатьком богів та людей є океан. Втім, подавши таку відповідь на ним же поставлене питання, для того, щоб уникнути непорозуміння, Талес зробив суттєве зауваження: ця вода – «не проста вода, а Божественна». Тобто, вода-природа, вода-першоначало не є емпірична вода, а радше – сама стихія води, яку, вірогідніше за все, Талес ототожнював з первинним хаосом.

Іншими представниками Мілетської школи є Анаксимандр(бл. 610 – 547/540 рр. до н.е.) та Анаксимен (бл. 585/560 – 525/502 рр. до н.е.). Розмірковуючи над поставленим Талесом питанням, вони дійшли дещо інших висновків, ніж засновник Мілетської школи. Анаксимандр відмовився сприйняти тезу Талеса про те, що вода є першоначалом всього, вважаючи, що стихія води є надто обмеженою, щоб бути першоначалом (поруч з нею існують інші стихії – земля, повітря, вогонь). Натомість він вважав, що першоначало (#ρχή) є відмінним від усіх стихій (на те воно й першоначало), а головною ознакою його є те, що воно є нічим не обмежене, а тому воно є саме «нескінчене» (τó Âπειρον [апейрон]). Анаксимен, в цілому сприйнявши позицію Анаксимандра щодо первоначала, зробив уточнення: ототожнив «нескінчене» (τó Âπειρον) з «імлистим повітрям» (#/r [аир]) – чимось середнім між стихіями землі й води, з одного боку, та повітря й вогню, з іншого.

Майже паралельно зі становленням в Іонії Мілетської філософської школи, в області т.зв. Великої Греції – Італії, відбувається становлення альтернативної філософської традиції – Італійської філософії.

Першою школою Італійської традиції є школа пітагорейців, що мала характер таємної організації, так званий Пітагорейський союз. Її засновником вважається Пітагор з Самосу (або Піфагор Самосський, 570–490 рр. до н.е.). Вважається, що саме Пітагорові ми завдячуємо появою поняття космос, у значенні «світ» або «система речей». За вченням Пітагора, першоначалом всього є число (#ριθμóς [арітмос]), як основа певного ладу (τάξις [таксіс]) у русі (κίνησις (кінисіс)) – ритму (ρυθμóς [ритмос]). Пітагор, на відміну від іонійців, не ототожнював «природу» та «першоначало». На його думку, першоначало є тільки породжуючим, тоді як природа передбачає не тільки породжуюче, а й породжене. Отже, за Пітагором, природа – це первоначало у поєднанні з відмінним від нього, яке він називає « іншим » (Âλλο [алло]). Поєднуючись з «іншим», число набуває конкретності (стає «цим», тобто річчю), стає продуктивним, утворюється космос – світ гармонії, краси та ритму, з’являється розмаїта система речей.

Постаттю особливої значущості в історії становлення ранньої грецької філософії є також представник іонійської філософії Геракліт з Ефесу(бл. 540–483 рр. до н.е.). Обізнаний зі здобутками попередників – як іонійської Мілетської школи, так і італійської Пітагорейської школи, – Геракліт створив оригінальну систему, що мала на меті подати цільну й загальну, динамічну картину світу та процес пізнання цього світу людиною. Геракліт – рішучий й різкий опонент Пітагора та пітагорейської математичної статики, як у погляді на світ, так і у погляді на пізнання. Головною ознакою емпіричного світу, за Гераклітом, є його плинність. В емпіричному світі, який Геракліт також називав «віком» (α>ών), «πάντα ρε_ καJ κινε_ται, καJ ο8δ2ν μένει» («все тече й змінюється, жодна річ не перебуває» [Платон навіть називав послідовників Геракліта «o< @1onte~» – «плинні»]), а тому навіть «в одну річку не можна увійти двічі». Емпіричний світ перебуває у стані постійної ґенези (становлення) – це швидкоплинний потік життя: «Вік – дитина, що грає, кісточки кидає, дитина, що панує».

Втім, навіть такий мінливий та швидкоплинний світ виглядає надзвичайно гармонійно. Навіть у цій плинності, людина здатна вбачати лад та міру, знаходити закономірності. З усією величчю та серйозністю перед Гераклітом постає таємниця людського мислення, а разом з нею відкривається і таємниця вічності космосу. Людське мислення відкриває, що космос є вічним, незважаючи на те, що «все тече», а отже й те, що космос є вічною основою швидкоплинних речей. Вперше в історії грецької філософії (а можливо й взагалі у людській історії) саме Геракліт відкриває відмінність між чуттєвим та мисленим пізнанням – сферою чуття та сферою мислення, а отже розрізняє сферу чуттєвого та сферу мисленого пізнання. Ті ж самі речі відкриваються відмінними для чуття й для мислення. Так, наприклад, чуття кажуть, що світ є мінливим, непостійним, швидкоплинним, тоді як розум говорить, що світ є світом – він є тотожний самому собі, незважаючи на плинність та мінливість речей. Більшість людей живе життям подібним до сну – життям на рівні чуттєвості, й лише одиниці «прокидаються» до життя у мисленні, яке Геракліт і вважає шляхом мудрості; втім, це не бентежить філософа: «Один для мене – міріади, якщо він найкращий», – говорить Геракліт.

Осягнення відбувається шляхом ноезису (мислення), втім, це має бути саме мислення, – живе, безпосереднє, самостійне й вільне, – а не лише «колекціонування ноем» (думок) попередників. «Численні знання розуму не навчають» – можна бути непогано освіченою, втім, лишатися недалекою, а то й бути відверто глупою людиною. Саме розум, а не чуття дають людині змогу осягнути єдність світу: «Не мене, та сам розум (логос) послухай, як вважаєш, що мудрість існує: все є єдиним», – говорить Геракліт. Втім, він не заперечує, що певну роль у пізнанні відіграють і органи чуття, тільки б вони були вірно скеровані, в противному ж разі: «Очі й вуха погані свідки, якщо душі у них варварські».

Мудрість відкриває потаємне й приховане, а «природа, – за словами Геракліта, – любить ховатися». Природа, у розумінні ефесця, – це єдина прихована причина і смисл того, що на чуттєвому рівні відкривається як швидкоплинний потік життя, саме становлення, втім, на рівні мислення як Божественний Логос світу, який є і справжньою природою, і космосом. «Цей космос один й той самий для всіх, ніхто його не створив ні з богів, ні з людей, але був він завжди, є й буде вічно живий вогонь, що мірою спалахує й мірою згасає». Космос – лад речей, їх становлення та розташування.

Отже, космос – структура світобудови. На мисленнєвому рівні він відкривається як Логос (смисл), тоді як на чуттєвому – як вогонь, що має свої цикли – спалахування («шлях вгору» – екпіроза) та згасання («шлях вниз» – діакосмеза). Коли вогонь йде вгору, спалахує – все гине, коли йде вниз, згасає – все починає становитися, квітнути, набирати сил. Втім, це саме цикли, а не випадкові спалахування та згасання, що мають свою міру (μέτρον [метрон]), безпосередньо обумовлену смислом (λóγος [логос]). Логос є мірою спалахування та згасання вогню, а отже, врешті решт, він «відповідальний» за всі процеси становлення, що є засновком космосу. Таким чином, мислення, на думку Геракліта, відкриває Природу (або Первоначало), що є або Логосом, тобто смислом, Божественним задумом, або космосом, що відкривається мисленню як космос (лад, гармонія, краса), а на чуттєвому рівні – як вогонь.

Ще однією ознакою філософського вчення Геракліта є його глибинний онтологічний антитетизм (переконання, що світ «зітканий» з протилежностей), у якому можна побачити зародки діалектичного способу мислення. Так само, як у самій основі світобудови лежить протилежність спалахування та згасання вічного огню (екпірози та діакосмези), так само й увесь світ стоїть у протилежностях. Більш того, без протилежностей була б неможлива ані ґенеза світу, ані вища, забезпечувана Логосом, гармонія всесвіту, яку Геракліт уподібнює «гармонії луку» або «гармонії ліри». А отже, наявність протилежностей (антитез) є необхідною умовою існування світу, як емпіричного (чуттєвого), так і ноуменального (мисленнєвого).

Погляди Геракліта знайшли собі опонентів у особах представників Елейської школи, засновником якої вважається Парменід (бл.540/520 – 450 рр. до н.е.). Вчення Парменіда мало два джерела: перше – теологічне й моністичне вчення іонійця Ксенофана з Колофону (бл. 580/577 – 485/490 рр. до н.е.), друге – вчення Пітагора та пітагорейців (Парменід був утаємничений й належав до Пітагорейського союзу). Вірогідно, під впливом Ксенофана Парменід у своєму вченні намагається подолати пітагорейський дуалізм «породжуючого» та «породженого», «числа» та «іншого», так само він заперечував й ідею Геракліта щодо постійної ґенези світу.

На думку Парменіда, світ є єдиним. Головною ознакою світу є його наявність, тобто те, що «він є». Звідси головна онтологічна теза Парменіда: «буття є, а небуття немає» (або «суще є, а несущого немає»). Суще є цілісним – у ньому немає порожнечі, втім, якби така була, то обов’язково мала б бути чимось відмінним від сущого. Втім, бути і, разом із тим, бути відмінним від сущого є, на думку Парменіда, логічною суперечністю, оскільки все, що є, незмінно є сущим. А отже, не існує нічого, що б було несущим – небуття не існує. Розмаїття речей у світі має не більше як позірний характер, насправді ж «все є єдине», – погоджується Парменід з Гераклітом. У той же час, як все є єдиним, то проблематичним постає рух, оскільки рух може бути здійснений тільки у певному проміжку, у порожнечі, чого у сущому як раз й немає. Суперечливість даних органів чуття та розуму тільки підтверджують цей стан речей, вказуючи людині на оманливість даних досвіду, що постачають органи чуття. За Парменідом, людина мусить жити за розумом (νο$ς [нус]), а не йти за оманливими даними відчуттів, оскільки, буття має надчуттєву природу, а тому осягається тільки розумом.

Вчення Парменіда активно обстоював й пропагував його учень Зенон з Елеї (бл. 490–430 рр. до н.е.). Для цього він виробив особливий тип логічних доведень – доказ, що має назву епіхейрема (або апорія), тобто суперечність або безвихідь (непрохідність). Саме тому, за свідченням Аристотеля, Зенон вважається батьком діалектики (хоча певні діалектичні міркування можна знайти вже у Геракліта, а досконалу систему діалектики, що одержить назву логіки, побудує лише Аристотель у корпусі праць, що пізніше одержать назву «Органон»).

Відомо, що Зенон сформулював близько сорока апорій, п’ять з яких були базовими й збереглися до нашого часу: 1) «Дихотомія»; 2) «Ахіллес»; 3) «Стріла»; 4) «Стадій»; 5) «Просіяне зерно». У цих апоріях Зенон доводить, що космос (який він розуміє логічно, а не натуралістично) є єдиний, й заперечує саму логічну можливість руху. Перша апорія – «Дихотомія» – пояснює сам принцип апоретичності руху, виходячи з поняття часової обмеженості й необмеженої подільності простору. Друга – «Ахіллес» – доводить неможливість руху, виходячи з відношення двох об’єктів, що рухаються один за одним – Ахіллес та Гектор, Ахіллес та черепаха – в умовах, описаних у першій апорії. Третя – «Стріла» – доводить неможливість руху у стосунку до самого предмету руху. Четверта – «Стадій» – стверджує неможливість руху у відношенні до обмеженої кількості інших предметів, що перебувають у русі та у спокої. П’ята – «Просіяне зерно» – доводить неможливість руху, виходячи з понять однини, множини та пропорції, частини та цілого.

Опонентами представників Елейської школи стали атомісти – Левкіп та його учень Демокріт з Абдери (бл. 460–360 рр. до н.е.). Елеати стверджували єдність і неподільність буття, концентруючи свою увагу на логічному боці онтологічної проблематики, ототожнюючи буття та мислення, натомість атомісти звернули увагу радше на емпіричний бік існування космосу. За Левкіпом і Демокрітом в основі космосу лежать неподільні частинки – атоми, й порожнеча. Кожен атом має свої, тільки йому властиві – форму, лад та положення. Відповідно до цього світ, на думку атомістів, складається з одиничних сутностей. Головною ознакою атомів є рух. У результаті руху та поєднання атомів утворюються тіла. Дія атомів (різної форми) на органи чуття викликає різні відчуття. Людина, за Демокрітом, є мікрокосм – відображення великого світу. З конкретних людських індивідів (атомів) складається суспільство, в якому, за висловом Демокріта, люди рухаються як атоми у порожнечі. Отже, буття перш за все множинне, а не єдине.

Старшим сучасником атомістів був інший відомий філософ античності – Емпедокл з Акраганту (бл. 490–430 рр. до н.е.), що торував собі шлях між крайнощами думки Геракліта та представників Елейської школи. Він вчив, що всі речі мають у своїй основі чотири елементи – вогонь, повітря, землю та воду, а їх об’єднання та роз’єднання відбувається під дією вічних рушійних сил – любові (симпатії) та незгоди (антипатії). Тобто, тут ми бачимо розділення матеріального (стихії) та рушійного (любов та незгода) початків. У бутті світу, за Емпедоклом, існує певна циклічність. Ця циклічність має чотири періоди: 1) первісний стан – спокою, найдосконалішого ладу; 2) період діяння «незгоди», що врешті решт має своїм результатом 3) стан цілковитого змішання стихій – хаосу; після якого настає 4) період діяння «любові», в результаті якого відбувається повернення до первісного досконалого стану. Відповідно, на думку Емпедокла, перший і третій періоди, що характеризуються сталістю, є періодами нерухомості, про яку говорили елеати, а другий і четвертий – мінливості, про яку говорив Геракліт.

Космогонія Емпедокла, з одного боку, зберігає певні риси міфологічного світогляду, з іншого, несе у собі інтуїцію, з якої пізніше постане теорія еволюції. За його уявленнями, на початку існування світу все перебувало у хаосі, існували «випадкові поєднання» – «людські тулуби з головами волів», «очі без обличчя», «члени без шиї й тулуба», тощо; втім, врешті решт лишилися лише більш-менш досконалі істоти, пристосовані до життя.

Теорія пізнання Емпедокла побудована на принципі «подібне пізнається подібним». На його думку, все, що ми здатні сприймати, так чи інакше, вже присутнє у нас самих: «Землею бачимо землю, водою воду, повітрям бачимо ясне повітря, а вогнем нищівний вогонь. Любов’ю бачимо любов, а ненавистю сумну ненависть». З кожного органу пізнання виходить «випливи», що, стикаючись з зовнішнім відповідником, породжують відчуття у суб’єкті пізнання.

Наступником Емпедокла й першим мислителем, що замешкав у Афінах, став Анаксагор з Клазомен (бл. 500–428 рр. до н.е.). Анаксагор розвиває своє вчення, в цілому продовжуючи лінію Емпедокла, втім, далеко не у всьому з ним погоджується. Особливим вченням Анаксагора є вчення про т.зв. «насіння речей», які він також називає «зародками», або просто «речами», – пізніше, Аристотель назве їх гомеомеріями (єдиномірними) – тобто, тілами, що є цілковито однорідними. Насіння всіх речей присутні у всіх речах, втім, їх пропорція є різною у різних речах, а тому існує вся множинність речей. Речі є складні й подільні до нескінченості (інфінітизм – унікальне явище для античності). Активним початком (першоначалом), за Анаксагором, є не що інше як ум (νο$ς [нус]), що є зовнішнім рушієм природи, втім, природа несе на собі постійний відбиток його діяльності.

Теорія пізнання Анаксагора є відмінною від тієї, яку розвинув Емпедокл. За Анаксагором, наше сприйняття є сприйняттям не того, що є до нас подібним, а навпаки – неподобного й протилежного. Саме тому, на думку Анаксагора, ми здатні відчувати пересичення: «надто блискучі барви та надмірний гамір викликають біль, яку ми не можемо втамувати протягом тривалого часу».

Дата добавления: 2014-11-16