Філософська думка Стародавньої Індії

Витоки філософського мислення в Індії сягають приблизно 2500–2000 років до нашої ери. Першим джерелом інформації про життя давньоіндійського суспільства вважається так звана ведична література. Веди – це велика сукупність текстів переважно релігійного змісту, які складалися впродовж дев’яти століть і які містять цінні відомості про ступінь пізнання навколишнього світу, про суспільний устрій, про моральні засади життя тощо. Веди в перекладі із санскриту означають «знання». До складу Вед входять 1) Самхіти, або власне Веди, що включають чотири збірки гімнів, молитов, правил жертвопринесення, кожен з яких має власну назву (Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа); 2) Брахмани – теологічні трактати, що пояснюють жрецький ритуал; 3) Араньяки – правила поведінки для відлюдників; 4) Упанішади – філософські твори у віршах і прозі.

Для філософії найбільшу цінність становлять Брахмани та Упанішади. У Брахманах зокрема зустрічаються висловлювання щодо походження світу з води як найпершої субстанції, на основі якої виникають природні стихії, боги і весь світ взагалі. Процес формування світу відбувається під впливом Праджапаті, котрий розуміється як абстрактна творча сила, що стимулює весь розвиток, і його образ позбавлений антропоморфних рис. Згадуються також різні форми дихання (прана) як первинні прояви буття. Прана розуміється як дихання простору, як невидима енергія світу. У Брахманах ми ще не знаходимо цілісної релігійно-філософської системи, хоча спроба створення узагальненого погляду на світ у його основах та цілісності тут вже присутня.

Упанішади (у перекладі – «сидіти поруч») – утворюють завершальний етап ведичної літератури. Упанішади теж не дають цілісної системи уявлень про світ, але містять масу міркувань, які можна вважати першими формами філософського мислення. Головне місце в Упанішадах займає дещо оновлене тлумачення явищ світу. Першоосновою буття виступає універсальний принцип – безлике суще (брахма), що ототожнюється також з духовною сутністю кожної людини (атман). Брахма в Упанішадах вже позбавлений попередніх ритуальних залежностей, він має значення космічної абстрактності, призначеної для осягнення вічної, позачасової та позапросторової, багатоманітної сутності світу. Констатація зв’язку з цією універсальною сутністю світу існування кожного індивіда є своєрідним ядром Упанішад.

Невід’ємною частиною цього учення є також концепція коловороту життя (сансари), в якій людське життя розуміється певна форма нескінченного ланцюгу перероджень. Сансара тісно пов’язана з кармою – законом покарань чи нагороди за минулі життя. Наступне народження залежало від добрих справ і благочестя людини, але, як це не дивно, нове життя вважалося відновленням страждань і тому не могло бути благом. Справжнім благом вважалася мокша – припинення відроджень після проходження всіх кіл страждань та приєднання до світової душі – брахми. Той, хто усвідомлює тотожність брахми і власного атмана, той підноситься над ланцюгом перероджень, над життям і смертю, над радістю і журбою, виходить з-під впливу карми.

Упанішади мали великий вплив на розвиток подальшого мислення в Індії. Учення про сансару і карму стають вихідним пунктом багатьох наступних релігійних і філософських учень.

В середині І тисячоліття до нашої ери в індійському суспільстві відбуваються суттєві зміни (виникають перші державні утворення, поглиблюється майнове розшарування). Традиційний ведичний ритуалізм та примітивна міфологія не відповідають новим умовам. Настає час нових пошуків у релігійно-філософській сфері. Формується низка учень, або даршан (у перекладі – «бачення істини»), які відмежовуються від ведичного брахманізму і по-новому оцінюють проблеми людини і суспільства. Найбільшого впливу досягають джайнізм та буддизм.

Джайнізм. Засновником джайністського учення вважається Махавіра Вардхамана, що жив у VI ст. до н.е. Другим його ім’ям стало Джина (переможець), тобто той, хто переміг коловорот перероджень і карму. В ученні джайнізму, як і в багатьох інших індійських системах, релігійні тлумачення змішані з філософськими міркуваннями. Святість Вед джайнізм заперечує. Сутність людини розуміється як подвійна: матеріальна (аджива) і духовна (джива). Зв’язуючою ланкою між ними є карма, яка уявляється тонкою матерією, що поєднує душу з грубою тілесністю. Прихильники джайнізму вважають, що людина за допомогою своєї духовної суті може контролювати і управляти матеріальною суттю, що вона сама може визначати добро і зло. Через здолання вісьмох добрих і злих карм людина звільняється від пут сансари. Це можливе за допомогою благих діянь та аскетичного життя. Ключовим положенням етики джайнізму був принцип незаподіяння зла будь-яким живим істотам.

Бог в ученні джайнізму – лише душа, яка колись перебувала в матеріальному тілі і звільнилася від ланцюгів карми. Тобто бог не розглядається як творець чи як бог, що втручається у справи людей. Джайністи вважають, що існування бога-творця не доводять ні сприйняття, ні умовивід. Щодо уявлень про світобудову, то тут панувала думка, що космос є вічним, він ніколи не був створеним і тому не може бути знищеним.

Буддизм. Учення буддизму виникає у VІ–V ст. до н.е. Його засновником був Сиддхартха Гаутама (приблизно 583–483 рр. до н.е.), який згодом був названий Буддою (Просвітленим). Центром учення є чотири благородних істини: 1) життя сповнене страждань. Народження, хвороби, старість, смерть, зустріч з неприємним, неможливість досягти бажаного – все це породжує страждання; 2) існує причина страждань. Це – жага до життя та пристрасті; 3) усунення причин страждань полягає у подоланні жаги до життя; 4) є шлях, що веде до усунення страждань – благий вісьмиступеневий шлях – правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне прагнення, правильне зусилля, правильна увага, правильне зосередження, правильна дія. Той, хто пройшов цей шлях досягає нірвани («нірвана» перекладається буквально як «згасання»), стає архатом, святим. Сама по собі нірвана вище досягнення неба, це стан надлюдської насолоди. Нірвана безпричинна, тобто немає причини, що породжує нірвану. Вона, як і простір, вічна і ніким не створена.

Елементи буддистської онтології доповнюються початками діалектики – учення про те, що все є змінним: «що здається вічним – зникне, високе знизиться, де є зустріч – буде і розлука, все, що народжено, – помре». Буддизм вважає несуттєвим питання про те, чи має світ початок у часі і просторі, чи ні. Головне, що в середині світобудови все причинно зумовлене, ніщо не відбувається випадково. Немає нічого незмінного, немає жодного сталої речі – всюди панує лише становлення. Навіть уявлення про душу зазнають новацій. Душа – не субстанція, а теж становлення, потік свідомості. Людина – умовна назва різних станів тіла та свідомості.

В середині буддизму розвиваються різні філософські школи (йогачари, саутрантіки, вайбхашики тощо), але сам буддизм у добу середньовіччя перетворюється на одну із світових релігій. Цікаво, що в самій Індії він не утримався, наприкінці І тисячоліття нашої ери там майже не залишилося буддистів. Буддизм в Індії був подоланий новою хвилею брахманізму, що прийняв форму індуїзму.

Чарвака-локаята. В процесі розвитку філософського мислення в стародавній та середньовічній Індії спостерігаються і відчутні матеріалістичні тенденції. Одним з матеріалістичних вчень є локаята (учення, скероване на цей світ). Засновником вважається Чарвака, хоча повної впевненості в існуванні такого мудреця і немає. Найперша згадка про це вчення зустрічається у найдавніших Упанішадах. Мова йде про систему, котра не допускає існування будь-якої вищої сили та стверджує, що людина і весь світ складаються тільки з матеріальних елементів. З них складається навіть душа, яка виникає разом з тілом при народженні, а після смерті гине і більше не відновлюється. Матеріальними елементами є земля, вода, вогонь і повітря. (В зв’язку з цим термін «чарвака» часто тлумачать як похідний від слів «чар» – «чотири» та «вак» – «слово»). Із поєднань у різних пропорціях землі, води, вогню і повітря утворюються всі речі, все суще, живе й неживе. Усі чотири стихії активні та самодіяльні, їм внутрішньо притаманна власна сила – свабхава.

Найбільш цікава в ученні чарвака-локаята версія про походження свідомості. Окремі матеріальні першооснови свідомості не мають. Лише їх поєднання у цілому як частин утворює нову якість – живе тіло, наділене свідомістю. При розпаді тіла після смерті на початкові складові зникає і свідомість.

Чарвака-локаята запевняє, що існує тільки цей світ, ніякого потойбічного світу немає, як немає життя після смерті й немає богів. Оскільки світ існує як матеріальний, то і немає сенсу у відмові від будь-яких мирських насолод. Сенс життя не в аскетизмі, не в приборканні пристрастей, не в нірвані, а – в задоволенні та насолоді. «Доки живеш – живи радісно, бо смерті ніхто не може уникнути», – говориться в одному з текстів учення чарвака-локаята.

Матеріалістичні погляди цієї філософії сприяли розвиткові природознавства та суттєво вплинули на інші індійські філософські системи, зокрема на школи санкхья, вайшешика, пізній буддизм.

Перелічені філософські вчення (джайнізм, буддизм, чарвака-локаята) вважаються неортодоксальними, тобто такими, які намагаються вільно тлумачити Веди та навіть заперечувати святе знання. На початку нашої ери вирішальні позиції в духовній сфері Індії поступово займає індуїзм, що постає своєрідним продуктом тривалого розвитку та злиття різних культур окремих етнічних груп. Відбувається певний синтез релігійних традицій, асиміляція божеств ведичної літератури та ритуалів брахманських жерців. На перший план висуваються боги Вишну та Шива, формується нова міфологія і нова література. Найбільш відомим твором стає Бхагавадгіта («божественна пісня»), яка й досі залишається священним текстом індуїзму.

Філософське обґрунтування індуїзму здійснюється шістьма системами, які формуються у перших століттях нашої ери. Ці філософські системи називають ортодоксальними. Всі вони переймаються прагненням знайти шляхи звільнення від карми, а головне намагаються довести непорушний авторитет Вед.

Санкхья. Ця школа – найстаріша з усіх філософських систем індуїзму. Санкхья формується ще у VІІ ст. до н.е. Засновником вважається Капіла, який прагне відстояти авторитет Вед через власний досвід міркувань. Але лише з ІІІ ст. нашої ери санкхья існує вже як цілком самостійне учення, хоча перший писемний трактат, автором якого вважається Ішваракришна, відноситься до IV століття. Санкхью називають ученням про те, що «основою світу є дещо, що позбавлене свідомості». Санкхья вчить, що існує первинна матеріальна першопричина світу – пракриті (матерія, природа), яка спочатку була аморфною і цілісною. Її перетворення на світ окремих речей та істот здійснювалося під впливом трьох якостей, або гун: раджас (прагнення), тамас (темрява) та саттва (ясність). В кожній речі переважає якась конкретна гуна. Краса, мудрість, правда свідчать про перевагу саттви; пасивне, обмежене, просте є проявом тамасу; все енергійне, активне, агресивне – проявом раджасу.

Санкхья, крім пракриті, визнає також існування абсолютної душі – пуруші, незалежної від матеріальної основи світу. Пурушу неможна спостерігати, але вона присутня в усіх предметах, які й існують завдяки їй. Поєднання пракриті та пуруші (природи та духу) породжує двадцять п’ять вихідних принципів, серед яких нарівні з матеріальними (вода, повітря, земля та інше) визначаються й духовні (інтелект, самосвідомість тощо). Те, що санкхья вказує не на одну, а на дві рівнозначні основи світу, є підставою вважати її дуалістичною філософською системою за своїм характером.

Йога. Вчення йоги формується близько VI–V ст. до н.е. Однак систематичне викладення ідей йоги відбувається значно пізніше. Поява «Йога-сутри» як писемної пам’ятки цього вчення пов’язується з іменем мудреця Патанджалі, який жив у ІІ столітті нашої ери. Йога близька філософії санкхья, з якої запозичуються деякі положення, зокрема про взаємодію пракриті і пуруші та двадцять п’ять вихідних принципів буття. Ці фундаментальні позиції майже не поглиблюються, оскільки учення йоги орієнтується переважно на вирішення конкретних психологічних питань. Центральною категорією стає читта, що приймає форму всіх потенційних психічних станів. Окремі психічні стани, або стадії зосередження психіки, є модифікаціями читти. Найбільш суттєвими стадіями визначаються самовладання (яма), оволодіння диханням при певних положеннях тіла (асана), відокремлення почуттів від зовнішніх впливів (пратьяхара), концентрацію думки (дхарана), медитації (дхьяна) і, нарешті, стан звільнення від тілесної оболонки (самадхі).

Йога ставить на перше місце практичний шлях спасіння душі, звільнення її від тягаря реалій світу. Йога визнає існування абсолютної істоти, яким є Ішвара. Він не постає володарем світу (як у веданті), проте допомагає людям пройти всі стадії зосередження психіки, а саме вісім ступенів очищення й просвітлення, заради звільнення від карми і сансари. В цьому процесі духовного сходження поєднуються три шляхи: шлях пізнання, шлях емоційної єдності, шлях активної дії. Додатковим засобом самовдосконалення є віра і поклоніння брахману.

Внеском йоги у теорію пізнання можна вважати класифікацію форм мислення – їх визначають п’ять: істинне пізнання, оманливе пізнання, абстрактне судження, сон, пам’ять. Йога також впевнена, що будь-які свідомі прагнення людини щодо перебудови самої себе знаходять відгук у грі космічних сил. Космічне тіло Всесвіту (макрокосм) та психофізичне тіло людини (мікрокосм) паралельні.

Вайшешика. Ця школа визнає авторитет Вед і традиційний спосіб спасіння душі. Засновником цієї філософської системи індуїзму вважається Канада, якому приписують створення «Вайшешики-сутри» у приблизно в ІІІ–І столітті до н. е. (остаточна редакція цього твору припадає на першу половину І тисячоліття вже нашої ери). Найбільшого розквіту вайшешика досягає у ІХ–ХІV століттях. Вайшешика стверджує, що в світі відбуваються постійні зміни, здійснюється вічний і циклічний процес виникнення й загибелі. Все, що існує, може бути вираженим через шість категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе і притаманне. Ключовою категорією є субстанція (дравья), оскільки вона віддзеркалює сутність речі. Дравья має дев’ять проявів: земля, вода, світло, повітря, ефір, час, простір, душа і розум. Перші чотири прояви мають матеріальну основу – складаються з атомів (ану), які уявлялися гранично малими об’єктами сферичної форми. Ану вічні, незнищенні, ніким не створені, хоча і пасивні. Перший поштовх ану отримують від невидимої сили – адришти. Самі ану володіють сімнадцятьма якостями (гунами). Існування видимого світу є результатом постійного поєднання і роз’єднання атомів під управлінням світової душі (брахми). Сам світ існує у просторі, часі та ефірі, завдяки всезагальному моральному закону (дхармі).

Учення про світобудову перемішується водночас з міфологічною космогонією. В центрі світу знаходиться Макешвара, який з атомів творить матеріальні стихії та золоте яйце, з котрого й виникає уся решта предметів. Брахма, в свою чергу, створює варни людей. Коли цикл розвитку завершується, Макешвара руйнує світ на атоми, щоб дати душам можливість відпочити від процесу переродження.

З вайшешикою тісно пов’язана школа ньяя. Обидві певним чином доповнюють одна одну.

Ньяя. Виникнення школи ньяя зазвичай відносять до І століття, коли був створений трактат «Ньяя-сутра», авторство якого приписують Готамі (Гаутамі) на прізвисько Акшапада – «той, що дивиться під ноги». Ньяя і вайшешика виходять із спільних положень і приходять до близьких висновків, тобто онтологія і космогонія ньяї близькі до відповідних розділів вчення вайшешики. Однак вайшешика більше зосереджена на питаннях онтології, а ньяя – на питаннях логіки та теорії пізнання.

Ньяя, як і вайшешика, визнає реальність навколишнього світу і можливість його пізнання. Пізнання буває чотирьох видів: 1) сприйняття, як внутрішнє – розум (манас), так і зовнішнє – почуття, відчуття; 2) висновок як логічний умовивід; 3) порівняння як зіставлення речі з її найменуванням; 4) свідчення авторитету, коли пізнається об’єкт, що не сприймається. Пам’ять, сумнів, помилки та гіпотези відносили до недостовірного пізнання. І теорія пізнання, і розроблення логічних проблем слугували засобом обґрунтування шляху спасіння. Атман (душа), взаємодіючи через розум (манас) та тіло зі світом, втягується в колообіг перероджень. Звільнення душі можливе через правильне пізнання, яке дасть змогу зупинити страждання і досягти стану чистої свідомості, не зв’язаної з манасом.

Міманса. Першим текстом цієї школи, що зберігся, є трактат мудреця Джайміні, який жив приблизно між ІІ ст. до н.е. і ІІ ст. н.е. Міманса проголошує повернення до Вед, бо вважає, що єдиним шляхом спасіння від пут сансари і карми є послідовне виконання тих правил, які викладені у Ведах. Ведичні тексти для міманси не тільки найвищий авторитет, а й – понадчуттєва універсальна субстанція, яка існує вічно і є абсолютною. Доведення божественного характеру стародавніх текстів ґрунтувалося на тому, що субстанцією світу визнавалося слово, певний звуковий ряд, вічний звук (сіхота). Вічність слова – це і є вічність Вед. Тому святий обов’язок кожної людини є суворе дотримування букви старовинних текстів, у першу чергу слід виконувати свій обов’язок (дхарму), що дає змогу накопичувати внутрішню силу (апурву), яка й допомагає звільнитися від карми і, отже, від страждань.

Визнання вищою субстанцією слова призвело до заперечення ідеї бога-творця. Боги залишаються лише об’єктами ритуальних дій, тому що такі дії розуміються як спосіб підвищення апурви. Міманса визнає реальність світу, який складається з атомів, тобто є матеріальним. Однак править світом закон карми. Пізнання світу здійснюється за допомогою органів чуття, а також шляхом логічного висновку, спираючись на порівняння, гіпотези, заперечення, авторитет та інші форми розумової діяльності. Але найдостовірніше знання можна отримати через слово. Прибічники міманси порушили цілу низку цікавих лінгвістичних проблем та суттєво вплинули на граматику.

Веданта. У перекладі «веданта» одначає «завершення Вед». Найдавнішим джерелом при вивченні веданти слугує трактат Бадараяни (ІІ ст.). На відміну від міманси, веданта орієнтувалася на Упанішади, і її основою було учення про брахму (брахман) та атман. Брахма розуміється як абсолютна духовна сутність світу. Шлях до спасіння лежав через осягнення брахману, що можливе через відмову від віддяки (насамперед від матеріальної) та оволодіння шістьма якостями: спокоєм духу, помірністю, відстороненістю, терпінням, зосередженістю, вірою. Атман (душа) може злитися з брахманом (світовою душею) і тим самим припинити процес постійного переселення з одного тіла в інше лише шляхом звільнення від умовностей сприйняття світу. Готового рецепту – як це зробити? – у Ведах немає. Однак не слід відмовлятися як від дотримання ритуальних норм, так і від прагнення звільнитися від карми. Тексти прихильників веданти більш пізнього періоду пропонують вихід з коловороту перероджень через знання. Вища істина полягає у пізнанні того факту, що світ в усій своїй мінливості – це суцільна омана, а незмінною реальністю є брахма, з якою ідентифікується індивідуальна душа (атман).

Максимального впливу веданта досягла у середні віки, ставши фактично офіційною ідеологією індуїзму.

Дата добавления: 2014-11-16