Загальна характеристика доби Середньовіччя. Хронологія та періодизація середньовічної філософії

Тема 4 Середньовічна філософія

План

1. Загальна характеристика доби Середньовіччя. Хронологія та періодизація середньовічної філософії.

2. Східна і західна патристика. Філософія у Візантійській імперії.

3. Західноєвропейська схоластика.

Доба Середньовіччя – період європейської історії приблизно з V до початку XVІ ст. Початок цього періоду тісно пов’язаний з процесами, що відбувалися у Римській Імперії у пізній Античності.

Перехідний етап від доби Античності до Середньовіччя тривав майже п’ять століть – приблизно з другої половини І до першої половини VI ст. включно. Почавшись з приходом Християнства, розділення Римської Імперії на східну (Візантію) та західну, Великого переселення народів, падіння Західної Римської Імперії, він одержав свого остаточного завершення з утвердженням феодальних відносин й християнського світогляду як єдино вірної основи державної ідеології, як у Візантії, так і у нових «варварських» державах, утворених на теренах колишньої Західної Римської Імперії. Появоа, однак, на історичній арені ще й – Ісламу, в значній мірі буде також впливати на розвиток європейської цивілізації, як на Сході, так і на Заході.

Зазвичай, за більш розповсюдженою класифікацією, в історії середньовічної філософії виділяють два головні періоди: патристика (І–VIII ст.) та схоластика (ХI–XV ст.). Патристика – це філософія, що прагнула теоретично обгрунтувати християнське віровчення, Схоластика – це філософія, яка намагалася поширити і розтлумачити засобами розуму християнські догмати. Втім, таке розділення є радше умовним і не в однаковій мірі вдалим для греко-візантійського Сходу і латинського Заходу. Так, наприклад, тоді як патристика є явищем загальноєвропейським, схоластика є явищем суто західним – витвором латинського генію. Тоді, коли на латинському Заході відбувається становлення та розвиток схоластики, на Сході, у Візантійській імперії, все ще продовжується розвиток патристичної традиції, який триває майже до самого падіння Константинополя у 1453 р. З іншого боку, відповідно до історичних реалій доби, історію європейської середньовічної філософії також іноді поділяють на східну – візантійську (головним чином грекомовну), та західну – латинську.

Період патристики (від грец. – πατήρ, лат. – pater, тобто «отець», «батько»), у свою чергу, може бути розділений на:

1) апостольський період (друга половина І ст.);

2) період апостольських отців (перш. пол. ІІ ст.);

3) період ранньої патристики та апологетів (ІІ–ІІІ ст.);

4) період зрілої патристики та семи Вселенських соборів (IV–VIII ст.);

5) період пізньої патристики та філософія у Візантійській імперії (IX–XV ст.).

Перші чотири періоди є майже спільними для Сходу та Заходу, з тією поправкою, що більш-менш самостійний розвиток оригінальної латинської традиції починається дещо пізніше від східної (від Тертулліяна, а ще більше від бл. Августина), тоді як латинська патристика завершується значно раніше від греко-візантійської (Папою Григорієм Великим, бл. 540–604), поступаючись місцем схоластиці.

Перші два періоди – апостольський період та період апостольських отців (мужей апостольских – рос.) – періоди самоусвідомлення Християнства як такого, тобто період його майже іманентного розвитку. Безперечно, вже у Новому Завіті ми можемо спостерігати певні філософські запозичення, втім, вони мають передусім лексичний характер – віра, надія, любов, гріх і чеснота, добро і зло, страждання і блаженство є настільки ж християнськими, наскільки й язичницькими. Пам’ятником апостольського періоду є Новий Завіт (друга частина Біблії), тоді як пам’ятником другого періоду є писання апостольських отців (Климента Римського, Ігнатія Антіохійського та інших). Головними темами цього періоду є ствердження ідеї, що Християнство є релігію любові. Любов є центральним поняттям. Любов реалізується у жертовності. Вона – онтологічний зв’язок, що уможливлює подолання егоїстичної обмеженості індивіда, включення його до всезагального (католицького, від грец. – k¼qolik3~) зв’язку, що відновлює первозданну цілісність універсуму, його первозданну гідність. Християнин, що живе суто власним, замкненим на себе життям, не є істинний християнин, оскільки, справжній християнин живе не стільки власним життям, скільки життям іншого – свого ближнього, бо ж саме від його ставлення до ближніх залежить його подальша доля – спасіння чи засудження, вічне життя чи вічна смерть.

Дата добавления: 2014-11-16