Літературно-філософський гуманізм та платонізм XIV–XV ст

Духовне та культурне перетворення Європи у добу Відродження має свої особливості та періоди. У XIV–XV століттях цей процес характеризується переважно як «італійське явище» і має вигляд філологічного або літературно-філософського гуманізму. З XVI–XVII століття духовне оновлення поширюється на інші європейські країни та набуває більш натурфілософського, природничо-наукового характеру.

Гуманізм (від лат. humanus – людський, людяний) у загальному значенні означає прагнення до людяності, до створення умов гідного для людини життя. Гуманізм має місце там, де людина починає міркувати про себе, свою роль в світі, сенс свого буття. Такі міркування можна вважати одвічними, і філософія завжди має гуманістичний вміст.

Гуманізм у вузькому значенні (в якому ми зараз його розглядаємо) – це ідейний рух періоду Ренесансу, змістом якого стало вивчення і поширення античних мов, літератури, мистецтва та філософії. Цей гуманізм, з одного боку, продовжує у нових історичних умовах традицію античного гуманізму «людини розумної», а з іншого – відрізняється від нього піднесенням вольової та завзятої людини буржуазної епохи над людиною давнини, яка тільки-но «збирала мудрість». Гуманізм Відродження створює образ інтелектуальної людини як творця своєї долі і самої себе на відміну і від середньовічного гуманізму, де людина як «образ і подоба божа» прагнула недосяжної справедливості і наближення через молитву та страждання до Бога.

Ранній, «італійський» гуманізм XIV–XV ст. представлений перш за все творами Данте Аліг’єрі (1265–1321) та Франческо Петрарки (1304–1374), яких називають «батьками гуманізму». Зокрема Данте вважає, що людина визначається, з одного боку природою, а з іншого – Богом. Людина сама відповідає за своє благо, особистісні здібності і якості завжди є вирішальними. Всі людські справи (в тому числі і політика) спираються на людський розум. Бога не можна протиставляти творчим силам людини, вони існують у взаємній єдності. Данте сповнений віри у сили та розум людини. Великий пропагандист античної культури Петрарка також схиляється до ідеї активної самореалізації людини. Його цікавлять внутрішні, глибинні проблеми особистості, внутрішні моральні конфлікти та способи їх подолання. Творчість Петрарки відзначається земним характером, повним розумінням радощів та страждань людини. Відвертий антропоцентризм Петрарки вже чітко протистоїть середньовічному теоцентризму.

До видатних гуманістів XV ст. належить і видатний філолог Лоренцо Валла (1407–1457), близький у своїх міркуваннях до античного епікуреїзму. Він підкреслює природне єство людини і вважає доброчинним все те, що відноситься до життєво важливого інстинкту самозбереження, тому жодна мирська насолода не може бути аморальною.

Гуманізм Ренесансу в Італії орієнтувався переважно на Платона. Його філософія вважалася синтезом всієї філософії минулого. У флорентійській платонівській Академії (заснованої у 1459 р. Козімо Медичі за пропозицією візантійського неоплатоніка Георгіоса Гемістоса) Платон вважався «богом серед філософів», а філософія – надійним знанням про людину, світ і Бога. Георгіос Гемістос (1360–1425) на знак поваги до Платона узяв собі друге ім’я – Плетон, змінивши одну літеру в імені античного філософа. Плетон вважав, що світ залежить від Бога, але не створений ним, бо існує вічно. Тобто ним відкидалася християнська ідея «створення світу з нічого». Світ прекрасний у своїй гармонійній єдності, в цьому й полягає його «божественність». Людина – «середня ланка», з’єднання цієї гармонійності. Людина також «божественна», якщо через красу і гармонію йде шляхом морального вдосконалення.

З флорентійською платонівською Академією пов’язують час найбільшого розквіту італійського платонізму. Сама Академія стає головним культурним центром не лише Італії, а й всієї ученої Європи. Найвищого авторитету вона досягає при Марсіліо Фічіно та Піко делла Мірандолі.

Марсіліо Фічіно (1422–1495) переклав всі твори Платона, а також багатьох неоплатоніків на латинь. Головний власний твір – «Платонівська теологія про безсмертя душі». Філософія, на думку Фічіно, не «служниця» теології, а її «сестра». Філософія – це «учена релігія». Бог – першопричина ієрархічно побудованого світу, він – вихідна точка, що містить у собі весь світ. Бог проявляється у світі як різні динамічні сили (як бачимо, точка зору Фічіно не може вважатися ані креаціонізмом, ані дуалізмом). Ця позиція більш схожа на пантеїзм, який, однак, має містичний відтінок. Християнство Фічіно розуміє як вище етичне «законодавство», яке необхідно для вдосконалення людини. Лише морально досконала людина може претендувати на найвище місце у гармонійній і прекрасній ієрархії світу.

Джованні Піко делла Мирандола (1463–1495) вивчав, крім античної, ще й східну та арабську філософію. У розумінні ним світу теж відчутний пантеїзм. Бог не існує поза природою, він завжди в ній «постійно присутній». Світ складається із ангельської, небесної та елементарної сфер, він прекрасний у своїй суперечливості, як складній гармонії. Людина – особливий мікрокосмос, що «вертикально просякає» всі три сфери. Вона має виключне право самостійно творити свою особистість за власною волею і за власним вибором. Людина сама є творцем свого щастя. Можливість визначення власної долі та життєвого шляху дає також впевненість та право людині панувати над природою.

Дата добавления: 2014-11-16