Натурфілософський пантеїзм XVI–XVII ст

Доба Відродження характеризується не лише гуманізмом в плані піднесення розумових і творчих сил людини, а й створенням нової концепції природи. Реабілітація тілесності людини поширилася і на природний світ, який до того вважався найнижчим рівнем світової досконалості. Природу тепер ніби відкривають наново, оцінюючи у естетичних категоріях, як і людину. Природа не просто «тілесна», а ще й прекрасна сама по собі, вона гармонійна і різноманітна. Природа дає як різні плоди і блага, так і натхнення для творчості. Вона може творити сама, дивувати, бентежити, заспокоювати, захоплювати. Це тому, що в ній прихований якійсь вищий смисл, вища мудрість. Новий погляд на природу має назву пантеїзм (дослівно означає «всебожжя») – ототожнення природи і Бога. Природа божественна тому, що може творити і відновлювати все, що існує. Або Бог, «розлитий» в природі, проявився тим самим для людей. Згодом пантеїстична світоглядна позиція сприятиме поглибленому вивченню природних явищ і створить підстави для успішного становлення натурфілософії (або філософії природи).

Одним із перших прикладів пантеїстичного мислення є філософія німецького кардинала Ніколая Кузанського (1401–1464), передвісника справжньої натурфілософії. Співвідношення Бога і світу у нього теоцентричне, в дусі неоплатонізму. Центральним є неоплатонічне поняття «єдине». Єдине – це все, стверджує Кузанець. Єдине є тим, більше чого ніщо не може бути, і якому ніщо не протилежне. Єдине тотожне нескінченному, в якому злиті всі можливі протилежності. Бог не є чимось зовнішнім щодо світу: він «злитий» з ним. Природа – це «розгорнутий» Бог, і його пізнання – справа розуму, а не віри. Віра ж прагне осягнути Бога у його «згорнутій» формі.

На пантеїзм відчутно зорієнтовані філософські погляди видатного італійця П’єтро Помпонацці (1462–1525). Зокрема у своєму творі «Про причини явищ природи» він висуває цілу низку ідей: космічний рух підкоряється загальним природним закономірностям; все в природі має причину; світ підкорений вічному закону руху – все виникає, змінюється і гине. Бог, на його думку, не має свободної волі, діяльність Бога зумовлена тією ж загальною природною закономірністю. Помпонацці відомий також тим, що започаткував «нове прочитання» Арістотеля, якого тривалий час нове мислення Відродження вважало лише головним «учителем схоластики». Помпонацці нагадує про учення Арістотеля, зокрема стосовно залежності ідей від органів чуття; щодо невід’ємності душі від тіла – душа є матеріальною, тому і смертною. Філософія повинна виходити з наукових принципів і бути незалежною від теології, вважає Помпонацці, а релігію слід зберігати лише для виховання народу.

У Парацельса (1493–1541), відомого німецького лікаря, алхіміка, астролога і філософа пантеїзм має магічно-містичний характер. Природа для нього – живе ціле, просякнуте магічними силами, які відтворюються у властивостях, будові і функціях рослин, тварин, людей, ангелів, демонів та неодухотворених стихій. Вся природа може бути зрозумілою, виходячи з трьох алхімічних елементів: ртуті, сірки та солі, бо ртуть відповідає духу, сірка – душі, а сіль – тілу. Крім того, будь-яка реальність має своє архе життя (тобто активну духовну життєву силу). Архе всіх речей перетинаються, все взаємозв’язане: впливаючи на одну річ, можна впливати і на інші. В архе прихований ключ до природи – хто його пізнає, той оволодіє способом впливати магічним чином на природу й перетворювати її. Особистість Парацельса стала прототипом гетевського доктора Фауста.

Не можна не згадати і одного з найвпливовіших філософів італійського Відродження Бернардіно Телезіо (1509–1583). Його головний твір – «Про сутність речей згідно їхніх власних принципів», де викладена не пантеїстична, а деїстична філософська позиція. Згідно їй, Бог – лише творець світу, який надалі вже не втручається у природний хід речей. Рухи і зміни речей відбуваються завдяки боротьбі двох активних протилежних принципів – тепла і холоду. Самі вони безтілесні й без матеріальної основи проявлятися не можуть. Матерія – сутність всіх речей. Тілесними, тобто матеріальними, є всі природні речі, сама Земля і всі небесні об’єкти. Найціннішими у Телезіо є думка про матеріальну єдність світу та ідея про те, що джерело руху міститься в самій природі, а не перебуває поза нею.

У другій половині XVI – на початку XVII ст. натурфілософія робить помітні успіхи. Треба зазначити, що інтерес до природи був в певній мірі підготовлений не лише передовими ідеями Відродження, а й самим християнством. «Природа дана людині не тільки для блага, а й для повчання» – відомий канон християнського віровчення. Більш того, людина проголошувалася господарем над природними стихіями також ще з часів патристики. Гуманістичні ідеали Відродження підсилили християнські цінності, і тому не слід сприймати Ренесанс як піднесене заперечення середньовічного «варварства».

Натурфілософія як специфічна філософська галузь є цілком закономірним продуктом доби Відродження на тлі зростання суто земних цінностей людського буття. Людина дійсно переконується у можливості свого міцного, творчого і свободного закріплення в цьому світі, вірить, що здатна пізнати всі природні таємниці і поставити природні закони на службу людству. Паралельно натурфілософії розвивається й нове природознавство. Природознавці Ренесансу висувають на перший план дослід та експериментальні методи у вивченні природи. Найбільшого наукового авторитету набувають математика, механіка, астрономія, фізика. Нові тенденції наукового мислення відбилися у творчості Леонардо да Вінчі (1452–1519), Миколи Коперніка (1473–1543), Йогана Кеплера (1571–1630), Галілео Галілея (1546–1630), Джордано Бруно (1548–1600). Копернік розробив геліоцентричну теорію, Кеплер математично довів теорію про закономірності руху планет, Галілей сконструював телескоп, відкрив фази Венери, чотири супутники Юпітера, вивчав поверхню Місяця і Сонця тощо. До речі, саме Галілей, хоча і не був філософом, висунув ідею «прочитання книги природи». Ця «книга», на його думку, написана мовою математики, тобто всі природні процеси можна обчислити, встановити закони часових і просторових відносин, довести універсальну динамічність світу через математику і геометрію. (Згодом ця впевненість у всесиллі математики стане підґрунтям раціоналізму у природознавстві та філософії Нового часу).

Джордано Бруно створює нову космологію, вважаючи, що світ однорідний в усіх своїх частинах, і жодне тіло не має особливих привілеїв. Космос – водночас і порожня, і наповнена нескінченність. Поза ним немає нічого. Життя існує і на інших планетах, вважав Бруно. Як філософ, Бруно – пантеїст, бо праосновою всього вважає Єдине, в якому закладена внутрішня здатність матерії бути всезагальною формою Всесвіту, формою всіх форм. Цю здатність утримувати світ в єдності і водночас у розмаїтті Бруно називає «душею світу», яка існує всередині матерії і одночасно панує над нею. Його філософія природи має характер панпсихічного матеріалізму. Пантеїстична натурфілософія Бруно завершує розвиток ренесансного мислення.

Наступний етап філософії природи буде ще більше пов’язаним з розвитком природознавчих наук, що спиратимуться на математичні засади. Це зумовить відвертий прагматизм у прагненнях учених підкорити сили природи. Доба захвату та милування природою швидко мине. «Природа – не храм, а майстерня, і людина – робітник у ній», – це слова літературного героя, тургенівського Базарова стануть своєрідним гаслом Нового часу. Людина постане вже не творцем і не художником, а цілеспрямованим і наполегливим підкорювачем природи.

Дата добавления: 2014-11-16