Сенсуалізм Д. Локка та його тлумачення Д. Берклі і Д. Юмом

Вивчаючи ідеї мислителів Нового часу, слід зупинитися на дослідженні сутності сенсуалізму, як філософського напрямку. Сенсуалізм – напрям у філософії, який визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Сенсуалізм близький до емпіризму, який визначає чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання. Основана теза сенсуалізму – «немає нічого в розумі, чого не було б раніше в чуттях» – була висловлена ще Арістотелем.

Одним із перших представників сенсуалізму був англійський філософ Джон Локк (1632–1704). Він заперечував існування «вроджених ідей». Людська душа, на думку Локка, – це чистий аркуш паперу, лише досвід заповнює цей чистий аркуш знаннями. Він вважав, що досвід виступає у 2-х формах:

• зовнішній (чуттєве сприйняття зовнішніх матеріальних речей і явищ);

• внутрішній (внутрішня діяльність нашого розуму). Але зовнішній і внутрішній досвід призводять до виникнення лише простих ідей.

Для того, щоб отримати складні загальні ідеї, необхідні розумові дії з’єднання, співставлення та абстрагування.

Важливим елементом теорії пізнання Д. Локка є концепція первинних та вторинних якостей. Перші породжують в людині густину, протяжність, форму, рух або спокій, число. До вторинних якостей Локк відносить кольори, звуки, запах, смак, тепло і т. ін.

Процес пізнання Д. Локк поділяв на 3 ступені:

• інтуїтивний (він ґрунтується на мисленні і узагальненні внутрішнього досвіду);

• демонстративний (узагальнення зовнішнього досвіду);

• чуттєвий (базується на ідеях, які безпосередньо отримуються чуттями).

Сенсуалізм філософії Локка продовжили розвивати Джордж Берклі (1685–1753) і Давид Юм (1711–1776), але їхні висновки послугували для ствердження авторитету не науки, а релігії.

Основною працею англійського філософа Дж. Берклі є «Трактат про принципи людського знання». Його філософська система спрямована на захист релігії. Будучи переконаним прихильником християнства, Берклі критикує поняття матерії, оголошуючи єдиною існуючою реальністю людську свідомість, в якій розрізняє «ідеї», тобто пасивні якості речей суб’єктивного сприйняття, і «душі» – активні, сприймаючі нематеріальні суб’єкти духовної діяльності. Він наголошує на тому, що загальновідомий факт існування речей (столів, дерев і т. ін.) аж ніяк не означає їх об’єктивного, незалежного від нашого духу існування. Філософ тлумачить реальність як таку, що безпосередньо спостерігається, переживається. Він стверждував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факти існування будь-чого. Йому належать слова: «Бути – значить бути сприйнятим», отже світу поза свідомістю не існує. На його думку, саме Бог «вкладає» у свідомість окремих суб’єктів зміст відчуттів, які виникають при спогляданні світу та окремих речей. Таким чином, позиція Берклі є суб’єктивістською і теологічною.

Більш послідовно суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвинув Д. Юм. Його філософію відносять до скептицизму (вважаючи недосконалими наші відчуття, він відмовляв у праві на істину навіть розуму) і агностицизму (вважав неможливим пізнання світу).

Мета знання, на думку Юма, полягає не в адекватному пізнанні буття, а в його практичному застосуванні. Якщо Локк бачить джерело наших почуттів у зовнішньому світі, а Берклі – в Богові, то Юм не погоджується з обома цими рішеннями. Єдино і незаперечно існуючим Юм вважав лише враження. Дійсність – це потік «вражень», причини яких невідомі й непізнавані. Ми не можемо також знати, чи існує зовнішній світ. Існують, з точки зору Юма, враження внутрішньої діяльності душі і враження наших чуттів. Розум сам по собі не може до цих сприйняттів нічого додати, він може лише розділяти або з’єднувати. Існування для Юма тотожне сприйняттю.

Дата добавления: 2014-11-16