Суб’єктивний ідеалізм і агностицизм Канта

Характерні риси німецької класичної філософії

Тепер ми переходимо до розгляду нового етапу в розвитку світової філософської думки – німецької класичної філософії. П’ять німецьких мислителів, послідовно впливаючи один на одного, працювали над однією й тією ж злободенною для свого часу проблемою і склали одну школу. Представники цієї школи: Імануїл Кант (1724–1804), Йоган Готліб Фіхте (1762–1814), Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775–1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) і Людвіг Андреас Фейєрбах (1804–1872). Предметом цього нового етапу в історії філософії є дослідження зв’язку суб’єкта з його ж власною діяльністю. Чому мова йде про суб’єкт, а не про людину, як це було в попередні епохи: «людина і Бог», «людина і суспільство», «людина і природа»? Людина може бути і об’єктом, якщо нею маніпулюють, якщо її використовують як засіб. Людина ж у ролі суб’єкта – це коли вона виступає як активне самодіяльне начало. Вперше саме представники німецької класики усвідомлюють, що людина живе не стільки у світі природи, скільки у світі культури.

Термін «класична німецька філософія» уперше був уведений в історико-філософський лексикон Ф. Енгельсом у відомій праці «Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії». Під «класичною філософією» розуміється якнайвищий рівень її представників і величезна значущість вирішуваних нею проблем. Ці мислителі по-новому поставили ті філософські і світоглядні проблеми, які до них не змогли вирішити ні раціоналізм, ні емпіризм, ні просвітництво. Термін «класика» вживається в значенні кращого, досконалого, зразкового, першого у своєму роді, а також як синонім зрілого, завершеного. Класична німецька філософія – це зріла і завершена філософія раціоналізму.

Іммануїл Кант – основоположник класичної німецької філософії. Здійснив переворот у філософії, сутність якого полягає в розгляді пізнання як діяльності, яка відбувається за власними законами. Він довів, що у пізнанні не уявлення узгоджуються з предметами, як це вважалося до нього, а, навпаки, предмети узгоджуються з уявленнями. Тобто, він відкрив творчу природу пізнання. Головними його творами є: «Критика чистого розуму» (теорія пізнання), «Критика практичного розуму» (етичне вчення), «Критика здатності судження» (естетика).

Творчість Канта ділиться на два періоди: докритичний (до 1770-х рр.) і критичний (з 1770-х рр.). В докритичний період Кант займався головним чином космологічною проблематикою, тобто питаннями походження і розвитку Всесвіту. У своїй праці «Всезагальна природна історія і теорія неба» Кант обґрунтовує ідею самоутворення Всесвіту із «первісної туманності». Він дав пояснення виникнення Сонячної системи, спираючись на закони Ньютона. За Кантом, Космос (природа) не є незмінним, позаісторичним утворенням, а перебуває у постійному русі, розвитку. Космогонічна концепція Канта в подальшому була розвинута Лапласом і ввійшла в історію під назвою «гіпотези Канта – Лапласа».

Другий, найважливіший, період діяльності Канта пов’язаний з переходом від онтологічної, космологічної проблематики до питань гносеологічного і етичного плану. Цей період називається критичним, так як він відзначений виходом двох найважливіших праць Канта: «Критика чистого розуму», в якій він піддав критиці пізнавальні можливості людини, і «Критика практичного розуму», в якій аналізується природа людської моральності. У цих працях Кант сформулював свої основні питання: «Що я можу знати?», «Що я повинен робити?» і «На що я можу сподіватися?». У відповідях на ці питання розкривається сутність його філософської системи. Завершальною частиною критичної філософії Канта є його третя критика – «Критика здатності судження», де Кант намагався поєднати світ природи і світ свободи, науку і моральність. Такою єднальною ланкою є світ краси.

В «Критиці чистого розуму» Кант дає визначення метафізики (філософії) як науки про абсолютне, але в рамках людського розуму. Знання, за Кантом, ґрунтуються на досвіді і чуттєвому сприйнятті. Кант піддає сумніву істинність всіх знань людства про світ, вважаючи, що людина намагається проникнути в сутність речей, але пізнає її з викривленнями, причиною яких є її органи чуття. Він вважав, що спочатку треба дослідити межі пізнавальних можливостей людини. Кант стверджував, що всі наші знання про предмети – це знання не про їх сутність (для позначення якої філософ ввів поняття «річ в собі» або «ноумен»), а лише знання явищ речей, тобто про те, як речі з’являються перед нами, виявляють себе нам («річ для нас» або «феномен»). «Річ в собі», на думку Канта, залишається невловимою і непізнаваною. Це є агностицизм Канта.

Теорія пізнання Канта ґрунтується на визнанні існування додосвідного або апріорного знання, яке є природженим. Хоч ніяке наше знання не можливе без досвіду, все ж воно частково апріорне і не виводиться індуктивно із досвіду. Першими додосвідними формами свідомості виступають простір і час. Все, що пізнає людина, вона сприймає в формах простору і часу, хоч самим «речам в собі» вони не притаманні. Від чуттів процес пізнання переходить до розсудку, а від нього – до розуму. Розсудок, який виходить за свої межі, тобто межі досвіду, – це уже розум. Роль розуму вища від інших пізнавальних можливостей людини. Здатність до надчуттєвого пізнання він називав трансцендентальною апперцепцією. Це означало, що людині уже від народження дана здатність орієнтації в просторі і часі. В цьому немає нічого дивного, адже навіть тварини мають природжені інстинкти (наприклад, маленькі каченята ідуть до води і починають плавати без будь-якого попереднього навчання). Завдяки трансцендентальній апперцепції в людській свідомості можливе поступове накопичення знань, перехід від природжених можливостей орієнтації до ідей розумного пізнання.

В основному змісті своєї концепції Кант – суб’єктивний ідеаліст, так як фундаментальним буттям людини виступає індивідуальна свідомість. Він досліджує діяльність індивідуальної свідомості як основного агента всіх форм людської життєдіяльності.

Філософська система Канта має також назву критичного або трансцендентального ідеалізму, оскільки він досліджує індивідуальну свідомість не за допомогою інтроспекції (від лат. іntrospectare – дивитися всередину – самоспостереження або вивчення психічних процесів свідомості самим суб’єктом, який переживає ці процеси) і не через спостереження за кимось. Поставивши перед собою питання, як саме можлива наука і процес пізнання взагалі, Кант досліджує індивідуальну свідомість не як емпіричний, а як трансцендентальний, тобто надчуттєвий, умоглядний, суб’єкт. Трансценденталіями (від лат. transcendere – переступать) називають додосвідні, надчуттєві поняття, які пізнаються тільки інтуїтивно, тобто даються як готові убачання (рос. усмотрения).

Дослідження процесу пізнання Кант починає з розробки чотирьох основних антиномій. Антиномія (грецьк. протиріччя в законі) – це дві протилежні тези про один і той же предмет, кожна з яких доводиться як істинна і як хибна в рівній мірі. Це наступні антиномії:

1. Теза: світ має початок (межу) в часі і просторі. Антитеза: світ в часі і просторі безмежний.

2. Теза: все в світі складається з простого (із простих неподільних елементів). Антитеза: все в світі складне, тобто все має свою структуру.

3. Теза: людина вільна. Антитеза: людина не вільна, вона підпорядковується законам природи.

4. Теза: все, що відбувається в цьому світі, відбувається з необхідністю. Антитеза: все в світі випадкове.

Кант доводить, що і теза, і антитеза в рівній мірі істинні (відносно перших двох антиномій Кант доводить також, що теза і антитеза в рівній мірі хибні). Причина цього протиріччя полягає в тому, як пояснює Кант, що людина в своєму реальному житті одночасно і вільна, і невільна. Як це можливо? Людина не вільна в світі об’єктивної реальності, і, навпаки, вона вільна в суб’єктивній реальності. Але яке відношення має людина до об’єктивної реальності або остання до неї, коли ця реальність існує поза людиною і незалежно від неї і непізнавана в своїй сутності? Якби людина була чистим суб’єктивним духом, то, дійсно, їй не було б справи до об’єктивної реальності. Але ж насправді ми включені в об’єктивну реальність своєю тілесністю і соціальністю.

Розкривши внутрішню суперечливість буття людини в світі, Кант відповідно розробляє два алгоритми її діяльності (правил дій): умовний і безумовний або, інакше, гіпотетичний і категоричний імперативи (веління, наказ – від лат. іmperatіvus – владний, наказовий). Умовний імператив розкриває оптимальну стратегію діяльності людини в світі несвободи, тобто в світі об’єктивної реальності: якщо хочеш досягти певної мети, дій відповідно цій меті способом. Наприклад, якщо хочеш попити чайку, став чайник на джерело тепла. Що нас примушує діяти саме таким, а не іншим чином? Очевидно, закони природи. Умовний імператив показує, що в світі несвободи оптимальний алгоритм діяльності ґрунтується на знанні і використанні законів об’єктивної реальності. (Це, звичайно, прекрасна рекомендація, але ж поки що Кант не дав відповіді на питання, як можлива наука і процес пізнання взагалі. Ми поки що лише на шляху до відповіді).

Безумовний, або категоричний, імператив Канта, який розкриває оптимальний алгоритм діяльності суб’єкта в світі свободи, проголошує наступне: дій так, щоб максима (лат. maxima – принцип, норма, правило) твоєї волі дорівнювала волі оточуючих. Друге поширене коротке формулювання того ж категоричного імперативу: дій так, щоб твоя поведінка могла служити зразком загального законодавства. Неважко помітити в категоричному імперативі Канта зміст золотого правила моральності: дій по відношенню до інших так, як ти хотів би, щоб діяли відносно тебе. Таким чином, Кант концептуально обґрунтовує, що царство свободи – це світ моральності.

Умовний і безумовний імперативи розкривають діяльність людини системно як певну органічну цілісність: умовний імператив розкриває спосіб досягнення цілей-засобів, а категоричний імператив розкриває спосіб досягнення вищих і безумовних цілей. Самоціллю при цьому виступає сама людина: «Людина є мета сама по собі». В усіх вчинках слід виходити з того, що людина – це найвища цінність. Її не можна, за Кантом, використовувати як засіб.

Кант вважав, що те, що зміст категоричного імперативу відповідає золотому біблійному правилу моральності, свідчить про істинність його вчення. Всі цінності моралі і релігії повинні перебувати в органічній єдності. І все ж мораль і релігія, за Кантом, – це різні речі, хоч і пов’язані між собою. При цьому не мораль засновується на релігії, а навпаки. При вихованні людини треба спочатку розбудити моральнісні почуття, а потім прививати поняття про Бога, інакше виросте хитрун, лицемір, і релігія перетвориться на забобони.

В цілому етика Канта – це етика обов’язку, заснована на ригоризмі, тобто на вимозі неухильного дотримання норм моралі, моральнісного закону (лат. rigor – твердість, суворість).

Отже, Кант розкрив складність, антиномічність, тобто внутрішню суперечність буття людини в світі і дав методологію діяльності людини в цих непростих умовах. Але залишилась одна слабка ланка в використанні умовного імперативу: у нас іще немає відповіді на питання, як можливе пізнання законів об’єктивної реальності в ситуації початкового дуалізму і агностицизму.

Розглядаючи антиномії, Кант показав, що людина включена в об’єктивну реальність своєю тілесністю і соціальністю, тому можливе пізнання об’єктивної реальності за допомогою апріорних форм. Кант розробляє вчення про апріорні форми пізнання (лат. a priori – «до досвіду», незалежно від досвіду – знання про факти, отримане до вивчення їх на досвіді). Мова іде тут саме тільки про форми, які самі по собі беззмістовні, порожні. Це не природжені ідеї Декарта. Наявність у людини яких би там не було природжених ідей Кант не визнає, називаючи це «філософією для лінивих». Форми абсолютно беззмістовні. Можна для наглядності порівняти їх з типографським кліше (з металу чи дерева). Поки на кліше не нанесуть фарбу, вони не дають ніякого змісту. А що виступає в ролі фарби для кантівських апріорних форм пізнання? Це потік індивідуальної свідомості, тобто почуття, сприйняття, враження, думки. Якби не було цих апріорних форм, відкритих Кантом, то люди були б як сліпі щенята, вкинуті в бурхливий океан почуттів, пристрастей, думок. Наявність апріорних форм пізнання дає можливість упорядкувати цей потік свідомості: відчуття, сприйняття, уявлення, враження.

Оскільки є два джерела пізнання – відчуття і розсудок, то Кант розкриває апріорні форми чуттєвості і розсудку. Апріорними формами чуттєвості є простір і час, а розсудку – категорії. Вони є умовою виокремлення чогось у великому потоці буття і пізнання його. Простір і час – це чисті форми чуттєвості: перша – для зовнішніх відчуттів, друга – для внутрішніх. Вони повністю суб’єктивні, тобто являються частиною нашого апарату сприйняття. От якби людині від самого народження давали можливість дивитися тільки через сині окуляри, то вона і сприймала би світ і уявляла б його у синіх відтінках. А ми ніби носимо просторові окуляри, тому ми бачимо все у просторі, а також у нас є внутрішнє почуття часу. Простір і час не являються поняттями, це – інтуїції або убачання, суб’єктивні форми споглядання явищ (простір – форма зовнішнього споглядання, час – внутрішнього). Завдяки ним упорядковані наші відчуття, сприйняття і уявлення. Таке суб’єктивно-ідеалістичне розуміння простору і часу стало умовою і послужило засобом «коперніківського перевороту в філософії», зробленого Кантом. Адже, за Кантом, уже виходить так, що не ми перебуваємо у просторі і часі, а вони в нас. Але про переворот – трохи згодом, зараз розглянемо друге джерело пізнання, розсудок, який теж має свої апріорні форми.

Ілюструємо на прикладі: перед нами лежить два яблука. Реально є тільки яблука, а двійки немає. Але в нашій свідомості ми отримуємо все ж два яблука на основі апріорної двійки, яка уже є в нас, а не навпаки. Якби в нашій голові не було чисел, ми б і не рахували (кішки не рахують своїх котенят). Крім чисел, апріорними формами розсудку є всі ті поняття, що включені в логіку і виводяться з неї, а також категорії: причина, наслідок, субстанція, акциденція, сутність, явище, кількість, якість, властивість і т.д. Наприклад, завдяки поняттю причинності ми вже чекаємо, що загримить грім, як тільки помітимо, що мелькнула блискавка; спостерігається різкий спад в економіці – чекай соціальних потрясінь. Розсудок є здатність вносити форму в зміст досвіду.

З боку змісту пізнання рецептивне, пасивне, воно не залежить від суб’єкта, який пізнає, а з боку форми воно активне, діяльне (протиставлення пасивної матерії й активної форми йде від Арістотеля і спирається на той факт, що людина в процесі своєї діяльності змінює лише форму того, що надане природою). Все наше знання являє собою єдність чуттєвого змісту і понятійно-категоріальної форми, воно завжди є єдністю чуттєвого і раціонального. Суб’єктивні відчуття завдяки їх оформленню простором і часом набувають об’єктивного характеру явищ, які, після поєднання з понятійною формою, стають знанням. Кожен з цих елементів сам по собі не є знанням. Чуттєвість без понять сліпа, поняття без чуттєвості порожні.

Усвідомлення предмета можливе лише за умови єдності самосвідомості, тобто коли суб’єкт незмінно зберігає внутрішню безумовну тотожність: Я = Я. Цю тотожність Кант називає «трансцендентальною апперцепцією». Самосвідомість Я супроводжує всі мої думки, в будь яке моє уявлення входить теза «Я мислю». Без трансцендентальної апперцепції свідомість «розсипалась» би. Такий розпад, втрата єдності свідомості є хворобою душі, патологією.

Кант робить оптимістичний висновок із свого дослідження пізнавальних можливостей людини. Теоретичне природознавство можливе, оскільки предмет його – світ явищ, досвід або природа – не є чимось зовнішнім суб’єктові пізнання і незалежним від нього, а, навпаки, постає лише як породження самого розуму в його споглядальних і розсудкових функціях, зумовлених трансцендентальною єдністю самосвідомості. Більше того, Кант обґрунтовує можливість і необхідність філософії (метафізики). Метафізика – це внутрішня і невикорінна потреба людського розуму; це світова мудрість, «завершення всієї культури людського розуму».

Тут ми зустрічаємося з новим «персонажем» пізнавальної драми – з розумом. Розум – це найвища пізнавальна здатність. «Всякое наше знание начинается с чувств, переходит затем к рассудку и заканчивается в разуме, выше которого нет в нас ничего для обработки материала созерцаний и для подведения его под высшее единство мышления»[1].

В чому відмінність розуму від розсудку?

Нагадаємо, що розсудок обмежений сферою досвіду, явищ, умовного. Він не переступає цих кордонів. Але він підходить до цих кордонів і бачить проблемне поле, яке перевершує його можливості. Розсудок керується категоріями і приводить у взаємне співвідношення дані чуттєвості таким чином, що кожне явище зумовлюється іншим явищем. Умовами явища постають лише інші явища, які знову ж вимагають розуміння їх залежності від інших і так до нескінченності. Але при цьому для повного пізнання явищ розсудок вимагає розуміння умов, які існують у межах усього досвіду, тобто, потребує безумовного, такого, що містить в собі всі умови, не зумовлені жодною наступною причиною. Втім, ця вимога через нескінченність світу явищ в просторі і часі для розсудку нездійсненна. Пізнавальною здатністю, яка претендує на задоволення невикорінної потреби в завершеному синтезі, в досягненні повного пізнання, і є розум. Цю потребу в принципі неможливо повністю задовольнити, але її можна сформулювати як завдання для розсудку. Розум сам по собі не продукує нових знань, а лише дає розсудкові керівні принципи та ідеали пізнавальної діяльності. Розсудок спрямований на явища, розум же ніколи не спрямований прямо на досвід або на який-небудь предмет, а спрямований на сам розсудок. Якщо знаряддями і результатами діяльності розсудку є поняття, то результатами діяльності розуму є ідеї.

Тепер про сутність зробленої Кантом коперніканської революції в філософії. Вона полягає в тому, що Кант зруйнував міф про пасивну, споглядальну природу розуму, людської свідомості взагалі. Кант вперше виразив те, що потім (у Гегеля, в марксизмі, в нашій сучасній вітчизняній філософії) стало буквально енциклопедичною істиною, а саме: «внешняя вещь вообще дана человеку лишь поскольку она вовлечена в процесс его деятельности, выступает в формах этой деятельности, постольку в итоговом продукте – в представлении – образ внешней вещи всегда сливается с образом той деятельности, внутри которой функционирует внешняя вещь»[2].

Кант відкрив активну, діяльну сторону свідомості. Наші поняття – це не пасивні відображення, дзеркальні копії поза і незалежно від нас існуючих речей, а продукти нашої самодіяльності. Це доцільне, практично спрямоване відображення. Відображення «навіщо» і «як», а не «що». Поняття фіксує спосіб, метод, правило нашого доцільного виробництва і відтворення даного предмета.

Наприклад, ми бачимо сотні не схожих один на одного будинків... Багатоповерховий кам’яний будинок в спальному районі міста ми називаємо своїм домом. В кіно або на телеекрані ми бачимо невеличку хижину із тростини чи пальмових гілок і теж сприймаємо її як дім. На фотографії ми теж бачимо дім, хоч в цьому випадку перед нами лише кусок паперу з чорно-білими або кольоровими плямами. Наші відчуття і сприйняття у цих трьох приведених ситуаціях абсолютно різні, але ми бачимо дім, а не щось інше. Чому цілком різні речі ми можемо уявити собі як наглядний образ саме будинку? Що спрямовує наш зір? Справа в тому, що ми бачимо «щось», призначене служити укриттям від снігу, вітру, дощу, тобто перш за все ми там бачимо дах. Ми не тільки мислено, але і очима фіксуємо увагу на рисах, характерних саме для будинку. Для того, щоб впізнати щось, щоб зрозуміти, «що» є перед нами, ми повинні спершу уяснити собі «для чого» воно і «як» воно зроблене.

Кант показав, що поняття є схема, метод виробництва і відтворення предмета. Воно є уявленням способу нашої доцільної діяльності. Наша творча, продуктивна уява – це головний конструктор наших понять.

Тут можливе одне «дитяче» запитання. Будинки ми самі створюємо і відтворюємо, і вони служать нашій меті. А багато інших предметів і явищ, не створених людиною, наприклад, собака? Кант передбачив такі питання і дає відповідь: образ собаки створюється за тією ж схемою, що і будинок. Його ми теж створюємо в уяві. Повне, адекватне поняття собаки ми будемо мати лише тоді, коли зуміємо не лише в уяві, а і на практиці відтворити її з усіма її собачими звичками. І кожне наше поняття, будь то «собака», «зірка», «квітка», не є пасивними відображеннями, копіями поза і незалежно від нас існуючих речей; вони є, якщо завгодно, гіпотезами, що річ зроблена за таким-то принципом, за такою-то схемою.

Кант добре розумів всю колосальну значущість свого відкриття. Попри властиву йому скромність, він порівнював себе з Коперніком, заявляючи про те, що він здійснив «революцію в способі мислення». Продуктивна уява є механізмом поєднання, синтезу чуттєвості і розсудку, предмета і думки – цих абсолютно різнорідних сфер. За Кантом виходить, що «наперед встановлену гармонію» творить не Бог, а сам суб’єкт.

Але залишаються відкритими питання, чому лише людина володіє здатністю продуктивної уяви на відміну від усіх інших живих істот, і чому кожне наше поняття фіксує, ніби навіки «цементує», «відливає» в предметну форму те, «як» і «навіщо» ми «це» робимо, тобто чому в понятті відображені способи нашої доцільної діяльності. Кант зробив лише перший, хоч і дуже важливий крок до вирішення проблеми походження свідомості людини. Цим шляхом підуть потім Фіхте, Шеллінг і Гегель.

Дата добавления: 2014-11-16