Теоретична цінність «Науковчення» Фіхте

Йоганн Готліб Фіхте знаходився під таким враженням фундаментальної значущості концепції І.Канта, з якою він познайомився у 28 років, що справою свого життя вважав пропаганду і розвиток ідей свого великого попередника. Анонімна робота Фіхте «Досвід критики будь-якого одкровення» була прийнята за трактат Канта і отримала високу оцінку. Головний твір Фіхте називається «Науковчення» і присвячений розробці філософського фундаменту всіх наук. Філософія Канта є методологічним фундаментом переходу від класичної науки до сучасності. Фіхте дуже органічно сприйняв змістовну спрямованість творчості Канта, і об’єктивно концепція Фіхте також сприяла формуванню теоретико-методологічних основ сучасної науки, а також ідеології сцієнтизму (лат. scientia – знання, наука – світогляд, який розглядає науку і її успіхи в якості головного фактору прогресу в історії і засобу вирішення соціальних проблем).

Як талановитий послідовник Фіхте пішов далі свого учителя, і в його науковченні з’являється нова діюча особа пізнавального процесу – Абсолютне «Я». За ним приховується такий суб’єкт діяльності, як світова культура в її розвитку. Культура твориться не анонімно, а окремими особистостями, тому у Фіхте і фігурує «Я». Але логіку розвитку світової культури складають не індивідуальні особливості особистостей і їх творчості, а ті загальнолюдські цінності, які ними виробляються, тому мова йде про Абсолютне «Я». Суб’єкт Фіхте виступає як активне творче начало. Науковчення Фіхте включає теоретичну і практичну частини: теоретична – вчення про розвиток «Я» як свідомості і самосвідомості людини, яке подано в формі історії духу; практична – вчення про моральність, державу і право, а також про головну характеристику «Я», тобто про свободу. Ідея свободи об’єднує обидві частини філософії Фіхте. Без свободи неможлива ні наукова, ні будь-яка інша діяльність в культурі.

Культура кожної епохи – це не сховище надбаного скарбу: вся попередня культура людства повинна розвиватися, поширюватися і споживатися. Фіхте пише про обов’язок учених пізнавати хід розвитку культури і умови її творення, осягнути розумом історичне і філософське значення попередньої культури. У співвідношенні теоретичного і практичного розуму першість належить практичному. Таким чином, Фіхте тонко відчував і виражав перехід від споглядального типу світогляду до діяльнісного, який здійснився в результаті промислового перевороту і який акцентує моральнісну відповідальність суб’єкта. Він підкреслював важливу роль моральнісної свідомості в процесі розвитку культури, коли людина цілком віддає себе справі, відкидаючи в бік самолюбство і марнославство, розробляючи загальнолюдські цінності. Більше того, Фіхте зводив всю суспільно-історичну практику до діяльності моральнісної свідомості.

Фіхте глибоко аналізує свободу як атрибут моралі, стверджуючи, що моральнісним можна вважати лише те переконання людини, яке вільно прийняте нею, вимушене ж переконання рівносильне відсутності переконання. Більше того, свобода – це мета будь-якої діяльності людини: «Досліджуй заради своєї свободи». Навіть тіло людини Фіхте розглядає як знаряддя для досягнення цілей свободи. Фіхте досліджує свободу історично, розкриваючи, що існують різні ступені свободи, які зумовлені певними періодами розвитку Абсолютного «Я». Таким чином, вільна творча діяльність Абсолютного «Я», що ґрунтується на моральності, – це і є зміст діяльності суб’єкта, яку досліджує Фіхте.

Фіхте починав як суб’єктивний ідеаліст, але його вчення про Абсолютне «Я» сприяло переходу від суб’єктивного ідеалізму Канта до об’єктивного ідеалізму Шеллінга і Гегеля, а також і його самого в пізній період його творчості. В заключних своїх роботах Фіхте стверджував, що всі явища індивідуальної свідомості – це об’єктивоване знання, яке, в свою чергу, є вираженням або образом Бога. Адже діяльність Абсолютного «Я» як процес розвитку світової культури – це трансцендентальний суб’єкт дослідження.

5. Світовий організм як космічна функція людини (Шеллінг)

Третій видатний представник німецької класики – Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг. Він рано познайомився з філософією Фіхте, і вплив його ідей проявився не лише в декількох ранніх роботах, але і в цілому в концепції Шеллінга. І все ж Шеллінг досліджує діяльність іншого суб’єкта – світового організму. У Фіхте природа в образі «не-Я» – це лише матеріал для практичного розуму, на якому він випробовує свої сили і котрий виступає засобом для розвитку Абсолютного «Я» в реалізації моральнісної мети. Для Шеллінга ж природа чи світ в цілому виступає самостійною силою. Світ, який розуміється як організм, має дві сторони свого буття: тілесність і душу. В термінології Шеллінга ці сторони світового організму позначаються як природа і інтелігенція (духовна субстанція). «Будь-яка філософія повинна виходити з того, що або природа створюється інтелігенцією, або інтелігенція – природою». Натурфілософія переходить від природи до духу, трансцендентальна філософія – навпаки, від духу до природи. Шеллінг розвиває і натурфілософію, і трансцендентальний ідеалізм.

В контексті натурфілософії (нагадаємо, що натурфілософія, або філософія природи – це умоглядне тлумачення природи) природа розглядається Шеллінгом, перш за все, як внутрішньо єдина. В ній немає відокремлених субстанцій, неподільних першоелементів.

Другий принцип натурфілософії Шеллінга – постійна зміна і розвиток природи. Рух притаманний матерії як такій, не буває матерії без руху. Будь-який спокій, будь-який сталий стан тіла відносні. Природа – не лише продукт, вона – також продуктивність, «абсолютна діяльність». Він говорить про «ієрархію організацій», про ступені природи («потенції») як про ступені підняття форм. «Неорганічна природа – продукт першої потенції, органічна – продукт другої … Тому неорганічна природа постає взагалі як одвічно існуюча, а органічна – як така, що виникає». Підвищення рівня організації як певне «стремління» світового організму, його творча сила, життєвість породжує «інтелігенцію» (лат. intelligens – той, що знає, розуміє; розумний), або інтелект (лат. intellесtus – розум, розсудок, здатність мислити) як суб’єктивний зміст світового організму. Творча сила світового організму може бути тільки силою духу, котрий іманентно властивий природі. На нижчих ступенях організації дух виступає в формі несвідомого життя розуму, і його призначення – породження свідомості. Свідомість людини – це самоусвідомлення природи.

Ще один важливий принцип – єдність протилежностей. Будь-яка дійсність уже передбачає роздвоєність. Де існують явища, там існують протилежні сили. Отже, вчення про природу має передумовою в якості безпосереднього принципу всезагальну двоїстість. Діалектичний погляд на природу допоміг Шеллінгу висловити плодотворну здогадку про те, що таке життя. Життя, пише він, являє собою єдність двох матеріальних процесів – розпаду і відновлення речовин. «У кожному одушевленому тілі має підтримуватися постійна зміна матерії».

Шеллінг виклав свою натурфілософію в роботах «Ідеї до філософії природи», «Перший нарис системи натурфілософії», «Вступ до нарису системи натурфілософії». Мислитель вважав за необхідне співвіднести філософію природи з філософією духу, теорію об’єкта доповнити теорією суб’єкта. Це він зробив у роботі «Система трансцендентального ідеалізму», в якій він не відрікається від своїх натурфілософських робіт, а просто переходить до іншого кола проблем – хоче показати, як суб’єктивна реальність творить об’єктивну. Тут діяльність «Я» розпадається на теоретичну і практичну сфери.

Отже, ми знову зустрічаємося з активним, діяльним, творчим суб’єктом пізнання, як у Канта і Фіхте. Але Шеллінг вперше ввів історизм у теорію пізнання. У Канта були лише натяки, Фіхте декларував ідею, а тут не лише сказано: «Філософія є історією самосвідомості, що проходить різні епохи», але й показано, як це можливо. Шеллінг називає «одіссеєю духу» той шлях, який здійснив розвиток свідомості від первісної до вищої тотожності об’єкта і суб’єкта. Етапи («епохи»), які проходить свідомість, суть наступні: від простого відчуття до продуктивного або інтелектуального споглядання як знання про предмет; від продуктивного споглядання до рефлексії як роздуму про самого себе; від рефлексії до акту волі – на цьому завершується теоретична філософія. Шеллінг спеціально роз’яснює, що його трансцендентальний ідеалізм не є вчення суб’єктивного ідеалізму, оскільки мова йде не про суб’єктивний процес відчування і мислення, а про інтелектуальну інтуїцію як особливий орган пізнання світового організму.

Практична діяльність починається з акту волі і проходить ступені моралі, права, релігії і мистецтва. Мистецтво повертає людину до природи, до первісної тотожності суб’єкта і об’єкта. Шеллінг поглиблює, в порівнянні з Фіхте, дослідження проблеми переходу соціального суб’єкта від споглядального до діяльнісного типу світогляду. Мистецтво, осяяне світлом свідомості, виступає, за Шеллінгом, вершиною практичної діяльності, тому що воно розглядає природу крізь призму людини і моральності. Хоч процес творчості вислизає з-під контролю розуму і діячі мистецтва навіть гордяться тим, що вони не в змозі пояснити, як ними приймається те чи інше естетичне рішення, називаючи це натхненням або голосом Божим, однак, на відміну від несвідомої активності всесвітнього розуму природи або «світової душі», діяльність художника, освітлена свідомістю, може і повинна перевершити природу. Саме в мистецтві досягається поєднання несвідомої світової творчої сили як об’єктивності і людської свідомості як суб’єктивності.

Злиття суб’єктивного і об’єктивного в мистецтві осмислюється Шеллінгом на наступному (третьому, після натурфілософського і трансцендентального) етапі його творчості як «філософія тотожності»: тотожності суб’єкта і об’єкта, буття і мислення, реального і ідеального. Розум, мислення існують тільки в бутті і через буття. Буття, реальність, природа є буттям розуму. Взяті окремо ні мислення, ні буття не є першоосновою сущого, нею є їх тотожність: «Істинна сутність речей (і в реальному універсумі) – не душа і не тіло, а їх тотожність». Це – пантеїзм Шеллінга. Субстанція Шеллінга, подібно до субстанції Спінози, характеризується мисленням і реальністю. Відмінність тільки в тому, що у Спінози вона статична, а у Шеллінга – динамічна, самотворча.

Тотожність суб’єктивного і об’єктивного підводить до усвідомлення того, як у вільну діяльність суб’єкта вноситься те, що не характерне для свободи, тобто закономірність. Наступний етап творчості Шеллінга присвячений філософії свободи. Первісна, початкова тотожність суб’єкта і об’єкта витікає із Абсолюта, який задає закономірності буття і мислення, природи і духу. В діяльності Абсолюта інтелектуальна і естетична інтуїції єдині, виступаючи формою самоспоглядання Абсолюта. Абсолют в такій же мірі породжує Всесвіт, в якій творить його як художник. Шеллінг ставить питання: як і чому відбувається народження світу із Абсолюту, котре порушує рівновагу суб’єктивного і об’єктивного, ідеального і матеріального, яка існує в точці байдужості. Постановка цього питання і його дослідження упритул підводить Шеллінга до завершального етапу його творчості як логічній вершині людського духу в осягненні світобудови: до «позитивної філософії» або «філософії одкровення».

В «Філософських дослідженнях про сутність людської свободи...» Шеллінг доводить, що походження світу із Абсолюту – це ірраціональний початковий акт, що коріниться у волі Бога, яка є Його Слово і закон Всесвіту. Із волі Бога витікає свобода людини, яка існує в діалектичній єдності з закономірністю. Реалізація і розвиток свободи людини, за Шеллінгом, є Одкровення Бога, що розкриває себе в художній, науковій, технологічній творчості соціального суб’єкта. Таким чином душа людини зливається з гармонією Всесвіту. Це і є досягнення людиною в процесі її творчої діяльності початкової божественної єдності суб’єктивного і об’єктивного, буття і мислення, духу і природи.

Дата добавления: 2014-11-16