Об’єктивний ідеалізм і діалектика Гегеля

Гегель прийняв від Шеллінга естафету дослідження закономірностей процесу діяльності. Творець систематичної теорії діалектики починає свою творчість як послідовник «критичної філософії» Канта і Фіхте, однак потім під впливом ідей Шеллінга переходить у своєму дослідженні історії духовної культури з позицій суб’єктивного на позиції об’єктивного ідеалізму. Заперечуючи Фіхте, Гегель обґрунтував, що природа і суспільство не можуть бути виведені із людського «Я» або самосвідомості, хоч це Я і являється носієм загальнолюдської духовності. Гегель доводить, що саме людське «Я» повинно розумітися лише як прояв, хоч і найвищий, першооснови всього існуючого. Реалізуючи це завдання, він розвиває ідеї Канта і Фіхте про активність суб’єкта пізнання і про взаємодію теоретичного і практичного розуму. При цьому Гегель вперше показує, що пізнання дійсності і перетворення її – це по своїй сутності єдиний процес. В цьому виявляється уже вплив «філософії тотожності» Шеллінга. Як і Шеллінг, Гегель усвідомлює, що ні матерія, ні свідомість людини не можуть розглядатися як первинне, оскільки неможливо в рівній мірі ні свідомість логічно вивести із матерії, ні, навпаки, матерію із свідомості. Людська свідомість, з їх точки зору, сама повинна бути усвідомлена як результат усього попереднього розвитку якогось абсолютного субстанційного першопочатку.

Ми знаємо, що Кант перший вказав на активну роль людини в процесі пізнання. В рухові думки людини формуються об’єкти (предмети) пізнання. Із пасивної, «стражденної» сторони взаємодії з природою людина перетворилася в діюче за своїми внутрішніми законами активне начало. Але джерело людської активності Кант не розкрив, хоч він і зафіксував факт відображення в наших знаннях нашої цілеспрямованої діяльності. Він намагався знайти його в самій людині, у властивостях її свідомості. Людина зі всіма її властивостями розглядалася як щось готове, природою чи богом – в даному випадку це неважливо – дане. Такою взагалі була логіка емпіричної науки: брати факти готовими, без їхньої історії, такими, якими вони дані в досвіді, і встановлювати їх загальні риси і зв’язки, що постійно повторюються (закони). Але таким шляхом можна пояснити, як мислить людина, а не чому вона взагалі здатна мислити; можна більш чи менш задовільно пояснити походження змісту мислення, а не самого мислення.

Гегель розробив нову логіку, незвичну з точки зору емпіриків, яка дозволяє бачити об’єкт дослідження не в статиці, не лише готовим, таким, що уже сформувався, а і в динаміці, в процесі формування. Гегелю вдалося вперше подати весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному рухові, зміні, перетворенні, розвитку. І активність людської свідомості Гегель пов’язує не з особливостями тілесної, природної організації людини, а з процесом діяльного освоєння кожним індивідом духовного багатства, накопиченого попередньою історією. Навпаки, навіть особливості її тілесної організації є не лише передумовою, а і результатом її діяльності. Для Гегеля «істинне буття людини є її дії».

Перш ніж діяти, людина приймає рішення розумом, майбутній результат дії уявляється як ідеальний образ. Воля приводить в дію «тілесні сили», і людина, долаючи опір зовнішніх об’єктів, добивається мети. Тим самим вона перетворює свій ідеальний образ в деякий цілком відчутний матеріальний предмет. Тепер цей предмет сам протистоїть людині як зовнішній об’єкт. Але цей зовнішній об’єкт є опредмечена думка, тобто такий, що став предметом і, тим самим, відчужений від людини, протипоставлений їй її ж власний дух. Наприклад, автомобіль – це перш за все річ. Але цей же автомобіль – опредмечене бажання людини пересуватися швидко і зручно. Мрія, що стала річчю. Воля, поставлена на чотири цілком матеріальних колеса. Автомобіль – це теорія, логіка, розрахунок, що роз’їжджають по вулицях.

Людина живе в світі речей. Безпосередньо оточують її речі, створені попередніми поколіннями. А вся сукупність речей – це грандіозне «тіло людської цивілізації», результат діяльності багатьох поколінь, опредмечена історія людей. А так як кожна річ є опредмечений і відчужений від людини її власний дух, то, значить, і весь предметний світ цивілізації в цілому – це світ духу, свідомості, що застиг і заспокоївся у своєму речовому втіленні. До цього слід додати і такі чисто духовні витвори людей, як моральні норми поведінки, правові закони, релігійні уявлення, наукові теорії, структурні форми мислення і мови та ін. Кожен індивід, який приходить у світ, застає все це уже готовим і зустрічає цей світ як зовнішнє відносно себе. Причому застає і зустрічає не як уже розвинений індивід. Сам індивід, його потреби, способи їх задоволення, тобто способи його життєдіяльності, його взаємодії з іншими індивідами і з усім світом речей, не є готовими. Вони з’являються, формуються і розвиваються в процесі оволодіння об’єктивно існуючим «тілом цивілізації». Кожен індивід засвоює на власному досвіді накопичений попередніми поколіннями загальний досвід. Таким чином, для Гегеля свідомість – не дар богів чи природи, не вихідний пункт філософії, не початок, а завжди, в кожний момент, результат і продовження процесу освоєння предметного світу, світу речей і ідей, створених людством за весь період його історії. Так сама свідомість постала перед Гегелем в якості процесу.

З одного боку – історія людства, яка постійно закріплює свої досягнення у вигляді неосяжного моря предметів матеріальної і духовної культури, є історією розвитку людської свідомості, є процесом розгортання всіх потенцій людського духу.

З другого боку – індивідуальна свідомість окремої людини з’являється і формується в індивідуальній історії її. Це теж процес. Причому свідомість індивіда (оскільки її розвиток являє собою поступове оволодіння дарами суспільної історії) повторює всі основні етапи розвитку загальнолюдської культури.

Розвиток індивідуальної свідомості є поступове прилучення індивіда до духовної скарбниці людства в цілому. Свідомість індивіда може внести і свій вклад у цю скарбницю, але лише в тому випадку, якщо вона, по-перше, з достатньою повнотою оволодіє уже накопиченими багатствами, а по-друге, якщо виявиться спроможною сама розв’язати ті протиріччя, які тут накопичились – протиріччя суспільної історії.

Таким чином, Гегель пояснив те, що до нього здавалось абсолютно незбагненним: походження і роль всезагальних форм, в яких протікає мислення індивіда і які керують його досвідом, але які самі не виводяться із досвіду індивіда. Ці загадкові форми були постійним каменем спотикання для філософів минулого. І емпірики, і раціоналісти вважали їх формами, властивими саме свідомості індивіда. Для Гегеля ж індивідуальна свідомість – і її форми, і її зміст – розвивається в процесі оволодіння «духом» людської історії. Це і є поясненням загадкових «природжених ідей» і «апріорних форм розсудку», категорій розуму, які, дійсно, не створюються індивідом у його власному досвіді, як це і було помічено філософами-раціоналістами. Не народжуючись в досвіді індивіда як такого, вони народжуються в «досвіді історії», являючись її формами. І тільки тому формами індивідуальної історії кожного з нас.

Це було грандіозним науковим відкриттям, що плодотворно підвело підсумок напруженим пошукам філософів Нового часу. Філософія Гегеля вважається вершиною західної філософської думки Нового часу.

Нова логіка, яка дозволила зробити це відкриття (як і багато-багато інших) – діалектична логіка, яка, як уже було відзначено, розглядає об’єкт дослідження не лише як статичний, готовий, а і в динаміці, в процесі формування; вона розглядає його не лише відокремлено, сам по собі, а і в зв’язку з іншими предметами і явищами, а також з усіма його протиріччями, котрі призводять його до змін. Чому вона досліджує об’єкти в такий спосіб? Тому, що самі об’єкти ведуть себе таким чином. Так влаштований світ. Діалектика – це об’єктивний спосіб існування світу і відповідне відображення його в свідомості.

Гегель поступово зрозумів, що Шеллінг недооцінює роль логічного мислення і логіки взагалі, і він переходить до критики Шеллінга за його інтуїтивізм, теорію одкровення. В результаті Гегель приходить до думки, що адекватним розумінням Всесвіту або «истинной философией является не философия тождества, а философия, принципом которой является некое единство, которое есть деятельность, движение, отталкивание и, следовательно, в различении вместе с тем тождественно с собою». Світ існує не в хаосі, не як попало, а у відповідності з певною логікою, законом. Немає канатів, якими б підтримувалися в рівновазі зірки і планети в космосі, а вони самі тримаються, підпорядковуючись Закону, Логосу, Світовому духу, Богу – назвати це можна по-різному. Закони руху планет ніде не написані на небі, але ж ці закони існують, і людський розум уже знає ці закони. Також історія людства не є якимось диким хаосом безглуздого насилля, а має свою внутрішню закономірність посеред усіх блукань і випадковостей. Логос полягає в основі Всесвіту, природи, історії. І все людське – звичаї, мова, форми мислення, оцінки, всі соціальні інститути демонструють послідовне розгортання «логічного плану» світової історії. Без прилучення до цього плану людина безсила і беззахисна, доступна усім випадковостям. Тому вона повинна прагнути осягнути логіку Всесвіту, пізнати «план» світової історії і всю свою діяльність «узгоджувати» з цим планом. Таким чином, за Гегелем, суб’єктивній логіці (вченню про людське мислення) передує логіка об’єктивна – діалектичний (суперечливий) саморозвиток Всесвіту. Це – панлогізм Гегеля, який полягає в тому, що все буття пронизане логікою, а логіка мислення, яка пізнає навколишнє буття, визначається логікою останнього, тобто суб’єктивна логіка тотожна з об’єктивною.

Гегель називав свою філософію «абсолютним ідеалізмом». Спосіб існування Універсуму – це єдність поняття і реальності. Для позначення цієї єдності Гегель ввів поняття Абсолютної ідеї. Абсолютній ідеї як вихідній, початковій єдності притаманна активність, діяльність, тому що вона діалектична, їй властиве діалектичне протиріччя. «Тождественная с собой идея содержит в себе отрицание самой себя, противоречие». Гегель повертається до Абсолютного «Я» Фіхте, але на якісно новому рівні, тому що тепер досліджується процес розвитку світової культури в її чисто об’єктивному змісті. Індивідуальна свідомість розглядається як похідна від закономірної логіки розвитку світового розуму. На противагу інтуїтивізму і філософії одкровення Шеллінга Гегель стає послідовним раціоналістом і в повній мірі реалізує потенціал об’єктивного ідеалізму як учення, що розкриває закономірність буття Всесвіту, тобто об’єктивно істинний його зміст, який осягається розумом.

Науку, предметом якої є сам Всесвіт, Гегель починає з логіки. Чому? Тому, що саме мислення, свідомість визначають закони природи і суспільства. Завдяки мисленню, як підкреслює Гегель, людина виявляє тотожність суб’єкта і об’єкта. Цю тотожність Гегель називає абсолютним поняттям. Виявлення понять, усвідомлення людиною їх значущості примушує починати філософствувати не з суб’єкта і не з об’єкта, а з самих понять. Тому першою частиною «Енциклопедії філософських наук» Гегеля (роботи, в якій викладена його філософська система) є логіка. Філософія – це осягнення світу в поняттях. Для того щоб піднести філософію до рівня науки, Гегель будує систему понять і прагне вивести із одного поняття наступні. Філософія у Гегеля стає наукою понять, логікою руху понять, діалектичною логікою. Причиною руху понять є протиріччя. Протиріччя невикорінні і властиві кожній ідеї, саме вони примушують людину іти від одної ідеї до іншої, більш досконалої, не абстрактної, а конкретної. Гегель створив неперевершену систему категорій діалектики і відкрив зв’язок між ними: буття – наявне буття – для себе буття, якість – кількість – міра, одиничне – особливе – загальне, сутність – явище, можливість – дійсність, зміст – форма, необхідність – випадковість та ін. – всі категорії органічно переходять одна в одну. Вся система побудована на тріадичному принципі: кінцевий стан руху завжди є синтезом двох попередніх, пов’язаних один з одним запереченням; кінцевий стан пов’язаний з початковим у відповідності з законом заперечення заперечення (схема називається тріадою, оскільки в ній три основних елементи).

Розробка теорії діалектики Гегелем означала народження діалектичної логіки. Це не означає відкидання формальної логіки, а перехід на якісно новий, більш складний рівень мислення зі збереженням фундаментальних основ формальної логіки. Так формальна логіка не допускає протиріч. Формальнологічний закон тотожності проголошує, що А = А і не інакше. Яблуко є яблуком, а не чимось іншим. Діалектична логіка враховує і той факт, що це яблуко в той же самий момент «в собі», в можливості є не лише яблуко, а і щось інше. І це фактично підтверджується тим, що ми можемо його з’їсти, перетворюючи його в наше тіло, нашу кров... Отже, А не лише дорівнює А, а також і не дорівнює А. Також в своїй безпосередності воно є певне одне, а разом з тим і множинне: будь-який його фрагмент характеризується кольором, запахом, смаком, консистенцією, питомою вагою і т. ін.

Від логіки Гегель переходить до філософії природи, а потім до філософії духу. Логіка розкриває внутрішні, суттєві, необхідні, закономірні зв’язки світу, які на поверхні виступають як розвиток природи і суспільства. Природа – це лише інша форма буття абсолютної ідеї, її «інобуття» або «скам’янілий дух» (згадаємо, що абсолютна ідея – це єдність поняття і реальності). В філософії природи Гегель, з одного боку, використовує сучасні йому досягнення природознавства, а з іншого боку, в ній багато умоглядних побудов, котрі він вибудовує по схемі: теза – антитеза – синтез. Тут він також демонструє поетапний розвиток: механізм, хімізм, організм. Завдяки глибині і силі діалектичної думки Гегель в «Філософії природи» висловив ряд цінних здогадок про взаємний зв’язок між окремими ступенями органічної і неорганічної природи і закономірності всіх явищ у світі. На цьому етапі виникає людина як завершення природи, тобто виникає людський дух і можливість пізнання і самопізнання.

Соціум Гегель досліджує в третьому томі своєї «Енциклопедії філософських наук», який називається «Філософія духу». І знову ж таки «переход природы к духу не есть переход к чему-то безусловно другому, но только возвращение к самому себе того самого духа, который в природе является сущим вне себя». Цей розділ філософії Гегеля складається із:

а) суб’єктивного духу, який являє собою індивідуальну свідомість людини;

б) об’єктивного духу, що реалізується в політико-правових і моральнісних формах спільнот людей (сім’я, громадянське суспільство, держава);

в) абсолютного духу, втіленого в мистецтві, релігії і філософії, яка включає наукове теоретичне пізнання.

Філософія є «абсолютним кінцевим пунктом» саморозвитку духу. Вся історія філософії, за Гегелем, є шляхом до істини, на якому кожна класична система виступає послідовним ступенем самопізнання духу. Свою власну систему Гегель вважає фінальною формою самопізнання духу.

І в сфері соціально-філософських концепцій Гегель висловив ряд цінних ідей: про смисл історії, про розуміння історичної закономірності, про роль особистості в історії. Найбільший вплив Гегель мав на область філософії держави і філософії історії. Загальна світова історія розглядалась ним як «прогрес в усвідомленні свободи».

Основними філософськими творами Гегеля є «Феноменологія духу», «Наука логіки» (3 томи), «Енциклопедія філософських наук» (3 томи), «Філософія історії», «Філософія релігії» (2 томи), «Філософія права», «Історія філософії» (3 томи), «Естетика» (4 томи) та інші роботи різних років.

Дата добавления: 2014-11-16