Особливості німецького філософського духу. Просвітництво і романтизм

Тема 7 Німецька філософія ХVІІІ–ХІХ ст.

План

1. Особливості німецького філософського духу. Просвітництво і романтизм.

2. Характерні риси німецької класичної філософії.

3. Суб’єктивний ідеалізм і агностицизм Канта.

4. Теоретична цінність «Науковчення» Фіхте.

5. Світовий організм як космічна функція людини (Шеллінг).

6. Об’єктивний ідеалізм і діалектика Гегеля.

7. Антропологічний матеріалізм і метафізика Фейєрбаха.

Історико-філософська література вказує на прямий зв’язок між французьким Просвітництвом і Французькою буржуазною революцією 1789–1794 рр., на ту роль, яку зіграли мислителі в підготовці свідомості до зламу феодальної системи і утвердження нового ладу. Вони пристрасно писали про необхідність знищення деспотизму, станового поділу людей, влади католицької церкви. Їх ідеї підготували буржуазні революції в Європі. В «Декларації прав людини і громадянина» досить точно відтворені ідеї просвітників: про природжені права людини, про свободу і рівноправність людей, визначення народу як єдиного джерела влади, принцип поєднання особистих інтересів із суспільними, згідно з яким суспільне благо є верховним законом та ін.

Німеччина в цей час переживала один із похмурих і трагічних періодів своєї історії. Тридцятирічна війна, що почалася як спроба католицької Австрії знищити протестантизм у Німеччині, досить швидко вилилась у приховану релігійними гаслами бійню, у грабіжницький розбій, феодальні міжусобиці й мілітаризм. Війна стала для Німеччини найбільшою економічною, політичною і демографічною катастрофою, яка призвела країну до спустошення і «варварського стану». Після Вестфальського миру (1648 р.) «Німеччина виявилася збореною, безпорадною, розтоптаною, розшматованою» і «стікала кров’ю», як змальовував ситуацію Ф. Енгельс. Країна була роздрібнена на більш ніж 360 дрібних королівств, курфюрств, князівств, баронств, графств, рицарських володінь і вільних міст. Їх політична самостійність була ілюзорною, повсюди панували міжусобиці і безлад.

Але як би це не здавалось на перший погляд парадоксальним, ця ганебна в політичному й соціальному відношенні епоха була в той же час великою епохою німецької філософії та літератури. Близько середини ХVІІІ ст. народились усі великі мислителі Німеччини: поети Гете (1749–1832) і Шіллер (1759–1805), філософи Кант (1724–1804), Лессінг (1729–1781), Гердер (1744–1803) і Фіхте (1762–1814), а ще через двадцять років потому – філософи Гегель (1770–1831) і Шеллінг (1775–1854), а також теоретики концепції романтизму брати Август Вільгельм Шлегель (1767–1845) і Фрідріх Шлегель (1772–1829), Новаліс (1772–1801), Тік (1775–1853), Шлейєрмахер (1768–1834). Глибокий слід в поезії і літературі залишили також Віланд, Гельдерлін, Шаміссо, Гофман, Клейст, брати Грімм, а в музиці – Моцарт, Гайдн, Бетховен, Вебер, Шуберт. Саме тоді Німеччина заслужила назву «країни поетів і мислителів».

Просвітництво – це суспільно-політичний рух і антифеодальна ідеологія, яка сподівалась як на єдиний засіб суспільних перетворень виключно на виховання й освіту, на розум, здоровий людський глузд. Представники цього руху увійшли в історію світової культури як просвітники саме тому, що вони прагнули усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут шляхом освічення – поширення ідей добра, справедливості, наукових знань.

Представниками раннього просвітництва були Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646–1716) і його учень Християн Вольф (1679–1754).

Лейбніц – просвітитель-енциклопедист. Він – філософ, математик, логік, фізик і винахідник, юрист, історик, лінгвіст і громадський діяч. Він із захопленням працював над вирішенням технічних проблем: висунув ідею застосування циліндра і поршня, вдосконалив лічильну машину Б. Паскаля і т. д. Паралельно з І.Ньютоном і незалежно від нього розробив теорію диференційного й інтегрального числення. У геології висунув ідею історії Землі; у біології захищав учення про еволюцію; у мовознавстві виступив проти пануючої тоді біблійної легенди про походження всіх мов від давньоєврейської. Як дипломат і юрист відстоював принципи національної єдності німецької держави й засади природного права. Займаючись соціальними питаннями, він склав пропозиції щодо реформи податкової системи, скасування панщини, кріпацтва. Теоретична спадщина Лейбніца величезна. Майже всі його праці полемічні.

Вплив ідей Лейбніца на подальшу філософську думку був дуже суттєвим. Він був досить істотним на світоспоглядання Лессінга, Гете, Шіллера і, власне, на формування німецької класичної філософії. І все ж першу скрипку в німецькій філософії упродовж майже всього ХVІІІ ст. грав зовсім не він, а його учень – Християн Вольф. Аж до появи на філософській арені Канта, саме його вчення неподільно панує в науковому житті Німеччини, викладається в усіх університетах. Прижиттєва слава Вольфа, як і вплив його філософії, були вражаючими. Вольф був обраний членом п’яти академій в Європі. Його праці були покладені в основу філософської освіти в більшості країн Європи.

Втім, уже наприкінці століття його зірка згасла, престиж і популярність вчення впали так само різко та стрімко, як воно здобуло колись небачений досі авторитет у просвітницькому житті більшості країн Європи. Вольфа характеризують переважно як популяризатора і систематизатора, але також і вульгаризатора вчення Лейбніца, який вихолостив у вченні вчителя всі глибокі ідеї, всі елементи діалектики. Така оцінка хоч і не позбавлена певних підстав, але все ж несправедлива.

Навіть якби Вольф був тільки систематизатором і популяризатором учення Лейбніца, то й тоді він посів би важливе місце в історії філософської науки і філософської культури. Справа в тому, що основні філософські ідеї Лейбніца були буквально розкидані по різних творах, аркушах. Багато праць взагалі не були опубліковані і залишались недосяжними для його послідовників. Крім того, праці Лейбніца були написані в полемічній формі. Тому виклад філософського вчення Лейбніца – завдання не з легких. Лише в переробці Вольфа, яка полягала в систематизації ідей Лейбніца й наданні їм логічної ясності й доказовості, філософія Лейбніца могла мати академічний успіх і тим самим стати надбанням духовного життя Німеччини. Вольф зіграв також значну роль у поширенні математики, фізики, хімії, ботаніки та ін. Але Вольф був також систематизатором і відновником схоластики і розвивав телеологію, згідно з якою зв’язок і гармонія буття пояснюються цілями, встановленими Богом.

Видатним просвітником був Готхольд Ефраїм Лессінг (1729–1781) – філософ, публіцист, драматург, критик і теоретик мистецтва. Вся діяльність Лессінга була спрямована на боротьбу проти політики та ідеології феодальної реакції, за вільний, демократичний розвиток німецького народу і його культури. У філософському творі «Виховання людського роду» Лессінг мріяв про майбутнє суспільство, вільне від будь-якого примусу, в якому релігія цілком поступиться місцем освіченому розуму. У філософському творі «Натан Мудрий» він проголошує не лише ідею віротерпимості, але й право на вільнодумство, утверджує рівність народів і закликає їх до дружби. Його праці «Лаокоон» і «Гамбургзька драматургія» склали епоху в розвитку світової естетичної думки.

Одним з ідеологів німецького Просвітництва був філософ Йоганн Готфрід Гердер (1744–1803). Він захищав від нападок вчення Спінози і поєднав його з ідеєю розвитку. Історію людства, розгляду якої Гердер присвятив свій найважливіший твір – «Ідеї до філософії історії людства» (у 4-х томах), він розумів як продовження розвитку природи. Він доводив, що існування духу поза і до матерії неможливе і висловив здогадки про самозародження життя і про еволюцію живих організмів. Природний характер носять, за Гердером, і закони суспільства. Розвиток народів складає єдиний ланцюг, де кожна ланка з необхідністю пов’язана з попередньою і наступною, носить поступальний характер і спрямований до вищого стану – гуманності. Визначальну роль в житті суспільства відіграє культура, вважає філософ, яка одночасно і стимулює розвиток суспільства, і постає результатом цього розвитку. Історичний прогрес – це спрямований на людяність, поступальний розвиток усього людства із минулого через сучасність у майбутнє.

Йоганн Вольфганг Гете (1749–1832) – поет, дослідник природи і мислитель – разом з Гердером був одним із вождів першого загальнонімецького антифеодального суспільно-літературного руху «Буря і натиск». «Етику» Спінози він називав книгою, яка найбільше співпадає з його поглядами. Високо цінував критику Кантом телеології Вольфа, однак виступив проти агностицизму Канта. Про Гегеля говорив з великою повагою, хоч і не поділяв його ідеалістичних поглядів. Гете не схвалював намірів Гегеля включити до філософії християнську релігію, «якій там абсолютно нічого робити». Антипатія до релігії і церкви була характерною рисою світогляду Гете. Джерело релігії вбачав у невігластві людей, а головною рушійною силою історичного процесу, смислом людського існування вважав діяльність, працю.

Підтверджує визнання ключових цінностей свого часу і Фрідріх Шіллер (1759–1805) – поет, драматург, естет і історик. Драматургія і філософська лірика Шіллера сповнена протестом проти деспотизму і несправедливості, проникнуті гуманізмом, ненавистю до сваволі. Він дав блискучий аналіз протиріч сучасної йому культури, котра, хоч і відірвала людину від природи, але одночасно надала її розвиткові обмеженого і одностороннього характеру. Відновити цілісність людини, позбавити світ від властивих йому протиріч може, на думку Шіллера, мистецтво – це «царство прекрасної видимості», в якому примирюються і згладжуються протилежності фізичного і моральнісного життя людини. Шіллер був також автором низки історичних праць, які являють собою значний крок у становленні історизму. Ідея Шіллера про чисто естетичне подолання протиріч дійсності була підхоплена і доведена до свого завершеного оформлення ідеологами німецького романтизму.

Романтизм – це художній світогляд, що відображає конфлікт між універсумом і несумісним з ним ідеалом абсолютної свободи особистості. В основі романтизму лежить концепція безсмертя зла й вічної боротьби з ним. На практиці – це ідейний і художній рух кінця ХVІІІ – 1 половини ХІХ ст., який знайшов відображення в усіх областях духовної культури – в літературі, музиці, образотворчому мистецтві, філософії, естетиці, історичних науках, багатьох областях природознавства. Це був загальнокультурний рух, який прийшов на зміну Просвітництву і був породжений розчаруванням в історичних результатах Французької революції кінця ХVІІІ ст., які виявилися злою карикатурою на блискучі обіцянки просвітників.

Виникнення цього руху пов’язане з діяльністю Ієнського гуртка романтиків (1798–1801). Гурток був організований братами Фрідріхом і Августом Вільгельмом Шлегелями, які приїхали до Ієни викладати в університеті. Активними учасниками гуртка стали Новаліс (1772–1801), Людвіг Тік, І. Г. Фіхте, Ф. В. Шеллінг, Ф. Шлейєрмахер, В. Г. Ваккенродер та ін. В своїх лекціях «Про літературу і мистецтво» А. В. Шлегель різко виступає проти духу Просвітництва, його мистецтва, літератури, філософії. Ці лекції і були першим розгорнутим викладом концепції романтизму. Пафос його полягав у викритті дисгармонії сучасного світу, в підсвідомому прагненні до цілісного людського розвитку і гармонійних людських зв’язків. Романтизм був формою художньої і філософської критики протиріч буржуазної цивілізації. Йому притаманні так звана світова скорбота, підкреслений інтерес до внутрішнього світу людини, гротескно-сатиричне зображення дійсності та проникливе відтворення природи. Заперечуючи просвітницький реалізм, романтики створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. У цьому полягає суть їхнього вчення про два світи. З уявленням про два світи пов’язаний суворий захист романтиками цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм – вони відстоюють «сваволю поета, який не повинен підпорядковуватися жодному закону» (Ф. Шлегель). Вони прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу.

Першим, хто спробував зняти протилежність просвітницького і романтичного підходів у філософії до пізнання історичного і культурного процесів, був Кант.

Дата добавления: 2014-11-16