Елліністично-римська філософія

Після смерті Аристотеля починається нова доба в історії античного світу. Вона триває з ΙΙΙ ст. до н.е. по VΙ ст. н.е. Пов’язана вона з наслідками завоювань Олександра Македонського (356–323 рр. до н.е.), що включив до грецької цивілізації Єгипет, Близький Схід та Індію. В цей час грецька мова й грецька культура відіграють вирішальну роль на території Македонії, Сирії та Єгипту і тому його називають елліністичним. З 50-го року до н.е. політично-військову перевагу здобуває Рим. Від Іспанії до Азії панує римська культура та латинська мова, тому даний період називають римським або пізнім античним і закінчується він закриттям імператором Юстиніаном у 529 р. Афінської Академії, заснованої ще Платоном.

Соціальні зміни в епоху еліністично-римської доби не могли не позначитись і на філософі. Руйнування полісу (міста-держави), який був основою життєдіяльності людини, її самодостатності, призвело до формування нового світобачення, світовідчуття та й свідомості загалом. В імперії загальне (політичні справи, установи) не залежить від індивіда, державний устрій виштовхнув людину із громадського життя, що призвело до втрати інтересу до загальних справ.

Дані обставини спричинили і зміну предмету філософії. Домінуючою стає етична проблематика з питанням: у чому полягає щастя і як його досягти. Крім цього слід відзначити такі риси філософії, як індивідуалізм (вона орієнтована на захист окремого індивіда), суб’єктивізм, еклектика (синтез різних елементів, настанов, ідей) та ін.

Для створення певної панорами філософської думки цього часу потрібно проаналізувати такі напрями: кінізм, епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм, неоплатонізм.

Кініки (2-га пол. V – ΙΙΙ ст. до н.е.) – одна із сократичних шкіл, засновником якої був Антисфен із Афін (445–360 рр. до н.е.). Найвідомішим кініком був його учень Діоген.

Антисфен стверджував, що для досягнення блага жити потрібно «подібно собаці» (звідси назва, грец. κύων – собака), тобто це – простота життя, презирство до умовностей вміння твердо відстоювати свій спосіб життя, вірність, хоробрість, шляхетність.

Основним завданням філософії, з точки зору Антисфена, є дослідження внутрішнього світу людини, розуміння того, що для неї є істинним благом. Концепцію блага кініків можна звести до 4-х положень:

• натуралізм, який виходить із ідеї мінімуму, що означає сукупність тільки природних потреб;

• суб’єктивізм, заснований на тлі духу, характеру, здібності до незалежного існування, самообмеженні, звільненні від пут релігії, держави, сім’ї і т. ін.

• індивідуалізм, який орієнтує поведінку людини на досягнення незалежності від суспільства;

• евдемонізм, який вбачає спасіння і щастя людини у відмові від матеріальних благ, вміння задовольнятися малим, не бажати багато, бо це недосяжне.

Отже етичний ідеал кініків це: простота, презирство до всіх потреб, крім основних, безумовність особистої свободи.

В теорії пізнання кініки по-своєму вирішували проблему співвідношення одиничного та загального. Реальність загального не існує, а існують лише одиничні речі; поняття – це лише слово, яке пояснює чи є річ. Тому неможливо застосовувати загальні поняття до окремих предметів.

Кініки визнавали благо загальною метою і запитували в чому слід шукати його прояв для конкретної людини.

Епікуреїзм. Засновником школи був послідовник Демокріта Епікур (342–271 рр. до н.е.). Основний його твір «Про природу». В його вченні домінує етична проблематика. Основна мета філософії, вважав Епікур – щастя людини, яке досягається через пізнання законів світу.

Всесвіт вічний, унікальний і незмінний. Він завжди був таким і буде таким. Всі явища природи і Всесвіту Епікур пояснював різними поєднаннями невмирущих атомів. У Демокріта атоми відмінні за формою і величиною, а у Епікура за вагою. Під дією ваги атоми падають вниз і під час падіння атом може відхилятись від траєкторії, Можливість відхилення тлумачиться як основа не тільки природної свободи а й індивідуальної (людської). Це означає відсутність приреченості (фатуму), а отже, можливість вибору з кількох життєвих варіантів. Всі людські біди він пояснював тим. що люди не знають, що таке істинна насолода. Завдання філософії, на його думку – дослідити дійсну насолоду, бо люди часто не знають, чого їм шукати. Коли Епікур говорить, що насолода є кінцева мета, то він розуміє не насолоду розпусти чи чуттєвості, а свободу від страждань тіла і від хвилювань душі, зберігати незворушність та безпристрасність (досягнення стану атараксії).

Щодо теорії пізнання, Епікур як і Демокрит, дотримувався вчення про еманацію («витікання»), тобто вважав, що образи-копії, відокремлюючись від предметів навколишнього світу, сприймаються органами чуттів, викликаючи відчуття – копії.

Найбільш відомим послідовником Епікура був римський філософ Тит Лукрецій Кар (приблизно 95–55 рр. до н.е.). В роботі «Про природу речей» він виклав свою філософську позицію. Основна мета філософії, на його думку, звільнення людини від страху загробної кари, чого можна досягти через пізнання природи, що в свою чергу допомагає людині розуміти складні етичні проблеми. Лукрецій Кар підтримував ідею Епікура про відхилення атомів. Через відхилення атоми випадково, зіштовхуються і зв’язуються один з одним, утворюючи таким чином всю багатоманітність речей і явищ природи. Ідею відхилення він обґрунтовував як свободу волі людини.

Релігію він розглядав як забобони, продукт страху, тому вона стала джерелом несправедливості, вважав філософ.

Скептицизм. Цей термін в перекладі з грецької означає – той, хто досліджує, критикує. Як філософська школа скептицизм виник у VΙ–ΙΙΙ ст. до н.е. Його найвідоміші представники – Піррон з Еліди (бл. 360–270 рр. до н.е.), Енесідем з Кноса (Ι ст. до н.е.), Секст Емпірик (кінець ΙΙ – поч. ΙΙΙ ст.). Особливість цієї філософської школи полягає в тому, що скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість.

Сутність скептицизму яскраво виражена в трьох питаннях і відповідях на них:

• якими є усі речі? – Не більше такими, ніж будь-якими іншими;

• що можна сказати про такі речі? – Краще не казати нічого, утримуючись від суджень;

• що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? – Зберігати спокій, незворушність, самовладність.

Тільки так досягається вище блаженство, і у цьому єдино можлива користь від ставлення людини до речей і явищ світу.

Піррон заперечував можливість істинного знання про природу речей та вважав за необхідне утримуватися від будь-яких категоричних суджень. Сутність речей за їх наочністю не відкривається в чуттєвому сприйнятті, тому стосовно речей неможливо що-небудь стверджувати або заперечувати, а уявлення про них може бути як хибним, так і істинним. Звідси висновок: утримання від суджень, відстороненість, незворушність, безпристрасність.

Секст Емпірик відстоює головний принцип скептичної філософії – «однаковість думки», «рівновагу» у «протилежних речах та висловлюваннях». Людина може висловлюватися лише щодо того, якою річ нам «здається».

Отже, щастя полягає в тому, що у людини є повна свобода суджень з якої випливає незворушність і байдужість.

Таким чином, скептицизм – філософський напрямок, який сповідує сумнів у досягненні істини та здійсненні ідеалів.

Стоїцизм. Ця філософська школа отримала назву від слова «стоя» – назви портика, тобто відкритої галереї, що підтримується колонадою. Там, у цьому притулку навчав своїх прихильників Зенон із Кітіона (бл. 336–264 рр. до н.е.), засновник стоїцизму. Його послідовниками були Клеанф (331–233 рр. до н.е.) Хрісіпп (281–208 рр. до н.е.). У Пимі його ідеї розвивали Луцій Аней Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), Епіктект (50–138) та Марк Аврелій (121–180).

Стоїки розділили філософію на три розділи: фізику, етику, логіку. Фізика і логіка підпорядковані етиці як основі філософії, що має визначати сенс і мету життя. Вони вважали, що весь світ – це єдине тіло, яке наскрізь пронизане єдиним началом, яким є Бог. Він є «пневмою», тобто диханням, життєвою теплотою, що несе всьому закон і долю. Завдяки творчому вогню у світі фатум – невблаганний закон долі, який не може порушити жодна сила. Тому людям не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добровільно і беззаперечно їй підкоряється і тягне силоміць того, хто нерозумно і безрозсудно їй суперечить. Через це людині в її ставленні до долі потрібно визначити внутрішнє переконання до того, чого змінити не можна. Тобто це спокій, незворушність.

Такі поняття як «добро», «зло», «щастя» та ін. стосуються лише сфери людських відносин і не поширюються на природу, життя, смерть, страждання, багатство, злиденність, тобто на те, що не залежить від людини. До них людина повинна ставитися байдуже.

Зенон вважав, що кінцева мета людини жити «у злагоді з природою». Він запозичив категорію Логосу і ідею про походження світу з вогню у Геракліта. Людина – одне з втілень першовогню. Доля у нього тотожна Логосу.

Сенека – римський філософ і державний діяч, який написав трактати на теми моралі, наприклад «Про швидкоплинне життя», «Про милосердя», «Про щасливе життя» та ін. Хоч етичні проблеми займають найважливіше місце у його вченні, проте Сенека приділяє увагу тлумаченню природи. Він вважає, що джерелом всього є вогонь. Душа людини – витікання найвищого вогню. Все існуюче має основу – божественний закон (Логос). До того часу, поки людина не знає волі бога, вона не може розумно побудувати своє життя. Людське життя цінне, коли воно розумне, бо лише мудра людина здатна протистояти злу, стражданням, не втрачати душевної рівноваги і спокою.

Неоплатонізм. Найвідоміші представники цієї філософської течії були: Плотін (205–270), Порфирій (232 або 233 – поч. ΙV ст.), Ямвліх (бл. 245 – бл. 330 рр.), Прокл (410–485).

Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Неоплатоніки систематизували учення Платона, поєднавши його з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Сутність концепції виникнення і розвитку світу у неоплатоніків наступна: вищими субстанціями постають Єдине, Розум і Душа. Єдине шляхом еманації(витікання) виділяє з себе світовий Розум (світ ідей), світову (божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Душа оживляє все суще, вона упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає йому сенс, цінність і красу. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближчою вона стає до Душі божественної. Звідси і сенс життя людини – духовне самовдосконалення, тобто душа повинна очищатися від усього земного. Людина є уособлення світобудови, бо до її природи входять тіло, душа та розум. Прагнення людини – її душа повинна злитися зі світовою Душею.

Питання до самоконтролю

1. Визначте час існування античної філософії.

2. Які характерні риси філософії Стародавньої Греції?

3. Що означає «космоцентризм»?

4. Яке поняття, визначене елеатами, стало ключовим у подальшій філософії?

5. У чому полягає розбіжність між концепціями буття Геракліта і Парменіда?

6. Чому вчення Сократа називають «етичним раціоналізмом»?

7. Кого з античних мислителів вважають «Олександром Македонським грецької філософії»?

8. Назвіть античних філософів, які розвивали вчення про атоми і порожнечу.

9. Чому ідеї Платона, а згодом і неоплатоників набули продовження в християнстві?

10. Чим зумовлені кризові явища у світогляді греків ІІІ–І ст. до н.е.?

11. Чому відбувся перехід від проблем світобудови до проблем етики в елліністичний період античної філософії?

12. У чому полягає схожість концепцій стоїцизму, скептицизму та епікуреїзму?

Дата добавления: 2014-11-16