Тема 4: Західноєвропейська філософія Середньовіччя.

Класичний період античної філософії починається з виникнення школи софістівнаприкінці V століття, які переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості.

Перші філософи зосередили увагу на двох центральних проблемах – проблемі першооснови світу і на питанні про рухомість або нерухомість, розвиток чи незмінність справжньої реальності.

Мілетська школа відома як перша філософська школа античності – Фалес, Анаксімандр, Анаксімен.

Малоазійська колонія Греції – місто Ефес, філософська школа пов’язана з ім’ям Геракліта. Світ для Геракліта Ефеського був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним, керованим універсальним законом – логосом, образом і символом якого є вогонь. Загальний закон – логос – управляє всім сущим, закон безперервного вічного переходу буття з одного стану в інший. Завдання людини у набутті мудрості шляхом пізнання істини речей самої природи. Філософія є не ерудицією, не сумою знань, а саме мудрістю. Геракліт заперечував існування в природі чого б то не було постійного, усе тече, все змінюється, подібно до течії річки, в яку не можна увійти двічі, тому що вже нові води будуть омивати тебе, говорив Геракліт. Він став першим представником діалектичної концепції світу, він же першим висловив ідею про єдність і боротьбу протилежностей як джерело та причину розвитку.

Елейська школа – Парменід, Зенон – основні представники елеатів.

Парменід проголосив: «Ніщо не змінюється, лише буття є, а небуття не існує».Усі зміни у світі лише ілюзія, марево. Істинне знання про єдине і незмінне буття досягається лише за допомогою розуму, логічного міркування. Чуттєве знання є недосконалим, воно дає лише видимість речей.

Зенон Егейський (V ст. до н.е.) висунув п’ять спростувань істинного руху, які ввійшли в історію філософської думки як своєрідні діалектичні парадокси, або «апорії»(грецьке слово «апорія» - трудність осягнення, нездоланна логічна проблема). Із 45 апорій до нас дійшли дев’ять. П’ять з них вважаються класичними – «Стріла», «Стадій», «Дихотомія», «Ахіллес і черепаха», «Апорія міри». Своїми апоріями Зенон зафіксував об’єктивну суперечність руху.

Вчення Демокріта ґрунтується на протилежній щодо елеатів тезі – існує не тільки буття, але й небуття. Саме через визнання небуття стає можливим довести існування руху у світі. Буття – це сукупність атомів, а небуття – порожнеча, в якій атоми рухаються. Атоми Демокріта – це нестворені, далі неподільні, найменші матеріальні частинки, з яких складається вся різноманітність світу. Атоми розрізняються між собою формою, величиною та порядком взаємозв’язку. Якщо у елеатів сукупність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомів вона множинна і руховна.

Протагор, найбільш відомий серед софістів, висунув тезу «людина є мірою всіх речей». Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони відносні, різні для кожної культури, для кожної людини для кожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд і орієнтуватися лише на власні потреби. Ця скептична позиція софістів привела до того, що вчення перетворилося на суто формальне маніпулювання словами, у словесну гру, у вміння обґрунтовувати або спростовувати будь-яку думку, незалежно від її правильності чи хибності.

Сократ – «Я знаю, що я нічого не знаю, - казав про себе Сократ і додав – інші не знають навіть цього», він починає свій шлях учнем софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини.

Сократ принципово не писав філософських трактатів, вважаючи, що головне його завдання – навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з творів його учнів (Платона). На думку Сократа, всі люди прагнуть стати щасливими, але мало хто знає як цього досягти. «Людино, пізнай саму себе» - цей вислів став філософським кредо Сократа, в якому він вбачає шлях до щасливого життя, тобто у самопізнанні. Осередком людської природи він називає душу, і ця думка пролунала вперше в античній філософії; головна здатність душі – розум. Сократ, а пізніше і Платон, вважали, що чесноти людини залежать від її знань. Знання природи добра спонукає до добрих вчинків, бо люди чинять зло не свідомо, а лише через незнання того, що є добром.

Християнство першим вказало на хибність думки грецької філософії про зв’язок інтелектуальних знань з етикою і моральністю людини. Сократ розглядав діалектику мистецтво пошуку істини шляхом зіткнення й узгодження різних і навіть протилежних суджень.

Великим учнем Сократа був Платон (428-347 рр. до н.е.). Платону було 28 років, коли Сократа стратили. Платон з позиції об’єктивного ідеалізму створив умовну концепцію світобудови. Дійсним статусом реальності володіють «ідеї». Світ ідей – це світ загальних, досконалих визначень. Світ матеріальних речей є тільки «тінню», повторенням світу ідей. Світ ідей є первинний, світ речей вторинний, залежить від світу ідей. Сутність всього прихована від чуттєвого знання і осягається тільки розумом. Особливість платонівського ідеалізму полягає в тому, що він відриває ці сутності, надчуттєві форми від самих речей, проголошував їх об’єктивне, незалежне від людської свідомості і від самих конкретних речей, існування в окремому, недоступному чуттєвому досвіду світі. Теорія пізнання Платона пов’язана з його вченням про «ідеї». Але виникає питання, яким чином людина, що належить до емпіричного, матеріально-чуттєвого світу отримує знання про світ «ідей». Тут Платон звертається до поняття душі, яка є ідеальна сутність, вічна, досконала, а звідси – вона повинна була до існування у людському тілі перебувати у світі «ідей», споглядаючи їх. Таким чином, душа приносить знання про «ідеї» з попереднього існування, звідси вислів Платона «Немає навчання, є лише спогади». З вчення про «ідеї» цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон.

Платон створює своє вчення про ідеальну державу, яке стало першою соціальною утопією в історії світової філософії, і було викладене у творах «Держава» і «Закони». Основні принципи проекту ідеальної держави такі:

По-перше, за формою державного устрою це повинна бути аристократія, правління «кращих» (вона досконаліша за демократію або монархію). По-друге, в ідеальній державі повинно бути чітке розмежування основних функцій, а звідси і прошарків населення (правителі – мудреці, воїни – охоронці, ремісники, землероби). По-третє, у середині кожної групи населення усі повинні бути рівними, а майно – спільним. Четверта ознака: верховна влада повинна належати закону. Але особливість закону в тому, що він захищає інтереси держави, а не індивіда. Приватне життя людини цілком регламентоване і підкорене інтересам держави. Платон передбачає, наприклад, фактичне скасування інституту сім’ї, повну передачу функції виховання дітей державі, цензуру, заборону мистецтва і релігії. Вищою метою такої держави Платон вважав не матеріальне збагачення, а моральне і духовне вдосконалення громадян через розвиток науки і філософії. Цей проект – зразок тоталітарного суспільства.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) піддав критиці вчення свого вчителя Платона в його головному пункті, тобто про окреме існування ідей від реальних речей, які претендують на те, щоб бути їх сутністю. Однак, зауважує Арістотель, як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них? Справжнє буття, за думкою Арістотеля, може бути тільки одиничне буття, кожне з яких є нерозривно єдністю форм і матерії. Відповідно до теологічних поглядів Арістотеля, головною причиною становлення багатоманітності речей є надсвітова мета, форма усіх форм (першодвигун, Бог), яка стоїть за межами космосу і генерує в ньому внутрішній мотив до руху та удосконалення. Основні філософські твори Арістотеля: «Метафізика», «Органон», «Нікомахова етика». На противагу вченню про ідею Платона, Арістотель висуває своє вчення про категорії – загальні якості, характеристики. Він виділяє десять категорій: субстанції, якості, кількості, відношення, час, місце, стан, володіння, дії та пасивність. Будь-яка річ, стверджує Арістотель, складається з матерії та форми, які пов’язані між собою. Матерія пасивна, форма – активна. Арістотеля називають «батьком логіки», тому що він дослідив структуру логічного пізнання. Розкрив системні правила міркування і висловлювання.

Епоха еллінізму – настрої відчаю і песимізму, суб’єктивність світогляду. На передній план елліністичної філософії виходить проблема особистості. Особлива увага приділяється етичній проблематиці, а відправною точкою всіх міркувань стає визнання людського щастя найвищим благом. У чому ж полягає сутність щастя? Як його досягти? Відповіді на ці питання шукали дві філософські школи – стоїчна та епікурейська.

Філософи стоїки: Епіктет, Марк Аврелій, Плутарх, Сенека, Цицерон. Стоїки вважали, що у світі немає випадковості, все зв’язано фатальною необхідністю. Щастя і духовний спокій у такому світі можливі лише через пристосування до природи, через життя в злагоді з нею. Крім того, мудра людина повинна звільнитися від власних пристрастей. Єдине знаряддя людини у тяжкій боротьбі життя – байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, здоров’я. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть загроза смерті не зможе знищити її як особистість. Тому мудрець повинен зберігати стан безсторонності, апатії (від грецької байдужість).

Школа Епікура – ідеал життя споглядача, філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою, емоційний стан людини – атараксія (від грецької незворушність), яка передбачає звільнення від усіх хвилювань і пристрастей. Якщо стоїки нехтували життєвими радощами, ставились з презирством до задоволень і насолоди, то епікурейці, навпаки, прагнули до обґрунтування цієї позиції. Філософія, як її розумів Епікур, повинна бути практичною системою знань, повинна забезпечувати щасливе життя. Головне – живіть так, щоб «уникнути страху», казав він. Більш за все людину турбує страх смерті, але потрібно правильно поставитись до проблеми смерті, щоб подолати цю проблему. «Людина ніколи не зустрічається зі смертю, - говорив Епікур. – Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже немає.»

Епікур виступає проти фаталізму, проти ідеї неминучості стоїків, для обґрунтування своєї позиції звертається до атомістичного вчення Демокріта. Але на відміну від нього, Епікур вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законам природної необхідності. Існує випадковість, атоми можуть відхилятися від прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов’язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можлива, згідно Епікуру, її передумови повинні існувати вже у фізичному світі, частиною якого є людина. Навіть релігійні уявлення Епікура були підпорядковані ідеї людської свободи. Він не заперечував існування богів, але вони абсолютно не втручаються у людське життя.

У період пізньої античності виникає філософська школа неоплатонізму.

Основні представники: Плотін, Порукрій, Прокл, Ямвліх. Філософія Плотіна, найбільш відомого неоплатоніка, стала завершенням грецької філософії і переходом до релігійного містицизму.

Центральне поняття неоплатонізму – поняття Єдиного. Єдине розуміється як духовна безособова особа, джерело всього існуючого в світі, абсолютне світло, повнота буття, яке випромінює з себе енергію, «переливає» її «через край», породжуючи тим самим інші три форми буття – спочатку Світовий Розум («Нус»), потім Світову Душу («Софію»), і, нарешті, - природно-космічний світ. Процес випромінювання енергії і породження через це інших форм буття називається «еманацією». Цей процес є процесом деградації, «шляхом униз», переходом від світла до темряви, від абсолютного буття до небуття. Кожна ступінь еманації стає все менш досконалою формою буття, менш освітленою, з меншою мірою повноти і все більш «роздрібленою». Якраз матеріальний світ є найнижчою формою буття, осередком темряви, зла. Але, разом з тим, у процесі еманації у матеріально-природний Космос «входить» Світова Душа. Вона наповнює його красою, сенсом і гармонією. Через осягнення гармонії природного світу людина може почати «шлях догори» - піднесення до Світової Душі і потім – до Всесвітнього Розуму.

Неоплатонізм як релігійно-філософське вчення висуває ідею спасіння людської душі. Кінцевою метою і сенсом життя повинно стати повернення до Єдиного. Шлях до цього – очищення душі від матеріального тягаря і осягнення сутності Єдиного. Причому, оскільки Єдине підноситься над Світовим Розумом, знаходиться за його межами, шлях до спасіння лежить через інтуїцію.

Пізніше найвідоміші представники середньовічної патристики (перш за все Августин) застосовують принцип неоплатонізму для систематизації християнського віровчення.

Мета:

- Пізнавальна: ознайомитись із специфікою та проблематикою західноєвропейської філософії середньовіччя.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План лекції:

1. Релігійний характер середньовічного світогляду та філософії.

2. Період апологетики і патристики як перший етап становлення і утвердження християнської філософії.

3. Схоластична філософія.

Середньовіччя – це період зародження і розвитку феодальних відносин, епоха панування релігійного світогляду.

На початку VI ст. християнство з форми протесту поневолених і знедолених людей, перетворилася на державну, офіційно визнану релігію Римської імперії. Разом з цим поступово формується нова філософія, яка спиралась на фундаментальні ідеї Святого письма.

Філософія епохи середньовіччя мала цілком релігійний характер і відігравала роль «служниці теології». Теологія (від грец. «теос» - Бог, «логос» - вчення, слово) – вчення про Бога, богослов’я, що спирається на священні тексти божественного одкровення.

Риси середньовічного християнського світосприйняття:

1. По-перше, теоцентризм – ідея єдиного Бога-творця як центральна для християнського світогляду і філософії. Християнство відкинуло всі форми політеїзму (багатобожжя), і проголосило концепцію єдиного Бога.

2. Теоцентричність християнського світогляду доповнюється антропоцентризмом - уявленням про людину як центр створеного світу, як «вінця творіння», тоді як для космоцентризму античності людина є частиною Всесвіту.

3. У християнському світогляді утверджується ідея творіння «з ніщо» (так званий «креаціонізм»). Бог творить з небуття, а не «породжує» світ з першоматерії, як це уявлялось у міфології та філософських вченнях минулого.

4. У середньовічному світогляді панує ідея духовності, тобто вперше в історії людства акцент уваги на людину як на особистість, як на духовну, а не тільки природну істоту. Духовність виявляє себе як міра причетності людини до Бога. Християнство відкриває ще один «вимір» людського існування – дух.

5. Християнство відкриває віру як особливий стан людської душі, вона є впевненістю, що по той бік видимого світ є світ божественного буття. Це є ще однією ознакою релігійного світогляду: «подвоєння» світу на духовний і тілесно-матеріальний.

Періоди середньовічної філософії:

- Зародження і розвиток християнської філософії (апологетики і патристики) в умовах античності (ІІІ-V ст.)

- Ранній період європейської схоластики (VІ – ІХ ст.)

- Розквіт схоластичної філософії (ІХ – ХІІІ ст.)

- Пізня схоластика (ХІІІ – ХІV ст.)

Початок середньовічному етапу розвитку філософсько-теологічних ідей поклали так звані апологети, або захисники церкви і християнських ідей. Найвідоміші представники апологетики – Юстин Мученик (ІІ ст.) і Квінт Тертуліан (ІІ-ІІІ ст.).

Християнське одкровення, вважав Тертуліан, скасовує «мудрість світу цього». Віра не потребує раціонального обґрунтування: «Вірую, бо це абсурдно». Духовна чистота – той шлях, який веде до істини віри, часто всупереч доказам розуму.

На початку ІV ст. християнська церква стає державною в Римській імперії, Нікейський собор 325 року затверджує символ християнської віри. Відтепер потрібно було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати. Ці завдання вирішувалися «отцями церкви», видатними богословами, упродовж ІІІ-VІІІ ст. Твори святих отців церкви сформували так звану патристичну літературу (від латинського «патер» - батько), а період їх творчості назвали періодом патристики. Розрізняють східну (грецькомовну) і західну (латиномовну) патристику. На сході найбільш видатними представниками патристики стали Григорій Богослов, Василій Великий, Григорій Нисський (ІV ст.), Діонісій Ареолагіт (V-VІ ст.), Іоан Лествічник (VІІ ст.), Максим Сповідник (ІV-VІІ ст.). Західна патристика представлена іменами Амвросія, Ієроніма, Аврелія Августина (ІV ст.). Основну увагу отці церкви приділили богословським питанням (проблемі божественної Трійці, співвідношення божественної і людської природи Христа, проблеми богопізнання).

Августин (354-430 рр.), спираючись на принципи платонізму та неоплатонізму, систематизував християнський світогляд. Протиріччя людської душі, зв’язок людини з Богом, проблема добра і зла, історичного часу і вічності, сенсу історії – ось проблеми, які цікавили його понад усе.

Основним змістом життя, за Августином, є прагнення до щастя, щастя ж полягає у богопізнанні. Пізнання Бога і самопізнання людини взаємопов’язані у концепції Августина. Сутність людської душі – воля, а не розум, тобто здатність робити вільний вибір. Свобода волі – і великий дар, і велике випробовування для людини. Бог як абсолютне добро і любов створив світ чистим, вільним від зла. Зло увійшло у світ внаслідок гріхопадіння. Зло – це вільний вибір людини і вона несе за нього відповідальність.

Розглядаючи проблему співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі, але не відкидає значення розуму, який потрібен для сприйняття християнського віровчення. «Вірую, щоб розуміти» - теза Августина. Августину здається безглуздим схоластичне питання «що було до створення світу?» У божественній сутності не може бути «до» і «після», тут є вічне «тепер», тому людина повинна орієнтуватися на вічність. У творі «Про місто Боже» Августин зробив спробу створення філософсько-історичної концепції, де уся людська історія – це боротьба двох «царств» - «міста Божого» і «міста земного».

Схоластика (від лат. «схоле» - школа, навчання) – особливий тип філософування, підкорений теології і орієнтований на формально-логічне обґрунтування основних догматів християнського віровчення. Схоласти розробили витончену техніку логічного міркування, спираючись на логіку Арістотеля, тоді як західна патристика орієнтувалась на філософію Платона. Арістотель стає провідним авторитетом католицької церкви, а основні положення його творів (узгоджені Фомою Аквінським з християнством) були практично перетворені у догми католицької віри. До основних представників західноєвропейської схоластики належали І.С.Еріугена (ІХ ст.), Ансельм Кентерберійський (ХІ-ХІІ), П’єр Абеляр (ХІ), Фома Аквінський (ХІІІ ст.), Уільям Оккам (ХІІІ – ХІV ст.).

Центральною проблемою схоластичної філософії стає проблема співвідношення віри і розуму. Схоластику особливо цікавила проблема виправдання християнських догматів засобами людського розуму.

Проблема співвідношення віри і розуму у середньовічній філософії має три основних варіанти свого вирішення:

- Апологети і представники містичного напрямку середньовічної філософії стверджували абсолютну несумісність віри і розуму.

- Прагнення примирити розум і віру, раціональне пізнання і божественне одкровення (Августин, Фома Аквінський).

- Твердження вирішального значення розуму, притаманне переважно мислителям пізньої схоластики (П’єр Абеляр).

Уся проблематика середньовічної філософії, у тому числі проблема універсалій, або загальних понять, так чи інакше була підпорядкована основній проблемі. Проблема універсалій була відома ще з часів античності. Як існує загальне? Це було гострим питанням як для Платона, так і для Арістотеля, на яких спиралися мислителі середньовіччя. У Платона загальне (ідеї, сутність речей) існувало поза конкретними одиничними речами. Для Арістотеля загальне міститься у самих одиничних речах, і не може існувати окремо від них. Для схоластичної філософії проблема універсалій набула особливого значення, пов’язаного насамперед з проблемою Трійці. Як співвідносяться три постаті у єдиному Бозі? Інакше кажучи, як співвідносяться між собою одиничне та загальне? Це стало предметом суперечки між двома позиціями з цього питання – реалізмом та номіналізмом …

Номіналізм (лат. Ім’я) – різновид середньовічної схоластики, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), і таким чином, стверджує, що універсалії, якщо і існують, то лише у мисленні (поміркований номіналізм). Крайній номіналізм повністю заперечує буття загальних понять (Расцелін (ХІст.), Уільям Оккам, Іоган Бурідан та інші).

Реалізм (лат. – речовий, дійсний) – протилежний номіналізму напрям середньовічної філософії, який з’ясовує реальний статус універсалій (загальних понять), тобто питання про їхнє об’єктивне існування. Відрізняють крайній реалізм і поміркований. Представники крайнього реалізму, наприклад, Іоанн Скот Еріугена (ІХ ст.), вважали, що універсалії існують ідеально, до речей. З точки зору поміркованого реалізму Фоми Аквінського (1225-1274), вони існують, як суттєві значення до і після речей, як поняття про них у розумі суб’єкта (людини, яка знає).

Дата добавления: 2014-11-16