Тема 11. Філософія пізнання 1 страница

Карл Юнг (1875-1961 рр.) стає першим і найближчим спадкоємцем вчення Фрейда, але пізніше робить значний перегляд ідей свого вчителя, Юнг піддає критиці перебільшення ролі сексуального початку в людській психіці, лібідо він продовжує вважати основним інстинктом, але розуміє його не як сексуальну, а як універсальну життєву енергію. Основним досягненням творчості Юнга стало відкриття явища «колективного підсвідомого».

Колективне підсвідоме, вважав Юнг, є результатом родового життя. Досліджуючи людські сновидіння, міфи, релігійні уявлення, витвори мистецтва, фольклор, Юнг помітив такі підсвідомі духовні явища, які не могли бути зв’язані з індивідуальним життям і досвідом. Виявилося, що певні образи і символи були успадковані нами і збереглися у вигляді «архетипів». Архетипи, за Юнгом, є підсвідомими образами – символами, які передаються у спадок й оформлюють наше мислення і нашу поведінку. Досвід всіх минулих поколінь фіксується у глибинних структурах людського мозку і зберігається в універсальних, єдиних для всіх людей, всіх народів, всіх часів архетипах. Архетипи є підґрунтям існування людського роду, його духовною спадщиною, яка оживає через глибинні механізми пам’яті кожного окремого індивіда. Саме колективне підсвідоме, яке складається з архетипів, є справжнім фундаментом духовного життя індивідів. Раціональне «Я» не є центром особистості. Архетипи виводять особистість за межі раціонального індивідуального життя, в сферу минулого і майбутнього людського роду, в сферу вічного, за межі простору і часу. Особистість має глибинну ірраціональну і надраціональну природу. Дослідження людського досвіду наблизили Юнга до визнання релігійного світу. Саме в людській душі Юнг знайшов ту сферу, в якій наука і релігія не спростовують одне одного.

Неофрейдизм, представлений іменами Е.Фрома, К.Хорні, Г.Салліван, став продовженням і розвитком фрейдистських ідей в соціологічних та культурних дослідженнях.

Екзистенціалізм – філософське існування людини – виникає у 20-х рр. ХХ століття у Німеччині. Основоположниками німецького екзистенціалізму стали М.Хайдергер і К.Ясперс. пізніше виникає французька школа екзистенціалізму, яка стала більш популярною у 40-60-х рр. ХХ століття. Її представниками стали Г.Марсель, Ж.-П. Сартр, А.Камю. До екзистенціального напрямку тяжіє і творчість таких філософів, як М.Бердяєв, Л.Шестов, М.Бубер, М.Мерло-Понті, Х.Ортега-н-Гасет та інші. Предтечею своєї філософії екзистенціалісти вважають творчість та ідеї Паскаля, Унамуно, Достоєвського, Ніцше, Гусерля, К’єркегора. Саме К’єркегору належить термін «екзистенція» (йдеться про існування людини).

Екзистенціалізм є відображенням духовної кризи сучасної культури. У ньому переважають трагічні настрої – песимізм, відчай, незадоволеність, відчуття абсурдності світу, відчуження людини, її «закинутості»…

Екзистенціалізм починає з критики раціоналістичної традиції класичної філософії, звинувачуючи її в тому, що вона залишила поза межами філософії основну філософську проблематику – проблему людського існування. Будучи філософією пізнання, класична філософія розглядала людину тільки як суб’єкт пізнання, якому протистоїть світ як об’єкт. Людиною в її цілісності, з її унікальним внутрішнім світом ні філософія, ні наука не цікавились.

Екзистенціалізм відсторонюється від питання – який світ є сам по собі, безвідносно до людини, наскільки вірно і точно його можна пізнати та інше, і зосереджує увагу на суб’єктивному людському досвіді. Своєю основною заслугою екзистенціалісти вважали відкриття абсолютно нового типу буття – суб’єктивного людського досвіду, екзистенції. Усвідомлення і переживання власної присутності в світі, відчуття абсолютної унікальності, неповторності власного існування і є екзистенцією – по-справжньому людським способом буття. Екзистенціалісти вважають, що перед людиною завжди постає вибір – обрати «справжнє» існування або «несправжнє», «бути» або «мати», дійсно існувати як Людина або «здаватися» нею. У концепції екзистенціалізму світ (і природній, і соціальний) розуміється як чужий і ворожий щодо людини. Людина «закинута» у Всесвіті, який є пустим, сліпим і байдужим до людських турбот; він позбавлений сенсу, а тому – абсурдний. Світ нав’язує людині «несправжнє» існування в якості об’єкта, речі серед інших речей. «Несправжність» такого існування полягає в тому, що втрачається основний вимір суто людського існування – вимір свободи, вільний вибір власної долі. Існування «речі» не залежить від самої речі, існування в «речовій проекції» означає бути об’єктом, зазнати вплив ззовні, з боку природних, економічних, соціальних, культурних факторів, бути обумовленим їхньою дією. Суто людське існування полягає в тому, щоб бути суб’єктом, а не об’єктом, тим хто діє, хто впливає і хто визначає. Суспільство «усереднює», нівелює людину, нав’язуючи їй стандарти поведінки, смаків, уявлень, образу життя. Сучасне масове суспільство веде до омасовлення людини, до відчуження її від своєї власної сутності, від інших людей, від світу. Єдиний спосіб залишитися людиною в цьому нелюдяному світі полягає в мужності обирати свободу. Свобода як вільний вибір, що поєднується з мужністю, відповідальність за цей вибір. Екзистенція нерозривно зв’язана з усвідомленням скінченності власного буття. Проблема смерті є однією з центральних в екзистенціалізмі. Невід’ємним елементом екзистенції є також переживання «пограничної ситуації», тобто ситуації смерті, страждання, боротьби, провини. Відсутність у людини наперед заданої сутності і необхідність її створення – ще одна ознака людського існування.

Екзистенція, «справжнє» людське існування можливе лише через ясне усвідомлення трагічності буття, скінченності, смертності особистості, її «закинутості» в абсурдному світі. Тому з екзистенцією пов’язані такі почуття і переживання, як самотність, страх, провина, страждання, відчуження, неспокій тощо, – вони є предметом філософського дослідження. Прорив до екзистенції, прозріння, усвідомлення «справжньої» реальності відбувається в умовах «пограничної» ситуації. У «пограничній» ситуації людина опиняється в момент найглибших потрясінь, коли звичний погляд на життя змінюється гострим переживанням знайденого сенсу.

Особливість людської екзистенції полягає в тому, що людина «закинута» у світ без сутності. «Існування людини, - стверджує Сартр, - випереджує її сутність». Будь-яка річ, що існує в світі, має певну сутність, яка обумовлює особливості існування речі. Людське існування, на думку екзистенціалістів, нічим не визначено, тому людина є ні доброю, ні злою «від природи». Сенс людського життя екзистенціалісти вбачають в самостворенні людиною власної сутності у процесі існування в світі. Причому в людському існуванні неможлива ситуація, коли людина може остаточно «завершитися» в своєму самостворенні. Людина приречена не тільки творити себе з нічого, але й постійно долати сама себе, перевершувати себе, виходити за власні межі.

Свобода є єдино можливим способом існування. Справжня свобода абсолютно незалежна від зовнішніх умов і обставин, вона внутрішня, свобода волі і духу, свобода вибору моральної позиції в житті. Дійсно існує лише той, вважає Сартр, хто вільно вибирає, сам себе створює. Бути – значить вибирати себе. Бути вільним – означає не зраджувати собі, зберігати в собі Людину, не зважаючи на обставини. Свобода – це мати мужність бути людиною в нелюдимому світі.

Проблема свободи як вибору викликає проблему відповідальності. Мужність обирати свободу – готовність людини до ризику, готовність взяти на себе всю повноту відповідальності за вибір. Екзистенціалісти пропонують два варіанти реалізації свободи в умовах сучасного суспільства. Один варіант, найбільш виразно представлений Хайдергером, можна визначити як «етику неучасті», колись людині потрібно зупинитися заради зустрічі з собою, з власною екзистенцією. Свобода передбачає у даному випадку відмову від активної соціальної діяльності, від своїх претензій на владу, розрив з загальноприйнятими цінностями, зі стандартом «жити як всі», відмову від вічних перегонів за успіхом. Другий варіант свободи пропонує А. Камю. Звільнитися від «тиранії суспільного цілого», вважає він, можливо тільки через активний опір соціальному середовищу, через бунт, через протест і заперечення авторитетів, традиції, норм життя і поведінки, що нав’язуються суспільством. Мотив боротьби за духовну свободу, за можливість залишатися собою в умовах індустріального суспільства знайшов своє відображення у молодіжній контркультурі.

Позитивістський напрям у філософії ХХ століття орієнтований на перетворення філософії в науку. Основними проблемами цього напрямку є проблеми структури наукового знання, проблеми наукової методології і мови науки. Позитивістська філософія розвивається як опозиція ірраціоналістично-антропологічному напряму.

У своєму розвитку позитивістська філософія пройшла декілька етапів. Виникає позитивізм у 30-х роках ХІХ століття, в межах класичної філософської традиції. Перший етап позитивістської філософії представлений іменами О. Конта, Д.Міля, Г.Спенсера. «Другий позитивізм» виникає на межі ХІХ-ХХ століть як модифікація «першого позитивізму» під впливом революції в природознавстві, його основоположниками стали Е. Мах і Р.Авенаріус.

Позитивістська філософія ХХ століття є «третьою» хвилею позитивізму, що отримала назву «неопозитивізму». Неопозитивізм – широка філософська течія, вона мала свою еволюцію, змінюючи на різних етапах свого розвитку і пріоритети в проблематиці, і свої назви. Але при всіх модифікаціях і варіантах позитивістської філософії її основна програма і принципи залишилися незмінними. Програма позитивізму, як класичного («першого» і «другого»), так і некласичного (неопозитивізму з його варіантами), ґрунтується на наступних установках.

Позитивістська філософія орієнтована на проблеми науки: проблеми структури і функцій наукового знання, методології, логіки науки тощо. Для позитивістської концепції традиційним є висока оцінка науки, її ролі у суспільному прогресі. Характерними ознаками цього напряму є відданість ідеалу наукової раціональності, цінність чітко сформульованої думки, прагнення озброїти науку такими засобами пізнання, які б привели до максимальної строгості і достовірності наукового знання.

Впевненість у тому, що єдино можливим знанням є спеціально-наукове знання, що ідеалом пізнавальної діяльності є наука, створена за моделлю математично-природознавчих наук, вплинули і на бачення сутності філософії, і ролі у духовній культурі, зв’язку її з наукою. Сам термін «позитивізм» виникає з установки перетворити філософію на справжнє, наукове позитивне знання, на противагу знанню марному, химерному, «метафізичному» («метафізичне» - це те, що виходить за межі безпосередньо даного; «метафізика» - вчення про надчуттєву реальність, всю філософію яка шукає граничні основи буття, ототожнюють з метафізикою). За словами О.Конта, «позитивне і означає реальне на противагу химеричному». «Метафізичність» філософського знання, вважають позитивісти, полягає в тому, що вся попередня традиційна філософія займалась проблемами, які в принципі неможливо раціональним способом перевірити, тобто ні з позиції емпіричного досвіду, ні логіко-математичними засобами. Спочатку наголос робився на неможливості співставлення тверджень філософії з фактами. Пізніше знайшовся ще один аргумент проти філософії: «вся метафізика позбавлена смислу, оскільки вона перепсована грубими помилками логічного характеру» (Р.Карнап).

Звідси випливає основна установка позитивізму щодо філософії: філософія не має свого предмета дослідження, як самостійна дисципліна вона не має права на існування. Але, якщо філософію очистити, як вважають позитивісти, від «метафізики», тобто від всіх світоглядних проблем, перетворити її на позитивне знання, вона може виконувати певні функції, зв’язані з «обслуговуванням» наукового знання. Класичний позитивізм залишив за філософією роль систематизатора наукового знання, посередника і об’єднуючого фактора між різними галузями науки. Неопозитивістська філософія вважає, що її роль – бути логікою та методологією науки.

Неопозитивізм виникає у 20-х роках ХХ століття. Його першою формою став логічний позитивізм, який постав за мету логічний аналіз науки. Концепцію логічного позитивізму розробили представники так званого «Віденського гуртка», більшість яких були логіками і математиками – М.Шлік, К.Гедель, Р.Карнап, Л.Вітгенштейн. Ідеї логічного позитивізму також поділяли Б.Рассел, Г.Фреге та інші. Неопозитивісти викидають з філософії всі «залишки» метафізичних питань, які ще були притаманні класичному позитивізму ХІХ століття, у першу чергу – проблему існування об’єктивної реальності. Ця проблема була визначена як тема, що позбавлена наукового смислу. Чуттєво-емпіричні дані, що досліджуються наукою, були визначені не як прояви об’єктивної реальності, а як «матеріал пізнання», з яким можна просто маніпулювати. Основна функція «наукової» філософії повинна була полягати не в систематизації наукового знання, як вважали перші позитивісти, а в діяльності по аналізу наукових форм знання засобами математичної логіки. Величезний вплив на концепцію логічного позитивізму здійснили творці математичної логіки – Г.Фреге і Б.Рассел. Основним завданням логічного позитивізму стало реформування мови, через максимальне вилучення з неї логічних двозначностей і недоречностей. Адже тільки несуперечлива мова може бути пристосована до рішення наукових проблем. Кінцевою же метою логічних позитивістів було створення єдиної методологічної основи для всіх наук, яка гарантували би строгість, достовірність і обґрунтованість наукового знання.

Саме з логічного позитивізму починається переорієнтація позитивістської філософії на проблеми мови. Спочатку ставилося завдання переформулювати і перекласти висловлювання звичайної мови на мову формалізовану, штучну, на символи математичної логіки (логічний позитивізм). Пізніше виникає філософія аналізу «нормальної», тобто звичайної природної мови (аналітична філософія, філософія лінгвістичного аналізу).

Представники «Віденського гуртка» називали себе «науковими емпіристами», підкреслюючи, що вони першими провели науковий аналіз поняття досвіду. Наукове знання, на їх думку, ґрунтується на методі індукції. Строга наука робить узагальнення, формулює закони на підставі низки спостережень та експериментів. Результати емпірично-експериментальних досліджень повинні бути перевірені на істинність спеціальним методом верифікації, розробленим неопозитивістами. Логічний аналіз науки методом верифікації полягає в тому, що всі наукові твердження потрібно перетворити на такі, котрі можна безпосередньо співставити з даними спостережень, перевірити дослідним шляхом. Якщо твердження не може бути перевірено таким способом, то його вважають позбавленим наукового смислу і вилучають з науки.

Логічні позитивісти стикнулися з такими труднощами принципу верифікації, які вони не в змозі були подолати. До того ж англійський філософ К.Поппер піддав ґрунтовній критиці і індуктивно-емпіричну концепцію, і принцип верифікації логічних позитивістів. На думку Поппера, наука, що використовує індуктивний метод, тобто робить узагальнюючі висновки з великої кількості спостережень, - є міфом. Насправді наука йде до висновку часто після одного спостереження, виходить з припущень, а наукові висновки і теорії завжди є певними здогадами, і аж ніяк не універсальними обґрунтованими істинами; наука вгадує, але не обґрунтовує. Тому надії логічних позитивістів на міцний емпіричний фундамент науки виявилися марними. Замість принципу верифікації, Поппер пропонує принцип фальсифікації, тобто пошук фактів, які не підтверджують, а спростовують певні положення. На його думку, загальні наукові положення неможливо верифікувати, але можна спростувати (фальсифікувати). Сутність принципу фальсифікації полягає в тому, що теорію можна вважати дійсно науковою, якщо її в принципі можна спростувати, можна виявити в деяких випадках її хибність. Наприклад, теорія Ейнштейна, хибність якої для окремих випадків можна довести, виявляється науковою. Будь-яка «нормальна» теорія на відміну від лженауки, включає в себе певну заборону, не дозволяє пояснити все, що завгодно. Впевненість логічних позитивістів, у тому, що можна побудувати штучну математизовану мову як абсолютно логічну, внутрішньо несуперечливу систему, була підірвана відомою «теоремою неповноти» Геделя. У ній було доведено, що досягти повної визначеності, повної обґрунтованості неможливо навіть в математичному знанні, а звідси неможливо повністю формалізувати мислення і побудувати ідеально строгу математизовану мову.

Після краху, який зазнав логічний позитивізм, досліджуються лінгвістичні механізми мови, значення мовних висловлювань, смисли мовних виразів. У 50-60-х роках панівним варіантом неопозитивізму стає аналітична філософія, або філософія лінгвістичного аналізу. Поштовхом до її розвитку стали пізні роботи Л. Вітгенштейна і філософія «здорового глузду» Г.Мура. Лінгвістична філософія переносить наголос на аналіз повсякденної мови, на умови її правильного застосування – мова почала розглядатися як найважливіша частина людського буття.

У 60-70-ті роках формується ще один варіант позитивістської філософії – постпозитивізм. Його основними представниками є І.Лакатос, Т.Кун, Фейєрабенд та інші. Постпозитивізм зазнав значного впливу ідей К.Поппера, його концепції «критичного раціоналізму». На перший план тут виступають проблеми, що викликані змінами в самій організації наукового пізнання: наука стає все більш зв’язаною з промисловими комплексами, все більш динамічною, зростає колективний характер наукової творчості. Постпозитивізм зосереджує увагу на проблемах ефективності наукового знання, механізмах його розвитку, сутності наукових революцій, на зв’язках наукового знання з соціально-культурним середовищем людини.

Висновок, який був зроблений представниками постпозитивізму, полягає в тому, що сучасна наука при всій її могутності та практичної ефективності є досить відносним знанням, побудованим на припущеннях. У наш час наукове знання сприймається за істинне, якщо воно дістає підтримку найкомпетентніших фахівців епохи, або якщо воно будується на засадах, які на той час перебувають у моді. Виявилося, що наукове знання, яке нібито повинно бути максимально об’єктивним, насправді залежить від багатьох факторів: від теоретичної позиції дослідника, від тієї наукової моделі, якої він дотримується, від пануючих релігійних вірувань, від матеріального середовища, соціального оточення, навіть від психологічних рис дослідника.

Згідно з «критичним раціоналізмом» Поппера, наука розвивається тільки як процес здогадів і припущень, в яких міститься можливість їх спростування. Будь-яка теорія з часом виявляється хибною. Наука неспроможна породити знання, яке б було певним або хоча б ймовірним. Будь-яку теорію потрібно розглядати як здогадну, що отримала деяке підтвердження. Але в любу мить перевірка може виявити її хибність. Розвиток науки можна розглядати як процес «спроб і помилок», треба вчитись на власних помилках.

Т.Кун у своєму відомому творі «Структура наукових революцій», спираючись на аналіз багатьох прикладів з історії культури, показав, що розвиток науки не є лінійним процесом накопичення відкриттів та винаходів, процесом нагромадження все більш повного і точного знання. Наука розвивається стрибками: пануюча парадигма (модель) наукового знання з часом зазнає кризи, супроводжується розривом зі старим, усталеним науковим баченням і змінюється на нову парадигму. Причому завжди існують різні можливі варіанти нової парадигми науки, перемога певної наукової моделі залежить, як доводить Кун, не від безсторонніх і неупереджених перевірок і доказів, а від найрізноманітніших, часто випадкових факторів – психологічних, естетичних, соціальних, практичних тощо. Відтепер людству судилося жити в постійній невпевненості і в абсолютній невизначеності – це висновок, який роблять дослідники аналізу наукового знання ХХ століття.

Тема 10: Філософська онтологія; проблема буття.

Мета:

- Пізнавальна: познайомитись з поняттям онтології, її основними питаннями та проблематикою.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План лекції:

1. Проблема буття в історії філософії.

2. Структура буття та місце в ній людини.

3. Простір і час як найзагальніші характеристики буття.

Онтологія – вчення про буття, розділ філософії, який вивчає фундаментальні принципи буття. Основне питання онтології: що саме дійсно існує, є справжньою реальністю, а що є лише ілюзією, видимістю. Категорія «існування» показує, що щось є в наявності, але сам факт існування ще не розкриває прихованої сутності, глибинної причини існуючого. Філософія не обмежується констатацією того, що існують фізичний світ, люди, рослини, тварини, суспільство, духовна культура тощо. Філософія покликана віднайти основу всієї різноманітності, множинності явищ світу, відкрити зв’язки, взаємозалежності між ними. Проблема буття – це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого.

Досить давно філософами було помічено, що не все доступне нашому чуттєвому досвіду є справжньою реальністю. У світі спостерігається вічна плинність буття, всі речі з’являються і з часом зникають. Світ роздрібнений на елементи, окремі явища та речі. Те, що безпосередньо спостерігається в світі, є тимчасовим, тому воно не має статусу правдивої реальності. Що є безперечно і безумовно існуючим? Філософи дійшли висновку, що чуттєве сприйняття світу ще не розкриває глибинної сутності речей. Дійсно існуючим є особлива, понадчуттєва реальність, яка недоступна чуттєвому досвіду, але яку можна осягнути розумом. Так виникає метафізика – вчення про надчуттєву реальність, про приховану від безпосереднього спостереження сутність речей, про причину їх єдності та внутрішнього взаємозв’язку. Метафізика стала основою філософської онтології. Основними питаннями онтології і метафізики з античних часів були такі питання:

- Чи існують першоелементи всього існуючого?

- Чи існує субстанція як правдива реальність, як гранична основа буття? Якщо так, то чи є вона незмінною субстанцією, або ж її потрібно мислити як вічно мінливу?

- Чи існує світ як цілісна єдність, або він є лише множиною незв’язних одне з одним явищ, речей, подій?

- Чи має світ початок і кінець, або він є вічним і нескінченним?

- Чи все у цьому світі визначається причинно-наслідковими зв’язками, або є дещо вільним, не підпорядкованим детермінації?

- Яке місце людини у світі? Чи є людина черговою ланкою світового розвитку, чи вона є його вершиною?

Потрібно зауважити, що існує суттєва відмінність в розумінні онтології східною та західною традицією. Тільки за Заході підґрунтям сущого є буття. Східна онтологія ґрунтується на уявленні про небуття як дійсної основи всього існуючого. Небуття на Сході трактується не як негативна характеристика – відсутність буття, а як позитивне перевершення буття. Якщо в західній філософії всі речі та явища сприймаються як різноманітні форми буття, тобто зникнення речей є лише переходом до іншої форми буття, то в східній культурі саме буття є лише тимчасовим проявом небуття. Усе виникає з «великої порожнечі», з небуття, і все з часом щезає в небутті.

У західній філософії проблема буття вперше була поставлена античною натурфілософією, яка розглядала буття як вічний і досконалий космічний порядок. Онтологія, в тому числі антична, нерозривно зв’язана з пошуком субстанції, субстрату всього сущого. Поняття «субстрат» і «субстанція» мають певні відтінки. Під субстанцією розуміється гранична, не знищувана основа, фундаментальна сутність буття. Субстрат – це вічний «будівельний» матеріал, з якого складається світ. Перші кроки в пізнанні буття були пов’язані зі зведенням субстанції до субстрату, з пошуком конкретного першоелементу світу. Субстратом світу спочатку вважали конкретну речовину (землю, воду, вогонь, повітря тощо), пізніше – атоми, найменші і неподільні матеріальні частинки. Одні філософи стверджували, що буття знаходиться у вічному становленні. Тут все виникає і щезає, а тому зворотною стороною буття є небуття, інші філософи заперечували цю думку, наполягаючи на тому, «що буття є, а небуття немає» (Парменід). Буття є єдиним, незмінним і нерухомим, стверджували вони. Крім того, правдива реальність є понадчуттєвим буттям і осягається тільки розумом. Платон висуває думку, що першоосновою світу є понадчуттєвий «світ ідей», світ певних духовних сутностей. В епоху середньовіччя істинне буття ототожнювали з буттям Бога, а земне, створене буття, вважалося неістинним. Онтологія епохи Відродження повертається до ідеї одухотворення Всесвіту, до природи як справжньої реальності. У період Нового часу утверджується підхід до буття як до субстанції. Підґрунтям світу вважається або єдина субстанція (монізм) – духовна чи матеріальна, або дві (дуалізм), або множина субстанцій (плюралізм). По-різному вирішується і проблема пізнавальності субстанції – від впевненості в можливості пізнання сутності буття до заперечення такої можливості частково або повністю (позиція гносеологічного скептицизму та агностицизму). У філософії XVII-XIX ст. втрачається образ буття спорідненого людині. Якщо в античні часи людина мислилася мікрокосмом, часткою одухотвореного макрокосмосу, «живого» Всесвіту, а в епоху середньовіччя – «образом і подобою» Божою, то в новочасній філософії буття сприймається як об’єкт, що протистоїть людині як суб’єкту пізнання і діяльності. Природне буття в якості об’єкта стає чимось таким, що потрібно підкорити, нав’язати йому свою волю, силою змусити розкрити свої таємниці і використати в своїх цілях – це утвердження ідеї панування над природою.

У натуралістичних та матеріалістичних концепціях образом справжньої реальності стає природа як машиноподібна, механічна система з діючими в ній неминучими, «сліпими закономірностями». Духовна реальність не має тут статусу буття, вона є лише вторинним, похідним проявом природного світу. Ідеалістичні концепції Нового часу підґрунтям світу вважали духовну субстанцію. Основну увагу вони приділили проблемі гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості, за допомогою чого, на їх думку, людині відкривається світ правдивої реальності. Ідея єдності буття і знання про нього, впевненість в тому, що буття розкриває себе через людське пізнання, – є традицією європейської класичної філософії. Дійсно існуючою тут є така реальність, що засвідчується розумом. Німецька класична філософія обґрунтувала неможливість побудови онтологічного вчення без його зв’язку з людським пізнавальним досвідом, без зв’язку з гносеологією.

Післякантівська філософія другої половини XIX століття втрачає інтерес до онтологічної проблематики. Як довів Кант, питання про буття не має сенсу без звертання до людського досвіду. А людський досвід не в змозі розкрити сутність речей, їх правдиве існування. Виявилося, що буття не може виступати для людини як «річ у собі», бути об’єктивною, незалежною від інтерпретації реальністю. Людське пізнання ніколи не виходить за межі світу, щоб судити про нього ззовні. Була піддана критиці сама націленість класичної філософської традиції на осягнення правдивої реальності, що існує незалежно від людини.

Філософія ХХ століття відроджує онтологічну проблематику як онтологію людського буття. Феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика та інші напрямки сучасної філософії відкривають світ людського буття як особливу реальність, що має статус справжньої реальності, істинної. Сучасна онтологія створює філософську картину світу як світу людської буттєвості, що включає в себе поняття «світ екзистенції», «життєвий світ» людини, «світ повсякденності». Буття як таке, в своїй істині, розкривається тільки через людську присутність в ньому, через причетність людини до світу. Філософська онтологія спирається на науку, але не зводиться до її картини світу. Наукова картина світу пов’язана з необхідністю з’ясувати, що саме існує і в яких формах, а філософія центрує це знання на людині, відповідаючи на питання: яким є буття, що розкриває себе через людське існування. Філософія включає людину з її свободою і творчою діяльністю в наукову картину світу.

Буття є єдністю людини зі світом. Філософська онтологія осмислює буття як присутність в світі людини.

У сучасній філософії по-різному оцінюється роль та місце людини в світі. Існують принаймні два протилежні варіанти бачення цієї проблеми: світ як ворожа щодо людини реальність та світ як «сродний» людині. Екзистенціалізм підкреслює трагедійність людського буття. Людина закинута в світ, він є чужим і ворожим, сповненим заперечними, нищівними силами. Певні підстави для такого світоуявлення, безумовно, є. Вихідною умовою людського буття є зіткнення буття і небуття. Людина є єдиною істотою в світі, що знає про свою скінченність. Проблема смерті в людському житті, її переживання сповнюють буття людини трагічністю. Інша філософська позиція заснована на ідеї спорідненості людини і світу. Людина вкорінена в глибинну реальність, вона є її способом саморозкриття. еволюція людського знання, творчості, діяльності є еволюцією світового самоодкровення. Адже справжнє буття не є чимось існуючим незалежно від людського буття і прихованим від людини. Правдиве буття є таким, що викликається до життя самим фактом людського існування. Всесвіт здійснює себе через людське буття. Людина не є якимось «стороннім» в світі, існує споріднення людини і Всесвіту.

Дата добавления: 2014-11-16