Тема 14: Культура і наука у системі людських цінностей

Мета:

- Пізнавальна: познайомитись з поняттями культури, цінностей, глобальних проблем буття.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План лекції:

1. Філософське розуміння культури.

2. Культура і творчість.

3. Наука в духовній культурі XX ст.

4. Цінності та ціннісні орієнтації в культурі

5. Цінності буття і глобальні проблеми людства.

Поняття «культура» виникає одночасно з формуванням науки Нового часу і зародженням буржуазних відносин. Цей латинський термін спочатку означав культивування, обробку землі, щось таке, що має штучний характер на відміну від природних речей. Саме у XVII столітті, коли здійснилися величезні зміни у соціально-економічному становищі людини, в її взаємо­зв'язках з природою, з'являється ідея людини-творця як володаря природи. Саме тоді виникає уявлення про культуру як про штучний, надприродний світ соціуму в протилежність природному світові. Культура постає як світ людини, її творчої діяльності.

У буденному розумінні культура - це сукупність цінностей, духовного і матеріального багатства людства. Дійсно, певним чином всі предмети мате­ріального і духовного виробництва є сферою культури, предметним втілен­ням здібностей людини, її сутнісних сил та відносин. Але культуру не мож­на розуміти лише як емпіричну сукупність результатів людської діяльності, це - лише її зовнішня, предметна сторона. У філософії проблема культури розкривається як проблема зміни, розвитку самої людини. Сутність і сенс культури полягає у реальному історичному процесі самостворення люди­ни. Культура є способом і засобом саморозвитку здібностей індивіда, його матеріального і духовного світу. Вона є мірою «олюднення» самої людини, мірою людяності її відношень до природи, до суспільства, до інших людей, до самої себе. Культура є тим виміром людського буття, який відповідає саме за розвиток людини як Людини. Усе, що створене, будь-який предмет цивілізації зберігає в собі людські здібності і властивості, має людську фор­му й відображає історичний досвід, знання, смисли, значення, потреби, цін­ності. Саме в процесі предметної діяльності в історичному процесі соціаль­ного життя створюється тіло цивілізації і культури - світ людини, світ її сил, можливостей, здібностей. Світ людської культури - це і природа, і сус­пільство, уся оточуюча дійсність. Культура відбиває смисли і значення люд­ського існування, вона є проявом самовиробництва, саморозвитку людини. Тому культура не починається там, де закінчується природа, вона не є пев­ною надбудовою над природою. Культура є способом і формою людського ставлення до природи, що передбачає відношення до природного середови­ща як до суверенної цінності. Культура є, разом з тим, способом і формою «олюднення» суспільства і індивіда. Саме в ній складається надбіологічна програма поведінки, спілкування, діяльності, що в сукупності створює соціальний досвід (знання, зразки, навички, соціальні цілі і ідеали, цінності норми). Культура зберігає, транслює і продукує ці програми як результат людської творчості. Тільки по культурі ми можемо судити про те, хто ми є і цьому світі, якими є межі і масштаби нашого існування, що взагалі означає - бути людиною. Культурою є весь світ як поле людських смислів і значень. У дзеркалі культури людина знаходить саму себе, саме в культурі містяться передумови і необхідні засоби по-справжньому людського існування і само-творчості.

Творчість у загальному розумінні - це діяльність, яка породжує щось нове, такі матеріальні і духовні цінності, які ніколи раніше не існували. Традиційно по-справжньому творчими процесами вважали наукову і художню творчість. Певні підстави для цього є, тому що в цих сферах творчий акт має найбільш явний і яскравий вираз. Але за своєю сутністю вся людсь­ка діяльність як така, у всіх її проявах має творчий характер. Творчість бере свої витоки у соціально-практичному способі буття, у цілепокладаючій дія­льності. Творчість виявляється в праці, соціальній, моральній, правовій дія­льності, у філософії, у сфері релігії тощо. Іншими словами, вся людська культура як відбиток сутнісних сил людини є проявом творчості.

Творчість є найскладнішим явищем, яке містить у собі психологічні, соціальні, моральні, педагогічні, філософські аспекти тощо. Але два аспекти творчості можна вважати головними - це психологічний і філософський аспекти. Психологія аналізує процес творчості з боку його психологічного механізму, філософія ставить питання про сутність і сенс творчості.

Психологічні дослідження дають змогу окреслити основні особливості, характерні риси творчо-обдарованої особистості. Серед них можна назвати такі: величезна продуктивність праці, вміння зосередити увагу і довго утри­мувати її на одній проблемі; гнучкість розуму, широта і оригінальність мис­лення; незалежність думок і оцінок, вміння критично ставитись до своїх і чужих ідей; готовність до ризику, мужність і сміливість духу і розуму; під­вищене прагнення до самоутвердження; схильність до гри, наявність есте­тичного почуття і почуття гумору.

Творчий акт як психічна діяльність складається з усвідомлених і підсвідомих процесів. Так, наприклад, свідомі етапи науко­вої творчості включають в себе накопичення знань і навичок, освоєння логі­чних правил і алгоритмів вирішення задачі, саме формулювання проблеми, а також перевірку і логіко-теоретичне обґрунтування нової ідеї. Проте твор­чість не можна розуміти лише як результат свідомого задуму, як тільки ра­ціональну діяльність. Психіка суб'єкта творчості включає в себе численні компоненти несвідомого, серед яких головне місце належить інтуїції, рап­товому осягненню сутності проблеми. Підсвідомі процеси мають настільки вагоме значення в творчості, що психологи шукають спеціальні засоби роз­гальмування і стимулювання несвідомої психічної діяльності. Але це не означає, що творчий потенціал індивіда зосереджений здебільшого у сфері підсвідомого, у стихії неконтрольованих біологічних сил, потягів і спону­кань. Та й взагалі продуктивна, творча діяльність не може бути розкрита лише як психічна діяльність в єдності її свідомих і несвідомих компонентів. Вона має своє коріння в культурно-історичній сфері, саме тому творчість часто називають надсвідомою діяльністю.

Так, дослідники виділяють дві найістотніші характеристики творчого процесу: величезну значущість в ньому сфери несвідомого і естетичний характер будь-якого творчого акту. Обидві ці особливості можуть бути зрозумілі лише у контексті культурно-історичного буття людини. По-перше, підсвідоме (інтуїція, зокрема) не є якоюсь «таємницею» ізольованої індивідуальної психіки людини. Джерело несвідомих потенцій психіки зна­ходиться у загальному досвіді людства. Усі накопичення і здобутки суспі­льної життєдіяльності, людського досвіду мають безпосереднє відношення до сфери підсвідомого. Саме вони є підґрунтям психіки і формують сферу несвідомого.

По-друге, будь-яка творчість в своїй глибині має естетичний характер, вона є діяльністю за законами краси. Творити - означає здійснювати віль­ний вибір серед безлічі можливостей і відкидати неприйнятні варіанти. Ло­гічно-раціональним шляхом це зробити практично неможливо, як і немож­ливо «перерахувати» весь нескінченний числовий ряд. Тому в процесі твор­чості здійснюється підсвідомий вибір, яким керує почуття краси. У науці, наприклад, одним з критеріїв істинності є естетичний критерій - краса ідеї, гіпотези, теорії (їх гармонії, симетричності, ритму, пропорційності, доско­налості, співмірності, доцільності). Краса ж не є відображенням лише при­родно існуючих форм і властивостей предмету, вона пов'язана з культурною творчістю, з перетворенням оточуючого світу у світ людини. Явищам і пре­дметам об'єктивної реальності притаманна властивість краси тою мірою, якою вони є суспільно-історичними, культурними цінностями. Краса є на­звою для найбільш оптимального і розумного розвитку людини та її світу, є проявом культури, міри «олюдненості» людини і світу, міри причетності предметів і явищ об'єктивного світу життєвому і духовному світу людства.

Культура надає своєрідну програму творчості. Завдяки культурі творчість індивідів спрямовується на отримання загальнозначущих результатів. Культура викликає проблемну ситуацію, що стимулює творчість, створює «попит» на вирішення певної проблеми, необхідні для цього умови і засоби. Саме у точці перетину індивідуального світу і світу культури виникають всі основні типи і стилі мислення, ціннісні орієнтації творчої діяльності, засоби та критерії твор­чості. Продукти творчості з самого початку створюються як культурні цінності, співмірні існуючим у культурному середовищі зразкам і нормам.

Отже, можна говорити про загальнолюдську здатність до творчості, що знаходить своє відображення в історії культури. Культура постає як скарб­ниця результатів людської творчості і, разом з тим, як спосіб пробудження індивіда до творчості.

Наука в духовній культурі сучасного світу посідає центральне місце. Цей факт є безперечним, хоча ставлення до науки, оцінки її ролі в історії людства можуть бути досить неоднозначними і навіть протилежними: від піднесення науки, перетворення її на певний культ, до обвинувачення її у всіх бідах людства.

До аналізу науки застосовуються три підходи. Науку визначають:

- як соціальний інститут, що має особливу систему цінностей і норм;

- як пізнавальну діяльність, що здійснюється науковим співтоварист­вом і регулюється певними засобами;

- як систему спеціалізованого знання, що має певні ознаки «науковос­ті» і призначена задовольняти конкретні потреби людей.

Формування науки як специфічного знання історично було пов'язане зі створенням перших теоретичних систем. Це відбувається у Стародавній Греції в VI ст. до н.е., коли з'являються перші теоретичні розробки в галузі матема­тики, зроблені Евклідом і Архімедом. Перетворення же науки на соціальний інститут, на розгалужену систему науково-дослідних інститутів, лаборато­рій тощо, а також формування науки як професійної діяльності відбувається набагато пізніше - в XVII ст. Саме тоді (вперше - в Англії, потім у Франції) виникають наукові співтовариства, наукові Академії, починають друкувати­ся наукові журнали і та ін.

Протягом трьох століть (XVII- XIX ст.) ідеалом наукового знання були природознавчі теорії, побудовані на експериментально-досвідній і матема­тичній основі. Ньютонівська механіка була зразком того, якою повинна бу­ти наукова теорія як така.

Модель науки XVII- XIX ст. називається класичною наукою. її ос­новні установки:

- світ є закономірним івпорядкованим цілим, його закони є строго од­нозначні і абсолютно визначені;

- наукове пізнання повинно бути безстороннім, суто об'єктивним, неза­лежним від усіх суб'єктивних «нашарувань» - людських інтересів, ціннос­тей тощо;

- наука в принципі здатна вирішити будь-яку теоретичну проблему, а її результати є безумовно позитивним внеском в соціальний прогрес.

На межі ХІХ-ХХ ст. наука переживає своєрідну революцію, пов'язану з кризою всіх традиційних, усталених наукових уявлень. Відбувається низка нових відкриттів, насамперед у фізиці і математиці (виявлення Максвелом електромагнітного поля, відкриття явища радіоактивності, створення теорії відносності Ейнштейном, знайдення квантових явищ і формулювання прин­ципів квантової фізики Планком, Бором, Гейзенбергом, побудова неевклідової геометрії Лобачевським і Ріманом тощо). Внаслідок цього змінюється наукова картина світу. В ній утверджується уявлення про те, що найважли­вішим природним субстратом є порожнеча, вакуум; що речовина і енергія переходять одне в одного; що час не є незалежною, абсолютною властивіс­тю (він йде по-різному); що закони евклідової геометрії можуть бути необо­в'язковими у випадку викривленого простору; що субатомні явища мають подвійну природу - і частинки, і хвилі; що об'єктивне спостереження явиш мікросвіту виявляється в принципі неможливим; що замість ньютонівських закономірностей і строгої механічної причинності з'являється принцип невизначеності, ймовірності і та ін.

Некласична (посткласична) модель науки змінила сам образ наукового знання. У XX столітті виявилося:

- у сучасному природознавстві предметом дослідження стають перева­жно процеси, а не застиглі явища, закономірності статистичні (імовірнісні), ане динамічні («точні»).

- наука не тотожна експериментально-математичному природознавст­ву, вона включає в себе і соціально-історичне (гуманітарне) знання, яке має свої особливі норми, методи і значно відрізняється від природознавства;

- наукове знання є соціальним конструктом, воно значною мірою обу­мовлене соціальними факторами;

- наукове знання не є знанням про об'єктивні сутності, воно є інтерпре­тацією об'єкта з певної точки зору, а тому - завжди ціннісно забарвлене;

- некласична наука відмовляється від власної претензії на всевладність івсемогутність, вона виявляється неоднозначною і неточною, далекою від певності та визначеності.

Структура науки, згідно з сучасною типологією, включає в себе такі компоненти:

- за предметом і методами пізнання наука поділяється на природознавство, соціально-гуманітарні і технічні науки (або природно-математичний і соціально-гуманітарний цикли);

- в залежності від мети і задач виокремлюються фундаментальні і прикладні науки;

- у залежності від методів одержання і рівня абстрагування знання, ви­діляють теоретичний і емпіричний рівні наукового знання.

В сучасній культурі сформувалися два підходи до оцінки ролі та значення наукового знання в суспільному житті. Сцієнтистська позиція ґрунтується на вірі, що наука веде до зростання благополуччя могутності люд­ства (всі сучасні технократичні концепції, що вбачають джерело історично­го розвитку в науці і техніці, відносяться до цієї позиції).

Гуманітарний підхід, антисцієнтизм звертає увагу на негативні непередбачувані наслідки науково-технічної революції, піддає критиці прояви дегуманізації науки, випадки «заангажованості» сучасної науки, її зв'язки з політичними, воєнними, корпоративними структурами і слугування ним. Представники антисцієнтистського підходу до проблем науки і техніки, ви­словлюють стурбованість «розмивання» і втратою найважливіших ціннос­тей людського буття під тиском техногенної цивілізації.

Світ предметів, в якому живе людина, створений нею і тому їй небай­дужий. Людина вкладає в речі свою працю і свою душу, надає їм значення і сенсу. Цінність - це людський вимір речей, це ставлення до них людини з позиції своїх потреб та інтересів. Чим більше витратила людина своїх фізичних та духовних сил на освоєння того чи іншого предмету, тим більш не­байдужим, небезстороннім є її ставлення до нього. Цінність існує об'єктив­но як властивість предмету. Але це не природна властивість, а суспільна.

Самі по собі предмети - ні позитивні, ні негативні. Вони отримують цінніс­ну характеристику лише по відношенню до потреб людини, оцінюється не фізичний, природний зміст предметів, а їх суспільна функція. Тому цінність - поняття, яке визначає позитивне чи негативне значення об'єкта саме для людини. Цінності об'єктивні за своїм змістом, але вони завжди переживаю­ться і сприймаються суб'єктивно.

Цінності можуть бути предметними і суб'єктними. Предметні цінно­сті - це ті сторони будь-яких об'єктів людської діяльності, які викликають суб'єктивне відношення до них людини. Предметні цінності - це природне благо і зло, споживча вартість предметів праці (корисність), культурна спа­дщина, корисний ефект пізнання, моральне добро і зло, естетичні характе­ристики природних і суспільних об'єктів, предмети релігійного поклоніння тощо. Людський світ, тим самим, не є простою сукупністю об'єктів пізнання або перетворення. Він набуває суб'єктивного значення, переживається лю­диною як частина її самої, на нього розповсюджуються людські якості і вла­стивості. Предметні цінності і є відображенням значення предметів в люд­ському житті, вони оцінюються людиною в поняттях «позитивного» і «не­гативного»: добра і зла, істинного і хибного, дозволеного і забороненого, справедливого і несправедливого, правди і брехні, прекрасного і потворно­го, доброго і поганого тощо. Способом і критерієм оцінки виступають суб'єктні цінності. Вони є сукупністю настанов і оцінок, імперативів і за­борон, ідеалів і принципів, цілей і проектів, які виконують функцію норм, усталених орієнтирів поведінки людини, її життєдіяльності. Здатність цін­ностей бути регуляторами і орієнтирами людських відносин і поведінки індивідів обумовлена їх суспільним характером. Цінності є продуктом коле­ктивної діяльності людей - соціальних груп, націй, класів, суспільства. Тому будь-яка цінність формується як суспільна цінність.

Цінності різноманітні і розповсюджені нерівномірно серед всіх членів суспільства. Можна виділити такі рівні цінностей: загальнолюдські, загальносоціальні, соціально-групові і індивідуально-особистісні. Загаль­нолюдські можуть співпадати з загальносоціальними (цінності життя, лю­бові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо), але можуть і відрізня­тися. Наприклад, в одних суспільствах вищою цінністю може бути дотри­мання традиції, авторитету роду чи общини, а в іншому - індивідуальне самоутвердження особистості. Загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний зміст (розуміння свободи в епоху середньовіччя, наприклад, відрізняється від змісту цього поняття в наш час). Соціально-групові цінно­сті - це цінності певного класу, соціальної групи чи спільноти (молодіжні цінності, етнічні тощо). Індивідуальні цінності завжди залежать від рівня матеріального і духовного розвитку суспільства, від особистої культури індивіда.

Сукупність цінностей, притаманних особистості, відмежовує для неї у її власній життєдіяльності суттєве від несуттєвого, важливе від неважливо­го, спрямовує її потреби і інтереси у певному напряму. Ціннісна орієнтація - це спрямованість всіх проявів життєдіяльності людини на певну систему цінностей, що надає життю сенс і значення. Основним змістом ціннісних орієнтацій особистості є політичні, філософсько-світоглядні, моральні пере­конання, глибинні і усталені симпатії і прихильності, моральні принципи поведінки. У своєму житті особистість завжди здійснює вибір духовних цінностей, що само по собі є проявом людської свободи.

У XX сторіччі перед загрозою знищення опинилися вищі цінності буття – людина і людство. Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку. Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріч­чями, що обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації, нерівномірністю економічного, технічного, політичного, культурного розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації - неухильне економічне зростання, науково-технічний прогрес - виявили свої негативні наслідки. Наприкінці XX століття загострилися проблеми, які набули загальнопланетарного значення і котрі загрожують самому існуванню людства, - так звані глобальні проблеми. Серед основних глобальних проблем можна назвати такі:

- проблема виживання людства в умовах розвитку принципово нового типу військової техніки і нагромадження зброї масового знищення;

- глобальна екологічна криза і пов'язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми;

- загроза демографічної кризи;

- проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури, зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій, інформацій­ні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю тощо).

Вирішення глобальних проблем можливе лише зусиллями світового співтовариства, спираючись на культурні цінності нової (нетехногенної) цивілізації.

Дослідити шляхи подальшого розвитку людства, осмислити ознаки і риси нової цивілізації, яка ще знаходиться в процесі формування, - це осно­вне завдання соціального передбачення і прогнозування. Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на ґрунті спеціальних наукових і методів. Соціальне прогнозування проводиться, як правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного, технічного знання і природознавства. До основних методів соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод історичної аналогії, комп'ютерного моделювання, метод побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок. За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, норма­тивними, аналітичними і застерігаючими.

Щодо соціального передбачення, створення моделей майбутньої циві­лізації, то особливо активно ця проблема починає розробляється в західній футурології починаючи з 60-х років минулого століття. Численні моделі нової цивілізації породжують і численні її назви - постіндустріальне суспільство, суспільство третьої хвилі, технотронне, споживацьке, трансформаційне то­що. Останнім часом все частіше і використовується термін «інформаційна цивілізація». Незважаючи на те, що залишаються ще технократичні споді­вання на вирішальне значення техніки і науки, пріоритетними стають інші варіанти розвитку майбутнього суспільства. Які ж основні контури нової цивілізації?

По-перше, очевидним стає принципово інший тип детермінації нової цивілізації. Це будуть вже не соціально-економічні і техніко-технологічні чинники, а фактори людської самодетермінації - свідомості, вільного ви­бору, соціально-культурних пріоритетів.

По-друге, така цивілізація буде ґрунтуватися на іншій, ніж техногенна, системі культурних цінностей: на етиці ненасильства, на відмові від куль­ту сили і панування, на толерантному ставленні до різних культурних-тра­дицій, на принципово інших засадах відношення до природи. Зростаюча цілісність і єдність людства буде супроводжуватися зростанням багатоваріантності і різноманітності культурного розвитку.

По-третє, нове суспільство буде засноване на розвитку нового тину соціальних зв'язків людей. Суспільство розрізнених, атомізованих індиві­дів зміниться на суспільство вільних соціальних спільнот, де людина стане будувати свої зв'язки, виходячи з міркувань вільного вибору, орієнтуючись на власні смаки і потреби.

По-четверте, технологічною основою майбутньої цивілізації будуть принципово нові процеси і об'єкти, які набули назви «синергетичних», тобто таких, що здатні до саморозвитку (комп'ютерні системи, біотехнологічні комплекси).

Попри всі соціальні прогнози, теоретичні доводи, емпіричні прояву цих тенденцій, чи реалізуються вони - це питання, на яке може відповісти лише історія.

Дата добавления: 2014-11-16