Тема 13. Соціальна філософія: людина та історичний процес

Мета:

- Пізнавальна: познайомитись з поняттям та типологією суспільства, проблемою історичного процесу

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психологічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План лекції:

1. Поняття суспільства.

2. Основні джерела суспільного розвитку і типологія суспільства.

3. Спрямованість історії і проблема історичного прогресу.

Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будо­ву суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.

Протягом всієї історії розвитку соціальної думки мислителі прагнули знайти відповіді на корінні питання суспільного буття людей: як виникає суспільство і як воно існує? Що змушувало і змушує людей об'єднуватись? Яким чином це відбувається, якщо в індивідів, що складають суспільство, такі різноманітні і навіть протилежні інтереси та мотиви діяльності?

Перші об'єднання людей ґрунтувалися на родинних і сусідських зв'яз­ках, на звичці, на взаємному тяжінні і почуттях симпатії один до одного, в решті-решт через страх залишитися наодинці перед загрозою ззовні. Але з поступом історії, із зростанням населення, з ускладненням системи спільно­го життя виникають певні соціальні структури, що набувають власних зако­нів розвитку. Вони підтримують цілісність та єдність суспільства, забезпе­чуючи його стабільність і можливість саморозвитку.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлюватися від природи, зберігаючи разом з тим зв’язок з нею. В суспільно-філософській та соціологічній літературі виділяють три групи факторів саморозвитку суспільства:

- трудова діяльність людей;

- соціальність, колективний характер людського життя, субстратом якого є культура, надбіологічна форма наслідування;

- духовний потенціал людства (наявність свідомості, інтелекту, пізнавальної діяльності).

Суспільство визначається в соціальній філософії як системно організована сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання, що породжуєть­ся доцільною і цілеспрямованою діяльністю великих груп людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систе­му від природних явищ і дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії.

Щоб зрозуміти феномен суспільства, потрібно визначити характер закономірностей, що об'єднують людей в єдине ціле, в суспільний організм. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями - між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші - абсолютизують її (ідеалістичні вчення).

Так, для натуралістичного підходу характерним є розгляд суспільства, як продовження закономірностей природи, Космосу. Суспільно-історичні зміни і відмінні риси того чи іншого суспільства пояснюються географічним середовищем, природнокліматичними характеристиками, ритмами соняч­ної активності і космічних випромінювань, специфікою людини як природ­ної істоти, її генетичними, расовими, статевими особливостями. На думку представників соціобіології, всі форми суспільної поведінки людей мають біологічну основу, саме природні сили, хоча і окультурені, підкоректовані цивілізацією, є базовими у формуванні людського суспільства.

Ідеалістичний підхід спрямований на аналіз духовних проявів людського життя. Його зміст полягає у тому, що сутність зв'язків, котрі об'єднують людей в єдине ціле, знаходять в релігійних віруваннях, в міфах, в ідеях духовних устремліннях великих історичних діячів. Тобто основним факто­ром соціального життя виявляються суто духовні мотиви.

Ще одна актуальна соціально-філософська проблема пов'язана зі співвідношенням об'єктивних та інтерсуб'єктивних (міжіндивідуальних) сторін в суспільному житті. Чи суспільство виникає з індивідуальної взаємодії, чи індивід - похідне від суспільства? Ця проблема має в соціальній думці два протилежні вирішення. В одних теоріях визначається первинність індивідуального початку в суспільстві (М.Вебер, Т.Парсонс, П.Сорокін, Дж.Хоманс, Дж.Мід, Г.Блумер), в інших вихідними є об'єктивні, надіндивідуальні соціальні структури (К.Маркс, Е.Дюркгейм). В матеріалістичному розумінні історії, що була розроблена Марксом, основною є ідея про спосіб виробництва, що формується об'єктивно, тобто незалежно від волі і свідо­мості людей. Зв'язує людей в суспільний організм не спільна ідея або спіль­на релігія, а продуктивні сили і виробничі відносини. Матеріалістичне ро­зуміння історії робить акцент на об'єктивності процесів, що відбуваються в суспільстві.

Намагаючись подолати «обезлюднений» підхід до суспільства, протилежна доктрина, що отримала назву методологічного індивідуалізму, саме взаємодію індивідів розглядає як вихідну основу соціальної організації. По­чаток такої традиції було покладено М.Вебером і розвинуто Т.Парсонсом. Продовжили розробку цієї традиції Дж. Хоманс, П.Сорокіна та ін.

Індивіди постійно вступають у взаємодію в процесі праці, з метою самозахисту, гри, здобуття знань, народження та виховання дітей тощо. Ця взаємодія є первинним актом соціальності. Суспільство немов би нарощує­ться над взаємодією індивідів. Причому найсуттєвішою відмінністю людсь­кого співтовариства від тваринного стада є той факт, що в процесі взаємодії в людському суспільстві історично створюється розподіл соціальних ролей, коли кожна людина не тільки подібна до іншої, але й виступає разом з тим в ролі робітника, банкіра, фермера тощо. Основою взаємодії та рольового розподілу є необхідність задоволення матеріальних та духовних потреб.

Суспільство - це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Суспільство є системою спілкування, взаємозв'язків і взаємодій індивідів. Але разом з тим суспільство є такою системою, що здатна «о саморегуляції, до розвитку за власними законами. Міжособиста взаємо­дія, що передбачає наявність регулятивних правил, норм, звичаїв, призво­дить до появи відносно самостійних і незалежних від індивідів форм суспі­льної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною та природою. Виникають об'єктивні щодо лю­дини інститути держави, права, науки, ідеології, моралі і та ін. Саме цей інтерсуб'єктивний простір, в якому живе і чинить індивід, визначає як його життя, так і життя мільйонів інших людей.

Саме така суперечлива особливість суспільної реальності - бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів, бажань) і разом з тим незалежно від них надлюдською силою - обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якіс­но відрізняється від природних закономірностей. Суспільні закони, на від­міну від законів природи, виникають пізніше, реалізуються тільки в свідо­мій діяльності людей, складніші за механізмом дії і в значній мірі ймовірні. Це скоріше закони-тенденції, в їх розгортанні реалізуються далеко не всі потенції, можливості, а непередбачуваність багатьох подій є загальною за­кономірністю. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предмет­ний світ складаються із зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяль­ності. Проте сам цей результат, стає об'єктивною передумовою людського існування. Отже, те, що має назву «соціальної детермінації», є фактом залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із сукупної взаємодії індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні обставини, які, у свою чергу, визначають наступний розвиток людства. Тим самим закономі­рних тенденцій суспільного розвитку без діяльності людей не існує. Люди знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом з тим створюють і змінюють ті обставини.

Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальної структури суспільства», тобто сукупність «мікро-соціумів» - соціальних груп, спільнот, котрі є суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних відносин (економічних, політичних, правових, мо­ральних, релігійних тощо).

Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять історію. Творцями соціального процесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв'язку з ними. Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в декілька соціальних груп). Тому суб'єктами історичного процесу є не тільки індивіди, але й соціальні спільноти, що формуються на заса­дах єдності історичної долі, обставин життя, інтересів та цілей індивідуального та суспільного розвитку. Сукупність різноманітних соціальних спіль­нот та зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.

Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних спільнот та груп, є і природні ознаки (статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культу­рні та інші) ознаки. Так, можна виділити соціально-територіальні спільноти (мешканці міста і мешканці села), соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери), соціально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). У сучасній соціології поряд з поняттям «клас» вживається термін «страта». Теорія стратифікації виділяє певні верстви і спільноти (страти) за ознаками культури, освіти, стилем життя, родом за­нять тощо. Так, М.Вебер включає в число таких ознак, крім відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний престиж.

Вирішальним моментом, що визначає власне структуру соціуму, є фактори, завдяки яким стало можливим саме його народження і існування: пра­ця, спілкування, свідомість. Вони лежать не тільки в основі визначення трьох сфер життєдіяльності людей, але й - відповідних до них суспільних відносин.

Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або реаль­них процесах життєдіяльності, - в матеріально-економічній, соціально-політичній і духовно-культурній. Потрібно підкреслити, що визначення трьох основних сфер суспільного життя має певною мірою відносний, умо­вний характер, тому що реальна людська життєдіяльність - це тісний взає­мозв'язок і взаємовплив цих сфер. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспі­льного життя веде до створення деформованої моделі суспільства.

В процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні сус­пільні відносини. Вони охоплюють всі сфери суспільного життя та діяль­ності. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі від­носини, технологічні, відносини розподілу, обміну; соціально-політичні – політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духо­вно-культурні - моральні, релігійні, художньо-естетичні, наукові відносини. Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.

Суспільство як єдність соціального й індивідуального спрямоване, перше, на забезпечення умов для збереження і розвитку самого соціуму і, по-друге, на забезпечення умов для реалізації і розвитку здібностей індиві­дів, для задоволення ними своїх потреб.

Основні сфери людської життєдіяльності зумовлюють основні функції суспільства:

- функцію забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (продукування благ для задоволення вітальних потреб, зростання до­бробуту, матеріального достатку, підвищення рівня комфортності життя);

- функцію регулювання і організації суспільних відносин (забезпечення соціально-політичних і етичних гарантій виживання людства, упорядку­вання і нормалізація політичних, правових, моральних, релігійних відно­син);

- функцію акумуляції і зберігання людської духовності в соціальних формах науки, мистецтва, релігії, філософії, перетворення їх у механізм со­ціальної пам'яті і в засоби духовного росту особистості.

Економічна сфера є вихідною структурою суспільства. Справа в тому, що основне призначення суспільства - відтворити існування живих людсь­ких істот, які є субстратом суспільства. Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення і освоєння природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя.

Економічна сфера орієнтована в першу чергу на забезпечення віталь­них (життєутворюючих і життєзберігаючих) потреб індивідів. Але це не означає, що суспільство функціонує лише як економічна система. Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом, процесом розвитку людьми со­ціальних умов свого життя. В цьому процесі розвивається і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалюються здібності. Така особливість людського буття визначається в соціальній теорії поняттям «суспільне ви­робництво».

Суспільне виробництво не обмежується лише економічною сферою, матеріальними виробництвом, воно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (тобто є виробництвом форм спілкування, процесом формування і розвитку духовної сфери людства, су­спільних форм свідомості (це так зване «духовне виробництво»). Отже, ос­новні сфери життєдіяльності суспільства в їх взаємозв'язку - це і є реальний процес суспільного виробництва як виробництва життя, його умов і його суб'єкта - соціального індивіда.

Соціально-політична сфера суспільства - це сфера, в якій здійснює­ться взаємодія індивідів та соціальних спільнот, це сфера продукування способів і форм спілкування, правил взаємостосунків між людьми. Ця сфера пов'язана з формуванням в історії різноманітних соціальних систем, соці­альних спільнот та інститутів (конкретно-історичних суспільств, держав, класів, націй, численних соціальних груп), політичних партій тощо. Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслуговують» всі сфери суспільства, забезпе­чуючи соціальну консолідацію і стабілізацію життя всього суспільства. Соціальні інститути - це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм. В залеж­ності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економі­чні (розподіл праці, власність, заробітна плата тощо); політичні, або інсти­тути влади (держава, армія, інститут права, партії, профспілки та ін.); інсти­тути в сфері культури (традиції і звички, мораль, інститути освіти, сім'ї, церкви).

Духовна сфера є сферою духовного виробництва, процесом формування і функціонування об'єктивних форм духовного життя - мистецтва, моралі, релігії, філософії, культурних цінностей, суспільних цілей та ідеалів, науки, виховання, освіти. Кожне суспільство в своєму розвитку ґрунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету народу підпадають під загрозу ерозії, то нега­тивного впливу зазнають суспільні відносини, відповідним чином транс­формується цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнору­вати.

Соціальна філософія не може залишити поза увагою проблеми суспі­льного розвитку - джерела саморозвитку людського суспільства, історично суперечливий характер суспільного прогресу та його критерії, спрямування історії, історичну типологію суспільства та інші. Більше того, перед сучас­ною соціологією та іншими науками постає завдання розробки загальної соціодинамічної теорії, що дало б змогу прогнозувати соціальний розвиток різних спільностей і людства загалом.

В соціальній філософії та соціології по-різному вирішується питання про основні чинники розвитку суспільства. Як правило, пошук йде в на­прямку визначення певної єдиної детермінанти або «двигуна» історії, чи то буде техніка, чи економіка, чи свідомість. В натуралістичних концепціях розвиток суспільства пояснюється біологічними законами, природними фа­кторами, зокрема, географічними чинниками, змінами народонаселення то­що. Інші концепції апелюють до людського розуму. Ідея про вирішальне значення людської духовності є чи не найпоширенішою в соціальній філо­софії і соціології. Особлива увага тут приділяється численним соціокультурним та духовним факторам - ролі пізнання і науки в історії, ролі творчої діяльності особистості, її вольовим проявам. Історичний розвиток пов'язує­ться із зростанням усвідомлення людської свободи, вдосконаленням мо­ральних норм, поширенням культурних цінностей тощо. В сучасних захід­них технократичних концепціях соціальний розвиток пояснюється прогресом техніки і технології. В марксистській соціальній теорії визначальна роль в історичній еволюції суспільства відводиться економічному фактору, матеріальному виробництву, рівню розвитку продуктивних сил і виробни­чих відносин, продуктивності праці.

Всі названі фактори є суттєвими і необхідними в соціальному розвитку, всі вони обумовлюють певним чином плин історичних подій. В еволюції суспільства важливі всі форми життєдіяльності - матеріально-економічні, політичні, релігійні, моральні та інші - в їх історичній єдності і взаємозв'яз­ану. Не заперечуючи величезний детермінуючий вплив техніко-економічних факторів, потрібно все ж зазначити, що не можна вказати на єдиний визна­чальний чинник для всієї людської історії. На різних етапах соціального розвитку головним може стати будь-який з названих чинників. Суспільство – імовірнісна система, джерело розвитку якої є досить складним, включаю­чи цілий спектр різних сил - природних, власне соціальних, духовних. їх співвідношення змінюється в ході історії і не може бути передбаченим з математичною точністю. На формування тієї чи іншої суспільної структури впливають: природні особливості, наука, економіка, техніка, техноло­гія, устрій політичної системи, наявна ідеологія та рівень духовної куль­тури, національні особливості, міжнародні умови, роль особистості.

Отже, історія обумовлена сукупністю різних факторів, одні з яких в конкретних ситуаціях виявляються сильнішими за інші і постають в якості основних детермінант. Досвід XX століття спростовував однофакторний відхід до розвитку суспільства.

Проблема джерел та основних чинників соціального розвитку безпосе­редньо пов'язана з проблемою історичної типології суспільства. У сучас­ному світі існують різноманітні форми суспільства, що суттєво відрізняють­ся одне від одного за багатьма параметрами. Так само і в історії людства можна помітити, що суспільство пройшло в своєму розвитку різні етапи. За якими ж критеріями можна визначити історичні типи, а також різноманітні форми сучасного суспільства?

З цього приводу в сучасній соціологічній думці співіснують два підхо­ди до типології суспільства, які частково заперечують, але й доповнюють один одного - формаційний і цивілізаційний.

Формаційна теорія розвитку суспільства належить К.Марксу. Свою основну ідею матеріалістичного розуміння історії він ґрунтує на концепції суспільства як соціально-економічної цілісності, вирішальна роль в якій належить економічному фактору. З різних сфер суспільного життя він виді­ляв економічну, а з усіх суспільних відносин - виробничі як основі і визна­чальні.

Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відпо­відає цивілізаційний підхід, що утвердився в сучасній соціології і соціальній філософії.

Термін «цивілізація» досить багатогранний і не має однозначного ви­значення. Іноді цивілізацію ототожнюють з поняттям культури (коли йдеть­ся про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Не­рідко під поняттям «цивілізація» розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідному стану - варварству і який пов'язаний з високим рівнем техніки і технології. Але у всякому випадку поняття «цивілізація» вживається для характеристики цілісності матеріаль­ної і духовної життєдіяльності людей.

Щодо цивілізаційного підходу в соціології, то тут під цивілізацією ро­зуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, в сукупності культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. В соціології став уже загальноприйнятим поділ історії на три типи цивілізації - на період традиційної (аграрної), індустріальної (техногенної) і постіндустріальної (інформаційної) цивілізації. Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тис. років тому, здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов'язана з по­явою машинного виробництва (ХVІ-ХVІІ ст.); інформаційна революція, в яку вступають найрозвиненіші країни сучасності, є початком нової цивілі­зації. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?

Потрібно зауважити, що цивілізаційний підхід в його початкових варі­антах теж виявив свою обмеженість і односторонність, тому згодом зазнав певних змін. Творцями концепції трьох історичних типів цивілізації стали американські соціологи і футурологи Д.Белл і О.Тоффлер. За основу їх цивілізаційної схеми була взята технологія як сукупність виробництва і пев­ного типу використовуваного знання. Якщо в марксизмі в соціальній теорії панує економічний детермінізм, то в цивілізаційній концепції - технологіч­ний. Пізніше при аналізі типів цивілізації більша увага приділяється соціокультурним факторам.

На відміну від формаційної типології суспільства, яка базується на еко­номічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття «цивілізація» - фіксує увагу не лише на економічній і технологічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства - матеріально-економічніі політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі - сукупність культурних зразків, ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів. Цивілізаційний підхід більш універсальний за формаційний. Його типи більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізацій є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типові цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації.

Під традиційною цивілізацією розуміють докапіталістичні (доіндустріальні) суспільні уклади аграрного типу, зі способом соціокультурної регуляції, заснованим на традиції. Традиційна цивілізація охоплює не лише і періоди стародавності і середньовіччя, цей тип соціальної організації зберігся і до наших часів. Багатьом країнам так званого «третього світу» притаманні риси традиційного суспільства. Його характерними ознаками є такі:

- Аграрна спрямованість економіки та екстенсивний тип її розвитку;

- Високий рівень залежності від природнокліматичних, географічних умов буття;

- консерватизм в соціальних стосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження усталеного порядку і наявних структур соціального життя;

- негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій); пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету;

- високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи.

Індустріальна (техногенна) цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Її основою став розвиток масового машинного виробництва. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтенсивний. Найвищим принципом життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступальним. Розвиток економіки на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі техногенної цивілізації. Цінністю стає сама новизна, оригінальність, взагалі все нове. Принципово змінюється становище індивіда в техногенній цивілізації: утверджується цінність свободи, принцип вихідної рівності людей, автономія індивіда. Саме тут набувають особливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і свобод. Основною настановою діяльності індивідів стає досягнення успіху завдяки власним зусиллям.

Індустріальна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє, підкоряє культуру традиційного суспільства. Се­ред провідних цінностей цієї цивілізації не останнє місце належить ціннос­тям влади, сили, боротьби, панування над природою.

Еволюція західних суспільств XIX-XX століть виявила фундаменталь­ну суперечність техногенної цивілізації. З одного боку, її вища мета – збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем - перетворює людину на просту функцію, засіб еко­номічної сфери. Індивід стає об'єктом маніпулювання з боку масової куль­тури, засобів масової інформації. Але з другого боку, та ж техногенна циві­лізація орієнтується на свободу індивіда, мобілізує людську активність, стимулює розвиток її потреб та здібностей, внаслідок чого відбувається гу­манізація суспільства, заснованого на капіталістичній економіці. Таким чи­ном, індустріальна цивілізація породжує і економічний базис, і новий тип людини, яка і здатна модифікувати, гуманізувати цей базис. З цим пов'яза­ний розвиток економічного і політичного лібералізму, визнання принципу соціальної справедливості, створення механізму соціального захисту, обме­ження влади пануючої еліти, демократичні свободи тощо.

Систему ідей індустріального суспільства розробляли в 50-60-х роках такі відомі соціологи США та Західної Європи, як Р.Дарендорф, Р.Арон, У.Ростоу, Д.Бел та інші. Теорії індустріального суспільства об'єднуються сьогодні з технократичними концепціями, а також з теорією модернізації.

Концепція постіндустріального суспільства була розроблена Д.Беллом, а також продовжена в соціологічних, економічних, футурологіч­них концепціях О.Тофлера, Ж.Фураст'є, Р.Гелбрейта, Р.Арона, У.Ростоу. Численні моделі нової цивілізації породжують і численні її назви - постіндустріальне суспільство, суспільство «третьої хвилі», технотронне, спожи­вацьке, трансформаційне тощо. Останнім часом все частіше використовую­ться термін «інформаційна цивілізація».

Виникнення нового, інформаційного суспільства, пов'язане насамперед із змінами в соціальній структурі суспільства, що обумовлено новою роллю науки і техніки. Власність, на думку Д.Бела, втрачає своє значення як кри­терію соціальної стратифікації, вирішальним тут стає рівень освіти і знань. Основою постіндустріальної цивілізації стає інформація, інформаційна тех­нологія, а також так звані «синергетичні», здатні до саморозвитку, відкриті системи (комп'ютерні, біотехнологічні комплекси тощо).

Людська думка не може не прагнути знайти певну логіку, певну упо­рядкованість історії, тим більше, що певний порядок в історії інтуїтивно розпізнається. Очевидно, що історичний процес не є лише калейдоскопом, хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку, певні типи суспільства. Але чи можливо, виходячи з того, охопити історію в її цілісно­сті, тобто з врахуванням майбутньої перспективи? Чи можливо однозначно відповісти на питання: куди саме йде людство, в чому полягає сенс історії і чи є вона прогресивним розвитком?

Жодне фактичне знання про минуле не дозволяє судити про історію в її цілісності. Історична наука, наприклад, не ставить перед собою таке завдан­ня. Про історію людства не можна судити по історії окремих країн, народів, регіонів, навіть епох. Людська історія є принципово незавершеною. Знахо­дячись в середині незавершеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для порівняння (бо людство - єдине і унікальне, іншого прос­то немає), не можна сказати, на якій стадії всесвітньої історії як цілого люд­ство знаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних явищ, є процесом людської діяльності і творчості, а результати творчості не можна однозначно передбачити.

Таким чином, науково-теоретична відповідь на запитання про спрямо­ваність історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обґрунтування чи спростування історичного прогресу. Але це не означає, що таке питання виявляється марним, цілком вигаданим, воно просто не є питанням конкре­тної науки. Проблема спрямованості та сенсу історії - суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набу­ває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність істо­ричних подій і фактів, а як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перс­пективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до іс­торії, визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває пев­ного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлен­ня історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя, люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприйма­ють його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинку історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх сподівань, із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить склад­ної і неоднозначної проблеми - проблеми історичного прогресу.

Давно було помічено, що в теоретичному поступі від минулого до май­бутнього спостерігаються певні цикли: історичні події відбуваються в пев­ному ритмі і немов би повторюються.

Поступово в соціальній думці людства сформувалися дві позиції щодо розуміння характеру історичного розвитку. Це, з одного боку, ви­знання циклічного, колоподібного розвитку суспільства, з другого - уявлення про прогресивний поступ людства. Ці два підходи поперемінне домінують в людських уявленнях, обидва мають серйозне наукове обґрунтування, а значить - право на існування і наукову перспективу.

Перший підхід розглядає історію як складну конфігурацію співісную­чих або постійно змінюючих одна одну у часі цивілізацій і культур. Кожна з них живе власним життям, має власну неповторну історію, але згодом не­минуче гине, перетворюється на іншу. Загальний принцип такого підходу – постійна повторюваність, ритмічність, циклічність історичного процесу. Розвиток історичних систем (людства в цілому, окремих держав, окремих соціальних сфер - політики, культури, релігії, економіки) розглядається від­повідно з певними ритмами і циклами. Відбувається постійний процес заро­дження, зрілості, старіння, занепаду і нового відродження соціальної систе­ми та інститутів.

В межах даного підходу знаходяться ідеї фіналістського розуміння іс­торії, ідеї циклізму, культурно-історичних типів (М.Данилевський, О.Шпенглер, М.Вебер, П.Сорокін, А.Тойнбі та ін.).

Другий підхід стверджує єдність історичного процесу, наявність за­гальних історичних законів і універсальність ступенів, фаз, через які прохо­дить людство в своєму розвитку. Цей підхід найбільш яскраво представле­ний в соціальній думці марксизму, але таку позицію (в різних її варіантах) поділяли й класики філософії історії (Вольтер, Гердер, Гегель), і представ­ники цивілізаційного підходу до типології суспільства (Спенсер, Дюркгейм, Бел, Тофлер, Арон), і представники сучасних технократичних теорій (Гелбрейт, Ростоу). Особливою рисою даного підходу є уявлення про про­гресивний поступ людства, як закономірне сходження від примітивних, нижчих форм соціальної організації до більш досконалих, вищих форм.

Соціальний прогрес ще й досі здебільшого трактується як висхідна лінія розвитку шляхом просування від простого до складного, від менш до­сконалого до більш досконалого. Таке розуміння прогресу зустрічаємо у Конта, Спенсера, у Маркса і Гегеля.

Ідея прогресу була пануючою на протязі ХVШ-ХІХ століть. Саме в цей період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, нау­кового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло зна­чення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини.

Деякі напрямки сучасної західної соціології (технократичні концепції, теорії модернізації, конвергенції, постіндустріального суспільства тощо) не заперечують ідею прогресу і важливість його об'єктивного критерію (він доповнюється іншими показникам - рівнем зайнятості, рівнем споживання тощо). Дійсно, можна застосувати поняття прогресу та його критерію щодо окремого соціального явища (наприклад, науки, техніки, технології), для порівняння певних параметрів окремих соціальних систем. Але навряд чи це дає підстави робити висновок щодо тенденції історії в цілому.

Потрібно врахувати суперечливий характер суспільного прогресу, бо своєю зворотною стороною він має регрес. Кожен крок уперед в історії є водночас і певним відступом. Важко знайти загальний баланс здобутків і втрат людства, тим більше, що певне сходження людства в різних сферах соціаль­ного життя - економіці, технології, духовній сфері - виявляється неоднако­вим. Особливо наочно помітна розбіжність, неспівпадіння прогресу матері­ально-технічної сфери із рівнем духовно-культурного розвитку індивіда. Загальновідомі і такі зворотні сторони науково-технічного прогресу, як екологі­чні, демографічні та інші так звані «глобальні» проблеми людства.

Чи можна вважати проявом прогресу історії науково-технічний про­грес, що поставив людство перед загрозою загибелі? Чи є дикун з комп'юте­ром більш досконалим за дикуна з кам'яною сокирою? Чи насправді сучасна епоха з її шаленим ритмом, економічними перегонами на виживання, з її масовою культурою дає більше можливостей для розвитку людини, ніж епоха середньовіччя, сповнена релігійного ставлення до природи, зосере­дженої уваги до духовного світу людини? Чи збільшує щастя і чи зменшує страждання перехід від племінного ладу до держави? Своєрідною відповід­дю на це може стати запитання одного з філософів: чи не є ідея прогресу лише назвою стійкого інстинкту, що не дозволяє череді стояти на місці і що тягне її все далі в надії, що далі буде більш соковита трава?

В сучасній соціально-філософській літературі відзначають факт не­узгодженості між собою прогресу соціальної системи і розвитку особистос­тей, з яких складається суспільство і які є його субстратом. Удосконалення і зміцнення системи, як правило, нівелює особистість індивіда, внаслідок чого відбувається його відчуження, перетворення на «гвинтик», фактор сус­пільного механізму. Чи прогресує сама людина - залишається відкритим питанням. Простіше знайти ознаки прогресивного поступу суспільства як системи. Системні дослідження свідчать про те, що в системних утвореннях наявна спрямованість розвитку по висхідній (зростає рівень самоорганізації системи, підвищується здатність до більш високого рівня цілеспрямованос­ті, власної оптимізації тощо).

Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до історії змінив­ся у XX столітті на цивілізаційний. Поняття цивілізації передбачає розгляд історії не лише як історії економіки, а як історії людей, в єдності їх матеріального і духовного життя. Основу цивілізацій складають певні культурні цінності. Кожна епоха є відбитком неповторної, унікальної культури, яка є самоцінною і не підлягає порівнянню, не може вимірюватись критеріями прогресу. М.Бердяєв вважав вчення про прогрес (як про поступальний роз­виток «по сходинках» історії від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш розвиненого) хибним і невиправданим ні з філософської, ні з мо­ральної, ні з наукової точки зору. При такому підході втрачається самоцінність кожної епохи, покоління, культури. Вони перетворюються лише на засіб майбутнього, більш досконалого суспільства. Насправді ж кожна епо­ха, кожна цивілізація і культура, за словами одного з істориків, рівною мі­рою наближена до Бога. Критерій більшої або меншої досконалості, повно­цінності або меншвартості щодо періодів історичного розвитку не спрацьо­вує. Людство все більше розуміє необхідність «рівноправного партнерства», діалогу різних епох і різних культур. Не випадково, що в період кризи тех­ногенної цивілізації людство все частіше звертається до культурних ціннос­тей традиційного суспільства, вони виявляються такими, що потребують освоєння наново і по-новому.

Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва - до зрілості. Це сходження не до кращого, а до скла­днішого: це нові труднощі, нова відповідальність, загострення і необхід­ність подолання нових, більш серйозних проблем. Тому ідея прогресивного розвитку і циклічності не взаємовиключають, а взаємодоповнюють одна одну. Дійсно, злети і падіння відбуваються в суспільстві ритмічно, певні цикли можна знайти в розвитку економіки, культури, релігії, але разом з тим спостерігається і поступальний рух в історії.

Останнім часом з'явився новий - третій підхід до проблеми спрямо­ваності суспільного розвитку. Він прагне органічно поєднати уявлення про лінійно-прогресивний поступ теорії з теоріями циклічного розвит­ку. У сучасному світі на перший план починають виходити закони систем­но-циклічної динаміки. Відбувається становлення і розвиток багатоваріант­ного і багатомірного світу, в котрому поєднуються ритмічність і поступаль­ність соціального процесу, його альтернативність і разом з тим невідворот­ність еволюції.

Дата добавления: 2014-11-16