Тема 7: Німецька класична філософія

Раціоналізм та емпіризм розділяє різна позиція щодо ролі значимості та теоретичної цінності чуттєвого пізнання з його методами, з одного боку, і логічно-раціонального пізнання – з іншого. Пізнавальний процес є нерозривною єдністю чуттєвого та раціонального пізнання. Абсолютизація людських почуттів або мислення веде до крайностей емпіризму чи раціоналізму.

Раціоналісти (від лат. «розум») джерелом і критерієм достовірного знання вважали розум. Ідеї та принципи розуму закладені, на їх думку, у загальних поняттях, у правилах логіки і в законах математики. Філософи-раціоналісти XVII ст. виходили, основним чином, з математичного знання. Саме воно, на їх думку, гарантує необхідність, універсальність наукових знань. З результатами чуттєвого досвіду можна сперечатися (бо чуття часто обманює нас), тоді як закони логіки і математики доводять абсолютно переконливо і тому повинні бути покладені в основу науки. Стверджуючи, що логіка людського мислення, принципи розуму однакові у всіх людей, філософи-раціоналісти Нового часу проголошували існування так званих «природних ідей», потенцій і задатків мислення, незалежно від чуттєвого досвіду. Засновником раціоналістичного напряму в теорії пізнання Нового часу став французький філософ і математик Рене Декарт, а його найбільш видатними послідовниками – голландський філософ Б.Спіноза і німецький філософ Г.Лейбніц.

Емпіристи (від лат. «досвід») головну роль відводили чуттєвому пізнанню, досвіду, експериментальному дослідженню конкретних фактів. У пошуку аргументації своєї позиції вони звернулися не стільки до математики, скільки до досвідного природознавства. Пояснюючи обов’язковий і загальний характер наукових істин, вони наполягали на однаковості досвіду у всіх людей. Розум, раціональне пізнання філософи-емпірики трактували як комбінацію, сполучення чуттєво-досвідного матеріалу. Розум вважали вони, у принципі нічого нового не додає до змісту знання. «Немає нічого в розумі, чого перед тим не було у відчуттях» - таким є основоположний принцип емпіризму. Емпірична традиція найбільш яскраво представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, а продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж.Берклі, Д. Юм.

Ф. Бекон першим в європейській філософії Нового часу звертається до проблеми методології наукового пізнання. Основним своїм завданням він вважав пошук нового способу використання розуму для пізнання природи. Користуючись новим методом пізнання, наука повинна примножити могутність та владу людства над природою. У своєму творі «Новий Органон» Ф. Бекон називає власне вчення «вченням про очищення розуму», підкреслюючи його критичну спрямованість. Бекон робить критичне дослідження меж і можливостей розуму, який (тобто розум) не гарантований від помилок «ідолів пізнання». У своєму відомому вченні про ідоли або привиди розуму Бекон дає типологію людських заблуджень, вказує на причини помилок в процесі пізнання. Щоб очистити розум, звільнити його від ідолів, потрібно було озброїти його новими методами пізнання, укріпити чуттєвим досвідом.

На противагу схоластиці з її формально-логічним методом, Ф.Бекон звертається до чуттєвого, досвідно-експериментального пізнання конкретних фактів. «Найкращим з доведень, - переконаний Бекон, - є досвід, якщо він коріниться в експерименті». Він пропонує новий метод – метод індукції. Індуктивний метод є таким методом пізнання, який веде від часткового, чуттєво-досвідного знання про окремі факти та явища природи до загальних висновків (які можуть бути викладеними у формі загального правила, форми, закону, концепції, теорії). Розроблена беконом індуктивна методологія стала відправним пунктом для розробки індуктивної логіки.

Рене Декарт став засновником раціоналістичної традиції, першим опонентом методологічної позиції Ф.Бекона. центральне місце в його філософській творчості займала проблема обґрунтування достовірності знання. Саме цій проблематиці присвячені його твори «Розміркування про метод» і «Основи філософії». Декарт привернув увагу до розуму і самосвідомості. Чуттєвий досвід, на думку Декарта, не може дати гарантованого достовірного знання, тоді як математика з її простими і чіткими раціональними принципами може служити гарантом необхідного і загальновизнаного знання. Філософське вчення Декарта про метод і є узагальненням досвіду застосування математики в науці. Сумніватися можна у всьому, але єдине, що не залишається безсумнівним для Декарта, – впевненість у власному існуванні, яка випливає з самого факту мислення. «Я мислю, отже, я існую» – стає тим вихідним положенням, яке є граничною основою достовірності знання. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом, останнім критерієм істини є ясність і виразність думки. Декарт переконаний, що всім людям притаманне «природне світло розуму». Але люди, маючи розум, не завжди вміють правильно ним скористуватися. Для цього потрібен правильний метод пізнання. Основними правилами методу є:

1. починати з простого знання;

2. прості і ясні уявлення потрібно систематизувати, а заплутані уявлення аналізувати, розкладаючи на прості елементи;

3. мислення має бути чітко організованим, воно повинно зберігати безперервність умовиводів.

Правила філософського методу Декарта ґрунтуються на двох основних принципах – на принципі інтелектуальної інтуїції і принципі дедукції. Методологічне вчення Декарта тісно пов’язане з його онтологією, з вченням про граничні основи буття. Світ у філософській системі Декарта має певну ієрархію і розподіл. Декартова позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної. Філософія стане зразком математичного знання, якщо встановити основоположні філософські аксіоми. Спробу побудувати філософську систему на основі геометричного методу зробив Б.Спіноза.

XVIII століття в європейській історії називається епохою Просвітництва. Ідеологія Просвітництва продовжує ідейні та культурні тенденції Нового часу. Основний зміст Просвітництва був визначений раціоналістичним світоглядом з його культом розуму, критикою всіх основ феодального суспільства та ідею вдосконалення людини і суспільства.

Просвітницька ідеологія виникає як теоретичне обґрунтування прагнень та інтересів буржуазного суспільства в його боротьбі з феодалізмом. І хоча Просвітництво XVIII століття було загальноєвропейським явищем (в Англії його представляли Лок, Голанд, у Німеччині – Лесінг, Герде, молоді Кант і Фіхте), але найбільш яскраво просвітницький рух виявив себе у Франції, де він став своєрідною ідейною підготовкою і виправданням Великої французької революції. Представники французького Просвітництва – Вольтер, Руссо, Дідро, Ламетрі, Монтеск’є, Гельвецій, Гольбах, Кондорсе та інші.

На відміну від філософії Нового часу, у центрі якої була ідея раціонального панування законів природи, а тому – гносеологічні і методологічні проблеми науки, філософія Просвітництва звертається до суспільних і гуманістичних проблем. Просвітники поставили собі за мету створення таких суспільних відносин, які б відповідали вимогам розуму, принципам справедливості, свободи, рівності, братерства. Предметом дослідження стало коло таких проблем: проблема людини, її історичної діяльності, її прав, політичних свобод, проблема історичного прогресу, ідея вдосконалення суспільства, природа та призначення релігії, моральні та правові аспекти людського існування.

Філософія Просвітництва ґрунтується на переконанні, що в історії все трапляється так же закономірно, як у природі. Ідея створення справедливого суспільства потребує відкриття його законів. Майбутнє суспільство, щоб бути дійсно розумно побудованим, повинно було відповідати «природним» законам історії, звідси поява ідеї історичного прогресу в філософії XVIII століття, тобто розвитку людського суспільства по висхідній. Засіб вдосконалення суспільства просвітники вбачали в освіті і вихованні, у розвитку культури і науки, у моральному вихованні народу. Причому для просвітницької ідеології був характерним поділ суспільства на народну масу, яку потрібно було просвітити і виховувати й «еліту», інтелігенцію, яка знає, у чому полягають розумні засади майбутнього суспільства і що саме потрібно для свободи, щастя і благополуччя народу. Критику феодальних відносин і деспотичних форм правління просвітники почали з критики теологічної доктрини історичного процесу. Використовуючи поширену у XVII-XVIII століттях концепцію деїзму, вони дійшли до висновку про обмежений характер божественного впливу на людську історію. Бог як творець і першопричина світу визначає порядок і закономірність світу, але далі вже не втручається у закономірний перебіг подій, саме тому історичний прогрес суспільства залежить вже не стільки від волі Бога, скільки від діяльності і творчості людей.

На противагу схоластично-теологічному розумінню історії, просвітники висувають раціоналістичні версії суспільного розвитку. Так, Монтеск’є стверджував, що історія є природним процесом, обумовленим географічним положенням і природними умовами існування суспільства. Вченню про божественне походження влади просвітники протиставляють теорію «суспільного договору», апелюючи до природних прав людини, до права народу на вільний вибір власної долі, до права захищати засобами державної влади своє життя, свободи, приватну власність. Руссо у своєму творі «Про суспільний договір» писав, що там, де держава зловживає владою, громадяни мають право розірвати договір з державою, скинути її владу.

Проблема політичної і правової свободи громадян стає однією з центральних тем обговорення ідеології Просвітництва, саме у цей період виникає концепція прав людини, на яку спирається сучасна правова система демократії. Просвітництво XVIII століття виявило тяжіння до матеріалізму та атеїзму. Безумовно, не всі просвітники зайняли відверто атеїстичну позицію, як Дідро, Гольбах та інші. Але всі французькі філософи піддавали критиці релігійні забобони і релігійний фанатизм, догматизм і нетерпимість церкви. Влада церковної ієрархії, на їх думку, стала реакційною силою, головною перепоною для розвитку цивілізації, науки і освіти. Вольтер та інші прихильники деїзму, висунули ідею «природної релігії розуму». Стверджуючи існування природної релігійності людини, універсальності релігійної свідомості, вони шукали коріння і обґрунтування релігії не в одкровенні, а в розумному порядку і законі Всесвіту, через пізнання якого людина осягає і божественний сенс буття. Філософи-просвітники підкреслювали соціальне призначення релігії, її функцію засобу для підтримки соціального порядку і зберігання моральності в суспільстві, через божественне покарання…

Французьке Просвітництво представлено цілою плеядою філософів-матеріалістів (Гольбах, Гальвецій, Дідро, Ламетрі), їх погляди значним чином зумовлені механістично-атомістичною картиною світу, яка сформувалася ще в XVII столітті. Уявлення про вічну нестворену матерію, яка перебуває у постійному русі, поєднувалося з ідеєю механістичності людини і світу. У світі панує фатальна необхідність, якій підкорена і людина як частина цього світу. Тому, визнаючи необхідність політичної свободи, французькі філософи фактично заперечували особистісну свободу як вияв творчої сутності людини. У теорії пізнання французький матеріалізм займав сенсуалістичну позицію (від лат. «чуття», «чуттєві сприйняття»), тобто джерелом всіх знань є відчуття.

Мета:

- Пізнавальна: познайомитись з основними напрямками, поняттями та проблематикою німецької класичної філософії.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План лекції:

1. Особливості та значення німецької класичної філософії.

2. Філософське вчення І.Канта.

3. Філософські системи Й.Г.Фіхте та В.Й.Шелінга.

4. Філософія абсолютної ідеї Гегеля.

5. Антропологічна філософія Л.Фейербаха.

Німецька класична філософія кінця XVIII-сер.XIX століття продовжила традиції раціоналізму та просвітницької ідеології. Основні представники – Кант, Фіхте, Шелінг, Фейербах, Гегель, а також Маркс та Енгельс. Уся попередня філософія, яку можна визначити як філософію розуму і пізнання, знаходить своє логічне завершення саме у німецькій філософії. Після неї пріоритети філософії змінюються у сторону проблем людини, її діяльності та культури.

У центрі всіх вчень німецької класичної філософії – принцип активності суб’єкта. Докантівська філософія віддавала перевагу природі як об’єкту людського пізнання і діяльності, людині ж залишалося місце бути тільки частиною природи, а пізнанню – бути («дзеркалом природи») пасивним відображенням дійсності. Німецька класична філософія долає механістичний підхід до людини, до процесу її пізнання, підкреслюючи творчій характер суб’єкта. У філософській концепції Канта людина є одночасно природною і надприродною істотою. Німецька класична філософія відроджує гуманістичне ставлення до людини, повертаючись до етичної проблематики; намагається подолати конфліктне протистояння емпіризму і раціоналізму завдяки створенню концепції суспільно-історичної, надіндивідуальної природи, свідомості, що сприяло розвитку історичного підходу до дійсності і формуванню діалектичного методу пізнання.

Теоретична розробка діалектики стає одним з найважливіших досягнень німецької класичної філософії, діалектика трактується як вчення про розвиток і як універсальний філософський метод пізнання. Особливість німецької класичної філософії полягає в тому, що в ній будується загальна система діалектики, яка набуває своєї завершеної форми в філософії Гегеля. Якщо у Канта діалектика має ще цілком негативний характер (діалектика пов’язується ним з виникнення протиріч в мисленні і розцінюється як неминучий шлях заблуджень в процесі пізнання), то Фіхте розуміє взаємодію протилежностей як необхідний момент, як закон людського розуму і процесу пізнання. Шелінг в своїй філософії сформулював «принцип полярності», тобто наявність в природі протилежних сил і властивостей. Найбільш розвинену, глибоку і теоретично досконалу систему діалектики розробив Гегель. Пізніше Гегелівська діалектика була переосмислена і пристосована марксизмом для пояснення соціальної дійсності. Загальною рисою всіх вчень німецької класичної філософії є прагнення перетворити філософію на науку, створити єдину наукову філософію у виді цілісної системи. Філософія Гегеля стала кульмінаційним пунктом в філософській практиці системостворення, останньою спробою побудування всеохоплюючої теорії, узгодженням всіх сфер реальності.

Родоначальником німецької класичної філософії стає І.Кант. В його творчій діяльності виділяються два періоди – докритичний і критичний. Ранній період творчості Канта присвячений філософським проблемам природознавства, конкретно-науковим дослідженням в галузі фізики, астрології географії. Видатним досягненням Канта у цей період було застосування діалектичних ідей для пояснення еволюції Всесвіту.

Критичний період творчості Канта, пов’язаний з написанням трьох фундаментальних творів, в яких викладена система Кантівської філософії. «Критика чистого розуму» присвячена проблемам гносеології, теорії пізнання («чистий розум» у філософській традиції того часу – це здатність до теоретичного, тобто наукового мислення). «Критика практичного розуму» є викладом етичного вчення Канта («практичний розум» означає застосування розуму для вирішення проблем міжлюдських стосунків – в моралі, праві, політиці). У «Критиці здатності судження» містяться основи кантівської естетики та теорії культури.

Основним завданням своєї філософії Кант вважає критику розуму, яка спрямована не на підрив, а на утвердження позицій розуму. Кант був спадкоємцем раціоналістичної традиції класичної філософії, але він розумів, що засобами розуму і науковими методами неможливо розкрити всі таємниці буття. Всеохоплюючі претензії розуму епохи Просвітництва принижують і дискредитують розум, тому Кант намагався чітко визначити межі його застосування, бо Бог, душа, свобода – непідвладні науковому пізнанню. Критику розуму Кант здійснює заради вирішення вищої проблеми філософії – проблеми людини, тому гносеологічні дослідження пізнавальних можливостей розуму підкорені етико-гуманістичній проблематиці.

У «Критиці чистого розуму» Кант намагався розв’язати серйозні гносеологічні проблеми, зокрема подолати суперечності між емпіризмом та раціоналізмом. З одного боку, скептичний емпіризм Д.Юма переконав Канта у тому, що людина в змозі пізнавати тільки зовнішні прояви справжньої реальності, а висновки про сутність, про глибинну природу всесвіту є безпідставними, оскільки не можуть бути обґрунтовані досвідним шляхом. Уявлення, котрі не засвідчуються безпосереднім чуттєвим досвідом, не є достовірними. Кант показав, що розуму не можливо ні довести, ні спростувати знання, які виходять за межі чуттєво даного. Як тільки розум намагається це робити, він потрапляє в сферу заблуджень.

Виявляється, що ні засобами розуму, ні чуттєвим досвідом неможливо довести істинність, достовірність наукового знання, оскільки наукове знання є знанням загальним і воно завжди виходить за межі безпосередньо даного, конкретного чуттєвого досвіду. До Канта вважалося, що в результаті пізнавальної діяльності людські знання повинні відповідати дійсності. Кант стверджує інше: наукові знання відповідають дійсності тільки завдяки тому, що ця дійсність попередньо вже була упорядкована самим розумом, узгоджена з ним. Виявляється, що не розум відповідає предмету пізнання, а предмет розуму. Розум моделює уявно, в думці предмет пізнання і пізнає тільки те, що було створено ним самим, згідно з його принципами, тому вихідним принципом кантівської гносеології стає принцип активності суб’єкта пізнання.

Людському розуму притаманні певні структури, певні засоби, якими він упорядковує чуттєві враження і уявлення. Такі «упорядковуючи» схеми Кант називає апріорними формами пізнання («апріорні» означає «досвідні»). Це – форми які передують досвідному пізнанню і не залежить від самого досвіду. За Кантом, є два джерела пізнання – чуттєвий досвід і логічне мислення. Апріорними формами чуттєвого пізнання є простір і час, апріорними формами мислення – категорії, поняття. Кант не заперечував існування об’єктивного світу, незалежно від людини субстанції. Але достовірне знання про світ за межами чуттєво-емпіричного досвіду, про об’єктивну сутність світу, отримати у принципі не можливо, світ, яким він є сам по собі, об’єктивно – це, за словами Канта, «річ в собі», принципово непізнаваний світ. Єдине, що можна сказати про об’єктивний світ – це те, що він якимось чином викликає, породжує чуттєві враження, досвід.

Світ, який стає доступним пізнанню і про який наука отримує певні знання, – це світ явищ, світ «речей для нас» (по Канту), тобто світ, яким він уявляється і яким дається в емпіричному досвіді. Той порядок і ті закономірності, що наука спостерігає і досліджує в фізичному світі, не є порядком і закономірностями самого світу. Ці закономірності і зв’язки є формами самого розуму, з його порядком і логікою. Наука пізнає тільки явище, а не сутність речей, тільки зовнішні прояви того, що знаходиться по той бік чуттєвого досвіду. Наука відповідає на питання «як?», а не «чому?», вона може дослідити механізм природних явищ, але не може розкрити її природу і сутність.

Кант приходить до дуалізму, роздвоєння світу на сферу, яку можна пізнати науковими засобами (чуттєвий світ явищ, «речей для нас»), і сферу, недоступну розуму, непізнаваний світ «речей в собі». Сама наука має межі – вона у принципі не може проникнути у «світ сутностей». До об’єктів «світу сутностей», яких не має і не може бути в емпіричному досвіді людини, належать: Бог, душа, свобода. На них Кант зосереджує свою увагу у «Критиці практичного розуму», вони закладають основу його етичного вчення.

Наукове пізнання є обмеженим, а розуміння цього відкриває людині вищу істину – віру. Проблеми існування Бога, нескінченність світу, безсмертя душі, свобода волі виходять за межі емпірично-досвідного світу, вони є предметом людської віри, а віра знаходить свої розумні підстави у моралі. Особливість Кантівської позиції полягає у тому, що він саме на моралі засновує віру, мораллю обґрунтовує релігію. Людина, за словами Канта, є «громадянином двох світів» - природного і надприродного, вона одночасно і «річ» і особистість. В емпіричному світі явищ, де панує закон причинності, даремно шукати свободу, людина – «річ» знаходиться під дією зовнішніх причин – обставинами життя і соціокультурним середовищем. Але людина як особистість, духовна істота є «громадянином надприродного світу», світу свободи, – це внутрішній світ. Для Канта він є образом Божественного буття, основою якого є воля. За Кантом, людина як особистість має волю, а звідси – можливість чинити моральний вибір – добро і зло. Мораль не можлива без свободи; якщо людина не вільна, то вона не відповідає за свої вчинки, тим самим руйнуються основи моралі. Коріння людського буття – за межами фізичного, матеріального світу, позбавленого свободи.

У «Критиці практичного розуму» Кант розробляє теорію моралі, ототожнюючи їх з законами науки. Намагаючись побудувати вчення про універсальну загально людську мораль, Кант серед всіх можливих моральних правил і законів визначає один – основний моральний закон, який називає «категоричним імперативом». Одне з формулювань даного закону є таким: чини так, щоб завжди ставився до людства і в своїй особі і в особі всякого іншого як до мети, і ніколи б не ставився до нього тільки як до засобу. Тобто, людину не можна перетворювати на засіб – на річ, яку можна використати. До неї завжди треба звертатись як до мети, як до самоцінної особистості. Кантівський категоричний імператив формує принцип гідності і цінності людини, абсолютної поваги до особистості.

Філософія Канта поставила людину у центр всіх філософських проблем, відновивши актуальність антропологічної проблематики. З точки зору Канта, всі філософські проблеми зводяться до чотирьох питань: що я можу знати; що я повинен робити; на що я можу сподіватись; що таке людина. Серед цих питань немає питання про сутність об’єктивного світу. Кантівська критика розвіяла марні претензії людського розуму на можливості осягнення глибинної природи всесвіту, вона перекреслила саму можливість для людини пізнати основи світобудови. Сучасне західне філософське мислення продовжує і поширює релятивістські тенденції філософії Канта. Релятивізм (від лат. «відносний») – тенденція стверджувати відносність, невизначеність і непевність людських знань.

Й.Г.Фіхте (1762-1814 рр.) продовжує і розвиває ідеалізм Канта з позиції послідовного суб’єктивного ідеалізму. Фіхте будує свою філософську систему з єдиного принципу свободи і активності суб’єкта, намагаючись подолати кантівський дуалізм подвоєння світу на «світ сутностей» і «світ явищ». У центрі філософії Фіхте – поняття «Я» як абстракції людини, моделі «людини як такої». Для Фіхте людина є суб’єктом всієї соціальної дійсності, творцем самої себе і людської історії, а не лише суб’єктом пізнання, як у Канта.

Основними проблемами філософії Фіхте стають проблеми суспільного життя, історії, свободи та призначення людини. З принципу свободи, творчої, активної діяльності людини Фіхте виводить всі основні положення свого головного філософського твору «Науковчення». Як і всі представники німецької класичної філософії, Фіхте намагався створити наукову філософію, строго логічну і послідовну. Уся система «Науковчення» ґрунтується у Фіхте на трьох основоположеннях, що виводяться з єдиного принципу і взаємопов’язані діалектичною схемою: теза-антитеза-синтез. Формулює свої основоположення Фіхте таким чином: «Я обумовлює самого себе», «Я обумовлює не-Я», «Я обумовлює самого себе і не-Я».

Перше основоположення розкриває діяльну сутність людини. Вона полягає у тому, що людина здатна повністю визначити своє буття власною волею, здатна бути вільною істотою. Людина виступає суб’єктом власного життя та історії, тобто сама створює себе, свою особисту та історичну долю. Фіхте відкидає кантівську «річ у собі», об’єктивний, незалежний від людини світ, який, врешті-решт, обумовлює існування людини. Для Фіхте абсолютно нічого не може обмежувати людську незалежність. Діяльність повинна бути визначена первинною і єдиною реальністю для людини. Друге основоположення філософії Фіхте підкреслює, що весь навколишній світ, природа повинні розумітися як продукт людської діяльності. Природа не є самоцінною для Фіхте, вона розглядається ним як сфера реалізації людської творчості, як матеріал перетворення людини. Через освоєння навколишнього світу людина розкриває свої власні можливості, реалізує себе. Третє основоположення лежить в основі соціально-політичних поглядів Фіхте. Діяльний суб’єкт (Я) перетворює предметний світ (не-Я), освоює його. Внаслідок власної творчої діяльності, за логікою Фіхте, суб’єкт повинен «повернутися до себе», тобто вдосконалити і розвити власну родову, суспільну сутність. Цей процес не може бути остаточно завершеним. Вся історія людства – нескінченний процес наближення до ідеалу людини. «Я» у Фіхте розуміється не тільки як індивідуальне «Я», але як уособлене людство, як втілення здібностей і потенцій людства в особистості. Людина як соціальна істота може розвивати себе тільки в суспільстві, але лише тоді, коли людська спільнота вільна і є наявність людської індивідуальності. Суспільство по Фіхте, повинно бути побудованим на принципі рівності.

Ф.В.Й.Шелінг (1775-1854 рр.) піддав критиці Фіхте за те, що в його філософії не залишилося місця для природи, вона перетворилася на матеріал людської діяльності. Від суб’єктивного ідеалізму Фіхте, від його філософії автономного суб’єкта німецька філософія переходить до об’єктивно-ідеалістичного вчення про універсум Шелінга. Філософія Шелінга зазнала впливу німецьких романтиків (Лесінга, Гете, Шілера, Гердера та інших). В основі філософської системи раннього Шелінга – поняття абсолюту, духовного універсума як єдності природи і духу.

Філософська позиція Шелінга суттєво змінювалася протягом його життя (можна розмежувати принаймні п’ять різних філософських систем, що він створює в різні періоди своєї творчості). Тим не менше у нього зберігається єдина «романтична» тенденція розглядати природу як підсвідомий процес одухотворення, творчого саморозвитку духу, що лежать в основі світового універсуму. Лише в людині природа підноситься до власного самоусвідомлення.

Проблема співвідношення свідомого і несвідомого завжди була в центрі уваги філософії Шелінга, але з часом саме несвідоме викликає його особливий інтерес. Починав Шелінг як спадкоємець раціоналістичної традиції європейської філософії, проте пізніше переходить на позиції ірраціоналізму і містичної філософії, створюючи «філософію одухотворення», в основі якої поняття ірраціональної волі. Протягом всієї творчості Шелінг особливу увагу приділяє художньому освоєнню дійсності, мистецтву, міфології як вічній основі мистецтва. Філософія Шелінга вплинула на гегелівську філософію, на ірраціоналістичні вчення ХХ століття.

Г.В.Ф.Гегель (1770-1831 рр.) створює всеохоплюючу систему об’єктивного ідеалізму, в якій він прагнув осягнути всі прояви світу, об’єднати в одній системі логіку, філософію природи, філософію духу, права, релігії, мистецтва, історії. Основними творами Гегеля стали «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософської науки», «Філософія права» та інші.

Основним надбанням гегелівської філософії стало створення теорії діалектики як певного розуміння дійсності і філософського методу пізнання.

Діалектика в розумінні Гегеля полягає у безперервному розвитку сущого, джерелом якого є діалектична суперечність. Усе в світі виявляє свою протилежність (теза – антитеза). Взаємодія цих протилежностей породжує третю стадію, в якій протилежності об’єднуються і завершуються повним синтезом, який стає вихідним пунктом розгортання подальшого розвитку (в основу цього процесу Гегелем покладена схема «теза-антитеза-синтез»). Завдяки процесу єдності та протиставлення протилежностей відбувається саморозвиток світу. Стверджуючи саморозвиток світу, Гегель не мав на увазі матеріальний, природній світ, основою процесу безперервного розвитку є світовий розум. Світ в філософії Гегеля є ніщо інше, як історія розгортання і розкриття божественного начала.

В основі філософської системи Гегеля лежить поняття «Абсолютної ідеї» або «Абсолютного духу». Для Гегеля світ є упорядкованим, доцільним, в ньому панує гармонія і логіка, тобто розумність. Основою всього світу є об’єктивно існуючий світовий розум. Гегель був релігійною людиною і для нього всесвітнім Абсолютним духом може бути тільки Бог.

Абсолютна ідея є першоосновою, субстанцією всього існуючого, істинного світу. Абсолютна ідея розкриває себе в процесі розвитку. Процес розвитку абсолютної ідеї є, разом з тим, процесом творіння, мета якого самопізнання. Абсолютний дух прагне до самоусвідомлення, розкриває себе в створеному і досягає найвищого здійснення в людському дусі. Християнська ідея створення Богом світу у філософській концепції Гегеля означає «внесення» в світ розумності.

Гегель вважає, що нескінченна і вічна природа Абсолютної ідеї може виразити себе тільки через власне самозаперечення, тільки в такому процесі, в якому вона набуває скінченої форми свого існування – форми природи і людської історії. Спочатку Абсолютна ідея здійснює себе у просторі (в природі), а потім у часі (в історії людства), і приходить до абсолютного самопізнання у духовній культурі людства. Вищим ступенем самопізнання Абсолютної ідеї є філософія. Людина з її мисленням, культурою, історією є стрижнем Божественного одкровення.

У своїй «Феноменології духу» Гегель розкриває історію розвитку людського духу. Гегель вважав, що індивід не народжується з готовим знанням і розвиненим розумом, духовний розвиток індивіда здійснюється через освоєння культури людства. Духовна культура людства – це розвиток Абсолютної ідеї в історичному часі, від простих форм свідомості і самосвідомості до складних форм – моральної свідомості, релігії, мистецтва і філософії. Метою духовного розвитку людини є осягнення абсолютного знання і усвідомлення своєї єдності з Божественним розумом. Філософія є вершиною еволюції духу, де відбувається зустріч індивідуального людського розуму з всесвітнім Божественним розумом.

Новий підхід у гносеології Гегеля в тому, що суб’єктом пізнання виявляться не індивід як природна істота, а суспільство. Індивід виступає «втіленням» суспільства, тільки в такій якості він є здатним до пізнання. Філософія Гегеля розкриває суспільний, культурно-історичний характер людської свідомості.

На відміну від Канта, Гегель був впевнений у можливості досягнення абсолютного знання тому, що людський розум є відбитком Божественного розуму. Кант вважав, що існує межа наукового пізнання, Гегель же стверджує, що потрібна просто принципово інша наука з іншими методами. Такою наукою він вважав свою філософію, основним методом якої є діалектика.

Гегелівська діалектична система включає в себе біля сорока категорій (буття, якість, кількість, міра, явище і сутність, форма і зміст, матерія, закон, випадковість і необхідність, можливість і дійсність, ціле і частина, причина і наслідок, свобода і необхідність, протилежність, суперечність тощо). Розкриваються у процесі розвитку від абстрактних, простих, бідних за змістом до конкретних, складних категорій. Взаємозв’язок і розвиток категорій, перехід кожної категорії до іншої здійснюється закономірним шляхом. Основними законами діалектичного розвитку у Гегеля виступають закон переходу кількісних змін в якісні, закон єдності та взаємоперетворення протилежностей і закон заперечення заперечення.

Гегелівська ідея діалектичного розвитку значно вплинула на його концепцію філософії історії. Історичний розвиток розуміється Гегелем як лінійний процес сходження від нижчого до вищого суспільного стану. Це єдиний всесвітньо-історичний процес. Не всі народи рівною мірою включені в цей процес. За Гегелем, є історичні і неісторичні народи. Історичні народи безпосередньо мають причетність до реалізації логіки історії, вони усвідомлюють свою історію як частину всесвітньо-історичного руху. Неісторичні народи (народи Африки, Південної Америки, слов’янські народи) не здатні на усвідомлення своєї історичної долі, на творче застосування історичного досвіду. В основі людської історії – розумний початок, тому історія має закономірний і необхідний характер. Мета кожного народу полягає в усвідомленні історичної необхідності, закономірності історії у визначенні свого місця в цьому процесі. Свобода виступає у Гегеля сенсом історії. Історія, за його думкою, повинна завершитися таким суспільно-державним станом, де будуть вільні всі. Історія має свою власну внутрішню логіку, а індивіди, народи, людство в цілому – лише матеріал для реалізації цієї логіки, без творчості особистості. Доля окремих особистостей – лише незначний епізод у всесвітньо-історичній драмі. Якщо Кант підкреслює безумовну цінність кожної особистості, а його категоричний імператив є забороною використовувати людину, перетворювати її на засіб, то Гегель вважав – логіка історії, значенням всесвітньо-історичних законів перевершують цінність і значення індивідуального життя, а право світового розуму вище прав особистості.

Одним з перших критиків Гегелівської філософії став Л.Фейербах (1804-1872 рр.). у своїх працях «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства» та інших, Фейєрбах остаточно переорієнтовує класичну філософію на проблеми людини, її сутності, відчуження і свободи. Центром філософії Фейєрбаха стала морально-етична та антропологічна проблематика.

Свою філософську концепцію Фейєрбах ґрунтує на протилежних філософському ідеалізму засадах, намагаючись переосмислити традиційне для класичної філософії поняття суб’єкта. Суб’єктом для нього виступає не пізнавальна істота, основна ознака якої – наявність розуму, а цілісна людина, в єдності її духовних, тілесних і родових (суспільних) якостей. Людину Фейєрбах розуміє як вищу природну істоту, вище – завдяки тому, що вона є суспільною істотою. Тобто всі природні якості людини вдосконалені і змінені суспільством. Людина є універсальною і активною істотою, яка не просто пристосовується до навколишнього середовища, а перетворює його родовими силами, які через освоєння культури стали її власними силами.

Родова сутність людини проявляється тільки і спілкуванні, у між індивідуальних стосунках Я і Ти. Єдність і взаємозв’язок Я і Ти стає основою моральної концепції Фейєрбаха. Безпосередня міжособистісна комунікація є сферою реалізації людиною своєї родової сутності, сферою розвитку суто людських здібностей індивіда.

Значне місце в творчості Фейєрбаха посідає критика релігії. Для нього атеїзм був безпосередньо пов’язаний з моральною і політичною вимогою звільнення людських сил і оновлення суспільства. Причиною релігії Фейєрбах вважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами непідвладними людям. Людське безсилля породжує богів. Релігія, вважав Фейєрбах, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей. Своєрідним продовженням релігії Фейєрбах вважав ідеалістичну філософію. Тому критику релігії він поєднує з критикою ідеалізму. Відчуження від людини, її родової сутності – це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм.

Дата добавления: 2014-11-16