Тема 9: Сучасна світова філософія

Мета:

- Пізнавальна: познайомитись з основними напрямками, класифікаціями та проблематикою сучасної світової філософії.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План:

1. Виникнення сучасної філософії та її особливості.

2. «Філософія життя» (Ф.Ніцше).

3. Психоаналітична філософія (З.Фрейд, К.Юнг).

4. Екзистенціалізм.

5. Неопозитивізм та його різновиди.

Початок свідомості сучасної світової філософії датують або кінцем ХІХ, або 20-ті роки ХХ століття, період зростання «некласичних» тенденцій. На перший план поступово виступають ірраціоналістичні концепції, але і в межах класичного раціоналізму з’являються вчення (марксизм, позитивізм О.Конта), які проголошують розрив з попередньою філософською традицією.

Сучасна філософія значно розширила спектр філософської тематики, в ній з’явились нові проблеми, зв’язані з розвитком науки, техніки, з інформаційним вибухом, з появою глобальних проблем, а також нові аспекти проблем, що вважалися традиційними. Це обумовило надзвичайну різноманітність і множинність філософських вчень, концепцій, теорій, напрямків ХХ століття. Фундаментальне питання: чи варто беззастережно відмовлятися від традицій класичної філософії, або ж має йтися про їхній подальший розвиток у нових формах?

Характерною рисою сучасної філософії стає відмова від надмірних амбіцій розуму, від віри у всевладність науки, від ідеї гарантованого соціального прогресу, тобто – перегляд традиції класичного раціоналізму. Критика цієї традиції здійснюється з двох сторін: по-перше, з боку ірраціоналізму, по-друге, з позиції сучасного раціоналізму, що змінив свою форму.

Якщо класичну філософію можна назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна некласична філософія стає філософією людини і філософією мови. На перший план виходять проблеми людської суб’єктивності, духовного досвіду людини, світу її повсякденності, проблеми культури та історії, проблеми комунікації, морально-етичної проблеми.

Філософські течії ХХ століття можна розділити на два основних позиційних напрямки: ірраціоналістичний; екзистенціально-антропологічний напрям («філософія життя», екзистенціалізм, філософія франкфуртської школи, психоаналітична філософія, персоналізм, філософська антропологія, герменевтика, феноменологія та інше); раціоналістичний, позитивістські орієнтований напрям (неопозитивізм, аналітична філософія, структуралізм тощо).

Найбільш поширеними і впливовими вченнями у ХХ столітті стають ірраціоналістичні вчення. У центрі їхньої уваги – проблеми людського існування. Розум і всі форми раціонального, свідомого у людини проголошуються вторинними, а вирішальне значення у людському житті відводиться інстинкту, волі, інтуїції, вірі, підсвідомому тощо. Своє завдання ірраціоналістична філософія ХХ століття вбачає у визначенні певних духовних орієнтирів, що допомагають людині осмислити власне життя. Питання про сенс людського існування постає тут особливо гостро, у зв’язку з чим згасає інтерес до природи і зростає інтерес до історії.

Ірраціоналізм ХХ століття бере свій початок з «філософії життя», що формується у другій половині ХІХ століття. Основними представниками цієї філософії стали А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей, О. Шпенглер та інші. «Філософія життя» відверто відмовляється від раціоналістичної традиції, пропонує нове бачення світу і людини.

Центральним поняттям стає поняття життя. Світ розуміється тут не як впорядковане і закономірне у своїй основі буття, а як «життєва реальність», те що неможливо осягнути «холодним» розумом, «мертвими», застиглими раціоналістичними схемами та принципами. Життя несе у собі творчій імпульс, воно є вічним потоком, рухомим, мінливим, невизначеним, хаотичним процесом. Тому і людину потрібно розуміти як живу істоту, а не просто як «втілений інтелект», тільки як суб’єкт мислення і пізнання. Зовсім не розум визначає специфіку людини, є більш глибинні основи її суб’єктивності – воля, життєвий порив, прагнення до життя, жадоба могутності тощо. Життєву реальність можна збагнути тільки через інтуїцію, тому філософія повинна свідомо відмежуватись від науки, перетворитися з філософії пізнання на філософію «переживання повноти життя». Основним предметом повинна стати людина, історія, культура.

Започаткував «філософію життя» А. Шопенгауер, але по-справжньому відомим і популярним це вчення стає завдяки творчості німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844-1900 рр.), саме його називають «пророком ХХ століття». Він накреслив ті форми, в яких існує сучасна культура, передбачив її кризу, руйнацію. Свою філософську концепцію Ф.Ніцше викладає у формі есе, афоризмів. Найбільш відомими його творами стали «По той бік добра і зла», «Переоцінка цінностей», «Так казав Заратустра», «Антихристиянин», «Воля до влади». Головним своїм завданням Ніцше вважав створення філософії, яка б давала життєвий орієнтир, тому центральне місце в ній належить морально практичній проблематиці.

Провідною ідеєю ніцшеанської концепції стає вчення про волю як першооснову всього існуючого, а основним поняттям – «воля до влади». Світ за Ніцше, не є впорядкованим космосом, він є хаосом, перехрестям боротьби різних життєвих сил, усе пронизане інстинктом самозбереження «волею до влади». «Воля до влади» - основний чинник людського духу. Життя – бурхливий потік, в якому точиться боротьба за існування, а людина – істота, що сама створює власний життєвий світ, саме вона вносить в нього певний сенс, якого світ сам по собі позбавлений.

Переміни у духовній ситуації європейського суспільства він визначив як симптом хвороби і дав їй назву – нігілізм («нігілізм» - від лат. «ніщо», означає заперечення загальновизначенних цінностей). Занепад культури свідчить про нежиттєздатність класичної духовної традиції, заснованої на «тиранії розуму». Стара культура «зжила» себе, потрібно допомогти їй загинути. Гасла своєї «нової моралі» - «хай гине все слабке», «падаючого - підштовхни» - Ніцше здійснює в критиці традиційних ідеалів. Не існує об’єктивної точки зору на предмет, будь-яке знання завжди є результатом інтерпретації суб’єктивної оцінки. Не тільки істина, але й всі релігійні заповіді, моральні норми та ідеали цілком відносні, всі вони виявляються лише засобом у боротьбі людських інтересів.

Уся європейська культура, відмічає Ніцше, є продуктом християнської ідеї та моралі, «рабської моралі», яка культивує цінності покори, самозречення, співчуття до слабких, підтримує життя у тому, що вже «дозріло до загибелі». «Рабська мораль» потрібна для тих, кому не вистачає «волі до влади», ця більшість – «натовп», «сіра маса», яку Ніцше називає «расою рабів». Невелика меншість людей, «духовних аристократів», «раси панів» - це ті, хто створює історію та збагачує культуру, від них залежить поява нового типу людини – «надлюдини». Існує природна нерівність людей, народів, культур, обумовлена рівнем «життєвих сил». Право сильного стає наріжним каменем ніцшеанської «моралі панів», яку треба позбавити «химери совісті».

Засновником психоаналітичної традиції, яка вплинула не тільки на філософську думку ХХ століття, але й на медицину і психологію, соціологію та педагогіку, етнографію й антропологію, на сучасне мистецтво і літературу, став австрійський психіатр і психолог Зігмунд Фрейд (1856-1939 рр.). Найбільш відомими його творами стали «Я і воно», «Тлумачення сновидінь», «Майбутнє однієї ілюзії». Основним внеском в науку і філософію стало дослідження ролі підсвідомого у людській психіці, впливу підсвідомого на життя і поведінку людини, на історію та культуру людства.

Своє вчення З.Фрейд розцінив як третій в історії думки людства відчутний удар по наївному людському самолюбству. Коперник поклав край претензії людини на центральне місце у Всесвіті. Вчення Дарвіна вказало на місце людини в одному ряду з іншими живими істотами, поставило під сумнів ідею божественного походження людини як «вінця творіння». Психоаналіз Фрейда доводить безпідставність претензій людини вважати себе розумною істотою, що керується в своєму житті власним розумом. Фрейд, як і Ніцше до нього, здійснив своєрідну критику ілюзії класичної культури через аналіз людської психіки. Класика налягає на розумності та природній доброті людини, а Фрейд зосереджує увагу на аморальності, соціальній агресивності людської природи. Явище підсвідомого було відомо задовго до Фрейда, але саме він зробив підсвідоме об’єктом дослідження з принципово нових позицій, які утверджують за підсвідомим провідне місце в процесі становлення та існування людини. Людську психіку, пояснював Фрейд, можна порівнювати з айсбергом, значна частина якого знаходиться під водою, як і сфера підсвідомого – переважна частина психічного життя поза контролем розуму. Свідомість, розумне в людині є значною частиною психічного життя.

Підсвідоме трактується Фрейдом як сукупність первісних інстинктів, темних ірраціональних, асоціальних, аморальних потягів і бажань. В основі всіх людських пристрастей і пороків – владолюбства, марнолюбства, алчності, заздрості - лежать два основних інстинкти: сексуальний (позначається Фрейдом терміном «лібідо»), агресивний («потяг до смерті»). Ці два інстинкти є тими силами, що керують у преважності людським життям.

Роль підсвідомих імпульсів виявляється досить неоднозначною. З одного боку, вони лежать в основі різноманітних неврозів, душевних конфліктів, проявів зла, агресії, насильства. З іншого боку, саме підсвідомі потяги є тими імпульсами психічної енергії, які живлять активність людини у мистецтві, у науковому пізнанні, у всіх формах людської діяльності. Пояснюючи причину такого неоднозначного впливу підсвідомості на людське буття, Фрейд звертається до архаїчних культур, до історичного минулого людства щоб знайти пояснення конфлікту між свідомістю і підсвідомим, між «Я» і «Воно».

Виникнення суспільства і людської цивілізації нерозривно пов’язане з появою культури, яка починається з заборони. В архаїчних суспільствах перші заборони торкались первісних інстинктів – сексуального і агресивного (заборона вбивства родичів, заборона кровозмішування). Причина заборони була настільки сильною, як і самі інстинкти – продовження роду, його самозбереження і захист від руйнівних тваринних інстинктів. Але внаслідок цього виникла перша історична ситуація конфлікту міх бажаннями та заборонами. Уся подальша історія людства – історія долання цього конфлікту двома різними шляхами – шляхом сублімації (від лат. «піднесення») і шляхом витіснення. При «сублімації» неприйнятні у суспільному середовищі інстинкти реалізуються в завуальованих формах – у сновидіннях, у міфологічний і релігійних уявленнях, в фольклорі, буденній мові, у всіх формах людської активності – у художній та науковій творчості, у спорті та політичній діяльності тощо. Цей спосіб «ілюзорного» задоволення є нормальним для суспільства способом функціонування біологічних інстинктів, їх енергія переключається на соціально дозволені форми активності.

Гірший спосіб, який не стільки долає, скільки веде до нових душевних конфліктів – витіснення. Первісні інстинкти мають настільки фундаментальний характер, що заборонити їх можна, але знищити – ні. Їх можна тільки усунути і приховати в глибинах душі, у сфері, яка не усвідомлюється самою людиною. Функцію «суспільного цензора» виконує культура, вона не допускає до усвідомлення індивідом справжніх мотивів його поведінки. Культурні традиції, моральні норми, релігійні приписи формують совість як почуття провини, саме завдяки совісті заборони стають самозабороною. Пригнічені і нереалізовані інстинкти стають джерелом негативної енергії, приводять до неврозів, до деструкції, руйнування людської психіки.

Теорія Фрейда була створена спочатку як метод лікування неврозів через аналіз і пояснення прихованих імпульсів (звідси – термін «психоаналіз»). Саме в усвідомленні, у розумінні пригніченості інстинктів вбачався спосіб подолання неврозу. Особлива увага приділялася Фрейдом дитячій психіці, дитинству, коли відбувається перший досвід конфлікту між соціальними заборонами і бажаннями, коли зазнаються психічні травми, що в явній формі можуть виявитися набагато пізніше.

Справжнє керівництво людським життям здійснюється сферою підсвідомого, а свідомість і всі людські уявлення виявляються всього лише завуальованою формою справжніх мотивів нашої поведінки, маскою, яку прагнуть вдягнути на себе інстинктивні потяги. Навіть найблагородніші духовні пориви, високі почуття, піднесені ідеали є відбитком прихованих примітивних потягів і бажань, – так трактує людську духовність Фрейд.

Звертаючись до проблеми культури у своєму есе «Невдоволеність культурою», Фрейд розкриває її суперечливий характер. Обмежуючи первісні потяги та інстинкти, приборкуючи їх власними засобами, культура, разом з тим, провокує неврози. Чим вищий рівень цивілізованості, культури людини і суспільства, тим більшою є загроза руйнування людської психіки. Війни, повстання, революції, інші масові прояви насильства і агресії Фрейд розцінює як «колективний невроз».

Фрейд у своєму вченні біологізує людину, підкреслює ірраціональність, алогічність людини, агресивність стає невід’ємною характеристикою природи людини. Суспільство, на думку Фрейда, виконує переважно репресивну функцію, обмежуючи свободу інстинктів індивіда, тому завжди буде конфліктна цілісність – суспільство та індивід.

Дата добавления: 2014-11-16