Психологічні аспекти захисної промови адвоката

Отже, комунікативні уміння є найважливішою складовою професійної майстерності адвоката-захисника, у діяльності якого значна питома вага належить переконуючому впливу. Виступ у суді – один із найбільш складних і відповідальних моментів участі у кримінальному судочинстві, але уміння виступати не приходить саме по собі. На жаль, актуальними залишаються слова А.П. Чехова, сказані понад сто років тому: „Можливо, ми колись дочекаємося, що наші юристи, професори і взагалі посадові особи, які за обов’язками служби мають говорити не лише вчено, але й зрозуміло і гарно, не будуть виправдовуватися тим, що вони „не вміють говорити”. Адже в принципі для інтелігентної людини погано говорити повинно б вважатися такою ж непристойністю, як не вміти читати і писати, і у справі освіти й виховання навчання красномовству слід було б вважати неминучим”.

Можна звернутися до праць видатних юристів того часу, що підтверджують та доповнюють цю думку: „Мистецтво виступу на суді є уміння думати, а, отже, говорити образами. Найкращі виступи прості, зрозумілі, наповнені глибинним змістом” (А.Ф. Коні).

Таким чином, спеціальна психологічна підготовка адвокатів повинна передбачати формування вмінь професійної комунікації. Слід при цьому враховувати, що вихідним протиріччям у проблемі майстерності професійного спілкування є загальна для всіх фахівців проблема: повсякденне спілкування у побуті, з товаришами, з колегами повинне було б формувати комунікабельність природнім шляхом, без спеціальних зусиль. Але при вирішенні професійних завдань багато хто починає відчувати брак саме комунікативних навичок і вмінь. Чому? Бо побутове спілкування не дає розвиваючого ефекту. Звичні контакти в колі знайомих формують вибірковість щодо певних варіантів поведінки і певного типу співбесідника за принципом „приємно – неприємно”. Між тим забезпечення взаємодії у професійному спілкуванні потребує спеціально організованих зусиль суб’єкта.

Центральну роль у захисті відіграє захисна промова. На її якість впливає не тільки наявність фахових знань і умінь, загальна психологічна культура адвоката, але і його психологічна підготовленість. Виконуючи покладену законом функцію захисту, адвокат домагається встановлення істини: висловлює свою думку про значення доказів у справі, про наявність пом’якшуючих чи обтяжуючих для підзахисного обставин, а також свої міркування з приводу застосування кримінального закону та міри покарання. Тому одним із напрямів спеціальної психологічної підготовки адвоката повинно бути формування комплексного уміння – виголошення захисної промови.

Це уміння має наступні складові: 1) пошук, аналіз та узагальнення значимої для захисту інформації; 2) визначення змістовних характеристик та особливостей захисної промови; 3) відбір та використання невербальних (експресивних) засобів підсилення змісту промови. Захищати важче, аніж обвинувачувати, тим більше, що адвокат виступає у судовому засіданні після прокурора, який викладає свої аргументи. Адвокат пропонує розглянути справу під іншим кутом зору, тому для переконання суддів його виступ повинен бути вагомішим за змістом і яскравішим за формою.

Зміст захисної промови визначається темою виступу, матеріалами кримінальної справи, позицією адвоката у конкретній справі. Він залежить від двох елементів – наявних фактів та оціночних міркувань.

Виходячи з конкретних обставин справи, адвокат може:

заперечувати обвинувачення в цілому, доказуючи невинуватість підзахисного за відсутністю у його діях складу злочину, за відсутністю самої події злочину або недоведеності участі підзахисного у вчиненні злочину;

заперечувати обвинувачення щодо окремих його частин;

заперечувати правильність кваліфікації, доказуючи необхідність зміни пред’явленого обвинувачення на статтю КК України, що передбачає більш м’яке покарання;

обгрунтовувати меншу ступінь вини і відповідальності підзахисного;

доказувати неосудність підзахисного.

Вагомість захисної промови визначається вже її першими фразами, оскільки вступна частина готує учасників судового розгляду до подальшого сприймання й оцінки фактичного матеріалу. Тут неприпустима будь-яка трафаретність: переказ фабули кримінальної події (вона вже неодноразово виголошувалася); характеристика злочинів даного виду (убивства, крадіжки, хуліганства), бо вони відомі іншим учасникам кримінального судочинства і сприймаються як повчання; застосування шаблонів („я не затримаю довго вашу увагу”, „я захищаю сьогодні підсудного...”, „нинішня справа дуже складна (або проста)”. Стереотипність вступної частини згубно діє на подальшу аргументацію, а сам адвокат ще до її початку оцінюється як некваліфікований або несумлінний.

Вступна частина захисної промови може бути присвячена:

- оцінці злочину у контексті загальних проблем (суспільно-політичних, суспільно-економічних, соціокультурних тощо) та їх впливу на поведінку підзахисного;

- аналізу специфічності (виключності) даної кримінальної справи у порівнянні з аналогічними;

- характеристиці особистості підзахисного та його місця у злочинній групі (без негативної оцінки дій інших учасників);

- визначенню власної позиції у порівнянні з позицією прокурора.

Класичною у адвокатській практиці можна вважати вступну частину промови Я.С. Кисельова: „секрет перетворення справи, у якій на кожному кроці виникають психологічні загадки, в справу найпростішу,... розкритий надзвичайно відверто: для цього необхідно не поскупитися чорною фарбою, малюючи образ обвинуваченого. Але вже давно відомо, що однією фарбою, навіть найгустішою, дуже тяжко надати портрету життєвої достовірності. Мені не здається достовірною та характеристика, яка дана у промові прокурора. Між обвинуваченням і захистом тут неминуча суперечка, суперечка велика і серйозна”.

Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів – основна частина захисної промови. Адвокату, як правило, немає необхідності повторювати фабулу кримінальної справи. Він висловлює свою версію, аналізує та оцінює процесуальні докази і обгрунтовує свої міркування про те, чому одні докази слід вважати достовірними, інші – суперечливими, сумнівними. Так, якщо адвокат стверджує, що підзахисний діяв у стані необхідної оборони, він повинен переконати суд, що вона дійсно мала місце; спростовуючи звинувачення в умисному вбивстві, потрібно навести докази того, що підсудний не прагнув смерті потерпілого; якщо він доводить, що злочин вчинений у стані сильного душевного хвилювання внаслідок насильства чи тяжкої образи, це слід обгрунтувати.

Згадаємо захисну промову С. Андрієвського: „Що відбулося у його душі? Ревнощі? Злість? Запальність? Ні, все це не підходить. Гострі ревнощі уже були покорені, тому що Андреєв міг діловито перемовлятись зі своїм суперником. Злість і запальність знову ж таки не в’яжуться зі справою, тому що Андреєв був добрий і терплячий до останньої можливості. Якщо хочете, тут був жах і відчай перед раптово відкритими жорстокістю і байдужістю жінки, якій він безповоротно віддав і серце, і життя. У ньому шалено заговорило почуття незбагненної неправди. Я назву душевний стан Андреєва „несамовитістю” – не тією несамовитістю, про яку говорить формальний закон, але несамовитістю у загальножиттєвому смислі цього слова. Людина „зійшла з розуму”, була „у нестямі”. Його руки працювали без його участі.

Яка глибока правда звучить у зізнанні Андреєва, коли він говорить: „Крик дружини повернув мені розум”. Значить, до цього крику він був у стані божевілля... Карати будь-кого за вчинок, явно несвідомий – не по-людськи, та й непотрібно”.

Як свідчить адвокатська практика, темою захисної промови найчастіше є доказування обставин, що пом’якшують відповідальність підсудного. Захисна промова виглядає найбільш переконливо, коли необхідні факти та обставини раніше вже досліджувалися у процесі судового розгляду, причому для учасників суду буде більш зрозумілим, якщо спочатку адвокат зазначить беззаперечні обставини, а потім аналізує ті, щодо яких є заперечення.

Молодими адвокатами найчастіше допускаються наступні помилки: підміна аналізу доказів їх перерахуванням, перерахування прізвищ свідків та сказаного ними. Потрібно ж, навпаки, співставляти їх, демонструючи протиріччя (показання особи на попередньому слідстві і в суді, показання різних свідків, показання учасників процесу і документи, показання потерпілого і незаперечні факти, вільна розповідь на попередніх допитах та свідчення на попередньому слідстві і в суді).

Особливе значення мають тут висновки експертів, що вимагає від адвоката серйозної підготовки і наявності спеціальних, у тому числі – психологічних знань. Знанням можна протиставляти лише знання, а не емоції чи декларативні заяви.

Найбільш широке поле для застосування психологічних знань у захисні промові – характеристика особи підзахисного. Важливість цього питання підкреслюється в ст.ст. 324, 334 КПК України. Завдання адвоката – розкрити внутрішній світ підзахисного, зрозуміти його думки й переживання, спонукання й мотиви поведінки і пояснити їх суддям; він доводить до суду все, що говорить на користь захисту. „Закон вимагає, щоб поблажливість базувалася на обставинах справи. Але з усіх обставин справи, звичайно, найголовніша – сам підсудний. Тому, якщо в його житті, в його особі, навіть у слабкостях його характеру, які випливають із його темпераменту і його фізичної природи, ви знайдете підстави для поблажливості чи милості, – ви можете до суворого голосу засудження приєднати голос милосердя”. Ці слова А.Ф. Коні не втратили актуальності і сьогодні.

На користь підзахисного можуть свідчити:

- відвернення можливих шкідливих наслідків вчиненого злочину (повернення майна, надання допомоги при нанесенні тілесних ушкоджень);

- вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих чи сімейних обставин (значні матеріальні труднощі, жорстоке поводження батьків із дітьми);

- вчинення злочину під впливом погрози (примусу) або через матеріальну чи іншу залежність (прагнення відвернути несприятливі для близьких тяжкі наслідки, залежність боржника від кредитора);

- вчинення злочину під впливом неправомірних дій потерпілого;

- вчинення злочину при захисті від суспільно небезпечного посягання, хоч і з перевищенням меж необхідної оборони;

- вчинення злочину неповнолітнім, жінкою у стані вагітності (психофізіологічні особливості названих категорій осіб спричиняють до звуження здатності свідомого контролю за поведінкою);

- щире каяття (явка з повинною, сприяння правоохоронним органам у розкритті та розслідуванні злочину, викриття співучасників).

Звичайно, при висвітлення особливостей особистості підзахисного чи обставин, що пом’якшують його вину, потрібно зважати на почуття міри (не змальовувати клієнта як втілення невинності, а потерпілого – невиправдано чорнити) або ж використовувати неморальні аргументи („Всі так роблять, але не всі попадаються”, „Всі п’ють” тощо). Це створює у членів суду негативне враження. Не слід також бути багатослівним чи, навпаки, „економити” слова, характеризуючи обвинувачуваного (зачитувати характеристики, особливо стандартні виробничі, без відповідних коментарів; стандартно перераховувати мотиви і пом’якшуючі обставини вчиненого діяння тощо).

Відомі адвокати минулого нерідко у захисній промові лише називали подію злочину, зосереджуючи всю увагу на психологічних аспектах кримінальної справи; вони знаходили надзвичайно сильні епітети, щоб охарактеризувати підзахисного і викликати сильне враження. Так, М.П. Карабчевський називав свою підзахисну Ольгу Палем (кримінальна справа про вбивство О.Довнара) „надзвичайно брехливою”, „безалаберним жмутком нервів”, але при цьому побудував захисну промову таким чином, що вона була виправдана судом.

Висновки захисника у судовій промові повинні бути обгрунтованим, послідовними, чітко сформульованими. Всі наведені докази підводять до прохання про міру покарання, до формулювання остаточних висновків у справі. Якщо в результаті належного аналізу доказів захисник приходить до висновку, що подія злочину відсутня, в діянні підзахисного немає складу злочину – він просить у суду виправдувального вироку; коли факт здійснення злочину не заперечується, він висловлює свої міркування щодо міри покарання. Найскладніша ситуація – прийняття судом рішення при наявності лише непрямих доказів та запереченні підсудним своєї вини. Заключна частина повинна звучати таким чином, щоб суду стало очевидним, що виправдання – єдино правильний шлях правосуддя. Наведемо закінчення захисної промови М. Карабчевським (справа братів Скитських): „Закон не вимагає від нас неможливого. Сумніви – супутник розуму. Сказати, що в цій справі все для нас зрозуміле і немає сумнівів, ви не можете... Тому я прошу виправдального вироку”.

Таким чином, аналіз минулого і сучасного стану нормативного регулювання, юридичної і психологічної літератури з проблеми використання психологічних знань у юрисдикційній діяльності дають підстави стверджувати, що діяльність із розслідування злочинів потребує від захисника не тільки юридичних знань, умінь і навичок, що формуються при їх вивченні, але й знання та застосування законів психології. Це зумовлене тим, що адвокатська практика здійснюється в умовах безпосереднього спілкування та взаємодії з людьми, отже вимагає розуміння особливостей особистості підзахисного та інших процесуальних осіб, мотивів та змісту їх поведінки, взаємовідносин, що виникають у процесі життєдіяльності тощо. Тільки за допомогою психологічної науки адвокат-захисник може реалізувати заходи по встановленню контакту та здійсненню психологічного впливу, нейтралізувати дію негативних чинників при пошуку та оцінці процесуально значущих фактів, розробити стратегію і тактику їх пред’явлення та викладення при судовому розгляді кримінальної справи.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Визначте складові психологічної підготовленості адвоката.

2. Охарактеризуйте структурні компоненти юридичної діяльності адвоката.

3. Визначте феномен „професійної деформації” в діяльності адвоката.

4. Охарактеризуйте зміст та сутність загальної психологічної культури адвоката.

5. Які основні етапи можна виділити у діяльності адвоката?

6. Які складові має комплексне уміння виголошення захисної промови?

7. Що заперечувати, обґрунтовувати та доказувати може адвокат у захисній промові, виходячи з теми виступу, матеріалів кримінальної справи та власної позиції у конкретній справі?

8. Охарактеризуйте психологічні особливості вступної частини захисної промови адвоката.

9. Що може свідчити на користь підзахисного і враховуватися адвокатом?

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бедь В.В. Юридична психологія. Навчальний посібник. К., 2002.

2. Шиханцов Г.Г. Юридическая психология. Ученик для вузов. М., 2000

3. Еникеев М.И. Общая, социальная и юридическая психология. Учебник для вузов. СПб., 2003.

4. Васильев В.Л. Юридическая психология. Учебник. М., 2003.

5. Энциклопедия юридической психологии // Под ред. А.М. Столяренко. М., 2003

6. Варфоломеева Т.В. Криминалистика и профессиональная деятельность защитника. К., 1987.

7. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. К., 1989.

Дата добавления: 2014-11-16