Демокріт 2 страница

¹ Конституція України: від 28 червня 1996 р. — Ст. 1.

таких суджень: "Я справляюсь із новою роботою", "Мені при­ємно приходити на роботу", "Мій начальник щиро бажає допо­могти мені досягти успіху", "Я впевнена, що мій успіх з пер­ших кроків свідчить про тривалу успішну кар'єру в цій органі­зації", випливає висновок (умовивід) про те, що я прийняла правильне рішення щодо вибору саме цієї роботи; інша робота, яку мені пропонували (можливо, ще запропонують), мене вже не цікавить.

Завдяки умовиводам мисляча людина може не використо­вувати дані досвіду кожного разу для доведення своїх твер­джень. Умовиводи стають відносно незалежними від досвіду за формулювання все нових і нових висловлювань. На умовиво­дах зведено всю будову науки.

Чуттєве і логічне у пізнанні нерозривно пов'язані одне з од­ним. Чуття людина осмислює, а логічні роздуми завжди звіряє з досвідом. Основою їх єдності є суспільна практика, у якій ви­никає безпосередній контакт органів чуття з предметами і яви­щами природи та суспільства. У практиці людина формує мету і програму своїх дій, тобто чинить осмислено. У кожному пі­знавальному акті вона співвідносить логічну ідею з чимось, що чуттєво сприймається.

Разом з тим, чуттєве і логічне у пізнанні субординовані функціонально. Без чуттєвого у пізнанні немає знання взагалі, а без логічного немає знання сутності. За допомогою органів чуття людина пізнає явища об'єктів, тобто їх зовнішні сторони і зв'язки, а знання сутності, законів і закономірностей розви­тку предметів, речей, явищ досягається логічним пізнанням. Така діалектика двох рівнів пізнання є очевидним досягнен­ням філософії. В її історії вони нерідко метафізично протистав­лялись одне одному. Так, прибічники раціоналізму в теорії пізнання (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та ін.) вбачали джерело знань у розумовій діяльності людей. Реальним і на­дійним вони визнавали лише розум, а значення чуттєвого пі­знання недооцінювали і навіть ігнорували. Прибічники емпі­ризму (Ф. Бекон, Дж. Локк та ін.), навпаки, недооцінювали роль логічного пізнання, а чуттєве абсолютизували. Близьким до емпіризму був сенсуалізм (лат. — сприйняття, чуття, від­чуття). Сенсуалісти оголошували чуттєвість головною формою

Тема 14

достовірного знання. Отже, обмеженість і емпіризму, і сенсуа­лізму, і раціоналізму полягає в однобічності, в абсолютизації одного з рівнів процесу пізнання. Насправді, абстрактне мис­лення неможливе без чуттєвого досвіду, а чуттєвий досвід — без певного логічного обґрунтування. Отже, проблема чуттє­вості і мислення полягає у специфіці та суперечливій взаємодії двох рівнів пізнавальної діяльності людей.

14.2. Теорія істини

Безпосередньою метою пізнання у будь-якій його формі (на­уковій, філософській, образно-художній та ін.) є досягнення істини. Шлях до неї завжди проблематичний, складний, бага­тогранний і внутрішньодіалектичний, він супроводжується зі­ставленням і змаганням ідей, науковими дискусіями, крити­кою і подоланням соціальних ілюзій, аналізом співвідношення ідеологічних і науково-теоретичних форм відображення дій­сності, з'ясуванням соціально-практичних і світоглядних пе­редумов теоретичних побудов. Немає такої системи знання, яка б не вирішувала проблему істини, у тому числі у своїй іс­торії. У гносеології вона належить до вічних і провідних про­блем у її теоретичній, методологічній і світоглядній функціях. Істина — це соціальна та особистісна загальнолюдська цін­ність, мета науки і мистецтва, ідеал усіх моральних мотивів людей.

Діалектико-матеріалістична філософія визначає істину як таке знання, що відповідає своєму предмету, збігається з ним. Основною властивістю істини є об'єктивність. Істина завжди об'єктивна, тобто зміст істини не залежить від смаків і бажань особистості, від корпоративних інтересів окремих партій або громадських рухів, від людської свідомості взага­лі. Істина — не властивість матеріальних об'єктів, а характе­ристика знання про них. Який об'єкт пізнання, таке й істин­не знання про нього. Його формування зумовлене відображен­ням властивостей об'єкта, тобто відновленням їх в істинному знанні так, як ці об'єктивні властивості існують у самій дій-

Діалектичний шлях пізнання

сності. Наприклад, твердження: "всі тіла складаються з ато­мів" або "найпростішим і найменшим живим організмом на Землі є клітина", або "у помірній кліматичній зоні голодуван­ня людини розпочинається, якщо споживання їжі становить менше 2600 калорій на добу" та подібні — очевидні об'єктивні

істини.

Істини без людини і поза людиною, тобто без суб'єкта пі­знання, не буває. Істиною володіють тільки люди, виражаючи її у поняттях, судженнях, висновках, законах, теоріях, інших формах. Отже, істина не лише об'єктивна, а й суб'єктивна за своїм внутрішнім ідеальним змістом і формами. В істині з не­обхідністю відображається єдність об'єктивної та суб'єктивної сторін пізнавального процесу: без об'єкта знання втрачає свій зміст, а без суб'єкта немає самого знання. Кожний акт пізнан­ня істини є водночас об'єктивною (суб'єктивне знання "злива­ється" з предметом, матеріалізується) і суб'єктивною формами об'єкта (об'єктивна істина стає ідеєю суб'єкта, даною як об'єкт; вираженням можливості, здібності, творчості, сили, могутнос­ті, дієвості думки).

Суб'єктивність в істині функціонально суперечлива. З одно­го боку, суб'єктивізація об'єкта є наближенням мислення до об'єкта, всебічним і глибоким відображенням його властивос­тей і можливостей, процесом їх відкриття; навіть ті властивос­ті речей, які їм надані людиною для практики, а отже, для пі­знання, переходять у цьому процесі до розряду об'єктивних, натуральних властивостей. З іншого боку, суб'єктивізація не виключає такі феномени свідомості, як помилковість, об'єк­тивізм, суб'єктивізм і навіть неправду.

Помилковість — це знання, яке не відповідає своєму пред­мету, не збігається з ним. Прикладом помилковості можуть бути так звана теоретична астрологія з її твердженням про ви­рішальний вплив небесних світил на життя та долі окремих лю­дей і народів або надія на позбавлення від хвороби шляхом та­кого роду заклинання мага (чарівника, чаклуна, шамана). У гносеології певними помилковостями є емпіризм і релятивізм. За своєю суттю помилковість — це викривлене відображен­ня дійсності у свідомості людей. Розрізняють такі її форми: на­укова і ненаукова, емпірична і теоретична, релігійна, політич-

Тема 14

на, економічна, моральна та ін. Однак у всіх своїх формах по­милковість завжди ненавмисна, що відрізняє її від неправди та дезінформації, та становить специфічну пізнавальну функцію.

У принципі, помилковість заважає пізнанню, відволікає від істини, тому жоден справжній вчений ніколи свідомо не йде на її конструювання. Однак у будь-якому процесі пізнання, утому числі в наукових дослідах, помилки можливі. Як підкреслю­вав академік П.Л. Капиця, вчений має право на помилку; по­милки ще не є лженаукою. "Лженаука — це невизнання поми­лок. Можна сказати, що помилки — діалектичний спосіб по­шуку істини. Ніколи не треба перебільшувати їх шкоди і применшувати їх користь"¹.

Історія науки переконує, що істина досягається тільки че­рез виявлення і подолання помилковості як її діалектичної протилежності. Суб'єктивістське заперечення помилковості, відмова від неї означають розрив з історичними пізнавальними і соціальними традиціями. Рано чи пізно помилки долаються: або відкидаються (наприклад, ідея "вічного двигуна"), або пе­ретворюються на справжнє знання. Так, помилкова за своєю суттю алхімія сприяла відкриттю властивостей багатьох хіміч­них елементів і зрештою заклала передумови виникнення справжньої науки — хімії.

Перехід у пізнанні від помилок до істини неможливий без усунення їх різноманітних причин. Сам пошук цих причин включає припущення, здогади, гіпотези; нерідко фрагментар­не, спочатку однобічне знання видається за знання цілого; знання одного елемента — за знання всієї системи. Причинами помилок можуть бути ще й обмеженість соціальної практики, і групові інтереси людей, і історично зумовлені забобони, і фор­ми мислення, мови та ін.

Отже, проблема істини — це і проблема відмежування її від помилковості. Труднощі такого завдання не означають, що іс­тини немає або що обсяг істини не змінюється. Наука невпинно збільшує обсяг істинного знання. Помилковості породжують­ся суб'єктивністю, суб'єктивністю вони і долаються, тобто ефективною активністю суб'єкта.

¹ Капица П. Приглашение к спору / П. Капица // Юность. — 1967. — № 2. — С. 80.

Діалектичний шлях пізнання

У процесі суб'єктивізації об'єкта можливі не тільки помил­ковості, а також об'єктивізм і суб'єктивізм мислення і дії. Під об'єктивізмом розуміється світоглядна орієнтація особистості на соціально-політичну "нейтральність", на утримання від соціально-критичних оцінок, суджень про цінності і мету, тоб­то нігілізм стосовно дійсності, світу людини, відмова від сприй­няття реальності, усунення від особистої відповідальності за вирішення проблем. Об'єктивісти абсолютизують об'єктивний компонент істини. У них істина існує поза людиною і люд­ством, незалежно від суб'єкта пізнання. Своє завдання вони вбачають лише у фіксуванні фактів дійсності або науки, їх не цікавлять ні причини таких фактів, ні шляхи і засоби їх усу­нення або використання. Прикладом можуть бути світоглядні позиції та дії представників міжнародної екологічної організа­ції "Ґрінпіс", які для демонстрації фактів забруднення природ­ного середовища нерідко виявляють наполегливість і навіть мужність, однак обставини екологічних порушень і які-небудь пропозиції та рекомендації щодо оздоровлення середовища за­лишаються поза їхньою увагою. Аналогічно міркують і діють (свідомо, несвідомо чи за спеціальним соціальним замовлен­ням) неконструктивні політичні опозиції в державах. Об'єк­тивісти не розрізняють дійсності та істини, хоча ця різниця у гносеології зараховується до істотних. Дійсність існує неза­лежно від суб'єкта пізнання, у ній немає жодних істин, а є лише предмети зі своїми властивостями. Істина постає у ре­зультаті пізнання людьми об'єктивної реальності і є знанням про цю реальність. Істина — це єдність об'єктивного і суб'єк­тивного, суб'єктивний образ об'єктивного світу.

На відміну від об'єктивізму, суб'єктивізм виражається сві­тоглядною позицією абсолютизації ролі суб'єкта у пізнанні. У філософії суб'єктивізм є основним принципом таких її напря­мів і течій, як неокантіанство, емпіріокритицизм, "філософія життя", прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм. Суб'єк­тивісти заперечують об'єктивну істину, вважають істину тіль­ки суб'єктивною, оскільки вона існує в поняттях і судженнях людей. Не визнають вони і об'єктивних законів розвитку при­роди і суспільства. У результаті суб'єктивізм є джерелом різ­них спотворених форм теоретичної свідомості і практики, ав-

Тема ЛЛ

торитарного мислення, претензій на монополію істини, при­йняття довільних, ненаукових рішень, адміністрування і бюрократизму в управлінні.

Особливу загрозу для життєдіяльності суспільства стано­вить економічний і політичний суб'єктивізм. Історія свідчить про численні трагічні наслідки реалізації суб'єктивістських задумів і рішень, агресивні руйнівні кровопролитні війни і збройні конфлікти, терористичні акти, екологічні катастрофи з вини людини, економічні та політичні кризи, релігійні по­громи і т. ін. Без подолання суб'єктивізму, без рішучої свідо­мої відмови від нього неможлива ні цивілізована особистість, ні цивілізована держава, ні цивілізоване людство взагалі.

Суб'єктивізація об'єкта може супроводжуватися ще і не­правдою. Неправда — це умисне викривлення істини у корис­ливих інтересах, зведення явно невірних думок до істини.

Причини неправди, як правило, універсальні. Основна з них — корисливість. Люди вдаються до неправди для того, щоб мати виграш — моральний, матеріальний або психологічний. Часто неправда є засобом захисту, хоча може бути і засобом втечі від реальності. Вона буває "невинною", безглуздою, коли той, хто говорить неправду, вигадує про себе та інших нісеніт­ниці. За такими вигадками стоять комплекси неповноціннос­ті, невдоволеність власним існуванням, оцінювання його як безперспективного, бажання подати своє життя як яскраве, красиве, сповнене подій. Єдиний вид обману, що має право на існування і може бути виправданим людиною — це неправда в ім'я порятунку. Такий її різновид викликається не егоїзмом, а турботою про ближнього, бажанням відгородити його від не­приємної інформації. Неправда в ім'я порятунку, як правило, нелегко дається тому, хто обманює, але він робить це свідомо, тому що керується найкращими мотивами. Принцип "Чесність за будь-якої ціни!" формально правильний, але не завжди гу­манний.

Неправда є всюди, де взаємодіють люди. Вона — функція будь-яких людських комунікацій, коли стикаються інтереси індивідів і соціальних груп. Формується неправда у процесі ін­дивідуального розвитку людини на пихатості, марнославстві, слабкодухості, пристрасті до прибутку, влади.

Діалектичний шлях пізнання

Своєрідний механізм формування неправди у сфері політич­ної партійності описав ще у 1928 р. відомий філософ-неогегельянець І.А. Ільїн (1882—1954). Поділ на партії, під­креслював він, неминучий, але дух політичної партійності за­впеди отруйний. Люди з честолюбства зазіхають на владу, ставлять частину вище цілого, створюють атмосферу нетерпи­мості, стають демагогами, перетворюють партійну програму на критерій добра і зла. Це властиво однаково як лівим, так і пра­вим партіям. Партійні честолюбці використовують будь-які засоби, свідомо обманюють виборців, зводять наклепи на кон­курентів і противників. Одні продають свої голоси за гроші, по­честі, влаштування прибуткових справ, інші їх купують. Одні борються плітками, інші беруть гроші в уряду, треті організо­вують партійні змови і перевороти, четверті вдаються до погра­бування ("експропріації") та політичних вбивств. Люди почи­нають думати, що "мета виправдовує засоби", поширюються деморалізація та авантюризм, фігура політичного лідера набу­ває рис професіонального лжесвідка і хабарника¹.

Протиотрутою щодо такого роду перекручень є істина. Іс­тина — це не проста копія існуючого, не механічний реєстра­тор подій, а творче й активне відображення, яке в існуючому відкриває напрями і тенденції його розвитку. Вона не дається відразу і цілком, процес її осягнення є рухом від відносних іс­тин до абсолютних.

Під абсолютною істиною розуміється повне та всебічне об'єктивне знання сутності предметів і явищ, яке ніколи не може бути спростованим, наприклад, знання про те, що "люди смертні", "матерія — об'єктивна реальність", "Одеса — місто на північному узбережжі Чорного моря" та ін. Відносна істи­на — це неповне, приблизне, незавершене об'єктивне знання, вираження його мінливості, поглиблення, уточнення у процесі розвитку практики і пізнання. Відносними істинами слід вва­жати, наприклад, положення класичної механіки, еволюцій­ної теорії походження видів рослин і тварин, планетарну мо­дель атома Резерфорда і Бора, сучасні досягнення генної інже-

¹ Яд партийности // Рус. колокол. — Берлин, 1928. — № 3. — С. 78—81.

Тема 14

нерії та медицини у сфері пересадки органів тіла людини, попит і пропозицію товарів на ринку і т. ін.

Абсолютна і відносна істини — це не дві істини, а дві необ­хідні сторони об'єктивної істини, хоч кожна з них має свою специфіку. Між ними немає нездоланної межі, вони відрізня­ються лише ступенем точності і повноти знання. Кожна віднос­на істина завжди має деяке "зерно", частинку істини абсолют­ної, а абсолютна істина складається з суми відносних істин. Оволодіння кожною новою відносною істиною є черговим кро­ком у пізнанні істини абсолютної. Наприклад, становлення те­орії будови речовини розпочалося з відкриття першої відносної істини про те, що "атоми — це найменші неподільні частинки речовини". Згодом у фізиці постали інші відносні істини про будову атома: "атоми мають позитивно і негативно заряджені частинки", "у центрі атома є масивне позитивно заряджене ядро, а на периферії — електрони", "електрони обертаються навколо ядра по кругових стаціонарних орбітах", "обертання електронів еліпсоподібне" та ін. Цей процес пізнання триває і нині, а кожне нове знання є відносною істиною, тому що атом у своїх будові, властивостях, русі, взаємодіях невичерпний, як невичерпна реальність у цілому. Процес пізнання істини не­скінченний. Отже, абсолютна істина є межею, ідеалом знання. Проте такої межі не існує. Людство постійно наближається до абсолютної істини, ніколи не вичерпуючи її до кінця. На будь-якому етапі розвитку думка людей не може знати всю різнома­нітність дійсності, яка розвивається вічно, а здатна охопити світ лише частково, відносно, у межах досягнень науки і су­спільної практики.

Зважаючи на те, що в кожний конкретно-історичний мо­мент часу суб'єкт, який пізнає, осягає тільки відносну істину, представники скептицизму та агностицизму у філософії роб­лять висновки про відсутність абсолютної істини у принципі. Такі висновки є ще одним прикладом помилковості. Якби аб­солютної істини не існувало, то, наприклад, лікар пробував би лікувати хворого пацієнта без наявності точного діагнозу, а суддя виносив би вирок звинувачуваному без доведеного скла­ду злочину. Абсолютним може бути і знання окремих сторін властивостей об'єктів, і багатьох фактів дійсності, і той зміст

Діалектичний шлях пізнання

відносної істини, що зберігається у процесі подальшого пізнан­ня. Абсолютна і відносна істини лише зовні здаються взаємо-виключеними, а в реальному процесі пізнання вони не проти­стоять одна одній, а взаємопов'язані, що виражається процесу­альним, динамічним характером досягнення істини в науці.

Діалектиці відносної та абсолютної істини у гносеології про­тистоять дві крайні світоглядні позиції: догматизм і реляти­візм, їх практична реалізація завжди супроводжується чима­лими негативними результатами.

Догматизм (грец. — думка, рішення, вчення, положення, доктрина, що береться за істину бездоказово, на віру) — це ан­тиісторичний схематичний тип мислення, за якого теоретичні і практичні проблеми та висновки аналізуються та оцінюються без урахування конкретної реальності, умов, місця і часу. Його гносеологічною основою є однобічне ставлення до істини, ви­знання у ній тільки абсолютного моменту за одночасного ігно­рування відносного. Для догматика будь-яке знання має бути абсолютним. Він сліпо дотримується колись вироблених і за­своєних прийомів і способів пізнання та діяльності. У нього, наприклад, економіка країни має бути тільки командно-адміністративною, або тільки ринковою, політика — однопо­люсною, духовність — лише релігійною, а іспити студенти по­винні складати лише за білетами. Догматичний стиль мислен­ня є метафізичним. Для нього істина є зібранням завершених і незмінних положень, які необхідно лише завчити і застосову­вати в усіх випадках. Догматик не вважає пізнання процесом уточнення відомих і розкриття нових форм організації та влас­тивостей об'єктивного світу, а знання не розглядає гнучкими, рухливими, мінливими. Відмова від догматизму, подолання його на користь діалектичного стилю мислення — завдання, без вирішення якого світогляд не може бути ні філософським,

ні науковим.

Релятивізм {лат. — відносний), на відміну від догматиз­му, будь-яке знання вважає відносним, не визнає в істині її аб­солютного компонента. Гносеологічні корені релятивізму по­лягають у відмові від визнання наступності, спадкоємності у розвитку знання, перебільшенні залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його

_____________________________________________________ Тема 14

психічного стану, наявності логічних форм і теоретичних засо­бів тощо), у суб'єктивізмі та агностицизмі. У різних історич­них умовах релятивізм виконує неоднозначні соціальні функ­ції: сприяє запереченню старого суспільного порядку, догма­тичного мислення, рутини і відсталості, але найчастіше виражає кризу суспільства, виправдовує втрату історичної перспективи у його розвитку.

Наукова гносеологія визнає відносність знання, але не як за­перечення об'єктивної істини, а як визнання історичної обме­женості кожного досягнутого рівня знань, меж його наближен­ня до абсолютної істини. Вона утверджує зумовленість спадко­вості пізнання наявністю в кожній відносній істині елементів абсолютної істини. Світогляд не може бути науковим і сучас­ним філософським без подолання релятивізму та догматизму.

Догматизм і релятивізм прагнуть знайти істину в абстракці­ях, але абстрактних істин не буває. Істина завжди конкрет­на, тобто будь-яке істинне знання в науці, філософії, мистецтві тощо завжди визначається у своєму складі та застосуванні умо­вами місця, часу і ще багатьма іншими специфічними обстави­нами. Будь-яке ігнорування конкретності істинного знання не­гайно перетворить істину на її антипод — помилковість, не­правду, об'єктивізм, догматизм, релятивізм.

Об'єктивним критерієм істини є суспільно-історична прак­тика. Якщо при застосуванні знання досягається практичний результат, то це знання істинне. Наприклад, формула "Сила струму прямо пропорційна напрузі й обернено пропорційна опору в електричному ланцюзі" —- об'єктивна істина, оскільки її можна підтвердити за допомогою амперметра, вольтметра та реостата. Вона включає принаймні дві об'єктивні відносні іс­тини: "величина напруги визначається різницею потенціалів у електричному ланцюзі" і "величина опору визначається пло­щею перетину провідника".

Однак критерій практики є водночас визначеним і невизна-ченим. Він одночасно і абсолютний, і відносний: абсолютний, оскільки тільки практика може довести істинність знання; від­носний, тому що сама практика постійно змінюється, розвива­ється, вдосконалюється. З цієї причини практика не завжди може повністю підтвердити або спростувати істинність певного

Діалектичний шлях пізнання

знання. Крім того, можливості практики як критерію істини обмежені складнощами об'єктів і предметів пізнання, нерозви­неністю технічних засобів, нездатністю управляти природними явищами. Фізики, наприклад, переконані у тому, що протон є нестабільною частинкою, але практикою цей висновок підтвер­дити чи спростувати майже неможливо, тому що час життя протона можна прирівняти до віку наїпої Метагалактики.

Отже, людське пізнання за своєю природою здатне набли­жати, і справді наближає, нас до істини, але розвиток об'єк­тивної дійсності ніби віддаляє нас від цієї істини, звужує межі істинності знань, робить їх менш повними і точними, навіть перетворює їх на помилковість. Ця суперечність для догматич­ного мислення виявилася такою, що не вирішується. Проте згідно з діалектичним мисленням вона постійно виникає і по­стійно вирішується у процесі пізнання. Суб'єкти здатні пізна­вати сутність, закон, всезагальне — те, на підставі чого можна пояснити всю різноманітність виявів дійсності.

Істина є цілим, системою і, як будь-яка система, складаєть­ся з елементів. Для підтвердження істинності знань філософія виробила багато інших, окрім практики, критеріїв: загальну значущість (те, що визнається багатьма людьми); корисність (те, що приводить до успіху); прагматизм (практична цінність); ясність і чіткість мислення; конвенціоналізм (лат. — договір, угода); думку авторитетів; позаемпіричні та внутрішньонауко-ві критерії (простота, досконалість, краса); логічні критерії (формально-логічні, логіко-діалектичні) та ін.

Певна невизначеність практики як критерію істини не є трагедією для пізнання, навпаки — ситуація проблематичнос­ті створює передумови для критики і розвитку теорії. У пізнан­ні завжди є місце для перегляду сталого знання і руху вперед.

Отже, питання про істину — це не тільки питання про влас­тивості мислення і теорій, а і питання про властивості практи­ки, проблеми справжнього людського життя, можливості змі­ни свідомості, розвитку пізнання; не лише питання про кіль­кість абсолютних істин, якими оволоділо людство, а й питання про те, до якої межі умови суспільного життя піддаються контролю всезагального інтелекту і залежать від нього. Істина — це нескінченна послідовність результатів діалектично су­перечливого процесу поглиблення пізнання.

Тема 14

Контрольні запитання і завдання

1. За допомогою яких механізмів людина реалізує свою пізнавальну діяльність?

2. У яких формах функціонує чуттєве пізнання?

3. У яких формах функціонує логічне пізнання?

4. У чому сутність єдності чуттєвого і логічного пізнання?

5. Який сенс мають поняття "раціоналізм", "емпіризм", "сенсуалізм"?

6. Чому теорія пізнання є водночас логікою і діалектикою гносеології?

7. Що таке істина?

8. Якою є діалектика понять "об'єктивна істина", "абсо­лютна істина", "відносна істина"?

9. Який зміст філософія вкладає у поняття "практика"?
10. Назвіть теоретичні основи догматизму та релятивізму.

Тема 15

МЕТОДИ, МЕТОДОЛОГІЯ І ЛОГІКА НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

Вищим рівнем пізнавальної діяльності людей є наукове пі­знання, що становить складний суперечливий процес відтво­рення знань, цілісну систему понять, гіпотез, законів, теорій та інпіих ідеальних форм пізнання, закріплених у природних і штучних мовах (математичній символіці, хімічних формулах та ін.). Його основне завдання полягає у виявленні об'єктивних законів розвитку природи, суспільства, мислення, самого пі­знання; мета і загальнолюдська цінність — у досягненні об'єктивної істини; життєвий сенс — у формулі: "Знати, щоб передбачати; передбачати, щоб практично діяти тепер і в май­бутньому". Наукове пізнання — це невпинний процес поста­новки та вирішення все нових і нових проблем. Для його учас­ників характерні логіко-методологічна підготовка, філософ­ська культура, здатність до постійного вдосконалення свого мислення, гносеологічних умінь і навиків.

Наукове пізнання відрізняється від усіх інпіих видів пі­знання використанням спеціально розроблених методів. Філо­софія визначає метод (грец. — шлях дослідження) як спосіб побудови й обґрунтування систем філософського і наукового знання, сукупність прийомів та операцій практичного і теоре-

Тема 15

тичного засвоєння дійсності. Широковідомими є, наприклад, методи описання, вимірювання, спостереження, моделюван­ня, інтегрування, метод мічених атомів та багато інших. Жод­на пізнавальна проблема в кожному з видів пізнання не вирі­шується без застосування одного або декількох методів. Біль­ше того, результат пізнання цілком визначається методами, що використовувались у його процесі. Успіх, позитивний під­сумок досягається за допомогою методів, адекватних об'єкту і предмету пізнання.

Наукові методи завжди відповідають критеріям науковості, серед яких істотним, крім практики, є критерій обґрунтуван­ня. Обґрунтування методу включає вирішення таких завдань, як встановлення його правомірного характеру, коректності, надійності, визначення меж застосування, оцінка достовірнос­ті та ефективності. Будь-який метод виявляється у діяльності суб'єкта, який реалізує процес пізнання об'єкта. Як вид діяль­ності він містить такі елементи: об'єкт, суб'єкт, мета, засоби, умови, результат пізнання. Варіації цих елементів спричиню­ють суттєві зміни у методах і результатах дослідження.

У процесі пізнання під час наукових досліджень використо­вуються, як правило, не один, а декілька методів. Для визна­чення порядку і послідовності їх застосування кожного разу розробляється спеціальна методика. Наприклад, методика підготовки студента до семінарського заняття з філософії пе­редбачає вивчення плану заняття, конспекту лекцій виклада­ча, літератури з конкретної теми; написання реферату; роз­роблення текстів або розгорнутих планів повідомлень і висту­пів під час дискусії з навчальних питань; роботу з категорі­альним апаратом та ін.

Методи наукового пізнання багатогранні і суттєво відрізня­ються один від одного. Дослідженням їхньої загальної струк­тури і типології, виявленням тенденцій і напрямів їх розвитку та взаємозв'язку займається методологія (грец. — метод і сло­во, поняття, вчення) — це інтегральне вчення про сутність ме­тодів та їх застосування у теоретичній і практичній діяльності суб'єктів науки.

У науковому пізнанні, методологія має три рівні: всезагаль-пий, загальнонауковий і спеціальний. Провідним із них є все-

Методи, методологія і логіка наукового пізнання

загальний рівень. Методологічна функція його принципів, законів і категорій є вихідною для інших рівнів. Спеціалісти виділяють ще регіональний рівень методології, який застосо­вується кількома поодинокими науками. Відповідно до цих рівнів, усі методи класифікуються як всезагальні, загальнона-укові та спеціальні, або методи конкретних наук.

До всезагальних належать філософські методи: метафізика, еклектика, софістика, діалектика в її ідеалістичному та мате­ріалістичному різновидах. Усезагальним науковим методом, основою всієї системи методів пізнання є матеріалістична діа­лектика з її принципами, законами, категоріями та іншими елементами. Вона передбачає, по-перше, вивчення об'єкта у ці­лому і кожного з його компонентів об'єктивно, тобто такими, якими вони є насправді, незалежно від бажань, прагнень, по­зицій, поглядів суб'єктів пізнання. Діалектика попереджає про неприпустимість суб'єктивізму — антинаукової і шкідли­вої альтернативи об'єктивності пізнання та оцінки результатів діяльності.

Дата добавления: 2014-11-16