Четверта класична ситуація. 5 страница

Від поглядів Бернштейна соціал-демократи «відхрещувались» кількадесят років, але нині за ним усе більше визнають заслугу за­сновника теорії і політики соціальних реформ.

На соціал-реформістських позиціях стояли також К. Каутський та Р. Гільфердінг, хоча вони й намагались відмежуватись від берштейніанства.

К. Каутський (1854—1938) у працях «Соціальна революція» (1902) та «Шлях до влади» (1909) обґрунтовує невідворотність епо­хи соціальної революції як об'єктивно зумовленого явища, підгото­вленого всім попереднім розвитком людства. Монополізація вироб­ництва як закономірний етап розвитку капіталізму, на його думку, усуспільнює економіку і привносить до неї планове начало, а тому немає необхідності в практичних революційних діях та завоюванні влади збройним шляхом, достатньо парламентських методів боро­тьби за контроль над економічною владою.

Аналізуючи сучасні йому процеси — монополізацію виробницт­ва, імперіалізм як економічний переділ світу між союзами капіталіс­тів, колоніальну політику розвинених держав, він стверджував, що ці явища є об'єктивними і свідчать про поступальний розвиток сві­тової економіки, яка в перспективі стане картелізованою, позбуде­ться міждержавних суперечностей. На цій «ультраімперіалістичній» стадії розвитку капіталізму, коли великі галузеві монополії зіллють­ся в єдиний всесвітній картель, виникнуть умови для планомірного регулювання господарства у світовому масштабі, що, власне, і озна­чатиме соціальний переворот.

Каутський засуджував війну, виступав за мирне вирішення всіх проблем. Його теорія «ультраімперіалізму» закликала до реформіз­му як засобу суспільної перебудови.

Р. Гільфердінг (1877—1941), соратник Каутського, лідер і тео­ретик II Інтернаціоналу. У своїх працях, написаних в цілому з марк­систських позицій, зокрема у «Фінансовому капіталі» (1910), він аналізує головні зрушення, що відбулися в економіці та політиці ка­піталізму наприкінці XIX — поч. XX ст.: виникнення і розвиток си­стеми капіталістичного кредиту, поширення акціонерних товариств як особливої форми монополізації капіталів, існування таких еко­номічних явищ, як статутний та фіктивний капітал. І хоча в цій книжці проблема непримиренності класових інтересів ставиться все ще дуже гостро, глибокий і всебічний аналіз фінансового капіталу дав авторові змогу зробити цілий ряд уточнень, що мали свідчити про об'єктивну неминучість зміни економічної ролі держави. Він вважав необхідним і об'єктивно обґрунтованим втручання держави у фінансову сферу з метою макроекономічного її впливу на цикліч­ність розвитку економіки, запобігання кризовим явищам. Такий вплив, на його думку, створює передумови для суспільного контро­лю виробництва, яке повністю залежить від грошово-фінан­сової сфери, а отже, дає можливість управляти розвитком соціальної сфери.

З початком першої світової війни Гільфердінг, як і Каутський, закликає до еволюційного, реформістського вирішення соціально-економічних проблем, посилаючись на те, що монополістичний ка­піталізм сам формує умови для економічних трансформацій, для становлення ери «організованого капіталізму».

У Гейдельберзькій програмі СДПН 1925 p., теоретичну частину якої написав Гільфердінг, марксистській програмі революційної економічної перебудови суспільства протиставляється ідея свідомо­го формування «економічної демократії» — основи соціально спра­ведливого ладу.

Ідеї Бернштейна, Гільфердінга та Каутського зацікавили не тіль­ки соціал-демократів, а й деяких марксистів. Так, у працях марксистів О. Бауера і К. Шмідта помітна еволюція їхніх поглядів від ради­калізму до реформізму.

Після перемоги революції в Росії ревізіоністи відмежовуються від Жовтневої революції, називаючи її помилкою, а її організаційні форми — реакційними. Пізніше ревізіоністські доктрини трансформувались у реформі­стські і стали основою багатьох соціал-демократичних програм.

3. Еволюція реформізму. Концепція „демократичного соціалізму” як теоретична платформа сучасного соціал – реформізму

У 50-60-і роки лідери соціал-демократії фактично повністю відмовилися від усуспільнення основних засобів виробництва і встали на шлях компромісу відносно приватної власності. Причому проблеми власності були оголошені в більшості партій Соцінтерну неістотними і такими, що втратили свою актуальність.

З початку 70-х років ці проблеми, навпаки, висувалися на видне місце в теоретичних розробках і дискусіях соціал-демократії. У Стокгольмській декларації Соцінтерну підкреслюється, що соціал-демократичний рух виступає "за усуспільнення і суспільну власність в рамках змішаної економіки. Очевидно, що у зв'язку з інтернаціоналізацією економіки і всесвітньою технічною революцією зростає важливість демократичного контролю. Але суспільний контроль над економікою - це мета, якої можна добитися за допомогою різноманітних економічних заходів, що приймаються залежно від місця і часу". Відповідно до даної установки соціал-демократія теоретично розробляє і намагається в тій чи іншій мірі запровадити в життя проекти "перетворення власності зсередини" по декількох напрямах.

Під тиском лівих сил лідерам партій Соцінтерну довелося погодитися на включення в деякі програмні документи компромісних положень, що передбачають можливість розширення державного сектора шляхом будівництва нових або придбання державою частини акціонерного капіталу вже наявних підприємств. Найбільш обширну програму націоналізації (за викуп) в 70-і роки розробила французька соціалістична партія (FSP), а після приходу до влади в 1981 р. в значній мірі, хоч і далеко не повністю, реалізувала її, чому багато в чому сприяла участь в правлячій коаліції в 1981 - 1983 рр. комуністів.

У 80-і роки соціал-демократія в багатьох західноєвропейських країнах активно включилася в боротьбу демократичної громадськості проти неоконсервативної політики приватизації державної і муніципальної власності. Правда, не всі партії Соцінтерну однозначно негативно відносяться до приватизації. Деякі з них, особливо в країнах Південної Європи (там державна власність порівняно велика), допускають можливість часткової приватизації по різних конкретних міркуваннях, що відображають національну специфіку. Так, серед широких верств населення Іспанії в тому або іншому ступеню поширено негативне відношення до державних підприємств, створених в період франкізму. Тому правляча Іспанська соціалістична робоча партія (YSRP) вважає за доцільне продаж частин їх акціонерного капіталу в приватні руки. В цілому ж в західноєвропейській соціал-демократії превалює думка про необхідність відвернути натиск неоконсервативних сил на державний сектор і укріпити останній за рахунок інвестиційних ресурсів держави. "Нам потрібна не концепція згортання державної промисловості, - підкреслює теоретик Соціалістичної партії Австрії (SPA) X. Тібер, - а продумана наступальна стратегія, найважливішим елементом якої є мобілізація внутрішніх можливостей для наукових досліджень, розробок і інформації і яка передбачає на додаток до цього можливість закупівлі зарубіжних "ноу-хау" через так звані венчурні підприємства".

Важлива роль в ідеологічному арсеналі соціал-демократії належить модернізованим концепціям економічної демократії, висхідним до переконань О. Бауера, Р. Гільфердінга і інших теоретиків періоду між двома світовими війнами. Одним з головних інструментів перетворення відносин з приводу засобів виробництва і забезпечення економічної демократії вважаються моделі "співучасті" представників трудящих в управлінні фірмами. Як підкреслюється в Берлінській програмі принципів SDPG, економічна демократія припускає співучасть осіб найманої праці "у всіх крупних фірмах і концернах шляхом паритетного представництва праці і капіталу в наглядових радах".

Найбільшого розвитку "співучасть" досягла у Німеччині, де вона існує в різних формах з початку 50-х років. Згідно закону про "співучасть" 1976 р., наглядові ради німецьких компаній з числом зайнятих понад 2 тис. формуються на паритетних початках з представників акціонерів і працюючих по найму. Правда, за паритетом, що здається на перший погляд, ховається фактична нерівність. Адже голова наглядової ради, який має додатковий голос у всіх конфліктних ситуаціях, обирається обов'язково з представників акціонерів. Крім того, в квоту тих, що працюють по найму включаються менеджери (не менше одного), які залежать від найбільших акціонерів і близькі до них по економічних інтересах.

Західнонімецька модель "співучасті", нині упроваджена на всій території об'єднаної Німеччини, розглядається як гідний наслідування зразок для соціал-демократії низки інших країн, де партії Соцінтерну володіють великим політичним впливом, зокрема за межами західноєвропейського регіону. Так, намір перенести досвід "співучасті" на японський грунт виражає Партія демократичного соціалізму (PDS) Японії і близька до PDS Всеяпонськая конфедерація праці (Домей).

Радикальніший характер, чим доктрина "співучасті" у дусі розглянутої вище західнонімецької моделі, носять концепції самоврядування, що розробляються теоретиками декількох партій Соцінтерну, перш за все FSP. Аналіз таких концепцій, які багато в чому відображають переконання лівої соціал-демократії, вельми утруднений тим, що окремі теоретики самоврядування вкладають в цей термін різний зміст.

У основі концепцій самоврядування багатьох теоретиків FSP, а також Бельгійської соціалістичній партії (франкомовній) лежить теза про необхідність передачі засобів виробництва в групову власність персоналу підприємств (з відповідним юридичним оформленням або без нього), який управляє ними переважно в своїх специфічних інтересах. Той же сенс мають також ідеї "нейтралізації капіталу" шляхом його закріплення за персоналом підприємств, поширені серед швейцарських соціал-демократів і австрійських соціалістів. Разом з тим ліві соціал-демократи, які знаходяться під впливом марксизму, не розділяють подібних поглядів. Вони прагнуть пов'язати самоврядування низових господарських осередків з економічними інтересами всіх трудящих, вважаючи, що держава повинна володіти засобами для здійснення суспільних пріоритетів в сферах виробництва і накопичення.

При всіх відмінностях в змісті тих або інших концепцій самоврядування їх об'єднує ряд загальних моментів:

ü вимога обмежити крупну приватну власність на засоби виробництва і урізувати її прерогативи;

ü намір розширити права трудящих в управлінні підприємствами;

ü прагнення демократизувати місцеві органи влади.

Серед інших напрямів "перетворення власності зсередини", покликаних забезпечити економічну демократію, соціал-реформізм надає важливе значення участі в прибутках і утворенню власності (утворенню майна) у осіб найманої праці. Подібні концепції, що ґрунтуються на ідеях розсіювання власності і демократизації капіталу, користуються найбільшою популярністю в соціал-демократичних партіях англосакських і Скандинавських країн.

Широку популярність серед соціал-демократів здобула висунута у середині 70-х років концепція теоретика Соціал-демократичної робочої партії Швеції (SDRPSH) і шведських профспілок Р. Мейднера. Він запропонував створити за рахунок відрахувань від прибутків компаній з числом зайнятих не меншого 100 чоловік (у таких компаніях зосереджено 2/3 працююяих по найму в Швеції) могутній державний фонд, який управлявся б профспілками і в перспективі міг би зайняти домінуючі позиції в шведській індустрії. Ідея фондів робочого капіталу (фондів трудящих) стала досить популярною і у соціал-демократів низки інших країн.

Концепції участі в прибутках і утворення майна враховують деякі життєві інтереси тих, хто працює по найму. Їх здійснення могло б сприяти демократизації процесу використання значної частини національного доходу, зміцненню суспільного статусу і зміцненню соціальної забезпеченості трудящих. До того ж фонди робочого капіталу на відміну від акцій, що належать державі, не могли б бути приватизовані в результаті звичайних нормативних актів уряду у разі приходу до влади консервативних сил.

Під натиском підприємців SDRPSH в 80-і роки вилучила найбільш радикальні елементи з плану Мейднера, модифікувавши його таким чином, що фонди трудящих намічалося створювати в більшій мірі за рахунок відрахувань із заробітної платні і платні робочих і службовців, чим з прибутків приватного бізнесу. Причому, як неодноразово підкреслював нині покійний лідер SDRPSH У. Пальмі, головне призначення цих фондів - заповнити недолік приватних інвестицій і "врятувати нині паралізовану економіку". Не дивлячись на протидію підприємницьких кругів, в 1984 р. було почато проведення незвичайної демократичної реформи: створення 5 регіональних фондів за рахунок податку на надприбуток і відрахувань у розмірі 0,2-0,5% фонду заробітної платні. Всі регіональні фонди мають право разом набувати не більше 40% (кожен - максимум 8%) акцій приватних фірм, причому останні не зобов'язані продавати свої акції фондам.

Останніми роками соціал-демократи знов надають важливе значення різним формам кооперації. Це підкреслювали, наприклад, керівники Лейбористської партії Великобританії (LPV) Н. Киннок і Р. Хаттерслі 9. Ідеологи соціал-демократії висловлюються за створення сприятливіших економічних і правових умов для утворення нових кооперативних підприємств, за уніфікацію в рамках Європейських співтовариств правових норм, що стосуються кооперації. Кооперація сприяє розвитку творчих початків в праці і більшій соціальній справедливості в області розподілу, встановлюючи порівняно тісний взаємозв'язок між доходом і трудовим внеском працівника. Кооперативні підприємства і банки сприяють стабілізації економічного і соціального стану трудящих. У 80-90-і роки у ряді країн Заходу вони проявили себе як фактор, що позитивно впливає на зайнятість і пом'якшувальний безробіття. Вже з цієї причини вимоги соціал-демократії, що стосуються заохочення кооперації, зустрічають позитивний відгук широких верств населення на Заході.

"ДЕМОКРАТИЧНИЙ СОЦІАЛІЗМ", реформістська теорія, згідно якій соціалізм в сучасну епоху, втративши класово-пролетарський характер, перетворився на "загальнодемократичну" течію на базі "примирення" класів.

Поняття "Демократичний соціалізм" вживалося вже в реформістській літературі кінця 19 ст. Ним позначався один з напрямів "державного соціалізму", що віддавав перевагу буржуазно-демократичній державі в порівнянні з монархічною. З початку 20 ст. праві лідери соціал-демократії висувають розуміння соціалізму, що протиставляється комунізму. "Демократичний соціалізм" виступає проти диктатури пролетаріату, що зображається у вигляді авторитарного державного комунізму, який зневажає свободу особистості, нівелює її потреби і здібності. Представники "Демократичного соціалізму" проводять ревізію марксистсько-ленінських поглядів на капіталістичне суспільство. Нові явища в розвитку державно-монополістичного капіталізму після 2-ої світової війни 1939-45 рр., особливо обумовлені науково-технічною революцією, тлумачилися як свідоцтво "трансформації" капіталізму.

На думку теоретиків "Демократичного соціалізму" (Б. Каутський (Австрія), X. Гейтськелл, Дж. Коул, А. Кросленд, Р. Ласкі, Р. Моррісон, Дж. Стрейчі, М. Філліпс (Великобританія), Н. Томас (США), Ф. Штернберг (ФРН) і ін.), соціалізм, що тлумачиться як соціально-етичний ідеал, вживаний у всіх сферах суспільного і особистого життя, складається як результат заходів реформістів, покликаних в кожен даний момент забезпечити "все більш повну класову гармонію", "максимально можливе загальне благоденствування", "найбільш справедливий розподіл національного доходу" і сприяти тим самим "соціалізації господарства" на базі і в рамках буржуазного ладу. Замість суспільної, державної власності на засоби виробництва як адекватний базис "Демократичного соціалізму" пропонується державний контроль (часткове і непряме регулювання економічного розвитку шляхом програмування, оподаткування, участі в прибутках і ін.) над "змішаною економікою", що припускає разом з державно-капіталістичними підприємствами збереження приватногосподарського капіталізму і конкуренції за панування монополій. Згідно доктрині "Демократичного соціалізму", контроль буржуазної держави над економікою представляє соціалістичну міру при відповідній "демократичній процедурі" цього контролю. Виробіток її ставиться в залежність навіть не стільки від завоювання більшості в парламенті, скільки, перш за все, від "етичного оновлення", досягнення "загальної згоди" про проведення реформ, при збереженні відмінностей в світогляді, терпимості до всіх (виключаючи комунізм) поглядів.

4. Моделі „змішаного економічного ладу”:

1951 року на Міжнародному конгресі соціалістів у Франкфурті-на-Майні представниками 33 партій було створено Соціалістичний Інтернаціонал. Перший конгрес Інтернаціоналу ухвалив Декларацію «Мета і завдання демократичного соціалізму», яка визначала еконо­мічну стратегію і тактику соціал-демократії. Було проголошено ідею побудови «демократичного соціалізму» як «третього шляху» розвитку суспільства.

У програмній Декларації підкреслювалось, що соціалізм є між­народним рухом, який не потребує суворої єдності поглядів на фор­ми демократичного суспільства, кожна соціал-демократична партія може мати власну концепцію «демократичного соціалізму», але всі вони мають на меті побудувати систему соціальної справедливості і загального добробуту. Головною умовою побудови соціалізму є дотримання принципів демократії і утвердження її в трьох сферах: економіці, політиці, соціальній сфері.

Політична демократія утверджується через парламентську форму правління за умови, що соціал-демократи становитимуть більшість у парламенті.

Соціальна демократія здійснюється через створення та розвиток соціальної інфраструктури, демократизацію систем освіти, охоро­ни здоров'я, реалізацію різноманітних форм соціального забезпе­чення, передбачає свободу вибору робочого місця, міграції в межах країни та ін.

Економічна демократія забезпечується формуванням «змішаної економіки», поєднання та рівноправного співіснування різних форм власності, участі трудящих в управлінні виробництвом через ро­бітничі ради, робітничі представництва в акціонерних товариствах. У Декларації також було зафіксовано принцип соціалістичного пла­нування.

«Змішана економіка» у розумінні соціал-реформістів є економіч­ною основою демократичного соціалізму, суспільного ладу, що по­єднує ефективне виробництво зі справедливим розподілом. Це еко­номічний лад, у межах якого співіснують дві економічні системи: капіталізм і соціалізм. Основними функціями держави «змішаної економіки» є перерозподіл доходів з метою забезпечення суспільно­го добробуту («держава добробуту») та планове регулювання суспі­льного виробництва. Така система за своєю суттю є розподільчою на відміну від соціально-ринкової, коли держава забезпечує раціо­нальне функціонування виробництва на підставі посилення його конкурентності.

Власної теоретико-економічної концепції (як національної, так і міжнародної) соціал-демократія не має. Вона пристосовує сучасні економічні теорії, провідні доктрини (кейнсіанські, неокласичні, інституціональні), їх інструментарій і рецепти для розв'язування кон­кретних соціально-економічних проблем.

Так, кейнсіанські способи регулювання економіки використову­вали майже всі соціал-демократичні уряди, дещо трансформуючи економічну роль держави в «соціальну», закріплюючи за державою функцію соціального гаранта захисту інтересів громадян.

Але існує ряд спільних проблем, які вирішуються в межах всіх національних моделей «змішаної економіки»:

ü створення умов для співіснування різних форм власності на засоби виробництва і типів підприємств (приватної, державної і су­спільної форм власності, ринкового і монополістичного секторів, приватних, державних і суспільних підприємств);

ü визначення форм економічної демократії і вирішення зв'яза­них з ними питань самоуправління та участі трудящих в управ­лінні;

ü визначення меж втручання держави в економіку та форм уча­сті держави у виробництві;

ü визначення меж суспільного контролю за виробництвом і роз­поділом;

ü визначення методів управління «змішаною економікою», сту­пеня поєднання планового та ринкового механізмів регулювання економіки;

ü принципи політики соціального реформування, управління соціальною сферою та формування її інфраструктури, і вирішення, зв'язаного з цим питання про головну мету економічної політики і засоби її досягнення.

Різні способи вирішення цих проблем визначають національну специфіку соціального реформування в окремих країнах, надають особливих рис моделям «змішаного економічного ладу» як «третьо­го шляху» економічного розвитку.

У межах національних соціал-демократій було створено кілька різновидів моделей змішаного економічного ладу, серед яких умов­но виокремлюють німецьку (і близьку до неї австрійську), сканди­навську, французьку, лейбористську («фабіанську»).

4.1. Німецька

Німецька модель «змішаної економіки». Неоліберальній моделі «соціально-ринкового господарства» (синтезу «вільного» і соціально спрямованого суспільного ладу), яка втручання дер­жави в економіку визнавала лише способом удосконалення ме­ханізмів функціонування капіталізму, німецькі соціал-демократи протиставили модель «змішаної економіки» («змішаного еконо­мічного ладу»), в якій державне втручання розглядалося як засіб переходу до соціалізму. Її авторами були X. Дайст та Г. Вайссер — ідеологи і теоретики СДПН. В основу моделі було покладено теорію «економічної демократії» (уточнену концеп­цію «господарської, індустріальної демократії» Р. Гільфердінга і Ф. Нафталі).

«Соціально-ринкова» економіка базувалась на вільній конкурен­ції приватних фірм, але посилення концентрації виробництва сприя­ло розвитку державної, кооперативної та інших форм власності. Це покликало до життя нові форми конкурентної боротьби — між під­приємствами різних суспільних секторів. Назріла необхідність пере­гляду неоліберальної моделі розвитку.

Основними ланками німецької моделі «змішаної економіки» ста­ла економічна влада (а не власність) і суспільний контроль над нею. Саме вони були об'єктом реформування. Формування «економічної демократії» трактувалось як:

üстворення альтернативної щодо капіталу влади;

üподіл відповідальності між сторонами, що беруть участь в управлінні;

üоприлюднення прийнятих рішень як в межах підприємства, так і на державному рівні;

üстворення системи самоконтролю;

üзапобігання зловживанням економічною владою.

Новий лад мав увібрати все краще, що дав національний історич­ний досвід: за економічною базою, системою власності — капіта­лізм, за морально-духовними та інституціональними принципами — соціалізм.

За капіталізмом закріплювалась функція забезпечення ефектив­ного розвитку економіки, економічного зростання. Соціалізм мав забезпечувати постійне підвищення рівня добробуту, соціальної справедливості і якості життя, коли задоволення вимог соціалістич­ного сектора гарантується і контролюється державою.

Для ФРН не характерна націоналізація, «змішана економіка» бу­дується на поєднанні трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів підприємств:

— приватна власність, приватний сектор, приватні підприємства;

— державна власність, державний сектор, державні підпри­ємства;

— суспільна (загальнонародна) власність, суспільний сектор, підприємства суспільної орієнтації (ті, що працюють на досягнення суспільне значущої мети).

Усі три сектори перебувають у зоні ринкових відносин і кон­курують між собою, будують взаємовідносини на ринкових за­садах. До конкурентної боротьби залучено всі типи підприємств. Економічна демократія потребує однакового ставлення до всіх секторів з боку держави, не передбачає пільг жодному з типів під­приємств.

Владі монополій протиставляється контроль за їхньою діяльніс­тю з боку всіх інших підприємств. На засадах ринкової конкуренції вони мають підтвердити своє право на існування і забезпечити де­мократичний контроль за діяльністю інших.

Планового сектора безпосередньо в економіці німецька модель не передбачає. Діяльність економічних суб'єктів не планується. Але плануються фінанси і програми розвитку соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров'я, суспільний транспорт, галузі інформації та ін.), що сприяє нормальному розвиткові економіки.

Під плануванням розуміють розрахунки народногосподарських балансів, національного бюджету, які є директивними для уряду, і визначення загальних орієнтирів автономної діяльності емісійного банку.

Побудоване на засадах економічної демократії суспільство за­безпечує демократичний контроль у таких формах:

— створення умов для виникнення економічної контрвлади;

— участь трудящих та службовців в управлінні (через ради) з метою захисту інтересів виробників та споживачів (протиставляєть­ся контролю з боку профспілок);

— «прозорість» (гласність) підприємницької діяльності.

Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макроекономічну та соціальну сфери. Управлінська функція держави стосовно економіки зводиться до регулювання кон'юнктурних та структурних порушень економічного циклу, запобігання кризовим ситуаціям, забезпечення стабільності грошового обігу, рівня цін, збільшення суспільного продукту як гарантії зростання добробуту, з допомогою керування фінансами, податками, використання грошо­вих та кредитних механізмів, проведення раціональної митної полі­тики. Інакше кажучи, засади державного регулювання за програмою соціал-демократів полягають у формуванні макроекономічного се­редовища, яке сприяє розвиткові ринкових відносин.

Соціальна політика держави розглядається як могутній інституціональний важіль розвитку суспільства. Держава забезпечує фор­мування і підтримку соціальної інфраструктури, справедливий роз­поділ, повну зайнятість.

Особливо наголошувалось, що недоліки в організації і фінансу­ванні соціальної інфраструктури негативно впливають на економіч­ний розвиток (наприклад, скорочення темпів економічного зростан­ня в 60-х роках повністю відносились на рахунок недостатньо розвиненої системи освіти).

Ця модель неодноразово підлягала оновленню, уточненню і до­повненню. Зокрема в програмі розвитку на 1975—1985 pp. (Мангеймський з'їзд) було чітко окреслено поле діяльності держави, методи її втручання в економіку. Уточнювалось, що методи непря­мого впливу на економіку залежать від конкретного соціально-економічного стану суспільства. Вони матимуть переважно кейнсіанську спрямованість, але на певних етапах, з метою скорочення дефіциту державного бюджету, можуть застосовуватись і монетарні заходи впливу.

Програма декларувала вірність традиційному соціал-демократичному курсу, але в ній знайшли відображення і нові тенденції: визна­чалося місце конкуренції («мікрорівень») і місце планування («макрорівень»), визнавалась конструктивна роль планування. «Змішана економіка» у новому варіанті розглядалась як така, що будується на принципі свідомого «глобального регулювання», поєднання мікроекономічного саморегулювання і макроекономічного державного регулювання з метою підпорядкування виробництва потребам соці­альної сфери (програма називає це «глобальною економічною полі­тикою»).

«Глобальна економічна політика» за своєю суттю була кейнсіанською і мала протистояти ерхардівському «соціально-ринковому го­сподарству», що з економіки вільної конкуренції перетворилось на експансивне капіталістичне господарство.

Теоретики, які обґрунтовували нову програму соціальних ре­форм (К. Шіллер, X. Еренберг, Л. Пашке), зазначали, що побудова соціально-ринкового господарства була орієнтована на створення міцної картелізованої економіки — бази для соціального реформу­вання. Формування «змішаної економіки» має на меті створення та­кої економіки, яка б поєднувала посилення (під контролем держави) конкуренції на мікрорівні і планування на макрорівні.

У цілому німецька соціал-демократична модель реформування економіки зводиться до побудови ефективної економіки вільної конкуренції за посилення інституціональних функцій держави.

4.2. Французька;

Французький варіант «змішаної економіки». Французький ва­ріант «змішаної економіки» принципово відрізняється від інших, і не тільки концептуально. Французькі соціалісти, які відіграють вирішальну роль у формуванні «лівого» напряму соціал-демокра­тичного руху, вважають, що націоналізація власності є невідворот­ним, об'єктивно-обумовленим процесом.

Як важливу передумову докорінного трансформування суспільс­тва вони розглядали проведення (починаючи з кінця 50-х pp.) полі­тики «соціально-економічної модернізації», що знайшла відобра­ження в доктрині «третього шляху» генерала де Голля. Її складо­вими були:

— націоналізація ключових підприємств, банківських та фінан­сових установ і посилення ролі державного сектора;

— посилення дирижизму: державного індикативного планування суспільної економіки і директивного планування економіки націо­налізованого сектора, довгострокового, середньострокового та по­точного планування і програмування;

— підвищення його конкурентоспроможності на світовому ринку.

Дата добавления: 2014-11-08