Особливості національної, регіональної та світової валютних систем 1 страница

Валютні системи та валютна політика.

Функціональні структури валютних відносин втілюються в історично-конкретних валютних системах.

Валютна система

це договірно-правова форма організації валютних відносин між усіма чи переважною більшістю країн світу.

Валютні системи поділяються на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.

В табл. 6.4 наведено особливості валютних систем.

Таблиця 6.4

Критерій порівняння	Валютні системи
Національна	Регіональна (європейська)	Світова
Суб’єкт	Національні суб’єкти валютного ринку	Суб’єкти країни, які входять до регіонального союзу	Суб’єкти світового валютного ринку
Об’єкт	Національна валюта	Єдина регіональна валюта (євро)	Резервні валюти, міжнародні розрахункові валютні одиниці
Валютні відносини	Національні	Міжнаціональні	Міжнародні
Інститути, які обслуговують операції з валютою	Національні банківські та небанківські	Регіональні (ЄЦБ, ЄСЦБ, ЄВІ)	МВФ, ВБ, Євробанки
Регулюючі органи	Центральний банк, уряд (Міністерство фінансів)	Національні центральні банки, що входять до ЄЦБ, уряди країн-членів союзу	МВФ, міжнародні валютні угоди
Режим курсу валюти	Національний	Режим курсу регіональної валюти (євро)	Змішаний
Валютні обмеження та валютний контроль	Національні	Відсутність валютних обмежень	Міждержавне регулювання валютних обмежень
Регламентація міжнародних розрахунків країни	Регламентація основних форм розрахунків	Регіональна уніфікація основних форм розрахунків	Міжнародна уніфікація основних форм розрахунків
Регулювання міжнародної ліквідності	Національне регулювання валютної ліквідності країни	Регіональне єдине регулювання валютної ліквідності. Потрібно значно менше золотовалютних резервів	Міждержавне регулювання міжнародної валютної ліквідності

Національна валютна система – органічна частина системи грошових відносин окремих держав, її функціонування регулюється з урахуванням норм міжнародного права, національним законодавством кожної країни.

На основі такого законодавства визначається міжнародний статус національної валюти – грошової одиниці даної країни, встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, котирування й регулювання валютних курсів тощо. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки – банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватно-комер­ційні інституції. Загальна схема структури і призначення національної валютної система наведена на рис. 6.14 [39].

Рис. 6.14. Схема елементної структури та призначення національної валютної системи

Розглянемо основні складові елементи національної валютної системи за їх призначенням. Режим формування та використання державних золотовалютних резервів. Він встановлюється для забезпечення стабільності національних грошей і може проявлятися в двох аспектах:- як форма жорсткої прив’язки вартості національної валюти до певної іноземної валюти чи кошика валют. Такий режим у світовій практиці відомий під назвою валютного бюро, органом якого стає центральний банк.- у формі використання валютних запасів для підтримання рівноваги на національному валютному ринку з метою стабілізації зовнішньої і внутрішньої вартості грошей при збереженні незалежності центрального банку в проведенні національної монетарної політики та виконанні ним усіх традиційних функцій. Україна в себе ввела якраз цей режим використання золотовалютних резервів.

Цікавий факт

Оптимальними для безпеки країни пропорціями співвідношення між складовими частинами валютних резервів мають бути валютні резерви у формі: доларів – 4 частини; євро – 2, золото – 1 частина. Найменша питома вага золота пояснюється його найменшою дохідністю - лише 1,75% річних. Ці пропорції в Україні ще не досягнуто. За зовнішніми боргами Україна розраховується такими валютними засобами: доларом – 80%, євро –5%, інші валюти – 15%. Тобто долар залишається головним валютним резервом [39].

Режим валютних обмежень, які вводяться чи скасовуються законодавчим органом залежно від економічної ситуації в країні. Якщо економіка розбалансована, національні гроші не стабільні, в країні вводяться певні заборони, обмеження, лімітування тощо на операції з іноземною валютою. Так, в Україні в період загострення економічної і фінансової кризи було введено обмеження на відкриття юридичними особами рахунків в іноземних банках і заборонено переведення на них інвалюти; експортерам заборонялося вільно розпоряджатися своєю валютною виручкою, і вони зобов'язані були повністю чи частково продавати її на валютному ринку тощо. У міру поліпшення економічної ситуації подібні обмеження послаблювалися чи зовсім скасовувалися. Розвинуті країни в останні десятиліття взагалі скасували валютні обмеження [39]. Регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку дорогоцінних металів. Нормативними актами визначається в Україні порядок функціонування біржового ринку, міжбанківського валютного ринку; центральний банк здійснює ліцензування діяльності комерційних банків з валютних операцій, видає дозволи юридичним особам-резидентам на відкриття рахунків в іноземних банках, контролює надходження виручки експортерів у країну. Регламентується режим поточних і строкових вкладів в іноземній валюті. До 1998р. в Україні не дозволялось здійснювати на ринку операції з дорогоцінними металами. У міру оздоровлення економічної ситуації в Україні режим валютного ринку стає все більш ліберальним [39]. Регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин. Нормативними актами України чітко регламентується: порядок відкриття в наших банках кореспондентських рахунків іноземних банків, і навпаки; порядок здійснення платежів за окремими видами комерційних операцій та форм розрахунків; порядок переказування іноземної валюти за кордон фізичними особами тощо [39].Визначення національних органів, на які покладається проведення валютної політики, їхніх прав та обов'язків у цій сфері. Такими органами в Україні є:

Рис. 6.15. Національні органи, які проводять валютну політику

Національний банк України є головним органом валютного контролю, що: здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених Декретом «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» до компетенції інших державних органів; забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки.

Державна податкова інспекція України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України.

Міністерство зв'язку України здійснює контроль за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України.

Державний митний комітет України здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Повноваження НБУ в сфері валютного регулювання:

1. Розробка сумісно з КМУ платіжного балансу України.

2. Розробка сумісно з урядом основних напрямів валютної політики.

3. Встановлення курсу національної валюти.

4. Визначення структури валютного ринка України, умов торгівлі на ньому іноземною валютою.

5. Визначення порядку переводів, ввозу та вивозу іноземної валюти в України та за її границі.

6. Встановлення порядку відкриття резидентами рахунків в іноземних банках.

7. Нагромадження та використання валютних резервів з метою забезпечення сталості національної грошової одиниці.

8. Визначення форм статистичної звітності відносно проведення валютних операцій.

9. Участь в визначенні ліміту зовнішнього боргу.

10. Застосування штрафних санкцій до суб’єктів господарювання, які не дотримуються валютного законодавства та ін.

Важливим призначенням національної валютної системи є розроблення і реалізація державної валютної політики як сукупності організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей.Крім загальномонетарних цілей, валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері, і теж справляють істотний вплив на розвиток реального сектора економіки. Це, зокрема: Рис. 6.16. Цілі валютної політики Досягнення цілей валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно між собою пов'язані. Рис. 6.17. Форми валютної політики Облікова політика – це традиційний метод регулювання валютного курсу. Проте в сучасних умовах ефективність цього методу значно зменшилася за рахунок інтенсивних процесів інтернаціоналізації господарського життя і негативного впливу дорогих кредитів на розвиток національних економік [4].Облікова (дисконтна) політика центрального банку полягає в цілеспрямованому підвищенні чи зниженні облікової ставки та відповідній зміні ставки депозитного та позичкового процента. Якщо процентні ставки збільшуються, то зменшується маса національних грошей в обороті, знижується відплив вільних капіталів за кордон, зростає приплив іноземної валюти (вільних капіталів) з-за кордону. Все це сприяє зростанню курсу національної валюти, зміцненню її позицій на валютному ринку. При зниженні облікової ставки весь процес впливу на валютний ринок відбувається у зворотному напрямі.

Політика кредитної рестрикції («дорогих грошей») використовується, як правило, в умовах стрімкого промислового буму та зростання господарської активності, її мета – перешкодити процесу активного використання кредиту господарськими суб'єктами та загальмувати промисловий бум, який часто призводить до «перегріву економіки» і перевиробництва товарів.

Політика кредитної експансії («дешевих грошей»), навпаки, спрямована на стимулювання кредитних операцій у розрахунку на те, що більш сприятливі умови кредитування спонукатимуть до господарської активності, зростання ви­робництва і залучення іноземного капіталу.

Ліберальна політика кредитної експансії спричиняє зниження валютного курсу, і навпаки, політика кредитної рестрикції породжує тенденцію до підвищення валютного курсу.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу через купівлю та продаж іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто приймає форму валютної інтервенції - прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках при одночасному введенні обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу національної валюти центральний банк країни продає на валютних ринках, як правило, значні суми іноземної валюти, що приводить до зростання курсу національної валюти по відношенню до іноземної та, навпаки, скуповування іноземної валюти веде до падіння курсу національної.

Девізна валютна політика має тимчасовий і обмежений вплив на рівень валютного курсу, якщо відсутні корінні порушення платіжного балансу. За наявності таких порушень активне використання девізної політики може призвести до швидкого виснаження валютних резервів країни, не запобігши при цьому процесу знецінення національної валюти.

Розглянемо на прикладі проведення девізної політики шляхом використання стерилізованих інтервенцій.

В Україні основні засади організації валютного регулювання викладено в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність», який заклав перші правові основи організації управління валютною сферою. Механізм валютного регулювання в Україні включає сукупність методів, що використовує Національний банк, Міністерство фінансів, органи валютного контролю.

Методи валютного регулювання, які найбільш поширені у західних станах наведено на рис.6.18.

Рис. 6.18. Методи валютного регулювання

Традиційними методами валютного регулювання є девальвація і ревальвація, які хоч і меншою мірою, ніж це було за часів дії золотомонетного стандарту, все-таки знаходять застосування і в практиці сучасних грошово-валютних відносин. Сутність дії цих двох протилежних явищ полягає у відповідному зниженні або підвищенні валютного курсу.

До скасування офіційного вмісту золота у валютах девальвація означала зменшення в законодавчому порядку мета­лічного вмісту національної грошової одиниці, або знижен­ня офіційного курсу валюти даної країни у відношенні до золота чи срібла, а після скасування – зниження курсу національної валюти у відношенні до іноземних валют.

Приклад

Механізм реалізації девізної політики шляхом здійснення стерилізованої інтервенції розглянуто на рис.[114]. Стерилізована валютна інтервенція Продаж іноземної валюти Купівля національної валюти Обмінний курс національної валюти Грошова маса незмінна Продаж іноземної валюти Купівля національної валюти Обмінний курс національної валюти Грошова маса незмінна

Нині девальвація часто офіційно закріплює вже здійснене в умовах інфляції фактичне знецінення національної валю­ти або виступає вихідним пунктом майбутньої інфляції. Часто девальвація не забезпечує стабілізації валюти, а лише є проміжним етапом інфляційних процесів. У періоди глибоких економічних потрясінь здійснюються масові девальвації валют, що спостерігалися в 1949 р., наприкінці 60 – початку 70-х років. Тому в економічній літературі можна зустріти визначення девальвації як відносно тривале зниження курсу валюти. З початку 80-х років лише в межах ЄС девальвації проводилися більше десятка разів, а у відношенні до деяких валют – неодноразово (наприклад, італійська ліра).

Ревальвація – офіційне підвищення вартості валюти, що виражається у зростанні її золотого вмісту (система золотомонетного стандарту) або в підвищенні її курсу по відношенню до інших валют. За механізмом впливу на економічні процеси ревальвація протилежна девальвації.

На відміну від девальвації ревальвація порівняно рідкісне явище у валютно-фінансовому світі. Це пояснюється тим, що країна, яка здійснює ревальвацію своєї валюти, ста­вить сама себе в менш вигідне положення в сфері зовнішньої торгівлі, припливу іноземного капіталу і розвитку міжнародного туризму порівняно з іншими країнами. Адже підвищуючи курс своєї валюти по відношенню до валют інших країн, держава, яка здійснює ревальвацію, викликає підвищення цін експортованих товарів у іноземній валюті, чим знижує конкурентоспроможність країни на світовому ринку, стримує експорт її товарів. Паралельно відбувається процес зниження цін, виражених в національній валюті, на товари, що імпортуються до країни. Отже, ревальвація призводить до зростання попиту на імпортні товари та послуги і реально збільшує обсяги імпортованої продукції. Ревальвація робить невигідним вкладення капіталу в дану країну для іноземних інвесторів, оскільки вони при обміні валют одержують меншу суму в місцевій валюті. Для країни, яка ревальвувала свою валюту, стає вигідним експорт капіталу, адже виникає можливість купівлі більш дешевої іноземної валюти.

Традиційно ревальвація використовується для боротьби з інфляційними процесами, оскільки, стримуючи зростання грошової маси в обігу, дещо затримує зростання внутрішніх цін.

Ревальвація також здійснюється з метою стримування зростання активності сальдо торговельного балансу. Оскільки вона сама по собі ставить країну, що вдається до ревальвації, в менш вигідне становище на світовому ринку, то часто здійснюється під натиском інших країн, які мають найактивніші зовнішньоекономічні зв'язки з цією країною.

У сучасних умовах механізм ревальвації значно модифікувався, особливо після введення системи плаваючих валютних курсів. За цих умов ревальвація може здійснюватися у формі підвищення валютного паритету не до всіх валют, а лише у відношенні до валют тих країн, з якими дана валюта має спільний режим плавання. Ревальвація може бути здійснена і у формі відмови центрального банку країни від про­ведення валютної інтервенції, для підтримання або підвищення курсу національної валюти у відношенні до інших валют.

Валютна інтервенція – це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.

Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне, і навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, і продаж повинен поєднуватися з купівлею. Для здійснення валютної інтервенції, як правило, утворюється спеціальний фонд. Розрізняють два вида інтервенцій:

1.Нестерилізовані – це ті інтервенції, за яких зміна валютних резервів центрального банку призводить до зміни грошової маси в країні;

2.Стерилізовані – це такі інтервенції, за яких зміна іноземних активів центрального банку компенсуються внутрішніми активами банку [48].

Цікавий факт

Валютну інтервенцію як інструмент валютної політики почали використовувати ще в XIX ст.: наприклад, Держбанк Росії, Австро-Угорський банк застосовували її для підтримки курсу національних валют. Широкого застосування валютна інтервенція набула після відміни золотого монометалізму. В умовах світової економічної кризи у 1929 – 1933 рр. центральні банки використовували валютну інтервенцію з метою зниження курсу своєї валюти для сприяння валютному демпінгу. Матеріальною базою для валютної інтервенції слугували спеціально створені у 30-х роках минулого століття у США, Великобританії, Франції, Італії, Канаді та інших країнах державні валютні стабілізаційні фонди – у золоті, іноземній та національній валютах, – які використовувалися з метою регулювання валютного курсу. Оскільки валютні інтервенції проводив центральний банк, такі фонди створювалися при ньому і з часом отримали назву валютних резервів. Сьогодні валютні резерви мають практично всі центральні банки світу. Прикладом масової валютної інтервенції можуть бути дії уряду СІІІА, спрямовані на підтримку курсу долара, коли він став стрімко падати після значного зростання у 1980 – 1985рр. Так, у вигляді валютної інтервенції для підтримки власної валюти США використали за період з 1987 р. по липень 1989 р., за різними оцінками, понад 140 млрд. дол.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу національної валюти на зниженому рівні для здійснення валютного демпінгу – знецінювання національної валюти з метою нарощування експорту товарів за цінами, нижчими за світові.

Валютний демпінг безпосередньо впливає на торговельно-економічні відносини відповідних країн. Так, занижений валютний курс підвищує конкурентоспроможність фірм да­ної країни на світових ринках та сприяє розширенню експорту товарів і послуг. Однак заниження валютного курсу призводить до зростання внутрішніх цін, країна вивозить більше товарів і послуг на відповідну одиницю імпорту, що порушує еквівалентність міжнародного обміну на шкоду цій країні.

Штучно завищений валютний курс спричиняє зворотний економічний ефект, коли на одиницю вивезеного за кордон товару країна за рахунок імпорту отримує більшу кількість товарів і послуг. Цим також порушується еквівалентність міжнародного обміну, але вже на користь даній країні.

Для валютного демпінгу характерне [39]:

2) експортер, купуючи товари на внутрішньому ринку за національну валюту, куплену за поточним курсом, продає їх на зовнішньому ринку за іноземну валюту за цінами, нижчими за середньосвітові;

3) джерелом зниження експортних цін є курсова різниця, яка виникає при обміні вирученої іноземної валюти на національну за курсом, який за цей час зросте;

4) вивіз товарів у масовому масштабі забезпечує надприбутки експортерів. Демпінгова ціна може бути навіть нижчою за ціну виробництва або собівартості. Однак експортерам невигідна дуже занижена ціна, оскільки може виникнути конкуренція з національними товарами в результаті їх реекспорту іноземними контрагентами.

В останні десятиріччя центральні банки країн із розвинутою ринковою економікою віддають перевагу такому інструменту грошово-кредитної політики, як проведення операцій із цінними паперами на відкритому ринку, що відповідає загальній тенденції переважного використання ринкових інструментів регулювання економіки.

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції центрального банку зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості банківських кредитів. Унаслідок цього центральний банк має можливість впливати на розмір грошової маси і на рівень ринкової процентної ставки у потрібному напрямі, тобто досягати заздалегідь поставленої мети.

Об'єктом операцій центральних банків на відкритому ринку здебільшого є цінні папери, що мають високу ліквідність і користуються повсюдним попитом за незначних коливань ринкової вартості. Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належить купівля центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Такі операції, по суті, є формою кредитування центральним банком уряду. У багатьох країнах вони заборонені або обмежені законом. Крім того, до операцій відкритого ринку не належать угоди з купівлі та продажу цінних паперів, які центральний банк здійснює не за свій рахунок, а за дорученням казначейства (міністерства фінансів) з метою підтримання певного курсу державних цінних паперів.

Центральний банк продає цінні папери зі свого портфеля, коли йому потрібно стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу, стримувати зростання платоспроможного попиту й, отже, сприяти підвищенню рівня процентної ставки і в кінцевому підсумку знизити інфляцію. Якщо центральний банк продає цінні папери безпосередньо комерційним банкам, то в цьому разі зменшуються надлишкові резерви банків, а депозитна база, тобто сума залучених банками коштів, залишається сталою. Зменшення банківських резервів породжує мультиплікативне скорочення грошової маси. Якщо ж центральний банк продає цінні папери небанківським учасникам (дилерам) фондового ринку, то в такому разі зменшуються резерви комерційних банків, які обслуговують небанківських дилерів, і одночасно зменшується депозитна база цих комерційних банків, оскільки для розрахунків із центральним банком за куплені цінні папери небанківські дилери використовують свої банківські депозити. Отже, і в цьому разі відбувається скорочення грошової маси, але частково воно відбувається в момент розрахунків за цінні папери, а частково – через мультиплікативне скорочення депозитів.

Центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, коли ставить за мету збільшити грошову масу, знизити вартість грошей, тобто знизити рівень ринкової процентної ставки і в такий спосіб активізувати підприємницьку діяльність, пожвавити кон'юнктуру ринку. Механізм впливу операцій центрального банку на грошовий ринок під час купівлі цінних паперів такий самий, як і під час продажу, тільки процес відбувається у зворотному напрямі.

Політика відкритого ринку широко застосовується в регулятивній діяльності центральних банків. Це найбільш дійовий і гнучкий метод грошово-кредитної політики. Результати застосування цього методу центральні банки можуть досить точно спрогнозувати, передбачити, його ж дія забезпечує ефективний вплив на грошовий ринок, а отже, і на економіку в цілому. Позитивні аспекти цього методу грошово-кредитної політики полягають у тому, що центральний банк самостійно визначає обсяг, час і напрям здійснення операцій на відкритому ринку і в такий спосіб повністю контролює застосування цього методу. Наслідки проведення операцій на відкритому ринку легко піддаються коригуванню.

Цікавий факт

Такий метод грошово-кредитного регулювання вперше застосували у 20-х рр. в США, а в 30-х рр. і в Англії, що було зумовлено високим рівнем розвитку ринку цінних паперів у цих країнах. І досі у промислово розвинутих країнах операції на відкритому ринку вважаються найбільш гнучким інструментом стимулювання скорочення або розширення кредитних вкладень в економіку, оскільки обсяги операцій можуть змінюватись практично щоденно (відповідно до напряму політики центрального банку).

Політика обов'язкових резервів. Політика резервних вимог центрального банку щодо комерційних банків існує в багатьох країнах світу і застосовується з метою забезпечення ліквідності банків та грошово-кредитного регулювання. Необхідність проведення такої політики полягає в тім, що між розміром резервів і банківськими операціями простежується відповідний взаємозв'язок, який може вплинути на діяльність комерційних банків, особливо на грошово-кредитну політику. Однак цей інструмент центрального банку потрібно розглядати не ізольовано, а тільки у взаємозв'язку з іншими монетарними інструментами (операції на відкритому ринку, політика облікової ставки, політика рефінансування комерційних банків). Завдання центрального банку полягає в тім, щоб створити за цих умов зону рівноправної банківської конкуренції.

Обов'язкові (мінімальні) резерви – це безпроцентні вклади комерційних банків у центральному банку, розмір яких встановлюється у визначеній пропорції до банківських зобов'язань (депозитів клієнтів). Резервні вимоги можуть виставлятися до всіх банківських пасивів або тільки до окремих видів банківських зобов'язань.

Обов'язкові резерви за своєю сутністю – показник кредитної мультиплікації, який визначає рівень «затухання» коливань депозитної емісії, що виникає в результаті переказу коштів з рахунків комерційних банків. За допомогою цього інструменту центральні банки обмежують можливості кредитної експансії та депозитної емісії. Обов'язкові резерви виконують також функцію страхування депозитів.

Цікавий факт

Режим обов'язкових резервів уперше було запроваджено в США, а потім в інших країнах, наприклад ФРН, Франції. Його було задумано як засіб страхування ризику, щоб гарантувати виплати вкладникам, а окремим інструментом грошово-кредитної політики він став пізніше. Застосовуючи процедуру обов'язкових резервів, центральні банки зробили спробу тісніше пов'язати емісію депозитних грошей з кредитними можливостями комерційних банків.

Нині політика обов'язкових резервів має подвійне призначення:

• забезпечити постійний рівень ліквідності комерційних банків. Зміною розмірів обов'язкових резервів центральний банк може блокувати або змінювати значну частку ліквідних коштів комерційних банків і в такий спосіб впливати на їхню діяльність;

• використовується як інструмент центрального банку для регулювання грошової маси. Збільшення норми обов'язкових резервів зменшує кредитний потенціал банків і масу грошей в обороті; зменшення цієї норми, навпаки, вивільняє додаткові ресурси, сприяє розширенню активних операцій банків і збільшенню маси грошей в обороті.

Дата добавления: 2014-11-08