КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Особливості національної, регіональної та світової валютних систем 2 страница
У світовій банківській практиці немає єдиного стандарту щодо резервних вимог. Центральні банки більшості країн використовують диференційовані норми резервування залежно від виду, терміну й величини банківських зобов'язань (депозитів). Так, резервні ставки для зобов'язань, що підлягають оплаті на першу вимогу, як правило, найвищі, а для ощадних вкладів — найбільш низькі.
Центральний банк періодично змінює норму обов'язкових резервів залежно від ринкової ситуації й типу своєї політики. За рестрикцінної політики центральний банк підвищує норми резервування, що відповідно зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам і населенню, що відповідно зменшує грошову масу в обороті та збільшує процент за користування банківськими позиками. Експансіоністська політика, навпаки, передбачає зниження норм обов'язкових резервів, унаслідок чого більша частина ресурсів залишається в розпорядженні комерційних банків, що сприяє збільшенню обсягів кредитних вкладень в економіку.
Рефінансування. Комерційні банки мають можливість пом'якшити жорстку політику обов'язкових резервів і значно поліпшити поточну ліквідність за рахунок активних операцій на відкритому ринку та політики рефінансування, що проводить центральний банк. Наприклад, компенсаційне рефінансування може здійснюватись шляхом переобліку векселів; безпроцентного флотингу (сальдо неоплачених операцій) за безготівкових розрахунків із центральним банком; урахування готівки за виконання обов'язкового резерву. Центральний банк для впливу на діяльність комерційних банків може використовувати кредити рефінансування. Рефінансування охоплює три види кредитів, що їх надають комерційним банкам. Редисконтний кредит пропонується комерційним банкам в обмін на цінні папери. Ломбардний кредит надається центральним банком комерційним банкам (які мають проблеми з ліквідністю) під заставу цінних паперів. Кредит рефінансування. Існує два різновиди такого кредиту: • перший призначається для рефінансування централізованих інвестицій. Це цільовий кредит, який надається лише під уже розпочаті проекти; • другий має назву «конвертований кредит рефінансування» і призначається для реструктуризації комерційного банку. Процентні ставки на кредити рефінансування визначає центральний банк залежно від прогнозованого рівня інфляції та міжбанківського ринку кредитів. В окремих випадках загальні методи грошово-кредитного регулювання можуть доповнюватися інструментами селективного впливу на діяльність банків. Селективні способи реалізації грошово-кредитної політики центрального банку можуть включати: регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям клієнтів; встановлення кредитних «стель» і граничних норм річного приросту позик; обмеження окремих видів банківських операцій (наприклад, кредитування угод щодо цінних паперів); встановлення граничної маржі під час проведення окремих типів кредитних операцій; лімітування операцій з обліку та переобліку векселів; встановлення верхньої межі процентних ставок на вклади або на кредити та деякі інші види обмежень. Часто для різних банків встановлюються й різні типи та розміри обмежень, що значно збільшує ефективність грошово-кредитного регулювання, оскільки центральний банк може впливати не лише на обсяг кредитів, а й на їхню структуру. Перевагою селективних методів є також порівняно швидкий вплив на діяльність комерційних банків. Водночас негативними рисами вибіркового регулювання є однобічна спрямованість (тільки на обмеження ділової активності) та зниження рівня конкуренції в банківській справі, що негативно позначається на якості послуг банків різним клієнтам.
В Україні використовуються валютні курси іноземних валют, виражених у валюті України, курси валютних цінностей, відображені в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях. Ці курси встановлює Національний банк України на основі результатів торгів валютними цінностями на міжбанківській валютній біржі України. Крім того, НБУ може встановити інші способи визначення курсів валютних цінностей, відображених у розрахункових одиницях, а також у неконвертованих іноземних валютах. Курсова політика полягає в цілеспрямованому проведенні комплексу заходів з метою корекції курсу національної валюти. Якщо така корекція спрямована на зниження обмінного курсу, то курсова політика називається політикою девальвації.Класифікація можливих валютних обмежень наведена на рис. 6.19. Лібералізація валютного регулювання – це поступове зняття валютних обмежень на поточні та фінансові операції платіжного балансу, а також зменшення втручання центрального банку та органів влади у функціонування валютного ринку. В процесі лібералізації інструменти прямого валютного регулювання поступово заміщуються непрямими важелями, які діють опосередковано – через вплив на поведінку суб'єктів валютно-фінансових відносин. За своєю суттю лібералізація валютного регулювання є принципом проведення валютної політики на певному етапі розвитку країни.
В економічній літературі за сферою охоплення виділяють внутрішню і зовнішню лібералізацію. У процесі внутрішньої лібералізації знімаються бар'єри, що заважають міжгалузевому перетіканню капіталів, створюються ефективні механізми акумулювання заощаджень та їх перетворення в інвестиції, удосконалюються інструменти валютного та грошово-кредитного регулювання, стимулюється розвиток фінансових ринків. Рис. 6.19. Класифікація валютних обмежень
При зовнішній лібералізації знімаються обмеження на проведення валютних операцій із капіталом. Це полегшує доступ суб'єктів господарювання до ресурсів світових фінансових ринків, створює сприятливі умови для здійснення іноземних інвестицій і діяльності транснаціональних корпорацій. Переваги лібералізації: а) розширення можливостей національних установ та організацій у здійсненні зовнішніх запозичень; б) активізація припливу прямих іноземних інвестицій; в) прихід на фінансові ринки іноземного банківського капіталу, що збільшує пропозицію кредитних ресурсів і сприяє зниженню їх вартості; г) стимулювання розвитку фінансових ринків і сектору небанківських фінансових посередників; д) удосконалення інфраструктури валютного ринку, розвиток і поширення валютних деривативів та інструментів страхування від валютних ризиків; є) посилення ринкових засад процесу курсоутворення; ж) зменшення трансакційних витрат учасників зовнішньо-економічної діяльності завдяки усуненню потреби пошуку шляхів обходу валютних обмежень.В Україні протягом останніх років валютне регулювання було спрямоване на запобігання відпливу капіталів та залучення в країну іноземних інвестицій. За даними Держкомстату, обсяг прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в Україну в 2005 р. сягнув 9 039 млн. доларів США, що становить лише 190.6 доларів на одного мешканця крани (для порівняння: у країнах Східної Європи обсяги на одного мешканця коливаються від 3 603 доларів у Чехії до 1 191 долара у Польщі). Хоча майже 10 570 українських підприємств мають у своїх активах іноземні інвестиції, частка ПІІ у фінансуванні нагромадження їх капіталу є незначною і становить приблизно 5%. Такі невеликі обсяги інвестицій свідчать про низьку привабливість інвестиційного клімату в Україні.
Особливе місце в механізмі валютного регулювання займають платіжний баланс та золотовалютні резерви. Ця особливість полягає в тому, що саме через них реалізується внутрішній зв'язок стану валютного ринку країни зі станом її національної економіки та забезпечується суто економічне регулювання валютної сфери.
За формою платіжний баланс являє собою статистичний звіт про надходження валютних коштів у країну та про витрачання їх за певний період у розрізі окремих статей, країн, груп країн. За економічним змістом – це макроекономічна модель, що характеризує стан та динаміку зовнішньоекономічних відносин даної країни з зовнішнім світом. Платіжний баланс відіграє важливу роль у розробці і реалізації валютної політики. У механізмі платіжного балансу важливе місце посідають золотовалютні резерви. З теоретичного погляду, економічна роль платіжного балансу визначається тим, що відображені в ньому обороти безпосередньо впливають на попит і пропозицію на валютному ринку: надходження валюти створює передумови для формування пропозиції її, а платежі - для формування попиту на валюту. Цей зв'язок можна виразити кількісно у вигляді таких формул [37; 39]: , (6.1)де ПрВ – пропозиція інвалюти протягом звітного періоду,ЗВ1 – залишки інвалюти в суб'єктів ринку на початок періоду; НВ – надходження інвалюти протягом звітного періоду по платіжному балансу;ЗВ2 – залишки інвалюти в суб'єктів ринку на кінець періоду. , (6.2) Де ПоВ – попит на інвалюту протягом звітного періоду;БВ1 – боргові зобов'язання резидентів перед нерезидентами на початок періоду;ПВ – валютні платежі протягом періоду по платіжному балансу;БВ2 – боргові зобов'язання резидентів перед нерезидентами на кінець періоду. З наведених формул можна зробити висновок, що попит (ПоВ) і пропозиція (ПрВ) на валютному ринку будуть урівноважуватися за умови збалансованості надходжень (НВ) та платежів (ПВ) платіжного балансу. У механізмі платіжного балансу важливе місце займають офіційні золотовалютні резерви (ЗВР), що враховуються по статті «Резервні активи» і слугують офіційним механізмом урегулювання його сальдо. Активне сальдо платіжного балансу сприяє зростанню золотовалютних резервів, а пасивне - їх зменшенню.
Перша світова валютна система стихійно сформувалася в 1816 році у Великобританії. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 році, яке визнало золото єдиною формою світових грошей. Дана організація системи грошового обігу й міжнародних розрахунків припускала закріплення за золотом грошових функцій і офіційне встановлення фіксованого золотого паритету національної грошової одиниці. Установлений золотий паритет був і офіційною ціною золота. Золоті монети були в обігу й мали чинність законного платіжного кошту. Центральні банки були зобов'язано обмінювати паперові гроші на золото по номіналу. Був дозволений вільний ввіз і вивіз золота в будь-якому виді. Валютні курси країн фіксувалися на базі золотих паритетів національних грошових одиниць і коливалися лише у вузьких межах «золотих крапок», які визначалися видатками (в основному на транспортування й страхування), пов'язаними з переміщенням золота між країнами. В умовах золотого стандарту регулювання платіжного балансу здійснювалося в основному стихійно шляхом переливів золота з одних країн в інші через приватні канали. Держава практично не брала участь у процесі регулювання міжнародних розрахунків, а офіційні золоті резерви були головним регулятором незбалансованості платіжного балансу. Структурні принципи: Основа — золотомонетний стандарт. Кожна валюта мала свій золотий вміст (Великобританія — з 1816 р., США — з 1937 р., Німеччини — з 1875 р., Франція — з 1878 р., Росія — 1895—1897 рр.). Відповідно до золотого змісту валют установлювалися їхні золоті паритети. Валюти вільно конвертувалися в золото. Склався режим вільно плаваючих курсів валют з урахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок. У 1913 р. провідну роль у міжнародних розрахунках відігравав фунт стерлінгів — 80 %. З кінця ХІХ ст. простежується тенденція до зменшення долі золота в грошовій масі (у США, Франції, Великобританії з 28 % у 1972 р. до 10 % у 1913 р.). Міжнародні розрахунки здійснювались, головним чином, з використанням тратт (переказних векселів), виписаних у національній валюті, переважно в англійській. Регулюючий механізм золотомонетного стандарту припиняв діяти під час економічних криз (1825 р., 1836—1839 рр., 1847 р., 1855 р. та ін.). Після валютного хаосу, що виник у результаті першої світової війни, був установлений золотоедевізний стандарт, заснований на золоті й провідних валютах, конвертованих у золото. Платіжні кошти в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, стали називатися девізами. Друга світова валютна система була юридично оформлена міждержавною угодою, досягнутим на Генуезькой міжнародної економічної конференції в 1922 році. Її основою з'явилися золото й девізи – іноземні валюти. Після першої світової війни валютно-фінансовий центр перемістився із Західної Європи в США. Це було обумовлено наступним. Значно зріс валютно-економічний потенціал США, збільшився експорт капіталу. В 1924 року відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів: 46% золотих запасів капіталістичних країн зосередилися в США. США розгорнули боротьбу за гегемонію долара, однак статус резервної валюти він одержав лише після другої світової війни. Досягнута валютна стабілізація була висаджена світовою кризою 30-х років. Система золотого стандарту відповідала умовам ринку вільної конкуренції. Функціонування механізму міжнародних грошових розрахунків, що базувався на золотому стандарті, мало велике значення для розширення міжнародних економічних зв'язків, утвору єдиного світового господарства. Разом з тим грошово-валютна система золотого стандарту стала протидіяти концентрації й централізації капіталу, створювати перешкоди практиці ціноутворення, перешкоджати покриттю різко зрослих внутрішніх і зовнішніх державних видатків шляхом емісії паперових коштів, нарешті, утрудняти міжнародну торгівлю й вивіз капіталу за кордон. Маніпулювання валютним курсом шляхом девальвації або ревальвації валюти, зміна облікової процентної ставки, проведення інфляційної або дефляционной політики для регулювання руху товарів, послуг і капіталу, використання міжнародних позик і кредитів – усе це дозволяло підтримувати платіжні баланси певною мірою тимчасово врівноваженими й відсувати погашення негативного сальдо (за рахунок резервів золота) на невизначений час. У слідстві цього ставало ясно, що регулярне поновлення економічних відносин між партнерами різних країн уможливлює й необхідним нагромадження ними іноземної валюти як у наявній так і в безготівковій формах у якості своєрідного резерву для швидкого погашення своїх зобов'язань перед партнерами країни з даною національною валютою. Звідси виникнення структурної кризи, а потім, у період світової економічної кризи 1929-1933 рр., і руйнування механізму золотого стандарту. 2 етап. Бреттон-Вудська валютна система. В роки 2-ї світової війни система міжнародної торгівлі та валютних відносин фактично зазнала повного краху. Аби виправити становище, 1944 р. в м. Бреттон-Вудс (СІЛА) зібралася міжнародна валютно-фінансова конференція, на якій було створено міжурядову установу при ООН з регулювання валютних відносин — Міжнародний валютний фонд (МВФ). Відповідно до статуту МВФ було визначено найважливіші принципи нової валютної системи, що дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її підвалиною стала система золотовалютного стандарту, яка перегодом трансформувалась у систему золотодоларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 1970-х рр. і відіграла важливу роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Визначальні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи були такі: 1. В новій системі збереглася роль золота як загального еквівалента, платіжного засобу та розрахункової одиниці в міжнародному обігу. В тексті Бреттон-Вудської угоди (ст. IV, розділ І статуту МВФ) з приводу цього було записано: «паритети валют всіх держав-учасниць мають виражатись у золоті, яке є загальним еквівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на і липня 1944 р.». Однак фактично цього положення валютної угоди не дотримувалися. На практиці зв'язок усіх валют із золотом здійснювався опосередковано. Серед країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших держав) у золото. В цьому полягала його докорінна відмінність від усіх інших валют, які такої конвертованості не мали. Завдяки тому, що паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, їхній зв'язок із монетарним товаром здійснювався за системою: золото — долар — національні валюти. У цьому поєднанні долар виступав як знак золота, як різновид світових грошей. 2. Бреттон-Вудська валютна система, як і система золотого стандарту, додержувалася принципу фіксованих валютних курсів, що мало важливе значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційні курси валют установлювалися визначенням їхнього золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися відносно долара. Вони не могли відхилятися більш як на 1% в обидва боки без відповідної згоди МВФ. 3. Долар, функціонуючи в режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: він містив 0,888 грама золота: ціна однієї унції (31,1 грама) золота становила 35 доларів. 4. Важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної (приватної) купівлі-продажу золота. Вказані операції могли здійснюватися лише на рівні центральних банків за фіксованою ціною — 35 доларів за унцію. Ця норма була спрямована на забезпечення відповідної стабілізації валютної системи. Упродовж тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи (золото — долар — національна валюта) забезпечувалася високим рівнем стійкості й довіри до долара, який виконував функцію міжнародної засобу платежу та резервної валюти. І так, під тиском США в рамках Бреттон-Вудской системи ствердився доларовий стандарт – світова валютна система, заснована на пануванні долара. Долар – єдина валюта, конвертована в золото, стала базою валютних паритетів, що переважає коштом міжнародних розрахунків, валютою інтервенції й резервних активів. Таке положення долара обумовила економічна перевага США й послабило їхніх конкурентів. Опорою панування долара служила гостра нестача доларів, викликувана дефіцитом платіжного балансу, особливо по розрахунках зі США, і недоліком золотовалютних резервів. Економічний, енергетичний, сировинний кризи 60-х років дестабілізували Бреттон-Вудскую систему, зміну співвідношень чинностей на світовім тлі підірвало її структурні принципи. З кінця 60-х років поступово ослабнула економічна, фінансово-валютна, технологічна перевага США над конкурентами. Західна Європа і Японія, зміцнивши свій валютно-економічний потенціал, сталі тіснити американського партнера. Оскільки США використовували долар для покриття дефіциту платіжного балансу, а не золото, це привело до величезного збільшення короткострокової зовнішньої заборгованості у вигляді доларових нагромаджень іноземних банків. Криза Бреттон-Вудской системи досягся кульмінації навесні й улітку 1971 року, коли в його епіцентрі виявилася головна резервна валюта. Криза долара збіглася із тривалою депресією в США послу економічної кризи 1969-1970 рр. Криза американської валютної системи виразилася в масовому продажі її за золото й за сталі валюти, а так само в падінні курсу долара. Самої стабільної виявилася валютна зона французького франка, яка існує й по теперішній час, поєднуючи ряд країн Центральної Африки.
Дата добавления: 2014-11-08; Просмотров: 538; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |