Особливості національної, регіональної та світової валютних систем 2 страница

У світовій банківській практиці немає єдиного стандарту щодо резервних вимог.

Центральні банки більшості країн використовують диференційовані норми резервування залежно від виду, терміну й величини банківських зобов'язань (депозитів). Так, резервні ставки для зобов'язань, що підлягають оплаті на першу вимогу, як правило, найвищі, а для ощадних вкладів — найбільш низькі.

Приклад

Наприклад, у США, ФРН норма резерву за вкладами до запитання більш висока, ніж за терміновими й ощадними вкладами. Центральні банки мають право змінювати норми резервування, виходячи з кон'юнктури грошового ринку, але у межах визначених параметрів. Маніпулюючи ставками обов'язкових резервів, центральні банки намагаються вплинути на пропозицію грошей. Якщо норми обов'язкових резервів високі, то центральний банк обмежує кількість грошей, що знаходяться у розпорядженні комерційних банків. Відтак знижується кредитоспроможність банків і підвищуються процентні ставки за кредити.

Центральний банк періодично змінює норму обов'язкових резервів залежно від ринкової ситуації й типу своєї політики. За рестрикцінної політики центральний банк підвищує норми резервування, що відповідно зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам і населенню, що відповідно зменшує грошову масу в обороті та збільшує процент за користування банківськими позиками. Експансіоністська політика, навпаки, передбачає зниження норм обов'язкових резервів, унаслідок чого більша частина ресурсів залишається в розпорядженні комерційних банків, що сприяє збільшенню обсягів кредитних вкла­день в економіку.

Рефінансування. Комерційні банки мають можливість пом'якшити жорстку політику обов'язкових резервів і значно поліпшити поточну ліквідність за рахунок активних операцій на відкритому ринку та політики рефінансування, що проводить центральний банк. Наприклад, компенсаційне рефінансування може здійснюватись шляхом переобліку векселів; безпроцентного флотингу (сальдо неоплачених операцій) за безготівкових розрахунків із центральним банком; урахування готівки за виконання обов'язкового резерву. Центральний банк для впливу на діяльність комерційних банків може використовувати кредити рефінансування. Рефінансування охоплює три види кредитів, що їх надають комерційним банкам.

Редисконтний кредит пропонується комерційним банкам в обмін на цінні папери.

Ломбардний кредит надається центральним банком комерційним банкам (які мають проблеми з ліквідністю) під заставу цінних паперів.

Кредит рефінансування. Існує два різновиди такого кредиту:

• перший призначається для рефінансування централізованих інвестицій. Це цільовий кредит, який надається лише під уже розпочаті проекти;

• другий має назву «конвертований кредит рефінансування» і призначається для реструктуризації комерційного банку.

Процентні ставки на кредити рефінансування визначає центральний банк залежно від прогнозованого рівня інфляції та міжбанківського ринку кредитів.

В окремих випадках загальні методи грошово-кредитного регулювання можуть доповнюватися інструментами селективного впливу на діяльність банків.

Селективні способи реалізації грошово-кредитної політики центрального банку можуть включати: регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям клієнтів; встановлення кредитних «стель» і граничних норм річного приросту позик; обмеження окремих видів банківських операцій (наприклад, кредитування угод щодо цінних паперів); встановлення граничної маржі під час проведення окремих типів кредитних операцій; лімітування операцій з обліку та переобліку векселів; встановлення верхньої межі процентних ставок на вклади або на кредити та деякі інші види обмежень. Часто для різних банків встановлюються й різні типи та розміри обмежень, що значно збільшує ефективність грошово-кредитного регулювання, оскільки центральний банк може впливати не лише на обсяг кредитів, а й на їхню структуру. Перевагою селективних методів є також порівняно швидкий вплив на діяльність комерційних банків. Водночас негативними рисами вибіркового регулювання є однобічна спрямованість (тільки на обмеження ділової активності) та зниження рівня конкуренції в банківській справі, що негативно позначається на якості послуг банків різним клієнтам.

В Україні використовуються валютні курси іноземних валют, виражених у валюті України, курси валютних цінностей, відображені в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях. Ці курси встановлює Національний банк України на основі результатів торгів валютними цінностями на міжбанківській валютній біржі України. Крім того, НБУ може встановити інші способи визначення курсів валютних цінностей, відображених у розрахункових одиницях, а також у неконвертованих іноземних валютах.

Курсова політика полягає в цілеспрямованому проведенні комплексу заходів з метою корекції курсу національної валюти. Якщо така корекція спрямована на зниження обмінного курсу, то курсова політика називається політикою девальвації.

Класифікація можливих валютних обмежень наведена на рис. 6.19.

Лібералізація валютного регулювання – це поступове зняття валютних обмежень на поточні та фінансові операції платіжного балансу, а також зменшення втручання центрального банку та органів влади у функціонування валютного ринку. В процесі лібералізації інструменти прямого валютного регулювання поступово заміщуються непрямими важелями, які діють опосередковано – через вплив на поведінку суб'єктів валютно-фінансових відносин. За своєю суттю лібералізація валютного регулювання є принципом проведення валютної політики на певному етапі розвитку країни.

В економічній літературі за сферою охоплення виділяють внутрішню і зовнішню лібералізацію. У процесі внутрішньої лібералізації знімаються бар'єри, що заважають міжгалузевому перетіканню капіталів, створюються ефективні механізми акумулювання заощаджень та їх перетворення в інвестиції, удосконалюються інструменти валютного та грошово-кредитного регулювання, стимулюється розвиток фінансових ринків.

Рис. 6.19. Класифікація валютних обмежень

При зовнішній лібералізації знімаються обмеження на проведення валютних операцій із капіталом. Це полегшує доступ суб'єктів господарювання до ресурсів світових фінансових ринків, створює сприятливі умови для здійснення іноземних інвестицій і діяльності транснаціональних корпорацій.

Переваги лібералізації:

а) розширення можливостей національних установ та організацій у здійсненні зовнішніх запозичень;

б) активізація припливу прямих іноземних інвестицій;

в) прихід на фінансові ринки іноземного банківського капіталу, що збільшує пропозицію кредитних ресурсів і сприяє зниженню їх вартості;

г) стимулювання розвитку фінансових ринків і сектору небанківських фінансових посередників;

д) удосконалення інфраструктури валютного ринку, розвиток і поширення валютних деривативів та інструментів страхування від валютних ризиків;

є) посилення ринкових засад процесу курсоутворення;

ж) зменшення трансакційних ви­трат учасників зовнішньо-економічної діяльності завдяки усуненню потреби пошуку шляхів обходу валютних обмежень.

В Україні протягом останніх років валютне регулювання було спрямоване на запобігання відпливу капіталів та залучення в країну іноземних інвестицій. За даними Держкомстату, обсяг прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в Україну в 2005 р. сягнув 9 039 млн. доларів США, що становить лише 190.6 доларів на одного мешканця крани (для порівняння: у країнах Східної Європи обсяги на одного мешканця коли­ваються від 3 603 доларів у Чехії до 1 191 долара у Польщі). Хоча майже 10 570 українських підприємств мають у своїх активах іноземні інвестиції, частка ПІІ у фінансуванні нагромадження їх капіталу є незначною і становить приблизно 5%. Такі невеликі обсяги інвестицій свідчать про низьку привабливість інвестиційного клімату в Україні.

Формування валютної системи України [37; 39; 117; 120] розпочалося одночасно з формуванням національної грошової системи, складовою якої вона є. Уже Законом України «Про банки і банківську діяльність», ухваленому 1991 p., були сформовані деякі правові норми щодо організації валютного регулювання і контролю в Україні: установлено ліцензування НБУ комерційних банків на здійснення операцій в іноземній валюті (ст. 50); дозволено НБУ купувати і продавати іноземну валюту, представляти інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн та у міжнародних валютно-фінансових органах; зобов'язано НБУ організувати накопичення та зберігання золотовалютних резервів (ст. 8). Це були перші кроки до перетворення НБУ в центральний орган валютного регулювання країни, що започаткували перший етап розбудови валютної системи.Майже до кінця 1992 p., поки Україна перебувала в рублевій зоні, вона змушена була керуватися переважно валютним законодавством СРСР та традиціями, які перейшли з радянської практики. Зокрема, продовжувалася радянська практика обов'язкового продажу державі 50% валютної виручки експортерів за надто завищеним курсом рубля. Діяли інші досить жорсткі валютні обмеження. Все це не сприяло розвиткові валютних відносин, штовхало підприємства на шлях тінізації своїх валютних операцій, на приховування валютних коштів за кордоном. За експертними оцінками відплив коштів за кордон тільки в 1992 р. становив близько 10-12 млрд дол. США.До практичної розбудови власної валютної системи Україна приступила з виходом з рублевої зони, проголошеним Указом Президента України «Про реформу грошової системи України» від 16 листопада 1992 р. Цим указом було визначено статус рубля як іноземної валюти й упорядковано використання іноземної валюти на території України. Єдиним законним платіжним засобом визнавався український карбованець, а російський рубль, що перебував на рахунках в українських банках, підлягав обміну на карбованці за співвідношенням 1: 1. Розпочалося офіційне котирування українського карбованця до російського рубля.19 лютого 1993 р. Кабінет Міністрів прийняв Декрет «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», яким було проголошено курс на лібералізацію валютного ринку, запровадження дійового механізму валютного регулювання і контролю. Зокрема, остаточно визначено статус українського карбованця як єдиного законного платіжного засобу, установлено порядок визначення валютного курсу карбованця за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку, визначені загальні принципи валютного регулювання і контролю та покладено його організацію на НБУ, передбачено відповідальність резидентів за порушення норм валютного законодавства тощо.Проте ці позитивні процеси у валютній сфері відбувалися на фоні гіпервисокої інфляції і нерідко суперечили завданням стримування інфляції. Особливо виразно інфляційні наслідки девальвації карбованця проявлялися по товарах так званого критичного імпорту - нафти і нафтопродуктів, газу, медикаментів, мінеральних добрив тощо: ціни на них зростали пропорційно падінню курсу гривні.Щоб стримати зростання темпів інфляції та витрат на оплату «критичного імпорту», Кабінет Міністрів України 9 серпня 1993 р. видав розпорядження про директивну фіксацію курсу карбованця до долара США, німецької марки та російського рубля. Одночасно вводилося обмеження ринкового механізму використання іноземної валюти і вводився адміністративний її розподіл через так званий Тендерний комітет, який діяв при Кабінеті Міністрів. За новим порядком експортери зобов'язані були 40% валютної виручки продавати урядові через Тендерний комітет за фіксованим курсом 12 610 крб. за 1 дол. США, який був явно заниженим; 10% – НБУ за курсом, що був майже удвічі вищим від фіксованого; 50% – зберігати в себе чи продавати НБУ за ринковим курсом, який був ще вищим і встановлювався на УМВБ.НБУ посилив обмеження доступу комерційних банків до торгів на УМВБ. Результатом посилення адміністративних обмежень стало скорочення надходжень конвертованої іноземної валюти на ринок, посилення її відпливу за кордон, поява множинності валютних курсів і тінізація валютних відносин, прискорення розриву між фіксованим і ринковим валютними курсами, зниження ефективності використання валютних резервів держави. Все це свідчило про те, що адміністративні обмеження валютного ринку не виправдали себе. Проте замість того, щоб повернутися до його лібералізації і розвитку на засадах конкуренції, уряд ще посилив адміністративне регулювання валютних відносин. Указом Президента України від 2 листопада 1993 р. було призупинено валютні торги на УМВБ та інших біржах, а прийнятим у тому самому місяці законом установлення валютних курсів було покладено на НБУ за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Воно стало здійснюватися переважно вольовими методами [37; 39]. Головною ознакою другого етапу було повернення до ринкових методів організації валютних відносин: прискорення лібералізації валютного ринку, відновлення роботи УМВБ та визначення офіційного валютного курсу карбованця на підставі результатів торгів на УМВБ, ліквідація множинності валютних курсів, істотне розширення переліку потреб резидентів у валюті, які дозволялось задовольняти через купівлю-продаж на біржі та на міжбанківському валютному ринку. У травні 1995 р. зменшено до 40% частку валютної виручки експортерів, яка підлягала обов'язковому продажу. Був також розформований Тендерний комітет. Все це сприяло консолідації валютного ринку, зростанню пропозиції та попиту на інвалюту, посиленню їх ролі у формуванні єдиного валютного курсу, у підвищенні його реальності. Валютний ринок був помітно децентралізований. Зросла довіра до національних грошей, чому сприяла офіційна заборона в 1995 р. обігу іноземної валюти на внутрішньому ринку України. З вересня 1996 p., після випуску в обіг постійної національної валюти гривні, розпочався третій етап формування валютної системи України, на якому ринкові засади набули подальшого розвитку. Основними заходами і результатами цього етапу були:- остаточний перехід на режим плаваючого валютного курсу гривні: спочатку плавання обмежувалося валютним коридором, а з 2000 р. – введено вільне плавання;- введення вільного розпорядження резидентами всією сумою валютних надходжень;- певна децентралізація валютного ринку, припинення операцій на УМВБ та інших валютних біржах;- подальша лібералізація доступу до валютного ринку юридичних і фізичних осіб-резидентів до рівня, адекватного вільній конвертованості національної валюти за поточними операціями;- приєднання України (у травні 1997 р.) до VIII Статті Статуту МВФ, що означало офіційне визнання вільної конвертованості гривні за поточними операціями. 6.4. Платіжний баланс та золотовалютні резерви в механізмі валютного регулювання

Особливе місце в механізмі валютного регулювання займають платіжний баланс та золотовалютні резерви. Ця особливість полягає в тому, що саме через них реалізується внутрішній зв'язок стану валютного ринку країни зі станом її національної економіки та забезпечується суто економічне регулювання валютної сфери.

Платіжний баланс

це співвідношення між валютними платежами економічних суб¢єктів даної держави і його економічними межами і валютними надходженнями з-поза економічних меж держави за певний період часу.

За формою платіжний баланс являє собою статистичний звіт про надходження валютних коштів у країну та про витрачання їх за певний період у розрізі окремих статей, країн, груп країн. За економічним змістом – це макроекономічна модель, що характеризує стан та динаміку зовнішньоекономічних відносин даної країни з зовнішнім світом.

Платіжний баланс відіграє важливу роль у розробці і реалізації валютної політики. У механізмі платіжного балансу важливе місце посідають золотовалютні резерви.

З теоретичного погляду, економічна роль платіжного балансу визначається тим, що відображені в ньому обороти безпосередньо впливають на попит і пропозицію на валютному ринку: надходження валюти створює передумови для формування пропозиції її, а платежі - для формування попиту на валюту. Цей зв'язок можна виразити кількісно у вигляді таких формул [37; 39]: , (6.1)
де ПрВ – пропозиція інвалюти протягом звітного періоду,ЗВ1 – залишки інвалюти в суб'єктів ринку на початок періоду; НВ – надходження інвалюти протягом звітного періоду по
платіжному балансу;ЗВ2 – залишки інвалюти в суб'єктів ринку на кінець періоду. , (6.2) Де ПоВ – попит на інвалюту протягом звітного періоду;БВ1 – боргові зобов'язання резидентів перед нерезидентами
на початок періоду;ПВ – валютні платежі протягом періоду по платіжному балансу;БВ2 – боргові зобов'язання резидентів перед нерезидентами
на кінець періоду. З наведених формул можна зробити висновок, що попит (ПоВ) і пропозиція (ПрВ) на валютному ринку будуть урівноважуватися за умови збалансованості надходжень (НВ) та платежів (ПВ) платіжного балансу. У механізмі платіжного балансу важливе місце займають офіційні золотовалютні резерви (ЗВР), що враховуються по статті «Резервні активи» і слугують офіційним механізмом урегулювання його сальдо. Активне сальдо платіжного балансу сприяє зростанню золотовалютних резервів, а пасивне - їх зменшенню.

Золотовалютні резерви

це запаси іноземних фінансових активів та золота, які належать державі і перебувають у розпорядженні органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути реально використані на регулятивні та інші потреби, що мають загальноекономічне значення. Ці потреби визначають цілі накопичення золотовалютних резервів. Основними з них є:- забезпечення країни достатнім запасом міжнародних платіжних засобів, з тим щоб держава, її окремі структури та недержавні економічні агенти могли своєчасно розрахуватися за своїми зовнішніми зобов'язаннями. Це так зване трансакційне призначення золотовалютних резервів, спрямоване на обслуговування зв'язків національної економіки зі світовою;- забезпечення державі можливості проводити інтервенції на валютному ринку та ринку грошей, з тим щоб підтримувати на потрібному рівні на них попит і пропозицію та обмінний курс національної валюти. Це так зване інтервенційне призначення резервів, спрямоване на підтримку зовнішньої та внутрішньої вартості національних грошей.Джерела формування золотовалютних резервів наведені на рис.6.20. Рис. 6.20. Джерела формування золотовалютних резервів країни 6.6. Світова та міжнародні валютні системи

Світова валютна система

це спільно розроблена державами світу й закріплена міжнародними угодами форма реалізації валютних відносин, що включає в себе сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий обіг у межах світового господарства [39].Складовими світової валютної системи є:- форми міжнародних засобів платежу (золото, національні валюти, міжнародні валютні одиниці - СДР, ЕКЮ, євро);- уніфікований режим валютних паритетів та курсів;- умови взаємної конвертованості валют;- уніфікація правил міжнародних розрахунків;- режим валютних ринків та ринків золота;- міжнародні валютно-фінансові організації;- міжнародне регулювання валютних обмежень.Етапи розвитку світової валютної системи наведені у додатку Е Розглянемо коротко зміст цих етапів. 1 етап – система золотого стандарту (золотомонетний стандарт, золото зливковий і золотодевізний стандарти (доларовий та стерлінговий)).

Перша світова валютна система стихійно сформувалася в 1816 році у Великобританії. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 році, яке визнало золото єдиною формою світових грошей. Дана організація системи грошового обігу й міжнародних розрахунків припускала закріплення за золотом грошових функцій і офіційне встановлення фіксованого золотого паритету національної грошової одиниці. Установлений золотий паритет був і офіційною ціною золота. Золоті монети були в обігу й мали чинність законного платіжного кошту. Центральні банки були зобов'язано обмінювати паперові гроші на золото по номіналу. Був дозволений вільний ввіз і вивіз золота в будь-якому виді. Валютні курси країн фіксувалися на базі золотих паритетів національних грошових одиниць і коливалися лише у вузьких межах «золотих крапок», які визначалися видатками (в основному на транспортування й страхування), пов'язаними з переміщенням золота між країнами.

В умовах золотого стандарту регулювання платіжного балансу здійснювалося в основному стихійно шляхом переливів золота з одних країн в інші через приватні канали. Держава практично не брала участь у процесі регулювання міжнародних розрахунків, а офіційні золоті резерви були головним регулятором незбалансованості платіжного балансу.

Структурні принципи:

Основа — золотомонетний стандарт.

Кожна валюта мала свій золотий вміст (Великобританія — з 1816 р., США — з 1937 р., Німеччини — з 1875 р., Франція — з 1878 р., Росія — 1895—1897 рр.). Відповідно до золотого змісту валют установлювалися їхні золоті паритети. Валюти вільно конвертувалися в золото.

Склався режим вільно плаваючих курсів валют з урахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок.

У 1913 р. провідну роль у міжнародних розрахунках відігравав фунт стерлінгів — 80 %.

З кінця ХІХ ст. простежується тенденція до зменшення долі золота в грошовій масі (у США, Франції, Великобританії з 28 % у 1972 р. до 10 % у 1913 р.). Міжнародні розрахунки здійснювались, головним чином, з використанням тратт (переказних векселів), виписаних у національній валюті, переважно в англійській.

Регулюючий механізм золотомонетного стандарту припиняв діяти під час економічних криз (1825 р., 1836—1839 рр., 1847 р., 1855 р. та ін.).

Після валютного хаосу, що виник у результаті першої світової війни, був установлений золотоедевізний стандарт, заснований на золоті й провідних валютах, конвертованих у золото. Платіжні кошти в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, стали називатися девізами. Друга світова валютна система була юридично оформлена міждержавною угодою, досягнутим на Генуезькой міжнародної економічної конференції в 1922 році. Її основою з'явилися золото й девізи – іноземні валюти. Після першої світової війни валютно-фінансовий центр перемістився із Західної Європи в США. Це було обумовлено наступним. Значно зріс валютно-економічний потенціал США, збільшився експорт капіталу. В 1924 року відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів: 46% золотих запасів капіталістичних країн зосередилися в США. США розгорнули боротьбу за гегемонію долара, однак статус резервної валюти він одержав лише після другої світової війни.

Досягнута валютна стабілізація була висаджена світовою кризою 30-х років.

Система золотого стандарту відповідала умовам ринку вільної конкуренції. Функціонування механізму міжнародних грошових розрахунків, що базувався на золотому стандарті, мало велике значення для розширення міжнародних економічних зв'язків, утвору єдиного світового господарства. Разом з тим грошово-валютна система золотого стандарту стала протидіяти концентрації й централізації капіталу, створювати перешкоди практиці ціноутворення, перешкоджати покриттю різко зрослих внутрішніх і зовнішніх державних видатків шляхом емісії паперових коштів, нарешті, утрудняти міжнародну торгівлю й вивіз капіталу за кордон. Маніпулювання валютним курсом шляхом девальвації або ревальвації валюти, зміна облікової процентної ставки, проведення інфляційної або дефляционной політики для регулювання руху товарів, послуг і капіталу, використання міжнародних позик і кредитів – усе це дозволяло підтримувати платіжні баланси певною мірою тимчасово врівноваженими й відсувати погашення негативного сальдо (за рахунок резервів золота) на невизначений час. У слідстві цього ставало ясно, що регулярне поновлення економічних відносин між партнерами різних країн уможливлює й необхідним нагромадження ними іноземної валюти як у наявній так і в безготівковій формах у якості своєрідного резерву для швидкого погашення своїх зобов'язань перед партнерами країни з даною національною валютою. Звідси виникнення структурної кризи, а потім, у період світової економічної кризи 1929-1933 рр., і руйнування механізму золотого стандарту.

2 етап. Бреттон-Вудська валютна система.

В роки 2-ї світової війни система міжнародної торгівлі та валютних відносин фактично зазнала повного краху. Аби виправити становище, 1944 р. в м. Бреттон-Вудс (СІЛА) зібралася міжнародна валютно-фінансова конфе­ренція, на якій було створено міжурядову установу при ООН з регулювання валютних відносин — Міжнародний валютний фонд (МВФ). Відповідно до статуту МВФ було визначено найважливіші принципи нової валютної систе­ми, що дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її підвалиною стала система золото­валютного стандарту, яка перегодом трансформувалась у систему золотодоларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 1970-х рр. і відіграла важливу роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

Визначальні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи були такі:

1. В новій системі збереглася роль золота як загального еквівалента, платіжного засобу та розрахункової одиниці в міжнародному обігу. В тексті Бреттон-Вудської угоди (ст. IV, розділ І статуту МВФ) з приводу цього було записано: «паритети валют всіх держав-учасниць мають виражатись у золоті, яке є загальним еквівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на і липня 1944 р.». Однак фактично цього положення валютної угоди не дотримувалися. На практиці зв'язок усіх валют із золотом здійснювався опосередковано. Серед країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших держав) у золото. В цьому полягала його докорінна відмінність від усіх інших валют, які такої конвертованості не мали. Завдяки тому, що паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, їхній зв'язок із мо­нетарним товаром здійснювався за системою: золото — долар — національні валюти. У цьому поєднанні долар виступав як знак золота, як різновид світових грошей.

2. Бреттон-Вудська валютна система, як і система золотого стандарту, додержувалася принципу фіксованих валютних курсів, що мало важливе значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційні курси валют установлюва­лися визначенням їхнього золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися відносно долара. Вони не могли відхилятися більш як на 1% в обидва боки без відповідної згоди МВФ.

3. Долар, функціонуючи в режимі золотого стандар­ту, прирівнювався до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: він містив 0,888 грама золота: ціна однієї унції (31,1 грама) золота становила 35 доларів.

4. Важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної (приватної) купівлі-продажу золота. Вка­зані операції могли здійснюватися лише на рівні центральних банків за фіксованою ціною — 35 доларів за унцію. Ця норма була спрямована на забезпечення відповідної стабілізації валютної системи.

Упродовж тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи (золото — долар — національна валюта) забезпечувалася високим рівнем стійкості й довіри до долара, який виконував функцію міжнародної засобу платежу та резервної валюти.

І так, під тиском США в рамках Бреттон-Вудской системи ствердився доларовий стандарт – світова валютна система, заснована на пануванні долара. Долар – єдина валюта, конвертована в золото, стала базою валютних паритетів, що переважає коштом міжнародних розрахунків, валютою інтервенції й резервних активів. Таке положення долара обумовила економічна перевага США й послабило їхніх конкурентів. Опорою панування долара служила гостра нестача доларів, викликувана дефіцитом платіжного балансу, особливо по розрахунках зі США, і недоліком золотовалютних резервів.

Економічний, енергетичний, сировинний кризи 60-х років дестабілізували Бреттон-Вудскую систему, зміну співвідношень чинностей на світовім тлі підірвало її структурні принципи. З кінця 60-х років поступово ослабнула економічна, фінансово-валютна, технологічна перевага США над конкурентами. Західна Європа і Японія, зміцнивши свій валютно-економічний потенціал, сталі тіснити американського партнера. Оскільки США використовували долар для покриття дефіциту платіжного балансу, а не золото, це привело до величезного збільшення короткострокової зовнішньої заборгованості у вигляді доларових нагромаджень іноземних банків.

Криза Бреттон-Вудской системи досягся кульмінації навесні й улітку 1971 року, коли в його епіцентрі виявилася головна резервна валюта. Криза долара збіглася із тривалою депресією в США послу економічної кризи 1969-1970 рр. Криза американської валютної системи виразилася в масовому продажі її за золото й за сталі валюти, а так само в падінні курсу долара. Самої стабільної виявилася валютна зона французького франка, яка існує й по теперішній час, поєднуючи ряд країн Центральної Африки.

Дата добавления: 2014-11-08